Коли Катерина Фастовець згадувала своє дитинство, то завжди дуже плакала…
Зима 1933-го в с. Ліщинці на Кагарличчині була дуже холодною. У хаті не топили, бо не було чим, стіни покрилися інеєм. 6-річна Катерина, опухла від голоду, ще й хвора на дизентерію, лежала на холодній печі. У хату зайшов сусід і звернувся до її матері: “Наталко, не давай уже Каті їсти, вона все одно помре. Рятуй старших, може, ті виживуть”.
Дівчинка на печі це почула. Відвернувшись до стіни, заплакала, бо думала, що їй уже більше їсти не дадуть. Заплакала тихо, щоб мати не почула, але Наталка відповіла сусідові: “Якщо нам судилося померти, то помремо усі, але дітей ділити на тих, кому жити, а кому ні, я не буду”.
І Катерина вижила. Вижили і її старші сестра і брат – Ольга та Василь.
Це була моя мама – Катерина Трохимівна Фастовець (у дівоцтві Дідковська). Народилася вона 14 березня 1928 р. в с. Ліщинці, а розповіла мені цю історію перед смертю.
Віктор ФАСТОВЕЦЬ
Повернення гідності й буде нашою перемогою
Історичне минуле (чи його висвітлення) мусить надихати, історична правда має мобілізувати на продовження боротьби за національну гідність.
Але якщо наша історія ганебна, якщо вона по вінця заповнена зрадою? Якщо історія демонструє, що місія українського народу – у постачанні своїх кращих представників (митців, науковців, воїнів) до еліт імперських народів та бути гарматним м’ясом у боротьбі інших націй за першість? Що робити тоді? Прискіпливо визбирувати в нашому минулому факти зрад і героїчного служіння росіянам, полякам, туркам та іншим – власне, всім, хто вимагав від нас цього? Об’єктивно висвітлювати традиції Яреми?
Не слід забувати, що в час, коли нас закликають бути сторонніми спостерігачами-дослідниками, історики повноцінних націй до невпізнання “уточнюють” історичні факти власної історії. Й імперська політика їхніх країн починає блищати лицарством, має вигляд в очах несвідомого читача визвольної епопеї того чи іншого “богообраного” народу.
Виховати покоління переможців можна на історичних прикладах героїзму і зради. А в нас і того, й іншого не бракує. І ці приклади яскраві. А отже, мусять запам’ятатися.
Завжди потрібні героїчна теза і диявольська антитеза. Наприклад, героїчний старшина Армії УНР Яків Гальчевський і дідько у вигляді дядька-малороса, який виказує чекісту стежку до табору повстанців.
Самобичуванням займатися не варто. Не слід впадати в самообман. І головне – не шукати причин наших невдач за межами української раси. Причини ж наших перемог ми бачимо у власній силі та хоробрості, а не в слабкості ворога.
Усе – у нас самих. І причини успіху, і причини невдач.
Виставити діагноз треба насамперед собі, а не іншим. І спробувати мобілізувати сили національного організму (а вони величезні) на боротьбу зі своїми вадами та національними хворобами.
Ми ж весь час ведемо боротьбу з іншими… До того ж боротьбу уявну.
Ви хочете Росію вилікувати? Чи змінити єврейську ментальність? Та поки ми апелюватимемо до чужого сумління, сильні світу цього зі смаком продовжуватимуть політику геноциду палестинського, курдського та інших народів…
Якби ж наша боротьба з несправедливими народами була реальною, а не уявною! Та наша ненависть до них має платонічний характер. “Наша боротьба”, як правило, не виходить за межі кухонь. А коли виходить на площі й вулиці, то має вигляд компрометації. Соромно й участь брати в таких демонстраціях нашої слабкості.
Як на мене, треба мінімізувати псевдоборотьбу, а енергію свою звернути на себе і розпочати принципову боротьбу з нашими вадами. Щоб через 100 років нашим нащадкам були незрозумілі обвинувачення Івана Франка, Євгена Маланюка та Пантелеймона Куліша на адресу українського народу.
Усе буде добре.
Якщо рабська психологія відійде в минуле.
Якщо ми повернемо собі людську і національну гідність.
Якщо українські військові стануть вояками.
Роман КОВАЛЬ
Київ, 1990-ті рр. |
