Коли командир 2-го Запорозького полку Петро Болбочан призначив вісімнадцятилітнього козака 1-ї сотні 1-го куреня Бориса Давидіва комендантом станції Мелітополь, той здивовано відповів:
– Але ж я не старшина, а козак, і не знаю обов’язків коменданта.
– Любов до України підкаже вам ваші обов’язки, – коротко відповів полковник Болбочан.
Ота “любов до України” підказувала козакові впродовж усього тернистого шляху як потрібно жити, боротись і перемагати... Зі зброєю в руках студент Борис Давидів відстоював незалежність молодої УНР. Коли ж зброю вороги вибили з рук, взяв у руки перо. І став письменником Борисом Антоненком-Давидовичем. Вирок не забарився: “Розстріл”. Згодом вищу міру замінили на каторгу... 22 роки російських тюрем і таборів “збагатили” його життя. Після “реабілітації” знову взяв у руки перо. Творчий успіх знову призвів до гонінь...
Помер письменник-воїн 9 травня 1984 року. Поховали його на Лісовому цвинтарі в Києві. І от 8 вересня 2008 р. на могилі, коштом рідні (не держави!), було встановлено козацький хрест, який вирубав з рожевого пісковика відомий скульптор Микола Малишко. Освячення провів протоієрей УПЦ Київського патріархату, онук Бориса Антоненка-Давидовича Богдан Тимошенко. І це знаковито...
Під час громадської панахиди згадували батька добрим словом дві його доньки – дві Ярини. Письменник Євген Сверстюк визнав, що Антоненко-Давидович не був для нього, як, напевно, і для Івана Світличного духовний вождем, але він “розкріпачував дух і дарував дерзновення”. Це і притягувало до нього людей.
Письменник Леонід Бойко нарікав, що вже років з десять у пресі майже не згадується ім’я Бориса Антоненка-Давидовича, а його твори виключено зі шкільної програми. Промовляли й Атена Пашко, Володимир Яворівський, Олександр Шугай. На могилу письменника лягло багато квітів. Олесь Шевченко і Мирослав Горбатюк поклали вінок від УНП. Серед присутніх можна було помітити Василя Овсієнка, Євгена Пронюка, Михайлину Коцюбинську, Олексу Ющенка, Євгена Обертаса та Миколу Малишка із дружиною Ніною.
“Я весь у майбутному, в тих гомінких роках, що прийдуть пізно або рано...” – казав Борис Антоненко-Давидович. А ще він заповідав своєму побратимові по зброї Петрові Кузику, щоб той виголосив на його могилі такі слова: “Сьогодні ховаємо не тільки письменника, а й козака 1-ї сотні 1-го куреня Запорозького полку...”
Переконаний, що Борис Антоненко-Давидович заповів би, щоб такі слова не тільки виголошувались, а й карбувались у камені.
На жаль, на хресті немає інформації, що в могилі спочиває козак Армії УНР. Це не докір авторам прекрасного пам’ятника. Це докір усім нам... Обійшовши всі кладовища Києва, навряд чи знайдеш хоч один подібний напис. А не одна ж сотня Лицарів України спочиває під трафаретними написами совєтської і постсовєтської доби!
Пухом земля Тобі, славний сине України!
Петро ШКЛЯР |
