Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Вересень 2001 р.

    > Вересень 2001 року

Вересень 2001 року

Той, хто готовий віддати життя, збереже його
Цитата дня:
Немає сумніву, що США помстяться.
Але кому: винним чи невинним?
 
 
 
ДОРОГОЮ У БЕЗСМЕРТЯ
На заохабленій пусткою ниві
Обвітрені кості вросли у траву,
Мрякою сірою душі червиві
Вкрили дідівську славу живу.

Зеновій КРАСІВСЬКИЙ, "Думи"

"Ми не лукавили з тобою. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою", - ці сакральні слова Кобзаря з повним правом можна присвятити Зеновію Красівському, одному з небагатьох Аристократів Духу, котрі здолали чесно і прямо свій тернистий шлях через десятиліття тюрем, концтаборів окупаційного російського режиму та осяяли дорогу іншим. Постать Зеновія Красівського асоціюється у мене з образом Данко, котрий вирвав полум'яне серце для людей, спалив себе задля майбутнього свого народу.
Народився Зеновій Красівський 1929 року в селі Витвиця, що на Івано-Франківщині, в незаможній, багатодітній селянській сім"ї. З юних літ - в Національно-визвольній боротьбі в лавах революційної ОУН, зі зброєю в руках боровся з поневолювачами рідного народу. "І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретности від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля".
Понад 26 років неволі не зламали, а лише загартували його. "Половина людського віку. А в мене - чи не весь вік, бо й на волі я не виходив з трибу.
Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордости, яке я маю від пережитого!"
"Зеновій Красівський був ясною людиною, обдарованою творчими силами життя. До нього тяглися люди, як до джерела, яке вічно роздає себе, і само багатіє з того. Він був створений для того, щоб пройти по сиротливій землі з усмішкою надії, з рукою, простягнутою для підтримки і допомоги іншим.
Зустрічався він із тисячами людей, бо судив йому Бог бути в найгостріших осередках українського болю і замовляти той біль. Бути собою і залишитися собою на етапах двадцятого століття - що може бути кращою ознакою людської справжності?" - згадує про пана Зеновія Євген Сверстюк.
Поетичні збірки Красівського "На сполох", "Литаври", "Месник", "Невольницькі плачі" вражають своєю цілісністю, глибоким символізмом. Його Слово - "твердая криця", "безжалісний меч", "караючий бич":

Затямте!
Ідея живе лиш тоді,
Як прагне людина
За неї померти!

І Зеновій Красівський не боявся смерті, він ніколи не припиняв боротьби, розпочатої ним у дитячому віці, ставши одним із засновників Українського Національного Фронту (УНФ), очоливши підпільну революційну боротьбу на посту Крайового Провідника Організації Українських Націоналістів.
"Красівський вірив в сенс боротьби. Тому й "перину проміняв на піт, на кров, на хліб пісний та воду". Коли інші зневірилися, змирилися, здалися, Красівський продовжував боротьбу - часто один-на-один з ворожим світом. Він вірив, він знав, що його приклад запалить наступні одиниці героїв, обов'язком яких було запалити серця інших, а значить іскра боротьби не згасне" (Роман Коваль, "Він належав до касти героїв").

Хай наша кров, страждання наші, жертви
Нащадкам нашим стануть заповітом!
Візьми мене! Дозволь за Тебе вмерти!
Вплести моє життя в вінок Твого безсмертя!
Моя Ти доле, Україно, мій Ти світе!

