Стою на зупинці в райцентрі Погребище, позаду – жіночі голоси:
– Ну був же празнік 9-го, а цего шо зробили?! От раньше було 9 мая, а це зробили восьмого… Шо воно має до побєди? Раньше було – хто плакав, хто сміявся... Радість! В нєкоторих оно по троє синів не прийшло... Ой, а цего – шо война?! Ото була перемога! Не то шо це!
У с. Плискові, звідки я родом, на стелі викарбовано імена трьох моїх родичів, полеглих у Другій світовій війні. Це ще не всі втрати нашої родини – двоюрідний брат моєї бабусі Надії Донець загинув на сходах Рейхстагу, а двоюрідний брат моєї бабусі Жені поляк Іван, мобілізований до Красної армії, зник безвісті…
Коли після “побєди” Надія Донець з іншими поверталася на Батьківщину, то американці везли їх на студебекерах і давали по палці ковбаси на день. Совєти ж гнали людей пішки. І кожної ночі когось викликали на допит… Надії тоді було 18. Єдине, що тягнуло її в СССР це бажання допомогти батькам. До 1991-го року вона нікому не казала, що була “там”…
Я хотіла підійти до жінок і заперечити, але не наважилась. А по щоці котилася сльоза.
Баби ж продовжували:
– Ти знаєш, оно Танькин пішов добровольцьом. Каже, шо їм там наркотіки видають, куре постоянно, а п’ют по-чорному. І казав: якби нормальних йому хлопців дали, то пішов би ще. Ото дурне, за шо воно пішло?! А оно сусіди пішов, і нічо – служе.
– Шо добровольцьом?
– Та нє, призвали. Я вобше щитаю, шо оцих шо самовольно пішли, їм не тре нічо давати. Мобілізованим тре платити, а цим... Дурні!..
Мій прадід по маминій лінії Домикій Максименко повернувся з війни з осколками в тілі. Від болю страждав усе життя. Свої медалі ніколи не чіпляв на груди, а було їх багато. Віддав дітям гратися. Жодної не збереглося. Коли до нього приходили “кореспондєнти”, він брав вила і виганяв їх з подвір’я.
Чи вважав він цей день перемогою? Думаю, що ні.
А от поразка путінської Росії буде для нас перемогою з перемог!
Смерть російським окупантам!
Марія ДОНЕЦЬ, студентка 1-го курсу Вінницького педагогічного університету
|
