“Росте могутній дуб Івана Франка біля пам’ятника Наталії Кобринській, а вона, в буйних коралях, вишиваній сорочці, з таким самим поглядом, як і він, дивиться на своє місто, яке стало її кафедрою, з якої говорила з Україною, світом”. Так закінчує Роман Горак есе “Пустинь Кобринської”. І такими ж словами та вітальними виступами представника Болехівської міської ради, гостей з Івано-Франківська розпочалося в Болехові 26 січня свято пам’яті української письменниці, яка 100 р. тому відійшла в інші світи. Похована на цвинтарі в Болехові.
Перед учасниками свята постають останні роки життя Наталії Кобринської в Болехові, серед них є радісні та щасливі: співпраця з “Просвітою”, молодіжним руханковим товариством “Соколи”, з о. прелатом Володимиром Сухим, катехитом о. Андрієм Галандюком, з адвокатом Ґедимином Лисинецьким, суддею Григорієм Лучаківським, скульптором Михайлом Гаврилком, який творив у Болехові образ Тараса Шевченка в гіпсі, глині, металі…
Перша світова війна. Наталія Кобринська – свідок приходу в Галичину одвічного ворога нашої землі, який стоптав у Болехові працю української громади, знищивши будинок, де працювали “Просвіта” й молодіжні товариства. Російська армія по-звірячому нищила все, що пахло українським духом.
Наталія Кобринська пише воєнні новели. В одній з них передає свою мрію про незалежну Україну в образі герба із золотим плугом, що символізував би високий добробут українського народу та розвій його культури.
1918-й. Письменниця вітає народження ЗУНР. Запеклі бої стали для неї сигналом до праці: вона готує бандажі для поранених, збирає кошти для Червоного Хреста… Відступ Галицької армії став для неї горем. Разом з болехівчанами готує свячене для українських вояків, які покидають Болехів. Це було на Великдень. Тоді вона скаже прощальне слово. І це була її остання промова…
Ось спогад вчительки Євгенії Дригинич про смерть письменниці: “1920 рік. Останній раз була Наталія Кобринська (вже нездорова) в нас на другій Святій вечері перед Йорданом. На саме свято вже до церкви вона не прийшла. Ще декілька днів опісля ми відвідували хвору письменницю (…) Важко хвора на тиф Кобринська помирає. Всі українці Болехова в дуже морозний день відпровадили Її на місце спочинку. Кобринська хотіла, щоби на її гробі були написані слова: «Мене вже серце не болить». Ми так і зробили. Не боліло її вже серце, бо бачила, що багато жінок пішло за Її кличом” (Львів, 27 червня 1961 р.).
26 січня, на святі Наталії Кобринської на її пам’ять звучали стрілецькі пісні. Закінчилося свято фрагментом із фільму “Дивосвіт Наталії Кобринської” (за спогадом О. Дучимінської про могилу письменниці), віршем Марти Чопик “Журливо хмари сльози ронять”, піснею “Мене вже серце не болить” та виходом зі свічками на сцену всіх учасників свята. А в залі линула пісня Богдана і Левка Лепких “Чуєш, брате мій…”.
Лариса ДАРМОХВАЛ
Болехів |
