16 грудня в Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого відбувся вечір пам’яті отамана Зеленого (Данила Терпила), під час якого було презентовано 4-те видання книжки Романа Коваля “Отаман Зелений”, що вийшло за фінансової підтримки Олега Ситюка зі Львова та Благодійного фонду Івана Омелянюка “Волинь-Україна”.
Прологом до вшанування стала мелодія сурми Данила Перцева, учасника гурту “Хорея козацька”. На неї відгукнувся тулумбас Романа Боровика, сотника Історичного товариства “Чорних запорожців”. І дійство почалося!
“Українське село вливалося в Золотоверхий Київ – свою столицю, чорнозем змивав чужинецький намул, – Сергій Архипчук зачитав спогад командира Гордієнківського кінного полку Всеволода Петріва про зеленівців. – Українська мова перестала бути контрреволюційною... То був не сон. Я бачив ці веселі та грізні лави”.
Відізвалася бандура Тараса Силенка:
Грай, сурмо, грай! Козаків збирай!
А ти, батьку-отамане, броду пошукай!
“– Люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював хати ваші? – почувся голос отамана Зеленого.
Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж заперечували.
– Ну, так-от, – сказав отаман, – ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. А Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра.
Так, стрибаючи, багато загинуло тоді в Дніпрі і на льоту. А хто їх кликав сюди?!.”
А пісня вже летіла над Дніпром. Її виконала Іляна Гайдук:
А у неділю вранці-рано вдарили гармати –
То Зелений Україну почав визволяти.
Ой гримнуло у Трипіллі – в Каневі лунає;
Отаману Зеленому й Дніпро помагає.
Пливуть Дніпром комуністи – і спілі, й неспілі...
Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли...
Народна артистка України Галина Яблонська зачитала новелу Романа Коваля “Люби ворога, як самого себе?”: “Господиня перелякалася скривавленого незнайомця, але, коли побачила, що той ледь тримається на ногах, її чуйне серце налилося жалем. Окупантові допомагала щиро – нагріла води, обмила й перев’язала рани, дала білизну, попрала сорочку, нагодувала, ще й хліба дала на дорогу. Мабуть, і перехрестила, щоб з цим дідьком у дорозі нічого не сталося… Невдовзі червоний командир повернувся до виконання своїх кривавих обов’язків. На чолі роти він не раз бився проти українських повстанців, серед яких, може, були й син та чоловік тієї сердечної тітоньки”.
“У Халеп’ї трупи бандитів поскидали у глибоку яму, – це вже Сергій Архипчук читав інший фрагмент книжки Романа Коваля. – Козаки змусили полонених скакати у сухий колодязь – на трупи поплічників. Багато їх там набилося. Як хрущі копошилися. Деякі майже до верху дотягувалися, так їм... того... руки... – і Андрій Воловенко, 1911 р. н., який на власні очі бачив кінець комунарів, замріявшись, махнув правицею, ніби шаблею”.
Ведучий вечора Роман Коваль розповів, як отаман Зелений 15 липня 1919 р. в Переяславі скасував Переяславську раду. А Валерій Мартишко прочитав поему “Переяславська рада отамана Зеленого”, яку написав спеціально до 130-ліття отамана Зеленого.
А попереду старшин – отаман Зелений,
З посмішкою на вустах, грізний і веселий!
“Пісню про отамана Зеленого” Сергій Василюк і Тарас Силенко виконували вже не раз, а в цей вечір вперше заспівали її разом.
Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква гримить – москалів блискавицями стріла.
Наш отаман як грім: у Черкасах сідлає коня,
Над Дніпром пролетить, у Таращі розпростує крила.
Актриса Київського академічного театру на Липках Христина Микитин зачитала новелу Романа Коваля “Радість була безмежна”: “1938 року над Трипіллям та іншими селами, які давали людей до війська Зеленого, знову зібралися чорні московські хмари: в тюрми кидали всіх, кого ще не встигли пересадити… Остерігаючись репресій, люди кинулися нищити фотографії, листи, документи, бо за них могли арештувати… Після війни дочка Надії Андріївни, Галя, викопала фотокартки. Та замість очікуваної радості зустрічі з рідними її охопив розпач – світлини “потекли”... І ось 2008 року Галина Петрівна, вже не Мартиненко, а Жаворонкова, вже не юна, а 78-річна, отримала з Києва від сестри Софії, 1942 р. н., бандероль. У ній була книжка “Отаман Зелений”. Усі починають читати книги з фотографій. Так зробила і Галина Петрівна. Серед земляків знайшла вона й образи рідних, які, здавалося, навіки втрачено. Радість її була безмежна!”
У той вечір промовляли земляки отамана Зеленого – поети Михайло Горловий і Тетяна Лемешко. Добрим словом згадала отамана Зеленого й к. і. н. Інна Старовойтенко. Присутні щиро вітали нащадків отамана Зеленого – онучку його рідного брата Григорія Оксану Цедик та її сина Славка, правнучок рідної сестри отамана Софії – Ніну та Ольгу, а також Ніну Цвєткову, онучку Федора Петриченка, начальника кулеметної команди отамана Зеленого.
Згадали і Юлію Криницьку, завідувача Національної бібліотеки в 1918 – 1919 роках, та її чоловіка Юрка Гриня. Обидва – діячі Цупкому. Їх 28 серпня 1921 р. російські окупанти засудили до смерті.
Полеглих пом’янули хвилиною мовчання.
Естафету збройної боротьби в отамана Зеленого та інших повстанців нескореної України перейняли вояки АТО, як прийшли вшанувати легендарного отамана. Від імені борців воюючої України виступали командир “Легіону Свободи” Олег Куцин, захисник Донецького аеропорту Микола Тихонов і доброволець батальйону “Донбас” Володимир Дериведвідь, який приїхав на цей вечір з Бахмута. Сьогодні він – директор української книгарні “Еней”. “Еней” – це псевдо Антона Цедика, який загинув в Іловайському казані. Його прадід – із Трипілля, він представник великого повстанського роду Цедиків, козаків отамана Зеленого.
Від імені “Руху захисту української мови” промовляв Іван Омелянюк, який допоміг видати книжку “Отаман Зелений” та здійснив понад 600 річних передплат газети “Незборима нація”. А завершився вечір спільним виконанням пісні “Ой у лузі червона калина”.
На думку Тетяни Лемешко, “в серцях багатьох присутніх цей вечір залишив яскраві спогади і світлу пам’ять про отамана Зеленого”.
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр” |
