 19 березня 2019 р. виповнюється 30 років від першого вшанування крутянців 19 березня 1989 р., о 14-й годині, не дочекавшись завершення мітингу біля Республіканського стадіону, я пішов на Аскольдову могилу вшанувати загиблих у січні 1918 р. під станцією Крути студентів Київського університету. Організатори – хлопці з “Громади” за підтримки Української гельсінкської спілки та Української народно-демократичної партії. Зібралося зо три десятки активістів, може, більше.
Чи не першим прийшов чоловік з телекамерою. Він мав завдання – звичайно ж, від КҐБ – зафільмувати цю знаменну подію та виявити учасників.
– О, вже знімає, – кинув недоброзичливо голова Київської філії УГС Олесь Шевченко, – зачекайте, хлопці, я йому зараз щось скажу.
Кілька чоловіків на чолі з Олесем Шевченком підійшли до кінооператора.
– На одному з мітингів, де я фотографував, – звернувся Олесь Євгенович до нього, – до мене підскочив один ґебіст і закричав: “Я тебе пофотографирую! Повешу головой вниз, тогда нафотографируешься...”
Оператор прикрив плечем камеру.
– Тож по якому праву ви маєте право мене фотографувати?! – наступав Олесь Шевченко.
За ним мовчки насувалися активісти.
“Документаліст” задкував, прикриваючи камеру.
– А прічьом здєсь я? – говорив він. – Пусть он вас вєшаєт, но я прічьом?
Товариство відтягло Шевченка. Люди, врешті, прийшли не битися, а покласти квіти. Але куди?! За радянської влади від могили і сліду не залишилося.
Ліворуч алеї, що вела до паркового павільйону (тепер тут церква УГКЦ. – Ред.), встромили табличку, на синьому тлі якої жовтими літерами було написано: Тут, на Аскольдовому цвинтарі, були поховані бійці Студентського
куреня Січових Стрільців, що загинули, захищаючи Київ і
справедливість у 1918 р. На землю покладено голубу стрічку. Перпендикулярно була пришита жовта стрічка. По два боки імпровізованого жовто-блакитного хреста горіли свічки.
На символічну могилу лягли жовті нарциси і сині фіалки. Дмитро Корчинський виголосив коротеньку промову про героїв Крут. Після хвилини мовчання ми заспівали “Ще не вмерла України”.
“Кінодокументаліст”, осмілівши, підсунувся. Він змінював ракурс, підходив зовсім близько, потім задкував, сунув праворуч, давав загальний план, потім портрети. Здавалося, він перепробував усі ракурси, хіба що не лягав на землю.
Оператор старався. Він був добросовісний хлопець.
У той день уперше, разом з іншими активістами, я співав (у щільному оточенні каґебістів та міліціонерів) національний гімн “Ще не вмерла України…”. Ще рік-два тому за його публічне виконання могли й ув’язнити. Та й зараз це вважалося криміналом.
Це була важлива подія в моєму житті – я переступив межу страху перед КҐБ.
Коли співаєш гімн серед кількох сотень людей на установчій конференції, наприклад, Товариства української мови – це одне, а тут, в оточенні ментів і ґебістів, перед ґебістською телекамерою, – зовсім інше.
Потім заспівали Тараса Шевченка.
Був серед нас і Тарас Компаніченко… [Про це я довідався від Тараса 10 лютого 2018 р., під час вшанування Костя Блакитного, командира Степової дивізії. – Р. К.].
Я відійшов від громади, ходив алеями, спостерігав за діями міліції. Спочатку серед нас схвильовано метушився лише один міліціонер. Він розгублено вигукував: “Убєрітє цвєти, убєрітє нємєдлєнно цвєти!”. Тепер їх було з десяток. Вистачало й одягнених у цивільне оперативників. Один з ментів, розставивши ноги і поклавши руки на сраку, з викликом спостерігав. Мовляв, я всіх бачу! “Ох і больно будєт!”
У долонях зрадник тримав портативну рацію і нервово натискав кнопку.
Підійшов бандурист.
Полилася українська дума про турецьку неволю…
За півгодини з’явився ще один бандурист із довгими сивими козацькими вусами. Його гучний голос був надзвичайно мелодійний. Буде добре запорожцям
І під турком жить...
Зарізали брата...
Кров’ю брата напились... Раптом під’їхало декілька автобусів з екскурсантами...
Ментам це не сподобалося. Тепер вони поводилися не так нахабно. Мусили вважати на свідків.
Показуючи на символічну могилу, я запитав в “охоронця порядку”:
– Очевидно, це вночі приберуть?
– А пачєму ночью? – здивувався той. – Сєйчас же і убєрьом... Как только разойдьотєсь.
Екскурсанти сторожко ходили між нами, уважно прислухались та придивлялись, намагаючись збагнути, що тут відбувається...
[Уже значно пізніше я дізнався, що саме в цей день, 19 березня 1989 р., у США закінчив свій земний шлях Головний отаман Холодного Яру Іван Лютий-Лютенко – герой моїх майбутніх книг. Може, саме від нього я й прийняв естафету покоління УНР, та ще й на Аскольдовій могилі?!]. Роман КОВАЛЬ Київ, 1989 р.
З книги “Здолати Росію”. 
|
