“Ще тільки в’їхавши у передмістя Праги, я записав у своєму щоденнику: “У чехів
можна вчитися”. Але досить швидко збагнув, що не всьому варто у них учитися,
зокрема, ставленню до могил.
У 1920-х рр. уряд Чехо-Словаччини виявив багато доброчинності до українських
емігрантів. Шкода, звичайно, що в її основі лежала не стільки любов до нашого
народу, скільки віра у панслов’янське братство. Багатьох емігрантів з України
ображало, коли чехи не визнавали їх за українців і пропонували оформлювати “нансенівські”
паспорти, де їхня національність вказувалась як російська. Воювали проти росіян,
а тепер, якщо хочеш отримати допомогу, мусиш зголошуватися як громадянин Російської
імперії. Попри цей неприємний “нюанс”, чехи таки надали велику допомогу нашим
емігрантам.
Звичайно, чимало українців врешті покинуло Чехо-Словаччину, але багато й залишилось
тут. Про це свідчать сотні українських поховань у Чехії та Словаччині.
Доля могил представників бездержавної нації скрізь сумна. Не стала винятком
і Чехія. Особливо негативну роль у долі наших поховань зіграло заведене у цій
країні правило переорювати могили, якщо 10 літ ніхто не сплачував за неї орендної
плати. Звичайно, не можна лізти у чужий монастир зі своїм статутом, але все
ж слід визнати – нищення українських могил у Чехії, зокрема у Подєбрадах, Мєльніку
і на Ольшанському кладовищі, суперечить політиці великого гуманіста Томаша Масарика.
Любити слов’ян і водночас нищити їхні могили – чи узгоджується таке?!
Бажання отримати зиск перемогло гуманні ідеї Томаша Масарика, на яких, власне,
і творилася чехо-словацька держава. Тут варто згадати слова Д. Аддісона: “За
кладовищами, могильними плитами й епітафіями можна судити про націю, її невігластво
чи благородство”. Так почав я виступ перед студентами-україністами філософського
факультету Карлового університету...
Ольшани
Потрапив я до Чехії завдяки читачу і шанувальнику моїх книг, який побажав залишитися
за кадром. Він не тільки запросив мене, але й опікувався весь час. У перший
же день перебування у Празі ми поспішили з ним на Ольшанське кладовище, де поховано
цвіт нашої нації. Найбільше тривожила думка, чи збереглася могила Кузьми Безкровного,
борця за возз’єднання Кубані з Україною. На щастя, поховання, хоч і занедбане,
але невтрачене. Пам’ятник похилився, літери напівстерлися, могилу не взято в
камінь, та все ж місце спочинку Кузьми Безкровного не переоране.
Звичайно, хотілося взнати, яка доля чекає на цю могилу. Чи викуплена вона? Коли
збігає термін? Та з’ясувати не було в кого. На жаль, досі не укладено реєстру
українських могил у Чехії. Отож невідомо, за яку могилу сплачено, а яку треба
терміново рятувати, щоб, бува, не розорали.
Я із сумом з’ясував, що українська громада у Чехії доглядає лише за кількома
похованнями, серед них – ольшанські могили поета Олександра Олеся, його дружини
Віри Кандиби, голови Союзу українок у Празі (1928), члена Центральної Ради Софії
Русової, Івана Пулюя (цвинтар Мальвазинки), Івана Горбачевського (кладовище
“У святого Матея”), може, ще кілька. Звичайно, якщо у небіжчиків зосталися родичі,
то вони дбатимуть за місцем останнього спочинку дорогих людей. Але ж не кожному
поталанило мати рідних у Чехії – могили таких приречені. Звичайно, їх могло
б врятувати українське посольство, але йому, як виглядає, до того діла не має.
На очах повноважних представників України продовжують нищитися наші поховання,
зокрема торік у Мєльніку, що під Подєбрадами, знищено могили українських письменників
– Наталени Королеви і Василя Короліва-Старого, одного із засновників Центральної
Ради.
Я запитав у одного журналіста-українця, хто персонально із працівників посольства
винен у цьому злочинному недбальстві. Він відповів дослівно так: “У 2001 – 2004
рр. послом України у Чехії був відомий закарпатський “лісоруб” і есдек (о) Сергій
Устич. Переймався він переважно гульками та бізнесом, тож “якісь там українські
могили” йому були “до лампочки”. На мою думку, люди з посольства України – за
психологією – переважно “радянські”. Вони б, швидше, разом зі своїми колегами
з російського посольства стали би на захист якихось радянських пам’ятників,
наприклад, міфічним “воїнам-визволителям”, ніж взялися би дбати про могили справжніх
українців. Хоча на панахиди ходять час від часу, щоб потім відмітитись у дипломатичній
хроніці”.
Отака ми нація! Отаке наше ставлення до могил творців української держави! А
що ж наш президент? Не знає, не відає, хто українську державу за кордоном представляє?
