Сповідь снайпера з Горлівки
До війни Микола Воронін був космополітом. Його було байдуже, де жити. Навіть хотів оселитися в Росії. Мало того, захоплювався Путіним, вважав його лідером, який зможе об’єднати слов’ян в єдину державу. Але коли побачив, кого він прислав на Донбас і що вони там коять…
Микола завжди мав бунтівний характер. “Коли навчався в Києво-Могилянській академії, – згадував він, – то говорив переважно російською, бо тут усі дуже вже тиснули на українську мову. А я не люблю, коли тиснуть. Це було давно. Мільйон років тому. Війна все змінила. Я зрозумів, що досі жив без Батьківщини. Війна подарувала мені Україну. Я почав цінувати її такою, як вона є: її культуру, символи, прапор, тризуб. Та все ж, за звичкою, говорив російською. На важливість рідної мови в побуті звернула мою увагу координатор безкоштовних курсів української мови Катерина Мельник. Якось ми йшли містом, вели розмову… І раптом я збагнув, що у Путіна і російської педерації не було б жодного шансу зробити те, що вони скоїли в Криму і на Донбасі, якби там цінували Україну, нашу мову і культуру. Жодного шансу! Розумієте?! Ніхто б не загинув із тих, хто пішов до небесної бригади. Не гинули б діти, не руйнувалися б міста і долі. Працював би Донецький аеропорт. Русня не захопила б і метра нашої землі – якби нас захищала наша мова і культура. Гебня це розуміла. Ось чому нещадно переслідувала наших героїв за мову. Нащадки забули про біль дідів. І вважають, що можна любити Україну і говорити російською. Та це те саме, що кохати чоловіка, а у вихідні займатися проституцією – “для розширення горизонту”. Починаємо говорити українською, шановні!”
Що можна ще сказати про Миколу Вороніна? Йому 35 років. У минулому –прихильник хіпі, пацифіст, учитель математики. До війни в армії не служив, зброю в руках не тримав. Як магістр з екології мав намір захищали природу. Хотів (і хоче!) побудувати дитячий притулок. “Мені не подобається вбивати, – каже він. – Це гріх. Але нормальна людина, побачивши, яке зло чинить на Донбасі російська навала, не може не стати на захист своєї землі”.
У нього вже не виникало вагань – стріляти чи не стріляти. Однозначно стріляти – і якомога точніше.
“Я завжди намагався бути корисним для людства, – розповідає Микола Воронін. – З початком бойових дій у мені наростало пекуче відчуття безпорадності. Коли ти бачиш бандитську русню, яка розгулює з автоматами і почувається панами всесвіту, яка нахабно демонструє вседозволеність, коїть жахливі безчинства… А ти, людина з інтелектом і потужною освітою, не в змозі протидіяти, бо не маєш зброї. А поруч – беззахисні дружина, друзі, діти, яких ти вчив… Тоді я зрозумів, що максимально ефективним буду лише як снайпер. Я прийшов у добровольчий батальйон “Донбас” і попросив снайперську гвинтівку та навчити користуватися нею. Спершу з мене всі кепкували”. Дали лише автомат. З ним Микола не розлучався ні вдень, ні вночі. Досконало вивчив механізм, намагався удосконалити його, шукав способи збільшення дальності й точності стрільби. “Я розумів, що від мого вміння залежить не тільки власне життя, а й товаришів”. Врешті, “доріс” до снайперської гвинтівки. Однак побратими ще сумнівалися…
Микола Воронін пройшов жорсткий відбір, спеціальні тести, співбесіди, курси бойового тактичного медика, курси виживання та багато чого іншого. “Я вмію діяти в екстремальних ситуаціях, – продовжує він. – Вважаю себе універсальним солдатом”.
Микола Воронін не раз проникав на територію ворога – і завжди повертався живим. Краще за нього замаскуватися під сепаратиста не міг ніхто. За це й отримав позивний “Сєпар”.
“Коли навесні 2014-го сепаратисти захопили Донецьку ОДА, я прикинувся одним із них, – розповідає “Сєпар”. – “Варився” в тому смердючому лігві кілька днів. Бачив, як вони катують людей… Вся “русня” однакова. Коли з ними вести перемовини, вони починають задирати носа. А коли їх б’єш, то відразу тікають, підібгавши хвости”.
З усмішкою розповідає про один із трагікомічних випадків у Донецькому аеропорту: “Уявіть собі – обстріли, гради, міномети, все навколо розривається на клапті. Пекло! А в його епіцентрі регоче мій побратим. Дивиться на мобільний телефон і регоче. З глузду з’їхав, чи що? Він показує повідомлення, яке щойно надіслала дружина: “Не їж соленого, воно вбиває”. Далі ми вже реготали вдвох”.
Війна забрала в Миколи сім’ю. Що дружина хоче розлучитися, дізнався на полі бою... “Відколи я вирішив воювати на фронті, ми часто сперечатися. Дружина казала, що я проміняв її на гвинтівку”.
2004 року лікарі діагностували в Миколи рак. Прогноз: два місяці життя. Як до операції, так і після його виснажував жахливий біль. “Тіло різав біль, але я був щасливий, – згадує. – Коли споглядаєш світ крізь призму болю, розумієш його цінність. Дивишся на листочок і усвідомлюєш його незбагненну красу, повз яку байдуже проходять натовпи заклопотаних людей”.
Лікування не допомагало. Воронін виписався з лікарні й самотужки почав боротьбу з пекельним болем. Попри важку хворобу, відстояв усю Помаранчеву революцію.
Одного дня біль зник. І смертельна пухлина теж.
Микола вважає, що його урятував Господь…
Повоєнну реабілітацію Микола проходив в Івано-Франківську. Йому тут подобається.
Можливо, тут й оселиться. І візьметься за захист довкілля.
Навчаючись у Могилянці, Микола писав вірші російською. Тепер агітує російськомовних патріотів переходити на українську. Віримо, що тепер Микола й вірші писатиме рідною мовою. І у нас з’явиться український поет, який збагатить нашу культуру. І наше та наступні покоління ще з більшим запалом захищатимуть її.
Наталя МОСТОВА, “Галицький кореспондент”
Роман КОВАЛЬ, “Незборима нація” |
