Голова Ради Української залоги Харкова Микола Чеботарів швидко збагнув, що шпиталі – чудове місце для мітингів. Хворі й поранені – вдячні слухачі.
Після виступу в аудиторії Харківського університету, перетвореного на величезний шпиталь, до нього на милицях пришкандибав старшина з Георгіївським хрестом на грудях. Представився:
– Штабс-капітан Омелян Волох.
Чеботарів запросив його приходити і на мітинги у Дворянському зібранні. Волох охоче відгукнувся. Промовців слухав уважно. Ці віча стали для нього “школою українства і політики”. З часом Волох став “забирати голос”. А говорити він умів. Усі, хто з ним зустрічався в ті роки, відзначали його вміння впливати на “козацькі маси” [1, с. 70]. Хоробрий і безоглядний, він говорив хрипким голосом, “який виключав саму думку про непослух” [2, с. 310, 611]. Так оцінював його полковник Всеволод Петрів.
Суворому Чеботаріву імпонували такі якості, і він призначив Волоха командиром 2-го Українського полку. “Я був дуже строгий начальник... – розповідав Чеботарів. – Я не допускав ніякої демагогії, амікошонства, і Волох був зразковим, дисциплінованим старшиною. Без жадних протестів виконував негайно мій наказ. Він був одважний, бойовий... Сам він походив з української селянської родини, і то бідної, і своїми зусиллями дістав невелику освіту, а за хоробрість уже під час війни дійшов до ранги штабс-капітана” [1, с. 70].
Наприкінці грудня 1917 р. Чеботарів залишив Харків, боротьбу за який українці програли. Невдовзі втік до Києва і сотник Волох. Знайшовши свого начальника, докладно доповів про боротьбу з більшовиками. З Харкова йому ледь вдалося вирватися з групою вірних старшин і козаків.
Чеботарів представив сотника Петлюрі. Той одразу запропонував Волохові влити свій відділ до Гайдамацького коша Слобідської України. Волох погодився і взявся формувати Курінь червоних гайдамаків.
У січні 1918 р. Микола Чеботарів прийшов у справах до готелю “Ермітаж”, що навпроти Київської міської опери. Військовий секретаріат конфіскував готель для потреб Гайдамацького коша.
Відчинивши двері до кімнати, де відбувалася нарада, Чеботарів побачив Петлюру, Волоха і кількох старшин, що сиділи за столом. Волох, “власне, не сидів, а в непристойній позі розвернувся на кріслі, розкинувши свої ноги в ріжні сторони, – згадував Чеботарів, – і я почув московської лайки... Це мене надзвичайно заскочило і страшенно обурило” [1, с. 107].
Не питаючи в Петлюри дозволу, Чеботарів ускочив до кімнати і наказав Волохові вийти до коридору. Тут, у присутності полковника Ревуцького, у найсуворіший спосіб “підтягнув” сотника, вилаяв за неприпустиме поводження в товаристві отамана коша.
Сотник стояв виструнчившись.
“Я був здивований такою раптовою зміною сот. Волоха, який сидів з Отаманом С. Петлюрою, і Волохом, що стояв переді мною, – зізнався згодом Чеботарів. – Сот. Волоха я знав протягом півроку, і він завжди заховувався як гарний, дисциплінований і субординований старшина. Що ж сталося з ним?..” [1, с. 107].
На думку Чеботаріва, старшин деморалізувало невійськове, “сугубо штатське” поводження Петлюри зі старшинами. Петлюра, м’яка і делікатна людина, ніколи не підвищував голос. Він не наказував, а просив чи “вговорював” виконати доручення. Так сталося і з Волохом. “Зле він розумів товариське, цілком невійськове, заховання отамана С. Петлюри зі своїми підлеглими”, – зазначав Чеботарів [1, с. 107].
Чеботарів не раз натякав Петлюрі “на шкідливість такого заховання”, але натуру не зміниш. До того ж, зазначав Чеботарів, начальник особистої охорони Петлюри, Головний отаман виявився “профаном і анафальбетом у військових справах”, і навіть не намагався приховати це [1, с. 108].
Волох же, навпаки, був військовиком, хоробрим і відважним, грубим і диким. У шорах його міг тримати тільки суворий начальник. Петлюра таким начальником не був, відтак Волох під “керівництвом” Петлюри став руїнником українського війська.
Роман КОВАЛЬ
Дж.: 1. Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – Київ: Темпора, 2003.
2. Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002.
|