На Ольшанському кладовищі вклонились ми могилам поета Олександра Олеся, педагога
Софії Русової, членів Центральної Ради Івана та Зінаїди Мірних, міністра уряду
УНР Степана Сірополка, його дружини Ніни, голови Союзу українок, і сина Леоніда,
старшини Армії УНР; члена Директорії Федора Швеця, президента Гуцульської республіки
(1919), а 1939 року військового міністра Карпатської України Степана Клочурака,
міністра і посла УНР Григорія Сидоренка, товариша міністра в уряді Української
Держави Сергія Бородаєвського, викладачів Української господарської академії
Миколи Вікула, Марії Славінської, Романа Русова, інженера-винахідника Олександра
Ярошевського, письменника Спиридона Черкасенка, студента господарської академії,
українізованого єврея Юрія Ліндермана з Одеси (напис на могилі українською мовою).
Запалили свічку й на могилі старшини Ради Білоруської народної республіки (тобто
президентові Білорусії) Петра Кричевського. Спустилися в підвал Успенської православної
церкви, де у крипті поруч з російськими діячами, зокрема білогвардійським генералом
Шилінгом, поховано Федора Щербину, видатного статистика та історика Кубані.
На табличці зверху напис українською мовою – “Вщерть добром налите серце ввік
не прохолоне. Т. Шевченко”, а далі вже чеською: “Kubansky kozak professor Fedir
Andrijevych Scerbyna. 25.2.1849 – 28.10.1936. Vedecky statistic a historik”.
Запалахкотіли наші свічки і на братській могилі вояків Галицької армії Івана
Квасниківського, Мар’яна Левицького і Василя Попелишина, на могилах старшини
УГА Антіна Рудницького, хорунжого УГА Йосипа Баб’юка, вояка УГА Михайла Никорака,
лікаря Армії УНР Миколи Стаховського. Підійшли ми і до місця спочинку художника
Юрія Вовка з Києва і міколога Євгена Віханського з Тернополя. Спільна їхня могила
– в жалюгідному стані. Дерев’яний хрест із пошкодженою табличкою лежить на землі.
Все ж надія, що цю могилу буде впорядковано, є...
Подєбради
20 листопада ми виїхали у Подєбради – місто, про яке я не раз писав у своїх
книгах. Перша зупинка – біля кладовища. Звичайно, тривожила думка, чи збереглися
українські могили? Тетяна Беднарджова і Федір Янчик свого часу нарахували тут
приблизно 40 українських поховань. А було їх більше. Тепер, як виявилося, значно
менше.
Справжньою українською фортецею на подєбрадському міському кладовищі став колумбарій.
Тут збережено прах мецената і видавця Євгена Чикаленка, директора музею Визвольної
боротьби України Дмитра Антоновича, професорів УГА Костя Мацієвича, Олександра
Вілінського, Миколи Косюри і Ростислава Лащенка; письменниці Валерії О’Коннор-Вілінської,
доцента академії Олександра Михайловського; художника і скульптора Михайла Бринського,
професора Українського вільного університету Агенора Артемовича, поета В’ячеслава
Лащенка, управителя канцелярії подєбрадської академії Григорія Шияніва, його
дружини Марії та інженера Сергія Володимиріва, спогад якого я використав у нарисі
“А бій продовжувався” (книга “Багряні жнива Української революції”). На колумбарії
напис: “Дорогим товаришам, яким доля не судила повернутися на Батьківщину. Персонал
Української Господарської Академії, р. Б. 1933”.
Збереглося й декілька могил, зокрема урядовця УНР та Української Держави Євгена
Лоханька, який помер у Подєбрадах 1923 року. Його спогад про втечу з червоного
полону був покладений в основу нарису “Гайда, браття!” (книга “За волю і честь”).
Але червона фарба вже лягла на пам’ятник Євгенові. Це означає, що могилу вирішено
ліквідувати.
Кілька українських поховань уже переорано, надгробки і хрести вивезено. Над
самою землею стирчать маленькі металеві таблички з цифрами, за якими ще можна
взнати, кого тут поховано. Але будь-коли ця земля готова прийняти нового небіжчика.
І буде тут надгробок з уже іншим прізвищем.
У Чехії існує правило – плати 4000 крон (близько 200 американських доларів),
і сон дорогої тобі людини ніхто не потурбує впродовж 10 років. Не заплатиш,
тоді не ображайся... Такий меркантилізм симпатії не викликає. Хай би вже до
могил своїх громадян чехи ставились як хочуть, але до місця вічного спочинку
політичних емігрантів, яких колись гостинно прийняв президент Чехо-Словаччини
Томаш Масарик, варто було би зробити виняток. Адже ці люди були позбавлені Батьківщини,
яка вже не могла опікуватись ними.
Жах бере, коли усвідомиш, скільки через отой чеський закон і байдужість працівників
посольства СССР, а тепер України, втрачено могил! У самих лише Подєбрадах було
десятки українських поховань. З книги “Українські могили в Чехії” Тетяни Беднаржової
і Федора Янчика можна довідатися, що в Подєбрадах, крім поховань у колумбарії,
спочивають професори господарської академії Володимир Чередіїв та Іродіон Шереметинський,
інженери Микола Білоус, Євген Сокович, викладачі академії Іван Івасюк, Євген
Голіцинський, Василь Кучеренко, Віктор Сапіцький та Олексій Петров. Де ж ці
могили?!
