Смерть Степана Пушика вдарила мені в серце гостро і несподівано. Побачила його ім’я в переліку літніх смертей від Євгена Барана – і перехопило подих. Знаю, що Степан Григорович хворів, але щоб померти... Як би тяжко не боліло серце, а мусив би жити, бо хто доведе до ладу сотні зошитів з його записами, його безкраєю історією рідного краю? Він-бо й сам був наче Писаний Камінь. Несподіваний. Гострий. Пишний. Загадковий. Тяжкий. Він був Пушик.
Познайомилися з ним давним-давно, в літературному автобусі. Серед нас, молодих поетів з різних країв, він почувався класиком. Він уже був майже класиком: радіо заливалося його піснями, Павло Загребельний виокремив його з літературної маси рішуче і безповоротно, а тим часом Пушик сидів поруч із серйозною Галею Турелик, дивився у вікно і дражнив Толю Рекубрацького безкінечними коломийками.
Так, часом Пушик нагадував мені коломийку – то смішну, то трагічну.
Якось у Піцунді Петро Скунць розповідав мені про свого друга Пушика, і в розповіді фігурував Вічний Зошит в його руці, скручений трубкою.
Із зошитом Пушик не розставався, він був очевидцем і літописцем. Самому собі – теж. Він був Вічним Зошитом і Вічним Пером.
Тепер, у часи некрологів, згадають і назвуть усі його пісні, його книжки, його томи і його рукописи. А я посмію назвати його Нестором Карпатського краю. Бо все – від язицьких капищ до літописних персоналій – Пушик знаходив у рідному краю.
Хоче хтось чи ні, але Пушик є знаковим, чільним карпатським Чоловіком. І залишиться ним.
Згадки про зустрічі й розмови з Пушиком, не такі вже й часті, раптом згрупувалися в пам’яті до одного епізоду, що мав місце в Івано-Франківському театрі. Тривали якісь дні літератури. Йшов концерт. Народний хор почав “Реве та стогне”... Пушик підхопився на рівні, за ним встав зал. Обласні партійці крутили головами до другої шевченкової строфи, але мусили теж розправити тремтячі коліна...
Пушик любив Україну в собі, бо українець із Західної України – не “инчий”, а справжній, для нього й Дніпро, й Шевченко починаються в Карпатах.
Ох Пушик, з його грубуватою увагою до дівчат і молодиць, його вразливими жартами і вразливою душею, його вмінням розповідати неймовірні історії і самому бути героєм таких історій... Хіба Ти можеш померти?! Кинь ту стару каністру Смерть! Стань капищем. Стань Писаним Каменем. Стань Коломийкою. Живи в Карпатах, бо Карпати – це теж Пушик. І хай карпатські трембіти голосять за Пушиком, і Дніпро хай реве та стогне...
Любов ГОЛОТА |
