Віра Чумак народилася 30 вересня 1927 р. в м. Смілі на Черкащині. Українка, котра пережила голод, сталінські табори за любов до України, її історії і літератури, але не зламалася. Переклала трилогію Михайла Старицького “Богдан Хмельницький” українською мовою (в шухляду), бо вважала, що український читач має читати цей твір українською. Її любов до української літератури була безмежною. У своїх листах вона аналізує творчість та ділиться враженнями про українських письменників. Серед найулюбленіших – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Павло Тичина. Особливим відкриттям були для неї історії про Холодний Яр, які на радіо розповідав Роман Коваль. У короткій статті не передати того захоплення і її неймовірних вражень від української літератури. Віра Чумак нею жила. Про себе найкраще скаже вона сама цитатами зі своїх листів до друзів.
“Пам’ятаю голодомор 1933 р. Тоді вмерли мої тато, мама, менший братик. Як зараз бачу батька, пухлого, з ногами як колода на лежанці, облуплену лежанку (я їм глину – крейду), сонячний день: йдемо ми з мамою, братик у неї на руках, ноги босі, пухлі, потріскані, із сукровицею; забирають мертву маму від мене на рядно; хата обросла бур’яном, в сінях видно небо; не пам’ятаю, щоб щось гидке їли, як кажуть, а лушпиння з картоплі пам’ятаю смак і донині. Потім пам’ятаю себе під великою шовковицею в тітки, вона мене врятувала. От хоч і не хочу, а як гляну на чорні ягоди шовковиці – згадую, що вона моя рятівниця. Було це в м. Смілі Черкаської області. Було мені не знаю скільки років – 6 чи 7. В архіві навіть документи зникли цих років. Була я рахітична (розказували, цього я не пам’ятаю), сухі ніжки і великий живіт, на голові волосячко – торкнись, і вилазить. На УТ-1 кожного року показують на початку листопада про голод 1933 р., там діти – ото я”.
Віру забирає тітка до Києва, але не склалося. “В Києві, пам’ятаю, жила трохи в якійсь халупі. Тітка дома не сказала нікому, а дочка її каже: «Ілі я, ілі она». Мусіла мене віддати в дитячий будинок, надіючись відвідувати часто. А коли прийшла, то мене вже не було. Мене з дітьми на возі повезли з Києва через усю область в кінець с. Ямпіль Катеринопільського району. Було те село над невеличкою річечкою Вись. Я довідалась, як читала історію України, що то був кордон між Гетьманщиною і Запоріжжям. Я пам’ятаю лише віз, а хто був у возі, ні коней – нічого не пам’ятаю. Приїхали в село, і мене тут же взяли, бо була, кажуть, жвавіша від інших. Взяла мене дівчина Ліда, вона закінчила семирічку і десь мала вчитися на фельдшера, взяла, щоб допомагала її старим батькам. Голова сільради мене записував. Я знала все: звідки – м. Сміла, нині Черкаської обл., батько Василь, мама Софія, прізвище моє Чумак. А він каже: «Чумакова». Тут я давай з ним сперечатися, доки він не погодився. Ото я задавалася на все життя, хвалила себе, як ще малою проявила дух одвічної стихії. Росла я у добрих людей аж до війни, закінчила 6 класів. Бабуся з дідусем були безграмотні, віруючі люди з природною високою мораллю, яка тільки буває в наших людей на селі. Любила я вірші вчити напам’ять, грати в п’єсах на сцені, мала вже бібліотечку невеличку... У нас вчителька російської мови краще вчила, ніж української, а я чомусь дуже любила українські книжки. Отже, це в мене в крові як дух одвічної стихії. Полюбила я своїх стареньких як рідних, і коли при німцях вони сказали мені, щоб ішла до Сміли шукати родичів своїх, дорога до Сміли (а туди, може, із 100 км) була облита моїми пекучими дитячими сльозами. Так пішла я в світ, жорстокий і цікавий, наодинці із своєю долею. Хотілося вчитися, мріялося бути студенткою, бути вчителем української мови і літератури”.
Ще деякий час поневірянь між чужими і рідними – і це сталося! “Прийшло повідомлення, що я зачислена студенткою 1-го курсу Київського педагогічного інституту на факультет української філології. Студентське життя – незабутнє на всі роки! Провчилась я два роки. Одного разу бігла з гуртожитку до інституту по бордюру, під’їхала машина, зупинилася рядом зі мною, несподівано так майстерно двоє мене заштовхнули в неї, і серце моє завмерло. Повезли мене на 7 р., хоч давали 25. Я довго думала, чому так сталося. Невже той випадок, коли я виступила на лекції, захищаючи Максима Рильського, якого тоді тяжко ганьбили? Я розказала, які гарні вірші він пише, на другий раз викладач згадав, що є студенти, які захищають Рильського, а я з пафосом продекламувала:
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Малими босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Своїми росами-сльозами.
Я взагалі любила цього поета, декілька віршів і зараз часом декламую собі”.
