Це правдива історія про те, коли до смерті було ближче, ніж до життя.
На початку серпня 2014 р. українці вели активні наступальні дії. Частини Збройних сил України, Національної гвардії і добровольчих підрозділів рвалися вперед. На нашому напрямку першою йшла 2-га штурмова рота “Захід” (або ласкаво – “Золушка”). Після серії вдалих операцій і проривів перед нами був Луганськ. 3 серпня разом з іншими підрозділами ЗСУ “Золушка” зайняла позиції на околиці Луганська – в Малій Вергунці.
На превеликий жаль, у тому бою згорів танк 1-ї Окремої танкової бригади. Вічна пам’ять командирові “Копченому” і його хлопцям!
Коли прийшло підкріплення від регулярних частин ЗСУ у вигляді броні та артилерії, наш батальйон отримав команду від керівництва сектору “А” повертатися на базу в м. Щастя й готуватися до наступної штурмової операції. На місце дислокації ми прибули вночі.
Опівдні наступного дня почулися крики. Це командири висловлювали невдоволення. Виявляється, за ніч позиції, які ми здобули в бою, регулярні частини залишили. І ось тепер прийшов наказ командування виконати ту роботу, яку ми зробили вже 3 серпня, – знову штурмувати Малу Вергунку…
5 серпня наша колона вирушила з бази у Щасті близько 5-ї ранку. Неподалік Веселої Балки нас підсилила броня регулярних частин.
На цей раз взяття ворожих позицій відбулося без прямого контакту з москалями. Вони, щоправда, весь час обстрілювали нас.
Ми мусили втримати позиції до прибуття основних сил. Надвечір вони з’явилися. Ми мали контролювати ситуацію, поки солдати окопаються, встановлять техніку. Тож декілька розвідувальних груп пішли вглиб від наших позицій на 500 – 600 м для спостереження.
Близько 18.00 ворог виявив одну з груп “Айдару” й атакував.
Командир роти “Зола” висунув групу айдарівців з БМП-2 51-ї Окремої механізованої бригади на підмогу нашим. У тій групі добровольців пішов і я. Нас було 15 – 20 хлопців.
Під прикриттям БМП ми спустилися трохи вниз, повернули праворуч і за БМП дуже швидким темпом пересувалися до перехрестя, на якому зліва височів будинок, де засіли наші хлопці. Москалі атакували їх із правого флангу.
Той момент пам’ятаю погано – БМП йшла швидко, ми намагалися не відставати.
Ліворуч дороги, якою ми бігли, були будинки, праворуч – городи, відділені від дороги одним рядом дерев. Тобто ворог нас бачив.
Ми вже підбігали до перехрестя, коли над нашими головами і між нами засвистіли кулі. Хлопці залягли на узбіччі й відкрили вогонь. Я ще трохи пробіг до БМП і теж заліг. Разом з БМП до самого перехрестя дійшов Микола “Щорс” із Луцька. Він стріляв влучно. І вже на початку бою відправив кількох кацапів у пекло.
Я лежав на асфальті й вів вогонь на годину-дві від напряму нашого руху. Одночасно спостерігав за БМП. Наша “коробочка” вийшла на перехрестя, повернула башту в бік ворога і почала гатити по ньому 33-міліметровою гарматою.
Ведучи вогонь, я краєм ока побачив, як з вулиці полетіла вогняна куля. Вона пройшла вище БМП. А друга влучила. Башта задиміла, гармата замовкла. БМП одразу дала задній хід. Я відкотився, щоб “беха” не переїхала мене.
Через декілька метрів БМП зупинилась.
Я лежав на дорозі, за мною – ще декілька бійців, “хвора беха”, за нею інші хлопці. Глянувши на БМП, подумав: “Ну, чого ви стали, все одно працювати не можете!”
І подивився вперед. З-за перехрестя з кривого завороту на повному ходу вискочив танк...