Ми двічі обійшли кладовище (вдруге із працівником кладовища, який знав, де поховано
українців). Знайшли лише кілька могил, зокрема місце спочинку міністра фінансів
кубанського уряду Івана Івасюка. Є ще два надгробки, на яких викарбовано тризуби.
Написи розібрати вже неможливо. Але прізвища спочилих ще можна з’ясувати у цвинтарній
конторі.
Працівник кладовища, мама-українка якого була в армії генерала Власова, хоч
українською не говорив, але щиро намагався нам допомогти. Він підвів нас до
могили інженера Юрія Гордієнка із с. Пироги (колись Кременчуцького повіту).
Поховання це, до слова, не зазначене у книзі “Українські могили в Чехії”. Може
тому, що напис на пам’ятнику здійснено чеською. Лише слово “інженер” написано
українською – видно, була думка викарбувати посмертний напис нашою мовою, та
потім рідні передумали – а може, й не знали, як українською правильно написати.
Юрій Гордієнко – герой нарису “Сам на сам з “братнім” народом” з книги “Багряні
жнива...” Це він переміг багатотисячний ворожий натовп робітників “Арсеналу”
та військових майстерень на Печерську, які вийшли на страйк з антиукраїнськими
вимогами.
“Па-русскі, па-русскі! Нє панімаєм! – ревів натовп. – Далой! Правакатор!
Найстрашнішими були жінки. Від них йшла основна небезпека. З розпатланими косами,
запінені, скрегочучи зубами, вони кинулися до трибуни і вхопили промовця за
поли. Момент був вирішальний. За мить Юрко вже міг бути на землі під ногами
озвірілої юрби. Та не страх, а шалена злість закипіла в душі козака. Він різко,
широким помахом, розсік перед собою повітря. Він готовий був кинутися в бій
проти всіх, проти всього ошалілого натовпу”. І Гордієнко переміг кількатисячну
юрбу, ліквідувавши антиукраїнський заколот на Печерську. Було то в листопаді
1917 року.
Підійшли ми й до могили рідних богданівця Валентина Сімянцева (Сімянціва, Сім’янціва)
з Великого Бурлука, що на Харківщині. Тут поховано його колишню дружину Ярмілу,
невістку Ольгу та онука Івана, який помер у 36-літньому віці. Напис на пам’ятнику
чеською мовою, але вибито тризуб, а квіти обгорнуто синьо-жовтою стрічкою. Це
Іван Сімянцев, онук богданівця, побажав перед смертю, щоб на його могилі був
тризуб.
Марно шукали ми останнього пристанища полковника Армії УНР Василя Мурашка (в
часи 2-ї Світової війни канцлера гетьмана Павла Скоропадського) та козака Катеринославського
повстанського коша Миколи Білоуса із с. Вільшанки, що біля Запоріжжя, спогад
якого я використав у нарисі “Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну”.
Швидше за все, їх переорано.
А ось поховання двох наших земляків, один з них журналіст (могила також не фігурує
у книзі Тетяни Беднаржової та Федора Янчика). На жаль, я не записав прізвищ
і не сфотографував пам’ятник. А зараз не можу згадати їхніх прізвищ. Ми поспішали,
бо вже сутеніло – в листопаді день короткий навіть у Чехії. А хотілось ще завидна
побувати у замку Юрія Подєбрадського, де від 1922 р. функціонувала Українська
господарська академія, студентами якої були переважно вояки Армії УНР. Сфотографувавшись
біля пам’ятника королеві Юрію, ми поспішили до замку.
Нарешті я тут! Ось, де все воно відбувалося! Ось через ці вікна визирали студенти
і викладачі. Тут лунала українська мова... Та крізь фортечну браму за нами зайшов
і вечір, тож радість була недовга. Двері до приміщень, в яких тепер розміщена
філія Карлового університету, було замкнено. Не довелося пройтися коридорами
колишньої української академії. Не встигли ми й побувати у готелі “У короля
Іржиго”, де була канцелярія УГА, та в кафе “Граф”, де молодий Володимир Кубійович
ділився з Василем Іванисом планами створити “Енциклопедію українознавства”.
Зате відбулася зустріч з паном Радомиром, сином Валентина Сімянцева, козака
Богданівського полку, а згодом полку Чорних запорожців.
Близько двох годин спілкувалися ми з нащадком українського героя. Пан Радомир
– чоловік української зовнішності, але чеського характеру. Українську мову розуміє,
але говорити не наважується. Батька, безперечно, шанує. Після перемоги Оксамитової
революції у Чехословаччині Радомир Сімянцев працював заступником міського голови
Подєбрад, а 10 років тому, під час наукової конференції, присвяченій Українській
господарській академії, вивісив у місті синьо-жовтий прапор.
Торік я передав панові Радомирові книгу “Багряні жнива Української революції”,
де вміщено нарис “Одіссея богданівця Валентина Сімянціва”. Тепер же я подарував
книгу “За волю і честь”, де є розділ “Жертвоприношення під Мерефою”, в основу
якого ліг спогад Валентина Сімянцева про розгром червоної китайської дивізії.
