У серпні минуло 17 років, коли Ганну Іванченко востаннє бачили в 5-му спеціяльному корпусі НКВД дніпропетровської в’язниці. Ганна Іванченко, зразок борця проти московських наїзників на Україну, народилася 1903 року в с. Дмитрівка Петропавлівського району на Дніпропетровщині в селянській родині. У статті Гната Соколовського “Протиколгоспні повстання на Україні” оповідалося про діяльність Ганни Іванченко під час повстання, коли вона була головним його рушієм, одним із його керівників.
Різного роду уповноважені з району та 25-тисячники з Росії не могли ані переконати, ані приборкати цю освічену і завжди озброєну переконливими аргументами жінку, а коли почалося з хутора Осадчого повстання, Ганна Іванченко стала центральною постаттю та впливовою особою серед повстанців. Після розгрому повстання, коли почалися масові арешти і депортації селян із повстанчих сіл, Ганна Іванченко організовує бойові групи, що палили колгоспні токи, лани некошеної пшениці, щоб хліб не дістався комуністичному урядові.
Восени 1930 року ГПУ спіймало Ганну Іванченко і засудили її на кару смерти.
Батьки засудженої померли 1933 року з голоду, а їхню хату передали уповноваженому ГПУ, що був начальником політвідділу в МТС.
1935 року Ганна Іванченко несподівано з’явилася до свого села, нічого не знаючи про смерть своїх батьків і відібрання хати. Коли вона з’явилася на батьківському дворі, мати енкаведиста, що мешкала там, почала гнати її геть. Г. Іванченко не стерпіла цього і побила матір енкаведиста. Її заарештували і відвезли до району. Того ж 1935 року автор статті “Протиколгоспні повстання на Україні” бачив її в дніпропетровській в’язниці, де сам був ув’язнений, останній раз. Вона тоді сказала йому: “Моє життя пропало, але ніколи не каюся і не каятимуся”. З того часу усі сліди її були загублені.
1940 року до нас дійшла сумна звістка, що Г. Іванченко найшла своє останнє пристановище на березі Охотського моря на цвинтарі в’язнів м. Магадана.
Ім’я цієї героїні ніхто не забуде, хто особисто знав її. Вона була прикладом для всіх тих, хто називає себе українцем. Вона не плазувала перед ворогом і не ховалася за плечі інших. Вона кидала обвинувачення в очі своїм ворогам сама, а коли було треба, бралася за гвинтівку і власними руками стріляла по московсько-большевицькому загарбникові.
У 17-ті роковини смерти дорогої землячки схилімо свої голови перед її пам’яттю.
А. КУШНІР
Дж. Українські вісті (Новий Ульм). – 1952. – Ч. 64 (631). |
