(13.12.1939, с. Рогачів Баранівського р-ну Житомирської обл. – 24.08.2016, Житомир)
Удосвіта Дня Незалежності в Житомирі помер колишній політв’язень, націоналіст, професійний революціонер Сергій Олексійович Бабич. Він провів у неволі 27 років і 4 місяці, з них 24 роки – в камерах.
Уперше заарештований КҐБ 13 квітня 1960 р. за розповсюдження антикомуністичних листівок із закликом до робітників не просити, а вимагати своїх прав, із гаслом “Геть комуністичну систему гніту і терору!” Засуджений Житомирським обласним судом 26 травня 1960 р. за ст. 7 ч. 1 Закону СРСР від 25.12.1958 “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” на три роки ув’язнення. Термін відбував у таборах Мордовії та у Владимирській тюрмі…
“У 1962 р. я вже знав, що не матиму сім’ї, що не буду причетним до продовження людського роду. Я не міг народжувати рабів. Я був рабом. А раб не повинен народжувати раба, бо це аморально” (зі спогадів С. Бабича).
Скоро після звільнення допоміг недавньому співв’язневі Борису Бульбинському розповсюдити в Житомирі листівки з ідеями демократизації, багатопартійності, проти відродження сталінізму. Заарештований 27 вересня 1963 року. На закритому засіданні суду в Рівному не визнав себе винним, не каявся, а попросив суд записати, що він остаточно переконався у правоті українського націоналізму. Одержав 10 років таборів особливого (камерного) режиму. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
Карався в таборі №10 у Мордовії. 14 серпня 1964 р. втік із робочої зони. Командиром взводу, який через дві доби піймав Бабича, виявився його односельчанин, тому Сергія не вбили і навіть не побили. У жовтні 1964 р. засуджений ще на 10 р. таборів особливого режиму, починаючи з дня суду, з них три роки тюремного ув’язнення.
24 грудня 1964 р. на вокзалі у Владимирі під час посадки у воронки Бабич кинувся тікати поміж двох лав ошелешених конвоїрів, але врешті був поранений у ліве стегно. Його не лікували. Рана гнила. У розслідуванні участі не брав. На суді 19 лютого 1965 р. заявив, що комуністи термін “революціонер-професіонал” підмінили терміном “особливо небезпечний рецидивіст”. Спрямований на психіатричну експертизу. Владимирський суд призначив покарання три роки тюремного ув’язнення. З літа 1972-го знову – у Мордовії. У 1974, за рік до закінчення терміну, Бабича перевели в 19-й табір суворого режиму (сел. Лісне). Брав участь у боротьбі за Статус політв’язня.
Звільнений 27 січня 1975 року.
Жив у рідному селі Рогачів. 11 червня 1976 р. його знову заарештували по дорозі у Волинську область. Відвезли в Житомирське УВС. Били, вимагаючи зізнань у викраденні зброї у шкільному військовому кабінеті. Суд не мав достатніх доказів його причетності до викрадення зброї, однак виніс максимальний вирок: 5 років тюремного ув’язнення та 10 років таборів особливого режиму за ст. 223 КК УРСР (“викрадення зброї”).
Карався у вінницькій в’язниці, в Бердичеві, Ізяславі, Луганську, Городищі, знову у Вінниці. В кінці листопада 1983 р. у Бабича вилучили автобіографію (писав про Владимирський централ та мордовські табори). 13 грудня 1983 р., якраз на день народження, його кинули в “прес-хату” – камеру з карними в’язнями, які дістали завдання побити його. Після жорстокого побиття капітан сказав: “Ну что? Я ж тєбє ґаваріл: нє піши”.
Сергія Бабича як в’язня сумління захищала “Міжнародна амністія”. Про це писала газета “Известия” у статті “Кого защищаете, господа?” (№200/19570, 26.08.1980).
23 травня 1989 р. померла мати Сергія. Він просив звозити його на похорон. Дорогу собі й конвою – 120 км – згоден був оплатити. Відмовили. Через два тижні, 7 червня 1989 р., Бабича звільнили – за 8 місяців до закінчення терміну.
Сергій Бабич вступив в Українську гельсінкську спілку, з її перетворенням на партію був членом Української республіканської партії. З леґалізацією в 1992 р. ОУН(б) в Україні під назвою “Конґрес українських націоналістів” очолював її Житомирську обласну організацію. Висувався кандидатом у народні депутати в 1996-му і 1998 році.
Разом із мешканцем с. Базар Народицького району Павлом Єсипчуком знайшов поховання загиблих у бою з червоними 17 листопада 1921 р. вояків учасників Другого зимового походу Повстанської армії Юрка Тютюнника, і впорядкував їхні могили. Разом з архітектором Олександром Борисом керував спорудженням меморіалу в с. Базарі.
Указом Президента України В. Ющенка № 939/209 “Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи” від 18 листопада 2009 р. “за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та політичну і громадську діяльність” С. Бабич нагороджений орденом “За мужність” І ступеня.
Жив у Житомирі. Брав участь у громадському житті. Допомагав письменникові Євгенові Концевичу. 2016 року видав книжку спогадів і роздумів “Дорогою безглуздя”. Це неоціненні свідчення про совєтський тоталітарний режим – по обидва боки колючого дроту, про багатьох політв’язнів. Це роздуми про сенс життя.
Похований 25 серпня 2016 р. поруч із батьком, матір’ю, братами і сестрами у рідному селі Рогачів, де заздалегідь поклав камінь-валун з написом “С. О. Бабич” – поки що без дат.
Схилімо голови на знак пам’яті про мужнього борця за волю України.
Василь ОВСІЄНКО |