“Китайці. Було їх, згадував Валентин Сімянців, “видимо-невидимо”. З гори посунули
вони двома лавинами. Сіро-жовтий китайський потік заповнив по береги сільську
вуличку й котився на українську позицію “з якимсь гудінням, наче вода з прорваної
греблі”. Хвилини очікування були безмежно довгими. Нестерпно хотілося стріляти
вже – щоб потім не було пізно. Очі всіх були звернені на командира... Та полковник
мовчав... А гудіння орди переростало у грізне ревіння. З китайського потоку
вже виглядали окремі обличчя. Ще хвиля – і лава накриє скромні українські позиції,
перекотиться і понесеться до Мерефи... Командир полку тихо підніс руку... І,
ніби прокинувшись, “грізним громом” гримнули чотири гармати, “заводили своїми
довгими шиями кулемети”. “Все злилося в пульсуюче “р-а-а-а... р-а-а-а”. Розібрати
щось було важно. “Здавалося, ніби піднімалась якась маса, колихалася і падала
перед гарматами; знову піднімалася, колишучись, перекручувалась – і знову падала...
– описував побачене Валентин Сімянців. – Чи то був ворог, чи то був гарматній
дим? Як довго стріляли наші? Як довго це тривало? Здається, потім була хвилина
тиші... Вулиця перед гарматами тільки копошилася”. Повиймавши замки з гармат,
гармаші навіки попрощались зі своїми вірними подругами і, не озираючись, рушили
разом з іншими в бік станції Мерефи. Було вже 24 грудня 1918 року. Люди готувалися
до Святвечора...”
І ось через майже 90 років після того бою ми сидимо в затишному чеському ресторані
й роздивляємося бойові та меморіальні нагороди козака Богданівської сотні полку
Чорних запорожців Валентина Сімянцева та спілкуємося з його сином. Даруючи батькову
світлину, пан Радомир написав: “На пам’ять про мого Батька – Валентина Сімянцева.
Радомир Сімянцев”.
Зустрічі на радіо “Свобода”
21 листопада я оглядав Прагу. Побував і у Національному музеї. Враження від
міста і музею, заснованого 1818 року, гарні. Чехів, звичайно, можна було б назвати
культурним народом, якби не оте їхнє ставлення до могил. Імпонує і їхня неафішована
ксенофобія. Хотілося, щоб і український народ, часом аж занадто гостинний, особливо
до тих, хто століттями гнітив нас, свою прихильність змінив на націоохоронну
ксенофобію, але не демонстраційно-крикливу, як у деяких наших ура-патріотів,
а дієво-мовчазну.
Наступного дня я пішов на радіо “Свобода”, приміщення якого знаходилось у центрі
чеської столиці біля Національного музею. Охороняється американська радіостанція,
ніби військовий об’єкт – тут і бетонний мур, зовнішня і внутрішня охорона. Без
попереднього узгодження тебе ніхто не пропустить. Та мене вже чекав редактор
Василь Зілгалов, людина з щирою посмішкою і відкритим характером. Дві години
спілкування (і за горнятком чаю, і за мікрофоном) залишили добре враження про
нього. Зустрів несподівано я й Петра Кагуя, про якого вже почав забувати. На
початку 1990-х він жив у Києві, був активістом Української міжпартійної асамблеї
та УНА. Виявив себе гарним організатором. Працював без крику, як дехто з його
товаришів. Був заводіякою багатьох заходів – мітингів, маніфестацій, пікетувань.
15 років ми не бачились, а таки пізнали один одного.
На радіо “Свобода” здибався я і з професором Миколою Мушинкою із Пряшева, його
дружиною Магдою та мистецтвознавцем Оксаною Пеленською. З пані Оксаною ми зустрілися
ще ввечері, бо мав до неї з півсотні питань, які переважно стосувалися українських
могил, через які я, власне, і примандрував до Чехії.
Пані Пеленська – львів’янка, у Чехії мешкає вже понад 10 років. І ці роки прожила
для України. Вона досліджує українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехо-Словаччині.
ЇЇ перу належить знаменита книга – “Український портрет на тлі Праги. Українське
мистецьке середовище в міжвоєнній Чехо-Словаччині”. Серед митців, творчу спадщину
яких досліджувала Оксана Пеленська, було й багато вояків, наприклад, старшина
Армії УНР Микола Битинський з Літина (пані Оксана описала 108 його творів, які
зберігаються у Слов’янській бібліотеці у Празі). Описала дослідниця і твори
сірожупанників Миколи Бутовича з Гадяцького повіту (23 роботи), Павла Ковжуна
(39 творів) із с. Костюшки, що на Житомирщині, полтавця Михайла Гаврилка (10
робіт; значна частина його графіки спалена москалями в печах Львівської національної
бібліотеки 1952 року), сотника Галицької армії Юліана Буцманюка (у Слов’янській
бібліотеці збережено 14 творів), усусуса Лева Геца, стрільців УГА Павла Громницького
і Степана Дзидза, козака Армії УНР Василя Дядинюка з Поділля; усусуса, а згодом
поручника УГА Івана Іванця (1954 року у Львові москалі знищили 704 його твори!).
