360 років тому український народ повстав за правду і волю, за свою незалежність і державність. Почалася Національно-визвольна війна під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. За волю і правду повстали Покуття й Галичина. На Прикарпатті боротьбу проти польських окупантів очолив наш земляк Семен Височан, 15-тисячне військо якого практично оволоділо цілим краєм. Центром і столицею повстанців стала Отинія.
Блискуча перемога військ Богдана Хмельницького під Пилявцями відкрила дорогу військам гетьмана на Західну Україну. Під кінець літа 1648 р. до Галичини підійшли козацькі війська. Похід Богдана Хмельницького на Львів восени 1648 р. сприяв пожвавленню селянського руху в Галичині.
Боротьбу проти поляків на наших теренах очолив полковник Семен Височан. Семен Височан, син Гната, уродженець с. Вікторів, що поблизу Галича. Ось що писав про нього В’ячеслав Липинський: “Семен Височан, знатний шляхтич, який мав маєтності також і у Брацлавському воєводстві, син осадчого і побережника Ігната Височана, славного у своєму часі на сусідуючому з Поділлям і на боротьбу з татарами виставленім Покутті... Височан більше від інших здібний і щасливий, і йому вдалося зробити більше від інших”. В історичних джерелах про Семена Височана сказано як про “вождя повсталого плебсу”, “проводиря повсталої черні”.
За короткий час Семен Височан сформував із селян і міщан великий загін повстанців. Значну роль у народному русі відігравала українська шляхта. Джерела називають прізвища Березовських, Грабовецьких, Витвицьких, Голинських, Драгомирецьких, Княгиницьких, Угерницьких, Чайковських та інших. Вони прибули до табору Височана із гуртами соратників, на чолі яких уже боролися проти поляків. У таборі ватажки отримували звання сотників чи полковників, в залежності від кількості повстанців, яких привели. А шляхтич Лесь Березовський став “головним ад’ютантом і керівником штабу Височана”.
В армії Височана було чимало сільських панотців. Вони мали великий вплив на повстанців. У Руському воєводстві учасниками руху стало понад сто священиків (деякі з них були сотниками, підполковниками, полковниками). Перебування у повстанських загонах значної кількості священиків невипадкове. На тлі соціального і національного знущання над селянами, особливо дикими виглядали релігійні побори жидів-орендарів – власників церковних ключів. За потреби здійснення християнського обряду в церкві (хрещення, вінчання, відправа літургії, посвячення паски та інше), посполиті мусіли платити жидові, ще й чекати зі священиком приходу “церковного ключника”. Cумним свідком того часу лишилася обрядова веснянка-гагілка “Їде Зельман”, яку ще порівняно недавно співали дівчата на Великдень біля церкви по всій Галичині і Поділлю.
Повстанці ділилися на сотні, полки, мали свої хоругви, прапори, військовий музичний супровід. На озброєнні у Височана були гармати, рушниці, мушкети, самопали, шаблі, ножі, коси, ціпи, обухи. Арсенал постійно поповнювався після боїв, здобуття фортеці чи замку. “З великою масою повсталих, які мали артилерію, Височан почав справжню війну проти (польської) шляхти”. Здобувши Отинійський замок (збудований 1645 р. за наказом Станіслава Потоцького), Семен Височан перетворив його на свою штаб-квартиру. “Височан зумів зібрати 15-тисячну армію повсталих, обравши столицею своєю місто Отинію”.
“Перший вождь”, “Хмельницький Галицької землі” (вислови сучасників та істориків) розіслав соратників, керівників загонів, здобувати міста й села Покуття і Галичини.
Височан невипадково вибрав Отинію своїм центром – місто знаходилось у центрі основних вогнищ селянського руху Галичини. На півночі діяли повстанці Товмаччини, на сході – Коршівщини і Городенківщини, на півдні – Делятинщини і Заболотівщини, на південному заході – Солотвинщини й інших гірських (гуцульських) сіл. Отже, Отинію оточували райони, переважно звільнені від польсько-шляхетського панування. Це мало важливе значення для збереження основних сил і безпеки у випадку раптового нападу поляків.
