Україна – напередодні президентської виборчої кампанії. Основні претенденти вже ведуть запеклу боротьбу. В умовах війни з Росією тема відсічі агресорові вийшла на чільне місце. Недарма ж у тріаді Петра Порошенка (“Армія! Мова! Віра!”) перед веде армія.
Дискусія кінця 1980-х – початку 1990-х щодо того, як ставитися до Росії й “московських демократів”, завдяки Путіну зійшла нанівець.
Тоді, на початку 1990-х, тих, хто стверджував, що Росія – ворог, що російська демократія закінчується там, де починається питання української незалежності, що напад на Україну неминучий, вважали несповна розуму. Нині про російських окупантів та імперську політику “демократичної” Росії не говорять лише платні агенти Кремля.
Кувати гострим словом модерну українську націю почали Тарас Шевченко, Леся Українка, Євген Маланюк, Дмитро Донцов. До сучасних магів цього вогняного ремесла належить і Роман Коваль, якого 1991 року виключили з антисовєтської, антикомуністичної УРП… за український націоналізм!
Як це могло статися в партії Левка Лук’яненка?! Відповідь знайдемо в публікаціях Романа Коваля, що увійшли до книги “Здолати Росію”. Це спогади і статті першої половини 1990-х його самого та ідеологічних учителів і побратимів – Зеновія Красівського, Василя Барладяну, Анатолія Лупиноса, Григорія Приходька, Івана Кандиби, Галини Гордасевич, Анатолія Щербатюка, Володимира Яворського, інших творців національної України. Тодішні щоденникові записи-спостереження Коваля унаочнюють перетворення пересічного київського лікаря-терапевта на сучасного ідеолога “українського буржуазного націоналізму”.
Автор адресує своєрідні публіцистичні мемуари “новим молодим”. Справді, країна зачекалася “нових облич” – так само як перші демократичні вибори до Верховного Совєта УССР виштовхнули на поверхню політичного процесу перших тогочасних активістів-неформалів. Тоді “новими обличчями” стали шістдесятники і молоді неофіти, згуртовані навколо них. Серед яких був Роман Коваль.
Як “непохитно-беззаперечні авторитети… апостоли дисидентства” перетворилися на гальмо революції, на угодовців, Роман Коваль спостерігав ізсередини. “Дисиденти справді не хотіли ризикувати, щоб знову не повернутися до в’язниць, – пише він. – Тож обрали шлях еволюційний, обережно-поступовий – шлях вповзання в самостійність і як союзника обрали не націоналістичну молодь, а Кравчука та його команду”. Ці зміни знищили моральний авторитет колишніх політичних в’язнів і надовго відбили в молоді тягу до великої політики, чим відкрили шлях до неї злодійкуватим бізнесюкам. Не побудувавши демократії, Україна стала олігархічно-клановим сировинним додатком розвинутих держав.
Із першої титли публіцистика Коваля насичена героїкою боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, культом сильної особи, мілітарної потуги українців, зрештою українського наступу. Рупором письменника стали спершу “Нескорена нація”, потім “Незборима нація” – газети ВПО “Державна самостійність України”, котру й очолив Коваль. “Повноцінній національній ідеї тісно в межах власної національної держави, вона експансивно виходить за межі внутрішніх національних проблем, їй властиві месіаністичні поривання”, – така політична філософія ДСУ.
Гасло Миколи Міхновського “Україна для українців!” є для Романа Коваля не дороговказом, а спонукою до дії, спочатку як практичного політика, ідеолога, публіциста, пізніше – як авторитетного історика, архівіста, дослідника героїчної боротьби повстанців під час Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. Його безкомпромісна публіцистика зростила покоління українців, для яких імперативом є усунення від керівництва Україною росіян, інших нацменів і зайняття вивільнених депутатських та урядових посад українцями-патріотами.
Тисячу років нащадки аріїв протистоять угро-фінській навалі племен “країни Моксель”, понад три століття Святий Київ уярмлено Московією, вже чотири роки триває новітня фаза війни Росії з Україною, але й після трагедій Іловайська та Волновахи знаходяться телепні, котрі продовжують камлати: “Нас не попередили! Ми не очікували такого від «братнього» народу!”
Книга Романа Коваля – переконливий доказ, що попереджали ще навіть до того, як Україна проголосила незалежність.
19 липня 2018 р. ізраїльський парламент, Кнесет, ухвалив Основний закон, яким проголосив Ізраїль “національною державою єврейського народу… історичну батьківщину євреїв та їхній «національний дім», у якому вони реалізують своє право на національне, культурне, релігійне та історичне самовизначення”. Така ж заповітна мрія українських націоналістів – мати національну державу на рідній землі.
Час завершувати Національну революцію: лише Велика Україна – держава, омріяна поколіннями українців, здолає відвічного ворога Росію!
Костянтин ДИКАНЬ
Газета “Молодь України” |
