7 лютого 1967 р. померла Христина СУШКО, санітарний поручник 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії, лікарський помічник, голова правління Щипйорнівської філії Української спілки військових інвалідів.
Христина Сушко – ім’я це широкому світові незнане; про нього не сурмили у дзвінкі сурми герольди, не розголошували його в панегіричних статтях військові кореспонденти...
Гнані мачухою-долею, забуті цілим світом, ми б’ємося за своє національно-державне істнування самотужки, своїми власними силами і не маємо ні часу, ні спромоги дбати про гучний розголос наших героїчних змагань; та це нас мало і обходить.
Як давні спартанці в Термопільській дефіляді, військо наше б’ється до останньої снаги, певне своєї ідеї, пам’ятаючи заповідане предками-запорожцями гасло: “Чи добути, чи й дома не бути!”
Де вже нам дбати про окремі одиниці, про вихвалення наших лицарів-героїв!
А похвалитись могли б дечим і ми...
От хоч би і цим ім’ям, що виписане в титулі цеї замітки.
Ім’я це належить високій істоті з незвичайною силою духа, жінці-героїні, якою має право пишатись ціла нація. В Давній Греції таку людину ми на привселюднім святі увінчали б лаврами, тепер у инших державно визнаних народів таких людей нагороджують орденом “Virtuti Militari”, у нас...
Невеличке коло наших читачів довідалося про Христину Сушко лише з уміщеної в VІ числі нашої часописі резолюції Головного Отамана на рапорті Начальника Військової Місії у Варшаві про видачу лікарю Сушко грошової допомоги на курортне лікування. В згаданій резолюції було виразно підкреслено, що в боротьбі за українську незалежність пані Сушко визначилася “цілковитою відданістю справі і визначним героїзмом”, а тому грошова допомога на її лікування є лише “реалізацією обов’язку держави і її влади до одної з кращих дочок її”.
Здається, цілком виразно і ясно. Але як і в давню давнину лаври Аристида не давали спати Темистоклю, а поруч з великим Патроклем жив і робив свої каверзи огидливий Терсіт, так і у нас... не обійшлось без нашептів і заздрих пересудів.
Що то, мовляв, за визначний героїзм могла проявити “жінка-лікарь”, і чому, власне, їй видається грошова допомога на лікування в якімсь “курорті”, коли і т. д.
Отже, для вияснення цього болючого непорозуміння і для висвітлення героїчної постаті пані Сушко я подаю тут ті коротенькі відомости, які вдалось мені зібрати з певних військових джерел і від самої пані Сушко у Варшаві.
Христина Скачківська, жінка бригадіра N-ської Стрілецької дивізії Романа Сушка, родилась на Північному Кавказі, в Сочі, що лежить при березі Чорного моря. Далі якийсь час жила на Україні, а потім для здобуття вищої освіти вдалась за кордон, де, власне в Льозанні, скінчила на медичному відділі університет, одержавши учену степінь доктора медицини. Пізніш для визнання прав лікаря в Росії зложила іспити при Військовій академії в Петербурзі. Вибухла війна і революція. Вірна дочка українського народу і щира патріотка свого краю Христина Скачківська на початку 1918 року вступила до українського війська яко культурно-освітний старшина і полковий лікарь і з того часу весь свій хист, знання і високі почуття серця віддає свому посвяченню. Настає хвиля гетьманської реакції: Христина не хоче служити гетьманові і, щоб сяк-так перебути злидні, вступає касіркою до аматорської української трупи, що грала з добродійною метою в Пущі-Водиці біля Київа. Аж ось Петлюра підіймає повстання проти самозваного гетьмана, і Христина знову в рядах нашого війська яко лікарь-старшина 5-го полку корпусу Січових Стрільців. 5-го червня 1919 р. в бою під с. Малою Салихою (ст. Пузирки, між Старокостянтиновим і Шепетівкою) вона, рятуючи кулемети, дісталась у полон до більшовиків, при чому 8 верст озвірілий хам-більшовик, їдучи конем, волочив за довгі коси свою жертву. В полоні була поневіряна, тяжко бита і мучена. Відважність духа і сприт рятують її з неволі. Непомітно викравшись, вона втікає на даху переповненого більшовиками потяга, а потім, скочивши, добірається до Чорного Острова, де дає нашим військовим властям справоздання про розположення більшовицьких частин і знов береться до своєї праці в війську.