А ось цитати з інших Віриних листів: “Пам’ятаю лише, як виступала я на семінарі (була студенткою 2-го курсу української філології в Києві, про що мріяла змалку і добилась – без ніяких засобів до існування, так що я знаю, як жити на стипендію, вона і тоді була мізерна, якби не арештували, то я не знаю, чи вижила б). На семінарі стала на захист М. Рильського, якого тоді били за «Слово про рідну матір», бо за німців викинули з нього дві строфи і друкували. Дуже я його любила і казала, що його ганьблять несправедливо. Може, тоді вже мене взяли на «замєтку», бо викладач зреагував, дорікнувши мені зі зневагою. Ще мене тоді хвилював Павло Тичина. Не розуміла я, що то за вірш «Скорбна мати» йому дорікають. Довідалась лише 1991 р., коли купила книжку його віршів, які не друкувались. То, виявилось, – перлина, поетичний шедевр. А як з нього глузували і насміхались! Ще є в нього вірш «Як упав же він з коня». То його мучили за слово «слава». Я не розуміла – чому. Виявилось, що він ніби оспівував смерть петлюрівця – вони гукали «слава», а більшовики – «ура». Отака я була дурна. До речі, це ще й чудова пісня, яку ми співали в селі в хорі, нині її не чути. А жаль! А ще в Тичини є вірш про Крути, без сліз не можна читати.
Як би не було, а я дякую долі, що подарувала мені студентські роки, та ще й в Києві. Було в гуртожитку нас у кімнаті аж 26! Які то були милі, добрі, щирі дівчата! Одна Таня писала мені в лагер (я навмисне не перекладаю на «табір», бо це слово належить змістові). Ми й у театр ходили в неділю до Українського театру ім. І. Франка, сиділи на гальорці далекій і любувались тоді молодими знаменитостями. І зараз серце здригається, як обласне ТБ показує зняті п’єси тих років. А одного разу пішла я шукати Аскольдову могилу. Ходила по горах, ноги роздряпала, туфлі тоді були парусинові, геть ноги замучила, так натерла. Знайшла, посиділа там, помріяла. Нічого не було, сіла на горбочку, була якась розвалюха колишньої альтанки”.
А ось Вірина згадка про тюрму і вирок перед табором: “Здається, я не згадала камери в тюрмі: мене привезли, і я там не могла зрозуміти, в якій частині Києва знаходжусь, тільки як після звільнення прийшла за документами, зрозуміла: рядом із Софійським собором. Була там мертва тиша, хоч за стінами бушувало життя. Черговий ходив по коридору, заглядав у вічко і будив, нагадував, щоб не спати вдень, а вночі викликали на допит. Пробула я там з весни до зими (здається) 1950 року. Так як допитувати було нічого, щось треба було видумувати, то я сиділа направо від дверей на стільчику, а слідчий – напроти аж коло вікна, щось писав, а я мовчала. Не знаю, скільки це продовжувалося, коли одного разу пам’ятаю, що я похилилась зі стільця, а після того прокинулась в камері. Не знаю, скільки я спала. Після того вже не викликали, я чекала, не знаючи чого, здавалось усе вічністю, але той день таки прийшов, мене викликали і десь на виході в темне приміщення сказав якийсь-то чиновник, чи як його звати, розписатися, ще й рукою прикрив, щоб я підписала не читаючи. Я сказала, щоб прочитати. Було написано: «25 лєт трудових ісправітєльних лагєрей». Що я почувала – було якийсь безповітряний безлюдний простір. Це не описати. Не плакала і не кричала, ніби спокійно було. А я ж надіялась на суд, що там скажу, яких дурниць понаписував слідчий. Що писав – не пам’ятаю і донині”.
Про табір пані Віра згадувала рідко і неохоче. Сиділа в таборах Казахстану. Останній табір Казахстану – табір інвалідів Спаск. Після Спаску її та інших 25-літників відправили в Потьму, що в Мордовії, а там уже в 1956 році звільнили. Ось кілька цитат-спогадів про табори: “Здоровших примушували тачками перевозити каміння через гору – з одного кінця на інший. Якось хтось спитав начальника: «Нащо це вам?» Той відповів: «Нам нужна нє работа, а ваші мучєнія»… В лагері пощастило жити на нарах верхніх з Набоковою Катериною Сергіївною, двоюрідною сестрою відомого у світі письменника російського. Вона вчила мене англійської мови, в основному вимову («проізношеніє»), це основне, а інше – сама здобудеш, казала мені. Не було сил на тренування, та через силу старалась і в інституті здала англійську на «3», чому дуже раділа. Вона хвалила мене і говорила, щоб я повторювала за нею, а все інше – сама здобуду. Дав Бог, що так і сталося. Ми листувалися після звільнення, вона жила в Парижі, я – у Миргороді. Та одного разу її друзі повідомили, що вона вмерла. А знання дала вона мені практично, я добре засвоїла… Вдень були в неї друзі – росіянки, освічена, висококультурна еліта лагерна. Я ж ближче була до Євгенії Іванівни Коваленко, нас єднала українська література, особливо поезія”.
Після закінчення англійської філології на Донбасі Віра Чумак учителювала в Миргороді. На схилі літ замешкала у Збаражі під опікою похресниці Наді, з батьками якої познайомилася та потоваришувала на Донбасі, де жила після звільнення. Батько Наді родом з Тернопільщини, після таборів опинився із сім’єю на Донбасі. До останнього дня переживала за Україну, за “найкращого президента Ющенка” і читала, читала. Померла 14 грудня 2016 року.
Вічна Їй Пам’ять!
Оксана ЛУКОМСЬКА |
