Невдовзі побачить світ книжка Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі” – про українсько-російську війну в 1917 – 1920-х рр. на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. Пропонуємо вашій увазі один з її розділів – “Отаман Маруся” із житомирської газети “Громадянин” (1919. – Ч. 12. – 7 вересня). Цю статтю розшукав історик Геннадій Махорін із Житомира. Особливості мови збережено.
В нашу добу загальної млявісти, легкодухісти, безнадійного чекання якоісь чужої допомоги та поради, разом з повною бездіяльністю та недбальством з боку більшости громадянства, старі зразки козацької завзятісти та сміливісти минулих часів Запоріжжа здаються нам лише гарними вигадками, казками.
Тим більш яскраво серед такого сумного оточення встають перед очима ті героїчні постаті, які наче deus exm achina (правильно: deus ex machina – несподіваний поворот у фабулі завдяки втручанню сторонніх могутніших сил чи обставин. – Ред.) з’являються з нетрів народніх.
Як коштовні діаманти горять вони на чолі рідного народу, як палкі гасла сучасністи кличуть вони нас до з’єднання, до облишення своїх персональних зацікавлень, до остаточної перемоги на хижими ворогом.
Ще на цих днях читачи бачили на сторінках “Громадянина” коротеньке повідомлення про д. Сніжка, 60-літнього дідка, поета-самородка, розстріляного большовиками. Тей поет-мученик, віддавши до війська повстанців свого рідного сина, під час нелюдських мук, допитів і розстрілу лаяв червоних катів... віршами. Хіба ж це не нагадує нам тих лицарів нашої сивої минувшини, які вміли не тільки славетно жити, але й вмірати?
Нині сучасність дає нам знов доказ того, що “не загинула ще сила козацька!” Селянка Маруся, жінка біля 30 років (насправді 16 р. – Ред.), становиться па чолі повстанського відділу в далеких північних задах відступаючого ворога, яко командант-проводирь.
Почувши в своєму рідному кутку про переможний наступ Галицького війська, вона вирішила особисто довідатись, “чи дійсно там працюють по військовому?”.
От з великою трудністю, пішки, вона приходе до м. Житоміру, з’являється до команди 2 Галицького корпусу, щоб власними очима побачити працю військового мозку.
Заходить Маруся до оперативного штабу бачить пильну, напружену працю старших і переконується в тому, що справа визволення рідного краю знаходиться в певних руках.
“Зараз бачу, що справді це прийшли люде, що дадуть нам дійсну помічь і що сумлінно для нас працюють”, – виливається з самої душі отамана-жінки.
І тепер Маруся спокійно повертається до дому, щоб завзято й негайно заатакувати зі своїм відділом хижацькі юрби большовиків.
О. Л. |
