(2.03.1959, Полтава – 17.03.2019, Київ) Я знав Костю з 1990 р. – як члена УГС і УРП, борця за волю України, вірного товариша, добру і світлу людину, хоробру у громадському житті. З ним, Миколою Горбалем і ще 2 – 3 десятками активістів 5 вересня 1990 р., у річницю початку червоного терору, ми пікетували в Києві КҐБ. Ще існував СССР, а КҐБ був у силі…
Ось що написав про Костянтина Микола Горбаль: “23 серпня 1988 р. мене, члена Української гельсінської групи, літаком з Пермі в наручних кайданках привезли до Києва і випустили на волю – ішов четвертий рік горбачовської “демократизації і перестройки”. А місяць перед тим на велелюдному мітингу у Львові В’ячеслав Чорновіл повідомив, що на засадах УГГ створено Українську гельсінську спілку… Це була відкрита опозиція комуністичній системі. Почалося цькування й очорнення цієї організації. У пресі з’являлися “розгромні статті” на кшталт “Черная тень УГС над Киевом”. До УГС тоді вступали чесні і відважні. Саме в спільноті УГС я й познайомився з молодим науковцем Костянтином Диканем. Коли 1991 р. на Установчому з’їзді УГС перетворилася в УРП, а мене було обрано головою київської організації, я запропонував бути моїм заступником Кості Диканю. Чесний, дієвий, відповідальний. Ніколи з цим чоловіком не виникало в мене непорозумінь. Дякую долі, що був з ним разом. Кажуть, що життя – це час, даний Богом, щоб скласти екзамен на гідність. Переконаний, Кость Дикань склав його на відмінно”.
“Я знала Костю з 1990-х років, – згадує Людмила Забарило. – Це початок активної політичної діяльності: Рух, УРП... Костянтин Дикань був одним із найяскравіших, найвідданіших, найміцніших – і тілом, і духом – бійців... Він був цікавим співрозмовником, його думку хотілось почути, порадитись, бо це було надійне джерело знань... Кожного разу після зустрічі з ним залишалося почуття розкоші від спілкування.
Шляхетний, урівноважений, стриманий у стосунках із людьми і водночас хоробрий, запальний, надійний у будь-яких складних ситуаціях, як-от перші мітинги-сутички з міліціонерами, поховання на Софійській площі патріарха Володимира, наші майдани на площі Незалежності... Я відчувала надійність його плеча, захищеність від будь-яких страхів. Безкомпромісність, порядність були не тільки в його діях, а й у його думках, він ніколи не зраджував. Це не просто передчасна смерть побратима. Це – нескінченне сирітство душі, серця і якесь містичне неприйняття того, що відбулось”.
Спогад журналіста Володимира Королюка про участь К. Диканя в Революції Гідності підтверджує оцінку його як людини сміливої. Надвечір 1 грудня 2013 р., коли маніфестанти почали розходитися, на Інститутській почалася атака “Беркута”. Протестувальники, заскочені зненацька, почали тікати. Беркутівці переможно “улюлюкали”. І тут Костя піднявся посередині Інститутської на весь свій чималенький зріст, підняв руки вгору і заволав:
– Стояти!!! Обличчям до “Беркута”!!! Атакувати ментів!
“І натовп, – згадував Володимир Королюк, – на очах перетворився в бойову одиницю й пішов у наступ на “Беркут”, який швиденько злиняв на Банкову, причаївшись біля адміністрації президента. І зараз у мене перед очима постать Кості та його голос: “Стояти! Обличчям до «Беркута»!”
А це вже розповідь Костянтина Родика: “Апаратне життя здебільше абсурдне: напружує здоровий глузд і психіку; нашпиговане, наче мінами, нервовими зривами та депресіями. На Костянтина все те не діяло ніяк – найдурніше розпорядження зверху сприймав з усмішкою, явною чи притлумленою. Взагалі, не пригадаю, аби Кость злостився. Натомість одразу брався допомагати розгубленим колегам – не втішанням, а прокладанням маршруту виходу з проблеми. Пригадую, як під час Помаранчевої революції ми зустрічалися на Майдані, куди він збігав униз Інститутською, бо ще працював у держустанові – а на шиї незмінний оранжевий шалик. «Ти ж і по владних коридорах так розгулюєш, нічого?» – «Та косяться, бурмочуть, але нехай їм», – сміється.
