9 травня 2014 р., післяобідньої пори, помер Леонід Васильович Череватенко, поет, лауреат Шевченківської премії, член Історичного клубу “Холодний Яр” . З ним мене пов’язувало понад півтора десятка років дружби. Почалося все 1997-го з книжки “Отаманів Гайдамацького краю…”, рукопис якої я носив йому у Спілку. Тоді Череватенко очолював Київську організацію НСПУ. Він виявив інтерес до моїх писань, попросив дати весь рукопис для ознайомлення. Так і далі було – Леонідас Васильович, як я його називав, завжди мав охоту і час прочитати книжку в рукописі…
Торік я назвав його в телефонній розмові “ходячою енциклопедією”. Він сумно усміхнувся й уточнив: “Лежача енциклопедія”.
Останні роки він тихо боровся за життя. Одним із засобів виживання була творчість. Попри скрутні матеріальні обставини (1200 грн. пенсія!), тяжкі хвороби, він позаторік видав свою поетичну збірку “Закляте залізо”. Казав мені, що сподівається, що це не остання його збірка, що це ще не підсумок його життя. 
Череватенко продовжував писати нові вірші. У грудні два з них я опублікував у газеті “Незборима нація”, а саме: “A. D. 1710. Зима” та “Павло Судоплатов”. Інші пообіцяв оприлюднити в наступних номерах, але за його життя цієї обіцянки не виконав через революцію в Києві. Героїчна загибель нашої молоді й розповіді про юні життя, віддані за Україну, витіснили всі заплановані матеріали.
Попри слабке здоров’я, Леонід Васильович був внутрішньо зібраний, затятий і непоступливий. Навіть невблаганний. У мене за весь час дружби з ним було з ними дві колізії. Якось у розмові зі мною він висловився за збереження в Києві пам’ятника чекістам на площі Дзержинського, нині Либідська. Мовляв, пам’ятник виконано мистецьки, це культурна пам’ятка. Я відмовлявся розуміти цю логіку, мене обурювало, як можна засуджувати активістів, які хочуть демонтувати пам’ятник катам нашого народу. А він: “Ні, нехай лишається, це геніальний твір!” Я вирішив дискусію не продовжувати, щоб не загостювати стосунки, тим більше, що Череватенко, як завжди був непохитно-“непробіваємий”.
Зате час від часу я відновлював дискусію про недоречність використання ним терміну “громадянська війна”. “Це поняття російських пропагандистів, – казав я, – його Москва використовує, щоб приховати свою інтервенцію, а відтак і Визвольну боротьбу українського народу”. Але на Леоніда Череватенка ці аргументи не діяли. Він і книжку “Закляте залізо” підписав мені з викликом, а може, з гумором: “п. Романові Ковалю, полковнику, активному учаснику громадянської війни на боці, ясна річ, холодноярців! Слава Україні! Леонід Череватенко. 29.3.2012”.
Це ми так жартома один до одного зверталися. Я до нього: “Пане генерале!”, а він до мене: “Пане полковнику!”
8 травня, за день до смерті, Леонід Васильович зателефонував до мене. Голос його був такий слабкий, що я перелякався. Відчувалося, що йому вкрай погано. Вперше за весь час тяжкої хвороби він сказав: “Я страждаю…” Раніше кріпився, намагався не жалітися. Сказав, що вилив на себе окріп і дуже попікся. Це, власне, й привело до капітуляції його організму.
У цій останній розмові я знову порушив дискусійну для нас тему громадянської війни. “Леонідасе Васильовичу, – кажу, – Ви ж бачите, як Росія нині провокує громадянську війну в Україні, як вона прагне її, мріє про неї, все робить, щоб громадянська війна у нас розгорілася, – щоб потім ввести свої окупаційні війська і назвати їх миротворчим контингентом. А якійсь історик через сто років ще й напише про громадянську війну в Україні в 2014 році. Так було і в 1917 – 1920-х роках... Невже Ви цього не бачите?!” Череватенко примирливо, але непоступливо, видихнув: “І те, й те відбувалося паралельно”.
