 24 червня Роман Коваль зустрівся з керівниками та добровольцями Центру спеціальної тактичної підготовки “Білий вовк”. Пропонуємо вашій увазі його виступ. Тихо минула перша річниця створення добровольчих батальйонів. Не чути сурм, оркестрів, вітальних промов. Не нагороджено героїв-добровольців. Держава промовчала. Чому? Через недовіру вищого керівництва України до тих, хто відстояв нашу державність у час страшної небезпеки – нападу непереможної Росії на демілітаризовану Україну?
Таке вже було в нашій історії.
Упродовж 20 років досліджую історію добровольчих формацій доби УНР. Не лише Вільне козацтво і повстансько-партизанські загони, а й історію чину Українських січових стрільців, УГА та Армії УНР, сформованих переважно з добровольців.
На цих засадах був злютований і легендарний Запорозький корпус, який навесні 1918 року у співпраці з доблесним німецьким військом за два місяці звільнив Правобережну і Лівобережну Україну та Крим від московських інтервентів.
Перемоги наших добровольців налякали не тільки Москву, стривожили вони й Київ.
Чому не радість увійшла в серця Винниченка, Грушевського та й нинішніх владоможців? Боялися добровольців, які могли прийти у столицю і змести владу тих, хто не дбав про військо, хто вносив у вояцькі лави політику, розкрадав військове майно?
Якщо ти член урядових партій, довіряємо тобі, – така була позиція верхів, принаймні в добу УНР. – Якщо ти не належиш до урядових партій і командуєш військовим підрозділом – це підозріло і небезпечно.
І починалася кампанія дискредитації найавторитетніших командирів, звинувачень у неналежній дисципліні, мародерстві, зраді… Володимир Винниченко, наприклад, добалакався до того, звинуватив полковника Болбочана, що той, бачте, цілував дамам ручки – “як білогвардієць”, а Петлюра обвинуватив Болбочана, що той “їздив у сальон-вагоні, а це недемократично”. Хоча члени Директорії їздили і жили в потязі, який донедавна належав Миколі II…
Керівники УНР боялися, що прийде український “Бонапарт” і скине їх – недбалих і нездатних партійників-боягузів. Тому й страхались авторитетних військових. Тих, хто ходив у першій лінії в атаку з простими вояками. Тих, хто здобував перемоги. Політики побоювалися опинитися в їхній тіні. Тому й підступами намагались усунути їх.
Поборювали творця перших українських полків відродженого війська Миколу Міхновського, Павла Скоропадського, – бо він, бачте, – “царський генерал”, а значить, “реакціонер”, відсторонили Віктора Зелінського, командира Синьої дивізії, арештували і розстріляли визволителя Криму полковника Петра Болбочана…
Мене не цікавлять політичні долі керівників УНР і України нинішньої. Мене цікавлять долі тих, хто був на передовій, – тоді й тепер. Мене цікавлять ті, хто плекає українську силу, відшліфовує її, робить боєздатним наш народ.
Я писав і писатиму насамперед про захисників буття України, про святих і страшних месників нашої Батьківщини. Це дорогі мені люди, перед якими схиляюсь, задля яких живу, – вертаючи їх із забуття у нашу свідомість. Вони воскресають на наших очах і починають впливати на нас, – адже ми хочемо бути такими, як вони.
Радість входить у серце, коли усвідомлюєш, що ти однієї крові із січовими стрільцями, вояками Галицької армії, богданівцями, дорошенківцями, Чорними запорожцями, сірожупанниками, синьожупанниками, холодноярцями, оунівцями, вояками УПА, айдарівцями, хлопцями з “Донбасу”, “Правого сектора”, “Січі”, полку “Азов”, “Карпатської Січі”, батальйону “ОУН” та інших наших лицарських формацій, зокрема і батальйону “Білий вовк”, який плекає українську силу, який вишколює наших вояків, перетворює їх у небезпечних для Росії фахівців своєї справи.
Добровольці є основою українського війська і сьогодні. Вони його фундамент, його завзята козацька непереможна сила.
Добровольчі батальйони є продовженням наших славних бойових формацій – Українських січових стрільців, Галицької Армії, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів, “Карпатської Січі” та Української повстанської армії.
Вітаючи вояків з першою річницею чину, бажаю, щоб завдяки їхній рішучості та бойовому вмінню мир проростав на могилах наших ворогів.
Слава Україні!
Роман КОВАЛЬ
Київ, 24 червня 2015 р. 
|
