 Згадаємо
КУРИЛО Надія Василівна (21.05.1926, м. Переяслав-Хмельницький Київської обл. – 20.05.1999, Київ). Викладач психології Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького (з 1952), Ніжинського педагогічного інституту (сер. 1950-х), Горлівського педагогічного інституту іноземних мов (кін. 1950-х – 1967), старший викладач кафедри психології Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького (тепер Національний педагогічний університет ім. Михайла Драгоманова; від 1967).
Народилася в м. Переяславі-Хмельницькому в родині шевця (і кушніра) Василя Микитовича Курила та Олени Степанівни Курило (в дівоцтві Барик). У шлюбі з Миколою Федотовичем Ковалем привела у світ синів Андрія (1956, Ніжин) і Романа (1959, Горлівка).
Усе життя була безпартійною. Померла за день до свого 73-го дня народження – у свій найулюбленіший місяць травень.
Мама збиралася вмирати вже кілька років: приготувала в останню дорогу одяг, зібрала на похорон гроші, не один раз давала нам свої розпорядження – як вчинити після її смерті, що кому віддати з речей. Вона не вірила, що доживе до Нового 1999 року. Коли я переконував її, що ми ще разом відзначатимемо Новий рік, сердилася, вважаючи, що я її обманюю.
Вона не вірила, що доживе до весни, до тепла. Я її переконував, що весну вона обов’язково зустріне. Мама знову сердилася – вважала, що я продовжую її дурити.
А коли весна настала, а каштани під її вікном буквально вибухнули буйним листям, а потім білими свічками, мама не могла надивуватися і радісно говорила: “Я ніколи не могла подумати, що зможу ще побачити це чудо!”
Тоді я казав: “Ось бачите, а ви сварились на мене. А тепер знову переконалися, що я казав правду”.
І мама повірила в життя.
Почала планувати, як провести день народження.
Чекала 29 травня, щоб проголосувати на виборах Київського міського голови проти Суркіса, за Омельченка. Захотіла дожити до виборів Президента України, щоб до кінця побачити “цей спектакль”. “Шкода було б його пропустити”, – якось сказала вона.
Їй уже не здавалось неможливою думка дожити до унікальної події – зустрічі 2000-го року.
Вона померла тоді, коли повірила в життя.
Напередодні смерті їй наснився мій батько. Вона була здивована, що він наснився їй дуже гарно. Був ніжним, як і вона з ним. Тепер для мене очевидно, що він її кликав.
Поспішаючи на його запрошення, мама не залишила мені на пам’ять свій – такий ніжний – голос. І я безсило картаю себе за те, що не встиг затримати коло себе безмежно рідне мамине слово.
Похована Надія Курило на Байковому кладовищі поруч із матір’ю – Оленою Степанівною Курило та дядьком – Сильвестром Степановичем Бариком.
Вічна пам’ять! Роман КОВАЛЬ 
|