Тут задзвонив мобільний. Я підніс його до трубки стаціонарного телефону, щоб він чув сигнал, і запитав: “Пане Леоніде, можна я Вам увечері зателефоную і ми продовжимо розмову?”. Так я не раз робив, він погоджувався і ми у спокійній обстановці завершували розмову. Але на цей раз він ніби і не чув мого прохання. І продовжував говорити. Я скинув дзвінок з мобільного. Голос Череватенка був слабкий, але в ньому було напруження. Йому було нелегко говорити, але він хотів висловитися.
Через добу він помер…
22 квітня на мій творчий вечір з нагоди 55-ліття прилетіла з Бучі “добрий ангел Череватенка” Людмила Забарило. Люда кілька років самовіддано дбала про Леоніда Васильовича, була йому і санітаркою, і лікарем, і медсестрою, і прибиральницею, і кухарем, тобто вірним другом. Люда принесла 1-й том творів Миколи Лукаша (переклад “Фауста” Гете), який уклав Леонід Череватенко. Був він і редактором цієї книжки, автором приміток і додатків. Для Череватенка Лукаш – захмарний авторитет, Бог перекладу, приклад відданого служіння Україні. Працював Череватенко і над іншими томами Лукаша, журився, де знайти кошти, як встигнути закінчити цю епопею.
Люда підійшла й енергійно та щиро переказала те, що хотів сказати мені Леонідас Васильович. Це були важливі слова. Це було зізнання у вічній дружбі.
Залишив він і автограф: “Неповторний Романе Миколайовичу! Вітаючи Вас щиро з Днем народження, зичу до власних 55 років долучити ще 55 високопатріотичних книжок. Леонід Череватенко”. Хто зна, може, й виконаю заповіт Череватенка, адже він був не тільки старшим товаришем, а може, трохи й батьком. Адже своєї сім’ї Леонід Васильович так і не створив, дітей у світ не пустив. Та й ще був єдиною дитиною у своїх батьків. Отак всохла ще одна гілочка нашого роду.
“Генерал Череватенко” гідно прожив своє життя, збагатив нашу культуру, повернув нам геніїв “розстріляного відродження”. І недостріляного теж…
Письменниця Алла Диба призналася, що шестеро своїх онуків, “учить й учитиме на творах Леоніда Череватенка”. А Ольга Страшенко присвятила йому вірш. 2 листопада 2013 року в Бучі, на тісній кухоньці його помешкання, в нашій присутності прочитала: Були Ви нерідко опальним вигнанцем,
та образ козацький від того не зблід,
вели свої твори, як триста спартанців
колись в Фермопілах вів цар Леонід!
Ви бачите, зірко, де тлінь, де путяще,
куди спрямувати потужний прорив,
бо Ольжич, як камінь із Божої пращі,
у творчість ясним метеором влетів! Він сприйняв це спокійно, врівноважено, флегматично, не коментуючи. Він за натурою був чумаком, але чумаком, який виконав свою історичну місію: попри спротив тоталітарної системи часів СССР та антиукраїнських режимів нашої доби Череватенко таки привіз нам свій віз солі землі української, солі пізнання самих себе, нашого національного обличчя, нашого призначення.
Закінчу посмертну згадку коротеньким рядочком з поезії “царя бучанського Леонідаса” зі збірки “Закляте залізо”: “Вмерти – не відступити!”
До обідньої пори 9 травня це був девіз життя Леоніда Череватенка.
“Вмерти – не відступити!” – тепер це гасло для нас. Роман КОВАЛЬ
Київ, 10 травня 2014 р.
“Невідновлена втрата” Вражена цією сумною звісткою... На фоні всіх наших останніх тяжких втрат він стоїть окремою невідновною втратою, і не тільки людською, а й духовною, творчою. Спинився величезний кратер духу, що ніколи не дрімав і який приборкати було важко. А я все бачу його усміхненим... І його теплі очі ніби знову хочуть сказати: “Ми переможемо!” Галина ХМІЛЬОВСЬКА “Розсипає срібло…” “Над імлою ранковою, в росянистих житах, кіммерійською мовою вимережує птах. Він кричить-захлинається, розсипає срібло, на землі не минається, ні любов, ні добро”. Це вірш Леоніда Череватенка, пам’ятаю з юності. Геніально! Вічна йому пам`ять у душах всіх добрих людей України! Валентин ЗОЛОТАРЬОВ |