У загони об’єднувалися селяни кількох сіл. Так виникли відділи Височана в Отинії, Криниці, Держові й інших місцях. На Товмаччині повсталих очолив сотник Яремко Попович. “Він провадив відділ, поділений на сотні, з коругвами й музикою, по містах і селах, чинячи всюди спустошінє, грабуючи і проливаючи кров шляхти. Сюди прилучувалися селяни з Озерян, Олеші, Грушки, Бортник. Межи іншими, напали вони на двір у Живачові і знищили до тла”.
На Обертинщині рух очолив Літус з Обертина, жуківський панотець, і його син Грига. 18 жовтня 1648 р. повстанці здобули замок в Обертині. Його власник Мартіян Селецький у позивній судовій скарзі скаржився: “Дня 18 жовтня збунтувалися наперед камінчани (с. Кам’янка). Війт Кушнір зі своїм сином, присяжний Джога, присяжний Дмитро із сином, піп Кадьовський із двома зятями і багато інших зібралися з містечка (Обертина) і села Камінок і піднесли своєвільні розбійницькі коругви, наперед пішли до замочку в Обертині, пограбували мої комори і добром поділилися, брали що їм лише подобалося... Я втік від всього лише на коні, а жінка з дітьми колясою ледви втекла до Пнів’я...”
На Делятинщині ватажком обрано священика Андрія з Делятина. “Літературно-науковий вісник” (Львів) за 1923 рік подає: “Головно на Гуцульщині всюди убивано поляків і нищено панські двори. Делятинський піп Андрій, що вів артилерію Белзецького, тепер брав участь у грабленні поляків”. Власник Турківської і Делятинської волостей Еварист Белзецький у січні 1649 р. писав із Кракова своєму намісникові в маєтку: “Шкодую, що мені так багато слуг і підданих загинуло, але то вже воля Божа, трудно було супротивлятися, мусить все піти в забуття, бо треба знати, що за гріхи наші пан Біг покарав”.
До армії Височана входили і повстанці Заболотівщини. Керував ними полковник Іван Кравець. Він сформував полки, сотні й десятки. Старшину обирали за козацькою традицією. В Заболотівський полк входили селяни Тулукова, Олешкова, Любківців, Димидча, Задубрівців, Залужжя, Семаківців, Перерова, Трійці, Підгайчиків, Рожнева, Новоселиці, Соколова, Іспаса. Серед них були панотці із Семаківців, Залужжя, Перерова, Трійці, Рожнева. Рожнятівський священик Коритко мав титул полковника. Заболотівська група здобула замок у Заболотові та замок дідича Стржемеського в Городенці. “Добувши замка, пограбували все добро, решту пустили з димом”. Цілковито зруйнували замок польського магната Станіслава Потоцького у Печеніжині, завдавши збитків на 40 тисяч злотих. Також знищено замки магнатів Яблуновських у Дебеславцях і Лючі, панські двори в Крехівцях, Ключеві, Підгайчиках, Турці та інших селах. Таким чином було звільнено значну територію.
Повстанці із Цуцилова, Тисменичан і Ворони спустошили двірські маєтки в Цуцилові, двір і корчму в Лядськім, замок дідича у Волосові. Селяни з Камінної, Велесниці, Гостова, Волосівської Слободи, Лядського під проводом українських шляхтичів Олександра і Андрія спустошили панські двори у с. Переросль. Повстанці з Монастирчан, Крички, Порогів, Яблінки цілковито знищили панський двір у Струпкові.
