Пропоную вашій увазі один з розділів майбутньої книжки
“Скажи батькам, що був чесний”
Едею його називала мама. Він був литовець. Ріс без батька, а такі діти дорослішають рано. Мати, Марія-Едіта Еміліївна, походила із Сувальської губернії Царства Польського Російської імперії. Більшість тут становили литовці. Мала дочку Маргариту і двох синів. Одного з них назвала на честь чоловіка Едмундом.
1915 року вона жила в м. Острозі, а наступного року, коли на Волинь прийшли австро-угорські війська, втекла з дітьми до Києва, де влаштувалася завідувачкою притулку для безпритульних дівчат.
У Києві Едя закінчив гімназію. Продовжив освіту в Київському політехнічному інституті. А на що жити студентові, та ще й у час війни? Думав заснувати “сапожное дело”. Може, це був спосіб приховатися від “соввласті”, адже до гімназистів, студентів і загалом до інтелігенції “соввласть” ставилася з підозрою. “Нєтрудовой клас! А сапожнік – ето друґоє дєло! Наш чєлавєк! Рабочій!”
Було Еді 18. Вороги називали його “членом петлюровской разведки”. Так воно й було: Едя жив під чужим прізвищем Березяк, мав револьвер і виконував завдання начальника 10-го повстанського району сотника Косаря – Пилипа Дранника, а часом і завдання підполковника Армії УНР, резидента ППШ в Києві Віктора Алексєєва.
Одного разу підполковник Алексєєв приніс закритий пакет. Журився, що нема кому доставити “на той бік” – у Польщу. Косар звернувся до Едмунда Бреннейсена: може, ти?..
Хлопець уже їздив до Повстанського-партизанського штабу із зашифрованими листами Віктора Алексєєва та Миколи Афанасьєва. У них вони доповідали про те, що щасливо прибули до Києва і почали роботу. Не ухилився Едя і на цей раз, – хоч і був розчарований “безладдям”, яке побачив у ППШ Юрка Тютюнника. “З першого разу нічого не можна зрозуміти, – зізнався він Ользі Афанасьєвій, – більше туди не поїду”.
Усе ж інтерес України переміг.
Едик якраз закінчив молочні курси на Рейтарській. Другові Васі сказав, що їде на практику “на села”, а сам вирушив до Польщі, до Юрка Тютюнника, зі звітом.
Ризиковане завдання виконав.
Коли повернувся до Києва, сотник Косар був “на селах”.
Литовська приказка каже: куди серце, туди очі. Свої очі Едя звернув на Олесю Русаневич. Вона жила на вул. Монастирській, 3. Служила в Дніпросоюзі, де зібралися національно свідомі кооператори. Комуністи, як окупували Київ, перейменували Дніпросоюз (точніше, перекрутили) на Губспож.
Олесиного батька Юрія, священика, більшовики розстріляли в Криму. Звичайно, дівчина ненавиділа росіян. Одного разу, під час урочистостей у Софійському соборі, хтось ножицями відрізав їй косу. Зло міг зробити безпартійний, але Олеся була певна, що це справа рук комуністів, і голосно лаяла їх. А в себе в кімнаті на стінах розвішувала портрети Петлюри. Її попереджали, що це небезпечно, але вона портрети не знімала.
Едя та Олеся були більш ніж однодумці, вони подобалися одне одному, але… Але в Еді вже була наречена – “Лєночка” Станишевська. Вона також жила на Дикому провулку (тепер вул. Василя Дончука. – Ред.)…
Коли Олеся виїхала з Києва, то необережно залишила свою нову адресу Едиковому товаришеві Васі: с. Пустоварівка Білоцерківського повіту, “Просвіта”…
На початку березня 1922 р. в Києві почалися арешти членів Козачої Ради Правобережної України. Чекісти схопили понад 600 осіб. Прийшли і за Едмундом.
Жив він на Лук’янівці, у Дикому провулку. Вороги називали провулок “бандитським”, мабуть, через те, що тут панували українська стихія, українська мова й звичаї.
Арештовувати його виїхала група чекістів. Але юнак не розгубився: одного нападника застрелив з револьвера. Ним виявився Діма Янковський. Інші “герої” кинулися врозтіч. “…Грозил полнейший срыв по всему фронту”, – вважав начальник секретно-оперативної частини Київської губЧК Ю. М. Перцов. Рятувати ситуацію взявся Іван Кравченко (Пахомов), заступник голови Київської губЧК.
Ось версія Ю. Перцова: “Не доїхавши до Діонісьєвського провулка (тепер пров. Бехтерівський. – Ред.), всі зіскочили з машини, щоб не наполохати бандитів, і попрямували провулком. Пройшовши невелику відстань, тов. Кравченко побачив двох чоловіків і одну жінку, які йшли йому назустріч. Запідозривши в них членів шайки й убивць Янковського, Кравченко вихопив зброю і кинувся на них із криком: “Руки вверх!” Співробітники не встигли його наздогнати, як пролунав постріл. Тов. Кравченко захитався і впав. Попри поранення, він ще встигнув вистрілили у свого вбивника. Зчинилася стрілянина між нашими співробітниками та пораненим зловмисником, який, лежачи на землі, не переставав посилати кулю за кулею. В результаті він був здірявлений кулями, а супутники його затримані. Тов. Кравченка понесли у найближчий медпункт, де він через 15 хвилин вмер”.