Чехи ж зберегли 36 творів Іванця. Вивчала Оксана Пеленська і творчість сотника
Армії УНР Степана Колядинського з Полтавщини, четаря Михайла Бринського, вояка
Армії УНР Василя Перебийноса з Волині, вояків УГА І. Сокири та Володимира Яценківа,
старшини УГА Василя Петрука.
Щоб читач збагнув внесок цих митців у відтворення Визвольної боротьби, назву
для прикладу кілька робіт Василя Петрука – портрети генералів УГА Антіна Кравса,
Олександра Греківа, Осипа Микитки (два варіанти), Мирона Тарнавського, Віктора
Курмановича (два образи), полковників Дмитра Вітовського, Гната Стефаніва, Гриця
Коссака, хорунжого (?) Омеляновича-Павленка, Ольги Басараб, два малюнки “В чотирикутнику
смерті” (роботи 1919 і 1923 років).
Досліджувала Оксана Пеленська і творчість Василя Кричевського, Оксани Лятуринської
– автора серії графічних портерів гайдамаків, гетьманів, українських князів,
поетів, політиків (значну частину творів знищено). Зате в колекції Слов’янської
бібліотеки збережено образи діячів – Святослава Хороброго, Богдана Хмельницького,
Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Михайла Грушевського, Миколи
Садовського, Юрія Колларда, Симона Петлюри, Олександра Колесси, діяча СВУ Андрія
Жука, редактора “Українського скитальця” Якова Голоти, стрільців і старшин УСС
і УГА (це роботи різних авторів). Є в колекції й десятки екслібрисів видатних
діячів української культури, а також історичний герб України роботи Миколи Битинського,
який цілком міг би перемогти на оголошеному вже конкурсі на Великий Герб України.
Окрім архівних, є у Празі й публічні свідчення українського життя – меморіальні
дошки Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Іванові Пулюю, Іванові Горбачевському.
Звичайно, хотілося, щоб чеську столицю прикрасили й меморіальні дошки Дмитрові
Антоновичу, Миколі Битинському, Михайлові Бринському, Євгенові Вировому, Юрію
Вовку, Олександрові Колессі, Оксані Лятуринській, Сергієві Мако, Симону Наріжному,
Олександрові Олесю, родинам Сірополків і Мірних, Максимові Славінському, Вадимові
Щербаківському. Адреси їхнього проживання відомі – їх встановила і опублікувала
Оксана Пеленська. Але українське посольство спить, принаймні я не помітив його
подвижницької роботи, та й ніхто з українців Праги, з якими я зустрічався, жодного
разу не відгукнувся прихильно на адресу працівників посольства. Чужі люди, і
все!
Перше, що запитав під час вечірньої зустрічі з Оксаною Пеленською, чи хтось
уклав повний реєстр українських могил у Чехії із зазначенням їхньої долі (ліквідована,
не викуплена, викуплена і до якого часу). Пані Оксана повідомила, що першу спробу
укласти реєстр українських могил зробив 1935 року Петро Зленко у кількох номерах
“Українського тижня”, редактором якого був. Добродій Зленко зафіксував 48 збережених
на той час поховань на Ольшанському кладовищі. У книзі “Українські могили в
Чехії” опубліковано один з таких списків, в ньому – 25 могил українських вояків.
Петро Зленко закликав земляків “пам’ятати про загиблих і дбати про їхні могили”.
Редактора “Українського тижня” тривожило, що від деяких могил “немає вже і сліду”.
Лише через півстоліття відгукнулися на це звернення празькі дослідники Тетяна
Беднаржова і Федір Янчик. Їхня книги “Українські могили в Чехії”, на жаль, містить
лише 50 сторінок. Чому так небагато? А тому, що “сотні могил уже прикрило забуття”.
Книга має, на мій погляд, ще два недоліки – в ній не зазначено днів і місяців
народження та смерті (тільки роки); не згадано і про долю могил – не вказано,
які з них викуплені, а які ні. Книжку навряд чи вдасться покращити, бо Тетяна
Беднаржова померла, а Федору Янчику виповнилося вже 85 років.
Багато питань поставив я того вечора пані Пеленській. “Яка доля могили поета-вояка
Юрія Дарагана?” – “Перекопана”. – “Чи збереглася у Ржевницях могила Сергія Шелухина,
сенатора Української Держави, Генерального судді УНР”? – “Жодної української
могили у Ржевницях уже немає”. – “Чи збереглася у Подєбрадах могила професора
Михайла Чередіїва?” – “Не знаю”. – “Де поховано члена Директорії Опанаса Андрієвського?”.
– “Спробую з’ясувати”. – “Де спочивають професори Борис Матюшенко, Отто Ейхельман,
поет Кость Вагилевич, сотник Армії УНР Михайло Обідний, видавець Євген Вировий?”.
Пані Оксана мовчки записувала питання. “Хто б взявся відремонтувати на Ольшанах
хреста на братській могилі трьох стрільців Галицької армії?”. – Оксана Пеленська
тільки знизала плечима...