Особливу роль відіграло повстання на Калущині. Воно охопило 20 сіл староства. Очолив його православний священик Іван із с. Грабівки. В період піднесення повстання (жовтень – листопад 1648 р.) число повстанців Калущини сягнуло п’яти тисяч. Активну допомогу у здобутті Калуша надав православний о. Дунець із передміської церкви св. Миколая, який організував міщан “проти патриціїв”, допомігши прибулому козацькому відділу. Здобувши Калуш, повстанці встановили в ньому український уряд. Тогочасна шляхта називала Калуш “столицею всіх лотрів, гультяїв і бунтівників” .
Очистивши від поляків майже всю Калущину, повстанці Івана Грабівського перейшли у Долинське староство, де зруйнували майже всі польські замки і дворища.
Апогеєм діяльності Височана стало здобуття фортеці у с. Пнів, у якій зібралося багато поляків-утікачів з охоплених повстанням місцевостей. Після кількох тижнів облоги, не зважаючи на запеклий опір, Семен Височан з козаками Хмельницького здобув пнівський замок. “Народний рух набрав дійсно великого розмаху. За даними сучасників, армія Височана нараховувала 15 тисяч чоловік. Такої великої ударної сили, об’єднаної під одним керівництвом, не було в цей час у всій Західній Україні, навіть на Поділлі. Якщо в селянському русі на Галицькому Підкарпатті в період його найбільшого піднесення восени 1648 р. брало участь близько 30 тисяч чоловік, то половина з них припадає на армію Височана”.
Наприкінці 1648 р. під владою Семена Височана перебувала більша частина Галицької землі – за винятком міст Галич, Коломия, Солотвино, де зібралися великі польські загони й чужоземне міщанство.
У час повстання Отинія відігравала роль не тільки координуючого центру, але й ще як судова управа над кривдниками з боку шляхти і жидів-орендарів. Так, до Отинії на розправу привели шляхтичів Шимона Корчинського із Живачова, Тиміцького із Коршева та інших. Після захоплення Галичини польськими військами шляхтич Шимон Корчинський 29 березня 1649 р. подав судовий позов на “бунтівників” з Озерян, Олеші, Грушки, Бортників і товмацьких міщан за те, що восени 1648 р. вони “пограбували” його майно у Живачові і над ним знущалися. У позові подаються прізвища повсталих, а саме: Михайло Черемхівський, Іван Баб’юк, Тиміш Притуляк, Антон Кугутяк, Левко Муха, Гринь Пеш, отаман Павло Шевчук із Грушки, гайдук Іван Заєчук з Бортник, Левко Капустишин, отаман Капустка, Василь та Іван Богаки, Максим та Василь Мельники, Федір Капустин, Жураківський та інші. А Гаспер Островський у судовому позові від 28 березня 1650 р. скаржився на Григорія Угерницького (Угодницького) й інших руських шляхтичів за провід у покутських “бунтах” і завдання йому збитків на суму 40 тисяч злотих.
Повстанці не лише виганяли поляків, але і створювали українське самоврядування, зокрема в Теребовлі, Рогатині, Калуші, Городку, Долині, Дрогобичі. Творилася українська держава... Але наприкінці 1648 р. війська Хмельницького залишили Галичину. Семен Височан мусив відступити з Покуття на Брацлавщину (територія cучасної Вінницької обл.), де воював у складі військ Івана Богуна, пізніше – на Правобережній Україні, у складі повсталих В. Варениці. Був полковником у гетьмана Івана Брюховецького.
1666 року Височан арештували москалі. Подальша його доля невідома. Деякі дослідники припускають, що він заподіяв собі смерть.
На початку 1649 р., після вступу польських військ у Галичину, значна частина покутських повстанців, рятуючись від переслідувань, перейшла на Поділля, Волощину, інші разом з опришками подалися в Карпати, звідки ще довго давали про себе знати. Зокрема, 1 травня 1649 р. повстанці із с. Тюдів наскочили на маєток управителя Снятинського староства в Кутах та забрали панське майно. 1650 року збройний загін із с. Молодинча напав на панський маєток у с. Новосілка. 1653 року на Волощині (Молдові), у війську Тимоша Хмельницького було 2000 опришків під орудою Харачка.