10-го липня того ж року була ранена двома кулеметними кулями в праву руку і, не виходячи з рядів, лишилася в полку, за що дістала подяку в наказі військам У. Н. Р. за ч. 56, підписанім командармом Сальським.
В серпні того ж року вже в 4 полку С. С. під с Великою Салихою (напрям В. Пузирки – Шепетівка) під час найбільшої небезпеки вона, підтримуючи бадьорість духа стрільців, йшла з ними в першій лінії і була тяжко контужена, внаслідок чого стався параліч правого боку (Hem. dex.).
Ослаблена фізично, ще не володіючи рукою, при відвороті наших військ до Польщі була залишена разом з 1200 хворими на тиф і віспу старшин і козаків, відданих на її опіку в м. Старокостянтинові.
Весь тягар праці на терені, занятім ворогами, вона перенесла з незвичайною мужністю, терплячи фізичні й моральні гризоти великої відповідальности за покинених на неї хворих, безпомічних людей, несучи обов’язки головного лікаря, каптенармуса і т. п. Зрештою, сама заслабла на плямистий тиф і запалення легенів, але й тут силою могучого духа перенесла все, не піддалась.
В час польської інвазії (коли майже всі хворі видужали, а решту – 150 душ разом з майном шпиталю забрав санітарний шеф 13-ї дивізії Галєра, приєднавши їх до 801 польського шпиталю в Шепетівці) її інтерновано разом із січовими стрільцями в м. Луцьку, де вона знову заслабла.
По видужанню військовою місією в Польщі її призначено до N-ської стрілецької дивізії, з якою вона яко курінний лікарь-поручник 46 стрілецького куріня, разом з своїм чоловіком-героєм [Романом Сушком], брала участь у всіх походах і боях (див. “Син України”, ч. IX, де уміщено цікавий малюнок одного з таких боїв в оповіданню самовидця “Серед Поліщуків”).
Не знаю, коли становище цієї жінки за час пробування у війську було найтяжчим, але становище її яко курінного лікаря було одним з дуже й дуже тяжких. Курінний лікарь має всього лиш одного помішника-фельдшера і санітарний візок з медікаментами. Щоб давати першу поміч в наглій потребі, доктор-поручник Сушко завжди йшла в першій лінії, наражаючись на певну небезпеку. І от в бою під Пергою (р. Уборть), виконуючи свої обов’язки, вона була ранена двома кулями з берданки в праве легке (у праву легеню. – Ред.) і черево, – знепритомніла і впала в річку. Лікарь-поляк випадково надибав її там, зробив перев’язку і, махнувши рукою, сказав: “Niema со zabirac pani, marna ргаса – tutaj juz nic nie pomoze”.
Польські жовніри все ж таки забрали її на воза і привезли до шпиталю. Виявилось, що кишки прострелено в кількох місцях і одна куля засіла в хребті, наслідком чого – повна безвладність ніг і ризиковна операція кишечника.
І от пані Христина Сушко у Варшаві. Тут їй зробили вже четверту операцію: витягли кулю, втяли ще кілька сантиметрів кишок, а полегкости нема, бо процес загнивання в кишках не припиняється, і оце на днях її чекає п’ята операція – будуть знов утинати кишки...
Тепер хай буде вільно запитати мені тих сердечних патріотів, яких непокоїть справа грошової допомоги пані Сушковій.
Чи не могла б вона, маючи вчену степінь доктора медицини, займати вигідненьку посаду, скажем, бригадного лікаря і, живучи в гарних, культурних обставинах та шануючи своє здоровля, побірати добру платню? Чи варте чого те почуття, котре попхнуло її рятувати кулемети, переносити катування в більшовицькім полоні, йти в перших рядах війська під кулі, щоб у результаті дістати три тяжкі рани й дві контузії і терпіти надлюдські муки операцій, почуваючи, що життя її висить на волоску від смерти? Чи почуття патріотичного духу, високого героїзму і нестерпні фізичні й моральні муки варті бодай грошової заплати, потрібної на лікування?
