Юрій Мушкетик, свого часу голова Національної спілки письменників України,
12 жовтня 1999 р. опублікував у “Вечірньому Києві” статтю “Лихо отаманства”,
головною ідеєю якого став заклик “Долаймо отаманщину”. Про невисокий рівень
знання історії боротьби українського народу в 1917 – 1920-х рр. свідчить така
його фраза – “усяких там “марусь” та інших бандитуватих ватажків”. Полемізуючи
з головою Спілки письменників на сторінках “Вечірнього Києва”, я зазначив, що
“отаманщина є невід’ємною рисою українського національного характеру і водночас
традиційним українським явищем, завдяки якому ми й збереглися як нація”.
Не зміг залишити без відповіді і публічної зневаги на адресу жінок-отаманів,
які виступали під іменем Маруся. “Так, в Україні в 1917 – 1919 рр. діяла отаманша
Маруся Никифорова – справжній бандит у спідниці (вона, до слова, не була українським
діячем, ніколи не виступала за владу УНР, боролася проти всіх державних інституцій),
– зазначав я. – Але ж була в нашій історії Маруся Соколовська... яка підняла
отаманську шаблюку, випущену з рук її героїчними братами-отаманами – Олексою,
Дмитром і Василем. Вона підпорядкувалась наказам Симона Петлюри і мала колосальний
авторитет серед місцевого населення. Закликаю голову Національної спілки письменників
України зняти гріх з душі й вибачитися на сторінках преси перед світлою пам’яттю
Марусі Соколовської...” На жаль, Юрію Мушкетику не вистачило сили духу хоча
би перепросити.
Цей епізод згадався після вечора пам’яті легендарної Марусі Соколовської, який
відбувся 3 грудня 2007 р. у Київському міському будинку вчителя з нагоди 105-річчя
від дня її народження. Він перетворився на висловлення народної любові й поваги
до 16-літньої гімназистки, яку член Директорії Опанас Андрієвський порівняв
з легендарною Жанною д’Арк.
Вшанування, організовані Історичним клубом “Холодний Яр”, стали своєрідною крапкою
у тій давній дискусії. Шкода, що пана Мушкетика не було того вечора з нами.
Багато цікавого і повчального почув би. Напевно, вже по-іншому написав би про
Марусю Соколовську та її братів, про яких і в ті часи, і нині народ складав
пісні.
Пролунали вони і в Будинку вчителя. Виконали їх Віктор Лісовол і Тарас Силенко.
А розпочала вечір юна Мирослава Силенко, яка заграла на фортепіано ліричну “Арієтту”.
За нею вийшла на сцену бандуристка з Радомишля Наталія Григор’єва і виконала
пісню на слова Миколи Сингаївського “Україно, любов моя” (муз. Олександра Білаша).
Після цього музичного вступу я розповів про Марусю Соколовську, яка очолила
повстанську бригаду після загибелі брата Василя. “Було їй тоді шістнадцять років.
Зійшовши на Дівич-гору, ця дитина ввійшла в українську історію як отаман Маруся.
Козаки їй підпорядкувались, може, й без вагань, бо ж була вона Соколовська,
а до того і смілива до нестями. Ще й рушницею вправно володіла. І завжди живою
виходила з небезпечних пригод... Прекрасне дитя сонця було світловолосе, з руденьким
відливом. Під носиком на верхній губі світилась родимка. А обличчя дочки сонця
було всіяне десятками сонечок-веснянок. Років це їй, звісно, ніяк не додавало...
І ця дитина з гострим поглядом тримала під своєю слабенькою рукою тисячу козаків!
300 кінних і 700 піших. Так стверджує солідне видання – “Енциклопедія українознавства”.
Потім на сцену вийшла Ліза Соколовська – онучка отамана Василя Соколовського,
двоюрідна онука Марусі. Від імені своєї родини, зокрема і 91-літнього батька,
Євгена Васильовича, вона подякувала присутнім за вшанування її дідів і бабусі.
Пізніше Ліза Євгенівна зізналася, що такою щасливою, як того вечора, вона ще
ніколи не була. Разом з нею учасником свята душі був і її син Валерій та двоюрідна
правнучка отамана Зеленого Ольга Булавин.
Кобзар Тарас Силенко виконав пісні на славу обох ватажків (“Про отаманів Соколовських”
(сл. Петра Лісового, муз. Тараса Силенка) і “Про отамана Зеленого” (слова Миколи
Щербака, муз. Тараса Силенка). А його дружина Неля Силенко заспівала баладу
з гайдамацьких часів “Ой і горе-горе, нещаслива доле”.
