 19 травня 1938 р. мого діда Леонтія Никифоровича Голуба, 1894 р. н., господаря та хлібороба з діда-прадіда, червона Москва позбавила життя.
Ось коротенький опис його життя… На початку 1915 р. двадцятирічного Леонтія забрали до царської армії. Поїхав у чужі краї, залишивши вдома маленьку донечку та вагітну дружину. Через тяжку контузію потрапив до австрійського полону. Пробув у ньому майже чотири роки, працюючи на “казенних роботах в Альпійських горах”. В Австро-Угорщині Леонтій побачив високий рівень європейського життя…
Повернувшись на початку 1919 р. в рідну Зелену Діброву Козачанської волості Звенигородського повіту (пізніше Вільшанського р-ну Київської обл.), він із жадібністю взявся хазяйнувати на своїй земельці, яка йому дісталась у спадок від батька. Через 10 р. хазяйнування на своїх 5 га орної землі Леонтій мав пару коней та пару корівчин, кінну молотарку, жатку-самоскидку, крупорушку та невелику бакалійну крамничку. Роботи було багато, тож наймав односельців.
За роки важкої праці поставив нову хату в центрі села, покрив її цинковим залізом, збудував сарай, комору, клуню. Хату спорудив велику – щоб не тісно було великій родині, адже за 5 р. після повернення з полону в сім’ї Леонтія та Ївги народилося ще четверо діток. Здавалося, жити б тепер та діток ростити.
Але не пощастило нашому дідусеві, як і мільйонам інших українців. У 1931 р. його господарство “розкуркулили”, забрали нову хату, вигнавши без жалю на вулицю хазяїв та їхніх шестеро малолітніх дітей. Для уникнення висилки до Сибіру Леонтій втік з родиною у Воронезьку область до далекої рідні. А вдома якраз розпочинався страшний голод 1932 – 1933 років. Хоч і вижили, але сьорбнули лиха на Воронежчині мої рідні...
Не прижилися вони в нових краях. 1935-го Леонтія із сім’єю примусово виселили назад, у напівпусте після Голодомору село. Поселився в нічийній уже хатині на в’їзді в село з боку с. Товста, бо у власноруч збудованому будинку розмістилася місцева сільрада.
Щоб хоч якось годувати сім’ю, пішов працювати в колгосп ім. Петровського. Працював три роки на рядових роботах, аж поки соввласть не згадала йому “куркульського минулого”.
25 лютого 1938 р. його заарештували за ст. 54-10 та 54-11 КК УРСР (участь у “воєнно-націоналістичній організації” і “контрреволюційну агітацію”). Згадали йому і брата дружини, Андрія Пилиповича Цьопу (1897 р. н.) , який “вчаствував у банді Гризло”. “Доброзичливці” засвідчували, що Андрій Цьопа часто з козаками навідувався на подвір’я сестри Ївги та Леонтія Голуба та отримував від них продуктову допомогу.
Сільські активісти Зосим Завгородній та Максим Заболотний у доносах стверджували, що Леонтій постійно наголошував перед односельцями: “Я чотири роки перебував у німецькому полоні, але до мене там у сто раз було краще ставлення, як зараз при совітах, я не голодував так, як зараз голодують мої шестеро діток! У мене відібрали все господарство і тепер же мене й звинувачують у всіх гріхах та неприхильності до радвлади”.
Цинізму Москви справді не було меж! Забрали в людини все нажите нелегкою працею, викинули разом з дітьми на вулицю та ще й звинуватили у “бродячому житті”! А ще став він “ворогом народу”!
В’язнів зі Звенигородщини доправляли до Уманського райвідділу НКВД, яким керував Соломон Ісайович Борисов-Лендерман. У кімнаті № 21 у нижній частині приміщення Уманського райвідділу НКВС здійснювали масові допити із застосуванням погроз та катувань. Для розстрілів пристосували підвал на території господарського двору Уманського райвідділу НКВС, який складався з трьох приміщень. Убивали й у приміщенні колишньої взуттєвої майстерні.
З метою обманути арештантів перед розстрілом їм видавали 10 крб, мовляв, вони відбувають на етап і ці гроші в дорозі знадобляться. Після цього приречених по одному заводили в підвал і безжально розстрілювали. Тіла вивозили на трьох автомобілях на старий Міщанський цвинтар, скидали у великі ями і закопували без сліду.
Леонтія Никифоровича Голуба розстріляли в уманській тюрмі 19 травня 1938 року.
Лиш цього року завдяки нашим із сестрою зусиллям дідусь має свою, хоч і символічну, могилку в м. Ватутіному, біля своєї дружини Ївги, яка так і не дочекалась господаря додому. До самої смерті вона нічого не знала про долю чоловіка та сама ростила діток… Дві пригорщі землі, набрані мною біля напівзруйнованої хатини, де понад два століття в мальовничому селі Зелена Діброва проживали хлібороби-українці з мирним прізвищем Голуб, нехай принесуть остаточний спочинок стражденній душі діда Леонтія. Олег ГОЛУБ
Село Козацьке, Звенигородщина
На світлині – Ївга та Леонтій Голуб з дочкою Тетяною, 1914 р. нар. 
|