Бодай не казати... Обставини, в яких доля судила жити одній з кращих дочок нашого народу – ті злидні родинного життя (у пані Cушко двоє малих діток) в зв’язку з прикростями важких обов’язків її чоловіка-командіра забрали майже всю ту грошову допомогу, яку було призначено на “курортне лікування”.
І от ми знаходимо її, нашу мученицо-героїню, не на “курорті”, а у Варшаві, в убогій обстановці двох маленьких кімнат напередодні п’ятої операції... без грошей. Правда, разюча одміна?
Я був у неї три рази, але, уявіть собі, наперекір свойому сподіванню, мучениці не бачив, лише героїню, що сяяла і духовною, і фізичною силою.
У військовій уніформі, з трудом спираючись на милицях, вона намагалась підвестися, щоб обняти мене, коли я прийшов у перший раз.
Лице і постать правдивої красуні.
Білий, молочно-мармуровий тон делікатного овала лиця, середньої міри, чисте чоло, з легко випнятими на боках його опуклостями, що свідчать про силу розуму, чорні, “на шнурочку”, брови, і з під них просто дивляться глибокі як море, повні сонячного проміння, ласкаві карі очі; рівний ніс, із чепурно викраяних уст грає зваблива, мила усмішка.
“Дочка моря і сонця!” – була перша моя думка, якою хотілося визначити цю істоту.
На жаль, нема місця ширше розповідати про вражіння. Скажу коротко. Вона, відповідаючи на мої запитання про стан її здоровля, геройські вчинки і посвячення рідній справі, весь час сяяла ласкавою веселою усмішкою і говорила з таким переконанням і так, я би сказав, наївно-просто, немов би все те, що з нею було, і не могло бути инакше, немов би мова йшла про звичайні собі речі.
На хвилинку легким мінором забринів її голос, коли згадала про свою любов до музики, про те, що дев’ять літ вчилася грати на арфі. Журилась долею малих діток... Про себе байдуже, дарма, якось то буде.
Фізичні болі вона очевидно скривала. Я сидів, слухав і дивувався. Я почував себе під її впливом, під її владою, вона, слаба, тяжко ранена жінка, своєю бадьорістю уздоровлювала мою душу наче добрим вином, напувала своєю щирою мовою, наче пахощами, надихала красою могутнього духу і красою милого лиця. Я зрозумів тоді, за що на фронті так люблять її всі, за що січові стрільці називають її “пані-зірка”. І дійсно – зірка.
Нехай дарують мені читачі, що я, маючи вразливу душу поета, не здержався і заговорив про фізичну красу цієї незвичайної істоти. Чи міг би я бути байдужим, дивлячись на дар Божий? І коли, любуючись цим прекрасним даром, я зауважив пучок підстриженого темно-русявого волосся, що пестливо упав на біле чоло, мене, мов ножем у серце, пронизала думка: “А за це волосся... тоді таке довге, що сягало до п’ят, її волочив мерзенний більшовицький хам…”
І в ту мить краса її, краса нашої української жінки, мені стала ще дорожчою, ще болючіше-милою – вона кликала моє серце до помсти за зневагу, за тяжку образу, заподіяну мені, всім нам рукою ганебного ворога.
Вчора, коли я був останній раз, я застав пані Христину вже в ліжку майже непритомною, в гарячці, з температурою 40,5.
Їй треба неодмінно робити операцію, але при гарячковому стані робити операцію не можна; треба зачекати кілька день, поки гарячка спаде. Але що принесуть ті кілька день? Що принесе операція, коли вона відбудеться?
Хочеться думати, що все буде добре, хочеться вірити, що міцний організм все перенесе, все переможе і д-р Христина Сушко буде жити. Так буде, так мусить бути.
Зірка не згасне.
Микола ВОРОНИЙ
Син України. – 1920. – Ч. 12. – 27 жовтня. – С. 3 – 5.
Публікація Юрка Юзича.
Від редакції
Христина Сушко померла 1967 року у США. Микола Вороний у 1926 р. повернувся в окуповану Україну. 1934 року його арештовано “як польського шпигуна”. Розстріляли поета з групою селян 7 червня 1938 року. Вічна пам’ять!
|