Опришківський рух тривав п’ять століть. Перша письмова згадка про опришків була 1498 року, а останнім опришком можна вважати Миколу Шугая, якого стратили у 1921 році. Але вже через 20 років з’явились сотні тисяч опришків під назвою УПА.
У часи бездержавності опришки були імунною системою нації (“Наше не руш, а вашого не треба”!) Від них завжди діставалося лихим орендаторам, економам, управителям, корчмарям, лихварям-“інвесторам”, зайдам і приблудам. Саме на Гуцульщині, опришківському краї, найбільше збереглася духовність і національна самобутність. Зокрема, в середині XIX ст. краєзнавець, греко-католицький священик Жаб’є (Верховина) Софрон Витвицький у праці “Rys historyczyny o Huculah…” [lwow, 1863] дивувався: “Як відомо, на Поділлі і Покутті (на Великдень) молодь на цвинтарі коло церкви танцює і співає: “Іде, іде Зелман, іде, іде його брат, іде, іде Зелманова і братова ціла родина”. Поміж гуцулами цієї пісні (я) не чув…” А чому тут дивуватися? Адже на Гуцульщині завжди були опришки, легіні, в якого “в чересі кріс, а в руках топір”. Спробуй у такого забрати ключі від церкви, або застав його заплатити за відмикання церкви. Тут, як мовиться не допоможе Зельманові ні брат, ні Зельманова, ні братова родина...
В Отинії, столиці покутського повстання 1648 року, про полковника Височана побутують перекази, пов’язані з місцевою церквою Cвятої Трійці (її 1849 року перенесли в центр Отинії). В одному переказі йдеться про те, що в цій церкві Семен Височан брав шлюб. Але чи так це? Адже відомо, що станом на 1626 р. Височан уже був одружений. З іншого переказу взнаємо про прийняття Височаном у цій церкві присяги на вірність повстанцям. В Отинії про минувшину свідчить топоніміка: вул. За валом (там, де були замкові вали), ріка Опришина, місцевість Опришина, а також теперішні назви вулиць – Богдана Хмельницького, Семена Височана і Козацька.
1989 року отинійська ініціативна група звернулася до вищих владних структур із пропозицією встановити пам’ятну дошку на честь Семена Височана, героя Національно-визвольної війни 1648 року, але хіба глухий і байдужий почує?! Пізніше за цю справу взявся місцевий осередок Союзу українок (голова Стефанія Данилець), але зібраних грошей вистачило тільки на проектну документацію під пам’ятний камінь. Потім були знову безплідні звернення до владних структур... І все ж пам’ятник Семену Височану в Отинії було споруджено – восени 2001 року завдяки нашому землякові, тодішньому депутату Верховної Ради Володимиру Кафарському. Зробили пам’ятник скульптор Микола Тимків та архітектор Михайло Ходан. Початкове місце розташування пам’ятника було напроти Будинку культури. Однак це місце чомусь не сподобалось тодішньому керівництву Коломийської районної ради, яке вирішило перенести пам’ятник. Сьогодні єдиний, хто опікується пам’ятником, – це вчитель-пенсіонер, колишній селищний голова – Петро Данилець.
Нині виповнюється 360 років від початку Національно-визвольної війни 1648 року. 1 лютого 2008 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про відзначення цієї дати. То може хоч тепер територію біля пам’ятника буде належно впорядковано і урочисто відкрито пам’ятник в Отинії герою Національно-визвольної війни полковнику Семену Височану?!
Михайло ХАВЛЮК
смт Отинія Коломийського р-ну
Джерела
Будзиновський В. Хмельниччина в Галичині. – Львів, 1906. – С. 13 – 17.
Грабовецький В. Семен Височан. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 9, 17, 28.
Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1901. – Т. V. – С. 5, 116, 117.
Собко Т. Партизанка – FOREVER |