А ось що розповів Едмунд: “Прийшли в мою квартиру два жиди, і коли я вийшов до кімнати, вони скомандували мені: «Руки вверх!» Я витягнув револьвер і одного тут же застрелив, переступив через нього, а другий вискочив в іншу кімнату (тут квартирував Котлюков) і втік, я стріляв у нього. Один з них вистрілив у мене, в груди, а другий – ось у лоб”. І показав пальцем на чоло.
Першу допомогу Едмундові надали мати і підпільниця Олена Афанасьєва.
Едіта Еміліївна одразу послала двох своїх вихованок до Васі Целика, який жив неподалік. Він якраз готувався до заліку з органічної хімії. Раптом – стук у двері.
– Паничу Вася, ідіть до нас у приют, Едя поранений… Ідіть, ідіть скоріше!
Відчуваючи особисту загрозу і вагаючись, Вася все ж пішов.
Була ніч.
У притулку, перед тим як відчинити двері, його двічі перепитали:
– Це ви, панич Вася?..
Обличчя товариша було в крові. Він коротко переповів, що сталося.
Едіта Еміліївна попросила забрати сина до себе і простягнула Васі, як він згодом сказав, “сторубльовую царскую бумажку”.
– Сховайте його, тому що за ним зараз прийдуть.
Вася відмовився, сказав, що всі в будинку знають, що вони друзі, тож ЧК прийде і до нього.
Розмову з тривогою слухали дві дівчинки й Олена Афанасьєва.
Олена відкинула ідею схвильованої Едіти Еміліївни відправити сина в лікарню, бо знала, що лікарні контролюються чекістами.
– Тоді до вас, на Дорогожицьку, – з надією звернулася нещасна жінка до Афанасьєвої, – там буде спокійніше, все ж далеко…
Олена погодилася.
Едіта Еміліївна з вдячністю поцілувала її. Тривожно поцілувала сина. Виходили поспіхом, із запаленою свічкою. Едя все повторював:
– Швидше, швидше…
Та було вже пізно – надворі чекав ворожий загін. Чекісти світили ліхтариками. Промені загрозливо прорізали темряву київського дворика.
“Афанасьєва і дівчинка пришвидшили крок і непомітно пройшли повз цих людей”.
Хотіли прошмигнути і хлопці.
Коли порівнялись із чоловіком у шубі, який тримав у руці револьвер, Вася підняв руки вгору і приречено сказав:
– Бєрітє мєня.
І раптом почув:
– А-а-а!!!
Він не зразу зрозумів, що це Едя вистрелив у шубу…
Юнак на очах у чекістів застрелив їхнього начальника – Івана Кравченка (Пахомова), заступника начальника Київської губернської ЧК, ката з катів!
Далі вже палили звідусіль. Переляканий Вася скочив у відчинені сусідські ворота і сховався під сходами, а чекісти погналися за Ольгою і дівчинкою, стріляючи вслід.
– А ґдє же тот, друґой, что с німі ушол?! – почув на смерть переляканий Вася.
Потім під’їхав автомобіль.
Нарешті все стихло.
Полежавши ще з 20 хвилин, Вася вибрався через сарай на вулицю…
На пораду розумної людини він наступного дня виїхав до Москви – там точно не шукатимуть! Але наприкінці березня повернувся і на пораду іншої людини пішов у ЧК – для “чістосєрдєчново прізнанія”.
Вася здав усіх: і свого товариша Едю, й Олесю Русаневич, за якою колись “ухаживал”, і лікаря Зінаїду Штенгельшу, чоловіка якої розстріляли більшовики, і людей, що тієї страшної ночі прихистили його в себе, і того, хто давав розумну пораду тікати до Москви…
Вася Целик настільки хотів жити, що вирішив не жаліти нікого.
30 березня він написав у ЧК “Заявление по делу Эдмунта Эдмунтовича Бреннейсена (он же был когда-то Березяк)”. І висловив щиро-тремтливе бажання всіляко допомогти слідству.
Зокрема, вказав київську й нову адресу проживання Олесі Русаневич: с. Пустоварівка Білоцерківського повіту, “Просвіта”. Мовляв, шукайте, точно знайдете!
Едіту Еміліївну затримали 2 березня 1922 р., а з нею ще 11 осіб – із квартир №№ 2, 3, 4, 6 і 12 будинку № 5, взяли навіть двох дванадцятирічних дівчат – Ліду та Ядвігу.
Помічник уповноваженого Крилов під час допиту 5 березня з’ясував, що Едіта Бреннейсен “помещичьего звания”, має литовське громадянство, 52 роки, безпартійна, “занимается физическим трудом” з 1886-го, тобто з 14 років, а майном володіла лише до війни.
Крилов запитав:
– Как ви думаєтє, пачєму вас арєстовалі?
– Думаю, что арєстована за сина, – відповіла нещасна жінка.
Чи вбили Едю в тому нічному бою? Один документ свідчить, що “Бреннейсен був убитий, і був убитий один з агентів, який затримував його… Прибув автомобіль і забрав вбитих”. Але інший документ заперечує це. “Бреннейсен Эдмунд, г. Киев, – зазначали чекісти. – Участник к-р повстанческой организации “Алексеевская контрразведка”. Использовался в качестве курьера для связи с Тютюнником и Польгенштаба. От ареста скрылся. На учет не взят за отсутст.[вием] установ.[очных] данных”.
Хочеться вірити в цю версію.
А маму Едмунда відпустили з тюрми у вересні 1922 року.
Дякуємо, пані Едіто, за сина!
Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО |
