1 жовтня виповнюється 125 р. від дня народження Харитини (Тіни) Пекарчук, співзасновниці сімферопольської “Просвіти”, начальниці санітарного потяга Запорозької Січі. Публікуємо уривок розповіді про неї з книги “Батькам скажи, що був чесний”
Навіть побратими про неї мало знали. Харитина, за натурою мовчазна і скромна, не любила про себе розповідати. Ті ж, хто бачив її в бою, казали: “Завзята, неустрашима. Перша в наступі, остання у відвороті”. Козак із Запорозької Січі писав: “Для мене особисто і для всіх тих побратимів, що знали тоді пані Харитину і бачили її на фронті та разом із нею рука в руку йшли у бій на ворога, пані Харитина була, є і буде найбільшою героїнею, для котрої не маю слів, якими б її обдарувати і вславити...”
...В усіх боях, що вела Запорозька Січ, Тіна перебувала в першій лінії. У газеті “Вільне слово” побратим із Запорозької Січі писав: “Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася й одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили...” Тіна відчувала це. “Мушу ще додати, – казала вона, – що козаки мене любили і від них ніколи не мала я жодної прикрості...”
19 жовтня 1919 р. в бою із Сімферопольським (!) полком Добровольчої армії під с. Тиманівкою (нині Тульчинського району Вінницької області) Тіну було поранено в живіт. “Ледве живою довезли мене до військового шпиталю у Вапнярці, – розповідала вона, – але, оглянувши мене, лікар не робив ніякої надії, що виживу. Я була притомна, й ми опановано, але дуже болісно прощалися з чоловіком. Надії на побачення не було, тим більше що наші мусіли Вапнярку опустити (залишити. – Ред.), а відомо було, що білі, які наступали, обіцяли розправитися, без сумніву, що і з раненими. На щастя, на другий день наші знов відбили Вапнярку, але тому, що не було виглядів втримати її, хворих вивезено до Жмеринки. Хоч лікар не робив надії, щоб мене живою могли далеко довезти, мої товариші постановили забрати й мене. Евакуацію треба було перевезти залізницею, та ще й у товарових вагонах, на соломі. Найгірше було те, що всі хворі й ранені були напівроздягнені, бо денікінська армія цілковито пограбувала шпиталь у Вапнярці. Тому більшість їх була у шпитальній білизні, а тільки дехто мав на собі шпитальний халат. Я була єдина одягнена, і то тільки тому, що коли мене, жінку, привезли, сестра-українка сховала мій одяг у себе.
Прибувши два дні пізніше до Жмеринки, нас, голодних і перемерзлих, примістили в шпиталі Червоного Хреста. Тут відчули ми, що це значить, коли шпитальний персонал не свій, а вороже наставлений: палати неогріті, догляду за хворими також немає. Коли ми попросили хоч трохи протопити шпитальне приміщення, то нам заявила сестра: “Пусть ваші гайдамаки вам опалівают”. При обході лікаря я попросила, щоб мені змінили перев’язку, бо вже три дні, як не була змінена. А він відповів мені: “Єслі буду імєть врємя”, і я тієї перев’язки таки не дістала…
Добігав кінець листопада 1919 р. Армія УНР знайшлася в районі Чорториї, оточена з усіх боків ворогами. Продовжувати боротьбу у формі регулярного фронту не було змоги. Тоді то намічено відбути у Жмеринці з’їзд і нараду командантів дивізій. Там і вирішено йти у Зимовий похід”. Це мав бути партизанський рейд у запіллі денікінців і більшовиків… “Нелегкий був Зимовий Похід, – згадувала Тіна Пекарчук. – Всі так були вичерпані: і люди, і коні…”. На лихо, Іван Пекарчук ще й застудився. І несподівано втратив голос. Тож далі командував мовчки, порухом шаблі.
Вояків підтримувало тепле ставлення селян, які повсюдно виявляли почуття солідарності. “Гостили, обдарували цінними не тільки для нас, але й для них припасами, стерегли й охороняли нас, справляли, куди безпечніше йти, остерігали перед небезпекою, давали нам змогу відпочити”…
Мазепинці зупинилися біля с. Вербки Ямпільського повіту. Позиція виявилася незручною: село – у долині, а ворог окопався на горі й мав відкрите поле обстрілу. “Та все ж нам треба було просуватись. Постановлено вислати підводи з раненими й припасами, а нам припало крити їх, – розповідала Тіна Пекарчук. – Та про це треба було негайно повідомити штаб, що стояв у лісі. Мене післано туди з донесенням, хоч дорога із села до лісу була відкрита і тим дуже небезпечна… Я пустилася навпростець до лісу і зараз же притягнула увагу ворога. Пізніше розказували мені, що в тому напрямку почала бити большевицька артилерія і гарматних стрілів було до двадцять. Як та коли я була контужена, не пам’ятаю. Потрясення вибухом близько розірваного вистрілу перекинуло мене разом із конем, що так і привалив мене своїм тягарем. Якби кінь був пошкоджений, я ніяк не була б змогла встати, а рятувати мене за тих умовин не міг би ніхто. На щастя, він був цілий, звівся разом зі мною, і так ми досягнули лісу. Нових стрілів, на щастя, не було. Бачачи, що я не в силі йти, наші підбігли з лісу до мене. Обидві ноги були в мене пошкоджені розтягненням і порванням сухожилля, на лівому коліні трісла ще й чашечка, і все негайно поопухало. Страшно боліла мені голова, бо була важко контужена. Все це сталося на початку травня 1920 р. поміж селами Вербка і Качківка на Поділлі. Тим назавжди закінчилась моя боєва активність і військова служба Україні. Я стратила здібність не тільки до їзди верхи, але навіть до ходу”.
У цей трагічний для Тіни день закінчився Зимовий похід – 6 травня 1920 р. під с. Вербкою армія Михайла Омеляновича-Павленка з’єдналася з частинами 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка. Далі Тіна вже пересувалася на возі. На щастя, невдовзі її привезли до Проскурова. Тут у лікарні їй надали медичну допомогу…
21 серпня 1958 р. у Новому Ульмі помирає чоловік. “Нелегко було йому відходити, залишаючи мене хворою й осамітненою, – писала Харитина Пекарчук, – важко було мені прощати його – тим разом назавжди”. “Хвора, самітня, без опіки, переходжу до старечого дому – в Дорнштадт, де увесь час борикаюся з різними хворобами: до туберкульози приєдналася хворість печінки, артретизм (буває, що не можу й рухатися), сліпота: перенесла операцію обох очей по черзі, і так, самітно, майже безпомічна, доживаю свій вік, ждучи хвилини відходу туди, де вже не буде ні горя, ні мук”.
Харитина Пекарчук на еміграції вела щоденник. На превеликий жаль, він зник разом з усіма фотографіями... Та все ж фрагмент її спогадів збережено: на прохання редакції торонтського журналу “Дороговказ” вона надіслала спогад про свою боротьбу в лавах української армії. Надрукували його під назвою “Моя служба Україні як вояка”. У цій публікації Харитина Пекарчук скромно зазначає, що героїнею себе не вважає, “а все що робила, то був молодечий запал і любов до українського народу”.
Любов до українського народу та випробування, які лягли на її плечі за цю любов, перевтілили її, онучку польського повстанця, “з крові і кости польку”, у прекрасну українку, або, як вона казала, у “гайдамачку”…
У лютому 1969 р. редакція часопису “Наше життя” розпочала публікацію спогадів Харитини Пекарчук під назвою “Вояцьким шляхом”, завершивши її в листопаді. Простою мовою, не шукаючи метафор та епітетів для підсилення фактів свого життя, Харитина Пекарчук описала свій шлях служіння Батьківщині. Цей шлях був неймовірно важкий, витримати його міг тільки твердий характер, фанатично закоханий в Україну.
Наприкінці спогаду вона, не скаржачись, коротко пише про своє ослаблене здоров’я, сильні болі, різке погіршення зору, що позбавляє її “майже зовсім можливості читати й писати. Тому й не маю змоги вдержувати листування з близькими людьми, рідко зустрічаю когось душевно рідного... Зате ніщо не може позбавити мене дорогих споминів пережитого. Жаль, що не сповнилися колишні бажання, та моя віра в нічому не похитнулася. Вірю, що до Світанку мусить колись прийти, може, скоріш, як ми так часто «малі вірою» чекаємо. Якби моя молодість та здоров’я могли повернутися, в мене було б тільки єдине бажання: стати сірим, безіменним рядовиком в однострою Української Армії, повернутися на свою колишню стійку, спочинути на Рідній Землі”…
Дивом Української революції стало не тільки перетворення малоросів на українців, а й переродження людей іншого етнічного кореня на українців. Одним із прикладів такого феномену стала Харитина Пекарчук, життя якої цілковито пов’язане з Визвольною боротьбою.
Вічна слава і любов!
Роман КОВАЛЬ |
