 6 липня група київських митців, істориків та письменників вирушила на Чернігівщину в смт Гончарівське в 1-шу Окрему танкову бригаду. Були з нами й панотці УГКЦ і УАПЦ – Дем’ян та Ігор, які мали намір освятити танки, що вже того дня мали виступити на схід, щоб покласти край кривавій путінський авантюрі. Організувало зустріч керівництво Сухопутних військ Збройних сил України, а режисером виступив заслужений діяч мистецтв України Сергій Архипчук Випускниця історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка Соломія Назар, призналася, що в неї було “невимовне бажання підтримати, вселити надію, передати любов, переживання і молитви тих матерів, сестер і коханих, чиї чоловіки нині готуються рушити на війну”.
У той день танкісти почули хвилюючі поезії Лесі Українки, Василя Симоненка, Павла Тичини та воєнну лірику Олеся Гончара. Вразило прочитання Єлизаветою Олійник Лесиного поетичного звернення “До тебе, Україно, моя бездольная мати” та вірша Василя Симоненка “Де зараз ви, кати мого народу?” А випускник Київського національного університету ім. Івана Карпенка-Карого Любомир Геляс пречудово прочитав вірші Павла Тичини “Я утверждаюсь” та Олеся Гончара “Скажи, іудо, яку плату”.
Танкістів було небагато, кілька десятків, але слухали вони всім серцем. І повстанські пісні у виконанні Гриця Лук’яненка та Анатолія Сухого, і розповідь Романа Коваля про те як наші діди і прадіди боролися з лютим ворогом московським.
“Досліджуючи бойовий шлях Гуцульської сотні УСС, – сказав Роман Коваль, – я з радістю відкрив для себе, що гуцули прагнули герцю і йшли до бою як до танцю, як і козацтво Великої України. Вперше вислів “До бою йду, як дівка до танцю” почув від подільського отамана Якова Орла-Гальчевського. Подібне прочитав і у спогадах січового стрільця Горбового. “Коби нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець”, – писав він. З радістю я знаходив все нові й нові приклади козацької вдачі прадідів, які в 1917 – 1920-х роках боронили нашу землю від московських окупантів. Вони завжди були готові до бою. Бажаю і вам, шановні козаки, завжди бути готовими до бою і з перемогою вертатися”.
Танкісти вбирали кожне слово письменника – і про січових стрільців, і про козацтво Холодного Яру, і про вояків Гайдамацького куреня ім. Янка Кармелюка Армії УНР. І бурхливо реагували.
Оксана Фещак і Соломія Назар прочитали листи невідомим воякам від матері й коханої хлопців, які вже боронять нашу волю. “Цих очей я не забуду ніколи”, – згадувала Соломія Назар.
Промовляла щиро й Лада Рослицька з Канади, організатор гуманітарної допомоги для української вояків, а світлини на згадку робив світлий українець із Канади Віктор Глазко. Всі – і промовці, і співаки, і танкісти – висловлювали тверду впевненість у нашій перемозі. А над залом летіли слова Василя Симоненка: Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде! Так і буде! Бо до бою з московським звірством українське козацтво стає! Бо танки, освячені нашими священиками, вже спроваджують у пекло російських нелюдів.
Слава українським танкістам! Козацтву слава! Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр” 
Світлина Віктора Глазка (Канада). |