Вже пізнього вечора ми заїхали до офісу будівельної фірми, суто української
за складом. Український дух тут помірно неозброєним оком – великий портрет Тараса
Шевченка у вишитому рушнику, фігура Богдана Хмельницького, наш прапор, українські
календарі, багато інших деталей, пов’язаних з Батьківщиною. Працюють хлопці
допізна, працюють чесно, а відтак мають авторитет і повагу в чеському суспільстві.
До чехів ставляться спокійно. Їхній керівник виявився людиною відкритою, доброзичливою,
твердою, справедливою. За це і шанують його.
Того ж дня, по вінця наповненого зустрічами, я ще встиг прочитати лекцію на
філософському факультеті Карлового університету для студентів-україністів. Окрім
чехів і словаків, послухати прийшли й українці – професор Микола Мушинка із
Пряшева, редактор журналу “Пороги” Олекса Лівінський, аспірант Карлового університету
Настя Гайдукевич з Волині, чеський історик Давид Свобода. Зі здивуванням помітив
зацікавленість слухачок (а їх була більшість) історією Української визвольної
боротьби. Не приховували задоволення й завідувач кафедри україністики Карлового
університету Віра-Марія Лендел та викладач пані Тереза.
Ліберець, Терезин, Німецьке Яблонне
23 листопада ми виїхали в Ліберці, що на півночі Чехії. Ми довго блукали цим,
колись німецьким, містом, доки знайшли військовий цвинтар, де у червні 1927
р. встановлено пам’ятник воякам Української бригади. Автор проекту Василь Касіян
зобразив тіло вбитого стрільця, над яким завмерли у горі дружина і дві донечки.
Пам’ятник, дякувати Богові, зберігся.
І знову ми схилили голови на місці ще однієї української трагедії. Скільки тут
поховано наших людей? Хто скаже? Напевно, відповідь є в журналах “Український
скиталець”, перше, рукописне, число якого вийшло в Ліберці 1 листопада 1920
року. Навколо журналу об’єдналися митці, більшість з яких раніше співпрацювали
з прес-квартирою УГА, а саме: поручники Іван Іванець та Юліан Буцманюк, четарі
Ярослав Фартух, І. Сарден, Михайло Бринський і Володимир Кобринський, хорунжий
Василь Касіян, стрільці Василь Петрук, Степан Дзидз, Володимир Яценків, підхорунжий
Онуфрій Пастернак. Редагував “Український скиталець” вояк Галицької армії Яків
Голота.
24 листопада ми вирушили на м. Терезин, збудоване за Австро-Угорщини як велика
фортеця. Малу ж фортецю під час Першої світової перетворили на “Тюрму семисот”.
Для мене Терезин не чуже місто – подумки я бував тут не раз, зокрема, коли писав
розділи “Терезин” і “Українці в Терезині” до книги “Тернистий шлях кубанця Проходи”.
В цьому місті в роки Першої світової війни був табір для військовополонених
Російської армії. Відтоді як у Терезині почав працю Союз визволення України,
тут забуяло українське життя: активно діяли Гурток членів української бібліотеки,
“Малоруський хор”, “Малоросійська драматична трупа”, яка ставила комедії (“Сватання
на Гончарівці”), п’єси (“Степовий гість”, “Невільник”, “Мартин Боруля”, “Суєта”),
драми (“Запорозький скарб”) і навіть опери – “Наталку Полтавку” та “Запорожця
за Дунаєм”. Заходами СВУ в різних таборах Австро-Угорщини і Німеччини було згуртовано
близько 80 тисяч українців, серед яких велася значна культурно-освітня та національно-виховна
праця, яка врешті призвела до створення 1918 року двох українських дивізій –
сірожупанників і синьожупанників.
У роки Другої світової німці влаштували тут табір для євреїв. Єврейські поховання
і велика зірка Давида біля входу у фортецю заважали поринути думками у 1915
– 1918 роки. Провідною темою екскурсії у терезинській фортеці була тема страждань
єврейського народу. Я ж приїхав з іншою метою – шукати відгомону українського
життя в Терезині. На жаль, місцевих істориків і краєзнавців “моя тема” не цікавила.
На стендах експозиції, вміщених в одному з казематів, про українців – ні слова.
Щоправда, уважний відвідувач зверне увагу на кілька рукописних програмок українського
театру (німецькою мовою), але підписи під експонатами нічого не роз’яснюють.
Та з титулів програмок промовисто позирали козак у смушевій шапці і давньоруський
воїн.
Потім ми довго шукали пам’ятник, встановлений 1923 року коштом старшин, підстаршин
і стрільців Українського вартового куреня в Терезині, на стелі якого були Шевченкові
слова “Слава не поляже...” Чи так це?
Сутінки змусили нас припинити пошуки. Вже думав вертати до Праги, але товариш
рішуче сказав: “Їдемо у Німецьке Яблонне”. Звичайно, брали сумніви, адже ніхто
з нас там не був, не знав, де знаходиться Український військовий цвинтар, а
вечір уже вийшов із Судетських гір на дорогу. Як виявилося, що язик не тільки
до Києва доведе, але й до Німецького Яблонного, точніше до села Германовіце,
що за три кілометри від міста, перейменованого чехами на Яблонне в Под’єштєді.
