З нагоди 75-ліття загибелі Якова Орла-Гальчевського загадаємо один з його успішних боїв проти російських окупантів
…Поки бігли, бій закінчився. Раптом – голосна московська мова, скрипіння возів. Отаман дав команду залягти в кущах над шляхом. Так, це тамбовці з Літина, які по селах викачували хліб. Попереду – близько двадцяти кінних. Їдуть без забезпечення. Між ними Орел угледів полоненого зі зв’язаними за спину руками. Глянув на своїх – “лежать, при¬чаївшись, і тільки вогонь їм світиться в очах”. Ворог наближався, здавалося, занадто повільно. Ось нарешті вози. На кожному з них по п’ять-шість заброд. Типові азіатські об¬личчя – вузькі очі, вилиці, що вискакували з писка. Їдуть впевнено – отже, перемогли. Кожен з козаків уже вибрав собі жертву. Замість того щоб думати про вічне, тамбовці голосно говорили про “шамовку”, яка їх чекала в Літині. Перша жертва – за отаманом. Він уже вибрав собі рудого і мордатого кацап’югу. Сухий постріл переріс у рушничну канонаду. Її намагався перекричати ручний ку¬лемет Ониська Грабарчука. Тепер гранати. За якусь мить вони остаточно приголомшили ще недавно безтурботних тамбовців. Зайди розліталися в усі боки разом із землею. Отаман відчув, як защеміло в нього серце: жаль було селян-погоничів – вони разом з більшовиками намагалися врятуватися від осколків. На дорозі – крик, зойки, стогін, іржання переляканих коней… Більшовики, зіскочивши з возів, мчали до рідкого лісу. Дехто з утікачів, хоч і дуже поспішав, на ходу все ж прихоплював сталевого гостинця і, кленучи життя, припадав до святої української землі. Кацапчуки тікали полем до Брусленова. Орел піднявся на повний зріст. – Коли їм аж так спішно, – посміхнувся він, – ми не заперечуємо. Потім наказав козакам не поспішати і марно не стріляти. Може, кому й треба було нагадувати про це, але не братові Ониська – ліснику: в того що не стріл, то смерть. А сам Онисько поставив зручно на рові куле¬мета і, щось підспівуючи собі під ніс, зосереджено підганяв утікачів. Кулемет Ониська ще трохи погарчав і, невдоволений, що вже не дістає рухомих мішеней, замовк. Грабарчук, закинувши його на плече, поволі попрямував до гурту козаків, що збиралися навколо отамана. Лише тепер, коли бій затих, можна було почути, що він співає:
Чорноморець, матінко, чо-о-орноморець Вивів мене бо-о-осую на моро-о-озець. Вивів мене босую та й пита-а-ає: “Чи є мороз, дівчино, чи нема-а-ає?”
Роман КОВАЛЬ
Дж.: Коваль Р. Отаман святих і страшних. – Київ: в-во “Просвіта, 2000. – С. 50 – 51.
На світлині – козаки і старшини Подільської повстанської групи. Якова Гальчевського позначено як № 1. Вересень 1922 р. | 