Страху він не відав зовсім. Ні перед політиками, ні перед начальниками, ані перед міліцією чи бандитами. Либонь, цим і пояснюється його магнетична життєлюбність... Костьова легкість буття притягувала невідпорно.
І ось життєлюб та оптиміст Костянтин Дикань пішов із земного життя. Чесна й надійна людина. Один з найкращих політичних аналітиків, експерт «Книжки року» впродовж 20 років. Провалля під ногами”.
А тепер слово Тарасові Марусику, багатолітньому борцю за українську мову: “Костя стоїть перед моїми очима як живий. Чітко бачу риси його обличчя, які не сплутаєш в юрбі. Характерний. З ніби флегматичним спокоєм, неповторним напівусміхом, але насправді з внутрішньою глибиною. Це ставало відразу помітно, коли він починав говорити чи в його вишукано гострих рецензіях у газеті «Україна молода». Як тільки бачив на сторінці «Книжкового рейтингу» його матеріал, наперед смакував думки з його майстерної, як правило, мініатюри.
Згадую ті рідкісні моменти нашого спілкування. Перше, що приходить на згадку, це спроба влаштувати його на вакансію в Адміністрацію Президента України, у відділ мовної політики, який я очолював за часів президентства В. Ющенка. Подавши попередньо біографію К. Диканя і мотивувавши свою пропозицію, привів я його на співбесіду. А там сидить керівниця департаменту, така засушена, як та цариця з Шевченкової поеми, колишня комсомольська діячка, – і давай допікати: «А що це у вас за ланцюги на зап’ястях?» і т. п. Хоча такого слова вона не вживала, казала – «на руках». Звичайно, через цей бар’єр Костеві не вдалося перескочити… До речі, ця діячка, яка на ієрархічній драбині стояла наді мною і гнобила всі адекватні мовні ініціативи, успішно пропрацювала трохи обрубану каденцію Януковича, а тепер і Порошенкові служить.
Пізніше, коли я у 2012 – 2014 роках працював помічником депутата, він вирішив із власних спонукань передати мені ціле досьє на тему сланцевого газу, яка активно обговорювалася в парламенті. Кажу йому, що це не моя тема, я тут дилетант. А він мені – може, знадобиться свободівцям… Так і залишилося в мене те досьє на пам’ять про Костю.
На жаль, ми дуже рідко перетиналися. Найбільше запам’яталися зустрічі в хаті Леоніда Череватенка – з ним і вже без пана Леоніда. Перший раз я ще й здивувався, що Костя настільки знайомий з Череватенком. Він про це просто не розповідав. Як і багато про що інше. Очевидно, носив у собі. Востаннє спілкувалися віртуально. Я нічого не знав про хворобу. Але із 60-річчям, а це було 2 березня, привітав його у фейсбуці такими словами: «Вітаю, Костю! Я це вже проходив. Не страшно. З ювілеєм і пенсією!» На що Костя відповів: «Дякую, Тарасе. На пенсії життя тільки починається»”.
Але лінія його життя вже вийшла на фініш…
Як експерт “Книжки року” Костя впродовж багатьох років писав рецензії на мої книжки. А книжок часом було і 5 на рік. А він не втомлювався, не залишав жодної без рецензії. Я навіть Костю не просив. Він сам узяв на себе цей непростий обов’язок. І не тільки писав, а й публікував у газеті “Україна молода”. У мене – чимало товаришів, які вміють писати, але тільки Костя це зробив з обов’язку перед другом і, звичайно ж, Україною!