Виступали і вчителі горбулівської школи – член Історичного клубу “Холодний Яр”
Петро Лісовий і Надія Лісова, яка прочитала “Думу про братів Соколовських”.
А Наталка Бадюк із с. Потіївка Радомишльського району виконала старовинну українську
народну “Баладу про Марусю”. Тоді дует “Калина” з Потіївки (Ольга Палиш і Наталка
Бадюк) заспівали пісню “Закувала зозуленька”.
Окрасою вечора став виступ кобзаря Віктора Лісовола, який виконав “Пісню про
братів-отаманів Соколовських та сестру їхню Марусю”. Три роки тому пан Віктор
разом зі мною та Олександром Ткачуком поїхали в Горбулів. Бесідуючи з сином
отамана Василя Соколовського Євгеном Васильовичем, ровесником Лютневої революції
1917 року, Віктор Лісовол запитав: “А чи співали в селі пісню про Соколовських?”
– “Співали”. – “А пригадуєте її?” – “Тільки перший куплет”. – “А можете наспівали?”
І Євген Соколовський тихенько заспівав:
Роман жовтий, цвіт ружовський,
Десь поїхав Соколовський,
Десь поїхав, та й немає.
З козаками п’є-гуляє.
Роман, тобто ромен (ромашка), а жовтий його колір – то колір печалі. А “цвіт
ружовський” – то колір крові. Отож не про гульню і забаву йшлося в пісні. “Десь
поїхав” – інакше кажучи, пропав, згинув...
Повернувшись із Горбулева додому, Віктор Лісовол поклав цю мелодію на ноти і
дописав ще кілька строф. Так відродилася “Пісня про братів-отаманів Соколовських
і сестру їхню Марусю”. Того вечора її вперше почули і рідні, і земляки, і кияни.
Нові деталі до портрета Олекси і Марусі Соколовської повідав заслужений журналіст
України Михайло Прилуцький, в архіві якого зберігається спогад командира загону
вільних каменярів Калістрата Гелелея, який боровся проти Соколовських.
Письменник Василь Овсієнко, уродженець Житомирщини, після виступу подарував
родині Соколовських два томи своєї нової книги “Світло людей”, а заслужений
артист України Анатолій Кобзар представив прем’єру пісні “Журавлине безсмертя”
(сл. Євгена Гущина, муз. Анатолія Кобзаря). За мить на сцену, як пташка, вигулькнула
Ольга Страшенко і продекламувала щойно написаний вірш “Про Марусю Соколовську”.
Наприкінці вечора звеселяв серця народний хор “Гомін” (художній керівник Леопольд
Ященко). Ми почули пісні “Розпрощався стрілець зі своєю ріднею”, “Повіяв вітер
степовий”, “Ой у лісі стоять два дубочки”, “Світить місяць, світить ясний”,
“Ой у лузі червона калина”, “Наливаймо, браття кришталеві, чаші” та інші.
Підбиваючи підсумки вечора, голова Радомишльської ради народних депутатів Олександр
Ткачук, співорганізатор урочистостей, пообіцяв, що невдовзі в Горбулеві зависочіє
пам’ятник родині Соколовських.
Урочистості продовжилися 13 грудня вже в родинному селі отаманів Соколовських.
Тут, у школі, у стінах якої 1917 року родина Соколовських заснувала українську
гімназію, відбулася зустріч з учнями та вчителями. У ній, крім мене, взяв участь
і кобзар Микола Товкайло з Переяслава. Звичайно виступила й Ліза Соколовська.
Разом з нею, вчителем Петром Лісовим, директором Сергієм Кравченком і дівчатами
горбулівської школи ми відвідали Дівич-гору, де у вересні 1919 р. Маруся Соколовська
стала на стежку війни.
Провідали ми й могилки Тимофія та Дмитра Соколовських. Вклонились і Євгену Соколовському,
сину отамана Василя Соколовського. Скрізь виконував пісні Микола Товкайло. Важливо,
що всі заходи, з Києва починаючи, завдяки журналістові Ростиславу Мартинюку
були зняті для Першого національного каналу телебачення. В його групі працювали
журналістка Юлія Мальтіна, оператори Петро Патютько і Володимир Дзюба.
Прощаючись, я запитав у Євгена Васильовича, чи вдалося Лісоволу відтворити пісню
про Соколовських. “Така вона і була, – відповів старий козак. – Лісовол написав
те саме, тільки іншими словами”.
“Пісня про братів-отаманів Соколовських і сестру їхню Марусю” увійшла до збірки
“50 пісень Віктора Лісовола”, яку наприкінці 2007 року випустив Історичний клуб
“Холодний Яр”. Боже, помагай нам і далі!
Роман КОВАЛЬ
Київ – Горбулів |