Неймовірний сплеск адреналіну!
Й нереальний страх, бо ти лежиш на його шляху.
А він пре на тебе.
І на лобовій броні ти бачиш великі літери – ЛНР...
Зараз розумники дають поради, як треба було діяти. Спогад пишеш або читаєш не одну хвилину. Те, що відбувалося там, – мить. Я скочив на ноги і крикнув:
– Танк!!!
Крикнув, бо ті, хто лежав за БМП, не могли бачити танка.
Я довго не обирав варіанти, а скочив між дерева. За мить реальність закінчилася – почався фільм-бойовик. Під час польоту від вибухової хвилі до мене прийшла лише одна думка: “Таки дістали, гади…”
Упав без шолома, але з АК-74 в руках.
Я пережив, певно, найстрашніші 30 секунд свого життя.
Лежав на спині на випаленому обстрілами городі. Бачив, що руки і ноги є. Але не міг рухати ногами. Повернув голову ліворуч. Наша “беха” перетворилася на великий шмат зім’ятого металу, що димів. Навколо знищеної БМП – поранені й контужені.
За 100 метрів від мене грізно ричав російський танк.
До наших позицій – метрів 500 – 600. Ніби й недалеко, але я не можу рухатися.
Наша броня і група розбиті.
“Ще 5 магазинів, у підсумку – патрони розсипом. Відстрілюватимусь, але головне – один патрон. Один патрон”, – крутилося в голові.
І тут над собою побачив закривавлене обличчя Льоні Єрьоміна з нашої роти.
– Гриць, ти як?
– Не знаю, Льонь. Наче все ціле, а рухатись не можу.
Навколо – черги з кулеметів, тріск автоматів, постріли, вибухи.
Льонька повернув мою ногу, виявилося, що моя гомілка розірвана осколком.
На двох у нас був лише джгут, намотаний на мій приклад. Льоня наклав джгут на праву ногу і змусив мене повзти до своїх.
Я просив його залишити мене і йти за підмогою, а я відстрілюватимуся, скільки б вистачило набоїв. Але Льоня матюками змусив мене повзти. Навіть пхнув ногою:
– Повзи!
І я поліз – руками й зубами. Льоня робив короткі перебіжки. Коли він залягав і починав стріляти, я повз до нього. Так по 20 метрів я і проповз півшляху.
Коли перекотився через пагорб, який прикрив мене від ворожих куль, дістав гранату РГД. І так мені стало добре! Як у дитинстві, коли тобі дарують іграшку, про яку мрієш. “Тепер все завершиться добре”.
Адже страшним був лише полон. Полон, коли в тебе на нозі витатуюваний тризуб, на голові – чуб, а під кітелем – футболка “Гордий тим, що Українець”.
Полону я боявся більше смерті.
У той момент думав про маму. Про те, як вона побачить відео знущань наді мною, полоненим. Ні – або вижити, або до Бога! Лише не полон.
Я все ж опинився між своїми.
А мій рятівник, Леонід Єрьомін, разом з групою “Грізлі” 5 вересня 2014 р. потрапив у засідку на Веселій Горі. Його вбили російські нацисти з банди виродка Мільчакова. Мої батьки, бабусі і я вічно ставитимемо в церкві свічки за Леоніда…
Пишу ці рядки в Литві, де проходжу реабілітацію. Мені добре серед литовців, але я все думаю про війну. Знаю, що для мене вона не закінчилася. Можливо, напишу ще один спогад з назвою “Найдраматичніший епізод мого життя”. А поки – щиро Ваш, ще живий “Гриць” з “Айдару”.
Слава Україні!
Євген ГОРОДНИЧУК-“ГРИЦЬ”
м. Друскінінкай, осінь 2016 р.
На світлині зліва направо Сергій Мороз-“Горець мол.”, Віталій Мороз-“Горець” та Євген Городничук-“Гриць”. Луганщина, кінець липня 2014 р.
|