Він розумів важливість висвітлення Визвольної боротьби – і для нас, і для нащадків. Останньою стала рецензія на мою книжку “Здолати Росію”. Ось прощальні слова Костянтина Диканя: “Україна – напередодні президентської виборчої кампанії. Основні претенденти вже ведуть запеклу боротьбу. В умовах війни з Росією тема відсічі агресорові вийшла на чільне місце. Недарма ж у тріаді Петра Порошенка («Армія! Мова! Віра!») перед веде армія. Дискусія кінця 1980-х – початку 1990-х щодо того, як ставитися до Росії й «московських демократів», завдяки Путіну зійшла нанівець.
Тоді, на початку 1990-х, тих, хто стверджував, що Росія – ворог, що російська демократія закінчується там, де починається питання української незалежності, що напад на Україну неминучий, вважали несповна розуму. Нині про російських окупантів та імперську політику «демократичної» Росії не говорять лише платні агенти Кремля.
Кувати гострим словом модерну українську націю почали Тарас Шевченко, Леся Українка, Євген Маланюк, Дмитро Донцов. До сучасних магів цього вогняного ремесла належить і Роман Коваль, якого 1991 року виключили з антисовєтської, антикомуністичної УРП… за український націоналізм! (…) Із першої титли публіцистика Коваля насичена героїкою боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, культом сильної особи, мілітарної потуги українців, зрештою, українського наступу”. Дорогий друже Костянтине, дякую Тобі за ці гарячі слова, за велике, щире і шляхетно-золоте серце! Відчуваю себе боржником.
Костя не раз виступав на вечорах Історичного клубу “Холодний Яр”. Востаннє промовляв на вечорі пам’яті Петра Болбочана торік 5 жовтня в Київській мерії. А бачились ми востаннє 29 січня в Літературному музеї на творчому вечорі поетеси Валерії Богуславської. Я вже знав про його тяжку хворобу, але Костя сподівався, що вивернеться. Козак же завжди вивернеться з-під шаблі, не дасться! Козак Дикань намагався триматись бадьоро, не жалівся, не хотів, щоб його проблема стала проблемою друзів…
На Байкове кладовище, до крематорію зі мною поїхали брат Андрій, кобзар Тарас Силенко і Микола Тихонов, кіборг Донецького аеропорту… Під час поминального обіду всі говорили про доброту Кості, відкритість, щиру усмішку, якою він відкривав своє серце друзям і рідним. І згадав я, як 5 років тому Костя разом з Людою Забарило опікувалися тяжкохворим Леонідом Череватенком… Костя брав на себе проблеми інших, намагався допомогти і – допомагав!
Здавалось, я знав Костю на всі сто відсотків. Але промови під час поминального обіду відкрили для мене ще одну його фундаментальну грань. Для мене було повною несподіванкою, що Костянтин Дикань – науковець, кандидат якихось незрозумілих мені наук… Виявляється, він захоплювався скам’янілими черепашками, верхньоюрськими молюсками північно-західних околиць Донбасу!
Можу лише уявити, які думки йому приходили, коли бачив по телевізору траншеї на фронті, вирви від гарматних стрілен. Це ж скільки знищили раритетних скам’янілих молюсків! “От би там пройтися із саперною лопаткою!” – мабуть, і така думка приходила йому.
Ось що розповіла про нього дружина Наталія Дикань, доктор геологічних наук: “Вдома була велика бібліотека, яку збирала мати Ада Наумівна, – світова й українська класика, дитячі, пригодницькі, історичні книжки, повне зібрання «БСЭ», енциклопедії, різні журнали. Бібліотека постійно поповнювалася, книги читали.
Після школи Костя вступив на природничий факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В. Короленка, який закінчив 1981 року. В інституті почав збирати наукову світову бібліотеку з хімії, біології, генетики, бо бачив себе в майбутньому вченим. Планував дослідження в галузі генетики, оскільки генетика була однією із пріоритетних тем Нобелівського комітету, а в Україні ця галузь науки занепала, не відродившись після знищення видатних українських генетиків – М. Вавилова та інших.