Вже у Германовіцах від селян дізналися, що пам’ятник воякам зберігся, але він
у лісі, за 2 км від села, доїхати туди “Октавією” неможливо – ґрунтова дорога
розкисла. І тут, коли сумніви активізувалися, з’явився посланець Богів – чех
Йожеф Котизов. Принаймні, так я його сприйняв. Він рік як одружився з українкою
з Буковини. Взнавши, чого ми приїхали, запропонував допомогу. Ми пересіли до
його старенького джипа...
Табір для українських полонених у Німецькому Яблонному існував від 1919 року.
Спочатку в ньому утримувалися 4000 вояків Гірської бригади УГА, вже в Чехії
перейменованої на Українську бригаду. У серпні 1920 р. у Німецькому Яблонному
з’явилися цивільні біженці з Галичини та 900 полонених з італійського міста
Монте Касіно. Через перенасиченість табору частину українців переселили до Йозефова
і Ліберець, що за 20 кілометрів.
І ось джип з добрим чехом за кермом намагається виїхати на гору. Але дорога
опиралась, не бажаючи стелитися нам під колеса. Тоді ми з’їхали до лісу і почали
петляти між деревами та кущами. Нарешті машина видряпалась на гору і зупинилась
біля пам’ятника, що сірів на межі з лісом.
Шестиметрова камінна стела у вигляді церковці, на сходах якої сидів старий кобзар.
Я зразу впізнав його! Це Остап Вересай! Він “якраз скінчив думу-пісню і слухав
відгомону дивних звуків кобзи й дивного шуму дерев”. Так описував свої враження
свідок відкриття пам’ятника у далекому 1921 р. хорунжий УГА Пилип Гошовський.
Спорудив меморіал Михайло Бринський. Це перший пам’ятник українцям у Чехії.
Поставивши з півтора десятка свічок, пішли за Йозефом до могил, які були за
пам’ятником у лісі. Чех підсвічував ліхтарем. “Боже! Цілий ліс українських могил!”
– вигукнув товариш. А могилки ті були низенькі-низенькі, без хрестів, без пам’ятних
знаків, без табличок і огорожі. Товариш одразу пообіцяв, що з колегами візьме
це кладовище під опіку. На весну впорядкують його. Хрести стоятимуть на кожній
могилі.
Випивши чарку за упокій душ вояків, схвильовані, ми заспівали. І як колись полилися
стрілецькі пісні в Судетські гори – “Повіяв вітер степовий”, “Ой у лузі червона
калина”. Завершили гімном “Ще не вмерла Україна”.
Потім Йозеф запросив нас на чай. Як виявилось, його дружина, яка ще була на
роботі, наказала будь-що затримати українців. Вона хотіла відвести душу. Це
ж таке диво – в селі, де немає жодного українця, вночі раптом з’являється аж
троє... Звичайно, Любу ми дочекались і вона нащебеталась рідною мовою.
Ми вже годину сиділи за столом, коли господиня раптом насторожилась. “А за кого
ви голосували на виборах?” – майже суворо запитала вона. Довідавшись, що не
за Януковича, полегшено розсміялась. Мені здалося, що якби ми виявилися прихильниками
Януковича, то вона би нас виставила з хати, дарма, що українці. Отакі буковинські
козачки!
Але медаль має два боки – виявилося, що Люба, сумуючи за Україною, слухала в
Чехії “руські” пісні. Та ще й “на повну котушку”. Тут уже ми почали “бодатися”.
Домовились, що привеземо їй диски з українськими піснями, але подаруємо за умови,
що вона віддасть на знищення кацапські. Буковинка охоче погодилася.
Я попрохав Любу, єдину українку в околиці, взяти під опіку отой “ліс могил”
і пам’ятник. Вона охоче погодилась, зізнавшись, щоправда, що досі нічого не
знала про це кладовище – хоч уже два роки тут живе. Про чехів, зокрема рідних
Йозефа, буковинка відгукувалась добре, казала, що прийняли її як рідну. Вже
сівши в авто, ми голосно включили веселу українську пісню. Люба прощалась, підтанцьовуючи
від щастя...
Вранці 25 листопада, в останній день у Чехії, ми знову пішли на Ольшанське кладовище,
щоб відшукати могили, які не знайшли раніше. Взявся нам допомагати Федір Янчик,
співавтор книги “Українські могили в Чехії”. Панові Федору вже сповнилось 85
літ, а в такий поважний вік та ще й в негоду не кожний наважиться вийти з дому.
Та пан Янчик, коли справа стосується України, ніколи не відмовить. Ми знову
запалили свічки на могилах Софії Русової, Кузьми Безкровного, Олександра Олеся,
Ілька Шеленка та інших достойників. У цей день я розшукав ще могилу полковника
Армії УНР Юрія Добриловського з Ічні, що на Чернігівщині. Від 1935 р. він був
головою Товариства українських лікарів у Чехо-Словаччині. А от інших могил –
професора Леоніда Грабини, лікаря УГА Василя Наливайка, сестри Лесі Українки
Оксани Косач-Шимановської, вчительки Ольги Байлюкової не знайшли.