Захоплювався Костя також зоологією і палеонтологією, тому відразу після закінчення інституту вступив в аспірантуру Інституту геологічних наук НАН України. Це – літні експедиції на Донбас, де в кар’єрах і ярах, з кувалдою, молотком і саперною лопаткою Костя перегортав куби породи в пошуках викопних черепашок. Це – гори ящиків із геологічними зразками в робочій кімнаті інституту, бінокуляр, книги… книги… Готуючи дисертацію, Костя винайшов спеціальну методику консервації крихкої породи з відбитками давньої черепашки і надрукував про це статтю в «Доповідях АН України».
Через три роки аспірантури, у 1987 р., Костя захистив дисертацію «Верхньоюрські двостулкові молюски північно-західних околиць Донбасу та їх стратиграфічне значення», здобув ступінь кандидата геолого-мінералогічних наук і посаду молодшого наукового співробітника у відділі стратиграфії та палеонтології мезозойських відкладів. За три роки Костя став старшим науковим співробітником, широковідомим спеціалістом серед світових палеонтологів (Канади, Бразилії), опублікував монографію «Двостулкові і черевоногі молюски верхньої юри Дніпровсько-Донецької западини» (Київ: Наукова думка, 1990. – 137 с.), яка й сьогодні не втратила свого наукового значення і є єдиним, унікальним довідником із систематики верхньоюрських молюсків України. Костя багато їздив в експедиції по Україні і на Біле море як геолог, самостійно досліджував підводний світ Чорного і Червоного морів, був екстремалом, любив ризик – ловив руками кулю-рибу, дражнив барракуду, переслідував морську змію.
2013 року, після тривалої перерви в науковій діяльності, Костя повернувся до Інституту геологічних наук і знову поринув у наукову роботу, вражаючи своїх колег енциклопедичністю знань і широким колом порушених наукових проблем. Його наукові інтереси стосувалося не лише палеонтології, стратиграфії, еволюції живої природи, а й філософії, аналізу державної політики в геологічній сфері тощо. За п’ять років він опублікував десять статей і велику передмову до палеонтологічної монографії (серед них «Методологія палеонтології – позитивізм», 2014; «Methodological analysis of historicism in palaeontology», 2015; «До питання про методологію забезпечення енергетичної безпеки України», 2015; «Про евристичну вартісність неокреаціонізму», 2016; «Еволюціонізм у палеонтології: методологічний аспект», 2016).
Виступав з цікавими доповідями на наукових конференціях Українського палеонтологічного товариства, у Львівському та Харківському університетах, мав високий авторитет ученого серед колег і викладачів. На засіданнях вченої ради інституту і конференціях Костя порушував цікаві питання, розпочинав гострі наукові дискусії, збирав власну зацікавлену наукову аудиторію. Був принциповим і прискіпливим у відгуках на кандидатські й докторські дисертації, у виступах під час захисту дисертацій виявляв непримиренність до наукової безграмотності, захищав авторитет і честь Українського Вченого, яким був сам. Костя залишив великий науковий доробок у численних статтях, препринтах і монографіях. У Національному палеонтологічному музеї України зберігається його унікальна колекція юрських двостулкових молюсків України”.
В останню дорогу проводжав Костянтина кобзар Тарас Силенко. Його пісні підкреслювали, що Україна прощається з козаком, своїм улюбленим сином… Розпрощався стрілець із своєю ріднею,
Сам поїхав в далеку дорогу... Костянтинова дочка Тетяна в той сумний вечір була в батьковій вишиванці із широкою вишивкою на грудях. Слухаючи пісню про стрільця, який вирушив в останню дорогу, з почуттям тримала біля серця праву долоню. І сказала, що обов’язково виховає своїх дітей, батькових онуків, козаками.
Нехай так і буде!
Упевнений, що Костя ця обіцянка дочки зігріла б!
Вічна пам’ять! Вічна слава!
Прощай, Друже! Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ 
|