Не вдалося розшукати й поховань професорів подєбрадської академії Ольгерда Бочковського,
Олександра Гайманівського, Леоніда Грабини, міністра охорони здоров’я Карпатської
України Миколи Долиная, вояка Армії УНР Григорія Клименка; вояка УГА, художника
Степана Дзидза; підполковника Армії УНР Арсена Чернявського і художника Степана
Колядинського, сотника 4-ї Київської дивізії Армії УНР, учасника двох зимових
походів. Не виявили й останнього пристанища кубанського прем’єра Луки Бича та
Микити Шаповала, фундатора Українського громадського комітету, який заснував
господарську академію в Подєбрадах та Український високий педагогічний інститут
ім. Драгоманова у Празі...
Після Ольшан вирушили на околицю Праги, де у Морджанах у 1938 – 1944 рр. діяла
українська гімназія. В ній юний тоді Федір Янчик здобув матуру. Будинок гімназії
зберігся. От би поставити тут меморіальну дошку! Потім пан Янчик запросив до
себе додому погортати сторінки раритетних видань, які є в його бібліотеці, зокрема
журнали “Український скиталець” та перший том “Української еміграції...” Симона
Наріжного. 1945 року ця книга стала у пригоді офіцерам СМЕРШу, адже в ній було
сконденсовано сотні прізвищ діячів української еміграції та їхні фотографії.
Добре слово про них стало підставою для арешту. Автора книги Симона Наріжного
багато хто з українських емігрантів проклинав, зокрема на нього напосівся і
генеральний спонсор музею Визвольної боротьби України Каленик Лисюк, звинувативши
Наріжного у співпраці з ворогом. На голову людини, яка присвятила життя збереженню
правди про Визвольну боротьбу українського народу, впали прокляття багатьох...
Залишав я Чехію із тривогою про долю українських могил... Уже давно немає на
білому світі Петра Зленка. 1991 року померла Ольга Байлюкова із Самбора, яка
впродовж багатьох років жертовно опікувалась українськими могилами у Празі і
поза нею. 2002 року відійшов Ілько Шеленко, який разом із дружиною Мартою понад
50 років оберігав наші могили в Чехії. Упокоїлась і Тетяна Беднаржова. Ці люди
найбільше дбали про українські поховання в Чехії. Марті Шеленко та Федору Янчику
вже за вісімдесят. Хто ж продовжить їхню святу роботу?
Та зустрічі з українцями Праги, звичайно, дали надію. Проблему усвідомлено.
Кожний з них збагнув і свою відповідальність за долю могил. Тож, коли я запропонував
звернутися до українців Чехії з ініціативою під назвою “Врятуй одну українську
могилу”, всі поставились з розумінням. Сподіваюся, що й Олексій Лівінський,
редактор журналу “Пороги”, не залишиться осторонь цієї болючої проблеми і нагадуватиме
українцям Чехії про неї на сторінках “Порогів”.
А Історичний клуб “Холодний Яр” звернеться до Президента України із пропозицією
вимагати від послів з’ясувати, які українські поховання є в країнах, де вони
працюють, та взяти під охорону могили діячів культури і борців за українську
державу.
Якщо випаде ще колись побувати в Чехії ще раз, то хотів би покласти квіти до
монументу пам’яті українським воякам в Йозефові, до могил Українського військового
цвинтаря в Пардубіце, де ще 1932 року було відкрито пам’ятник воякам Армії УНР
(автор – Оксана Лятуринська), до могил українських вояків у Штернберку, до пам’ятника
у Терезині, який ми цього разу не знайшли. Звичайно, хотілося би заїхати й до
Хлуму, що поблизу Градєц Кралове, – тут на місцевому цвинтарі також є пам’ятник
українським воякам.
Не встиг я і пройтися місцями, де жили українські діячі – Дмитро Антонович (вул.
Горимірова, 6), Микола Битинський (вул. У Єзерки, 1017), Михайло Бринський (вул.
Чехова, 29), Євген Вировий (Корунні просп., 57), Юрій Вовк (вул. Анненська,
9), Симон Наріжний (вул. Гутенштейнська, 1007/6), Олександр Олесь (вул. За зеленоу
Лішкоу, 181). Не оминув би наступного разу й будинку колишнього інтернату українських
студентів, що на вул. Шведській, 737; місії УНР у Чехо-Словаччині, що розміщувався
в готелі “Централ” по вулиці Гиберській. Всі ці – та інші – адреси вміщено у
книзі Оксани Пеленської, виданої за сприяння НТШ в Америці. А як не зайти до
будинку, де колись був Український громадський комітет, куди приходив кожний
новий емігрант, чи до “Української хати”, що розмістилась у ресторані “У таборитів”
на Козячій площі. А ще у Празі були місія ЗУНР, товариство “Просвіта”, Український
вільний університет, Високий педагогічний інститут ім. Драгоманова і багато
інших українських пам’ятних місць. Дивно, що досі ніхто не створив путівника
“Українська Прага”. Саме цим маршрутом варто було б водити туристів з України
– нехай і на чужині пізнають історію своєї Батьківщини.
Роман КОВАЛЬ
Прага – Київ |