20 вересня 1991 року обірвалося життя Зеновія Красівського. Обірвалося на високій ноті, як і жадав Поет, вплівшись у вінок безсмертя Нації. Його похорон переріс у багатотисячну всенародну демонстрацію любові і пошани. З цілого світу зібралися українці провести в останню путь того, хто все своє життя присвятив рідній Україні.
Друзі згадують, що Красівський не поділяв "демократичної" ейфорії від проголошення державної незалежності. Він виразно усвідомлював, що між проголошенням незалежності та її здобуттям - велика різниця. Знав, що боротьба за справжню, а не декларативну незалежність ще буде тривати. І вона справді триває, але, на превеликий жаль, уже без нього.
 ...Велика трагедія нашої нації полягає в тому, що вона не карає зрадників, толерує ворогів, не шанує своїх Героїв, не прислухається до своїх Пророків.
Зеновій Красівський не був по-дібним до багатьох сучасних по-літиків "національного табору". Напевне, романтик-ідеаліст Красівський був "поганим політиком". Він не вмів "грати", "комбінувати", не намагався "сподобатися електорату". Не терпів біля себе сірості, ницості, холуйства, підлості та інтриганства. Не прощав зради. Не сипав порож-німи словами, гаслами чи фразами. Говорив, як думав. І жив так, як учив жити інших. Ідея та Чин, слово і діло у нього були єдиними, цілісними. Коли його слухаєш чи читаєш - не треба "відділяти зерно від полови" - "полови" немає.
Правда, яку говорив і якою жив Красівський, часто була важкою, гіркою, гострою, колючою. Власне тому багатьом не подобалася, адже коли дисиденти захопилися виборами до "совєтів", він твердив, що свободу не можна "вишахрувати" чи "вимолити", "видурити" чи "вижебрати", але лише вибороти. "Не буде ефективною ні боротьба партій, ні боротьба депутатів у Верховній Раді, - не будемо мати нічого, якщо не усвідомимо, що ми повинні бути силою, що ворог із тою силою повинен рахуватися". Коли "демократи", йдучи "в ногу з часом", говорили, що ворог - "комуністична номенклатура та імперський центр", Красівський заявляв прямо: "Наш ворог - то є ворог історичний -  Росія! Червона, біла, зелена, - яка хочете..." Коли "демократи" змагалися за "оновлений Союз", Красівський відверто і конкретно стверджував: "Наша мета - Українська Самостійна Соборна Держава!" Коли "демократи" публічно відмежовувалися від націоналізму, від боротьби ОУН-УПА, Красівський писав: "Я завжди і по сьогодні був гордий із того, що я український націоналіст!". Певно тому офіційних "шанувальників" за життя у нього було набагато менше, ніж після смерті.
Один з учнів Зеновія Красівського якось сказав мені: "Якби Він сьогодні жив, все було б інакше, все було б не так". Справді, мабуть, не було б такої тотальної спекуляції на крові і славі полеглих героїв, не було б стільки псевдонаціоналістичної демагогії і фразерства, не було б огульної профанації і дискредитації Великої Ідеї.
"...Сувора логіка нонконформізму і неприйняття напівправди - це урок Красівського, і цей урок варто частіше повторювати" (Євген Сверстюк).
Нехай же ніколи не дає нашому сумлінню заснути пам'ять про Зеновія Красівського, Лицаря Ідеї, який є символом чесності перед собою і своїм народом.

Віктор РОГ,
Голова Молодіжного Націоналістичного Конгресу
 

ПРИЄМНІ НОВИНИ?
Заява Всеукраїнського політичного об'єднання
"Державна самостійність України"
Руки геть від Афганістану і арабського світу!

Терористичні акти в Нью-Йорку та Вашингтоні розкололи світ на дві частини: на тих, хто вітає небесну кару на Сполучені Штати Америки за її багаторічну імперіалістичну політику, і тих, хто проливає сльози за "невинними" жертвами катастрофи 11 вересня 2001 р.
Чому слово "невинні" ми беремо в лапки? Тому, що мова йде про атаку на військове відомство США, яке планує і проводить військові спецоперації (читай: війни) у різних куточках світу, та інтелектуально-фінансовий центр Америки, який й забезпечує агресивну політику Вашингтона.
Заяви Президента США, які більше нагадують погрози, змушують задуматися над цінностями, якими насправді керується ця супердержава. Складається враження, що величезна сила, яку накопичили Сполучені Штати Америки, застелила їм очі і затьмарила розум. Не справедливість, благородство чи гуманізм керують їхніми діями, лише бажання дикої помсти і не обов'язково у відношенні до того, хто здійснив цей жахливий терористичний акт. Головне, залякати, закидати бомбами підозрюваних, щоб продемонструвати, хто сьогодні наймогутніший (і найжорстокіший) у світі.
Виникає питання, чим в такому разі відрізняються закони США від юридичних норм СССР часів Йосипа Сталіна? І там, і тут карались і каратимуться не винні, а підозрювані.
Дивує і насторожує лицемірство світової громадськості, яка невтомно ридає за жертвами трагедії 11 вересня. Чому ж ці самі люди не ридали, коли збройні сили США знищували сербів, іракців та суданців? Всі, хто зараз висловлює щире співчуття американському народові, фактично стелить дорогу помсті з боку США, бо демонструють бажання вибачити і виправдати наступну військову агресію Пентагону.
Істерія навколо Афганістану, Судану, Алжиру, Йємена і конкретно шейха Усами бен Ладена з кожним днем наростає і все більше нагадує кампанії творення образу ворога в СССР - у відношенні до Троцького, Бухаріна та інших комуністичних діячів, які чимось не догодили Сталіну. Якось забувається, що доказів причетності Усами бен Ладена до теракту 11 вересня немає жодних, а чи не весь світ - під впливом масивної пропаганди США та її сателітів - вже вірить, що це саме він вбивця тисяч людей. Так і хочеться вигукнути на знак протесту: "Руки геть від Усами бен Ладена!"
Органи масової пропаганди США та інших світових потуг, які активно обробляють масову свідомість, наполягають, що теракти у Вашингтоні і Нью-Йорку - це акт війни проти США. Мовляв, не США перша розв'язала війну, вона тільки прийняла виклик. Ні, якраз виклик прийняли терористи, які намагалися помститися за жертви імперіалістичних воєн, які безперервно ведуть Сполучені Штати Америки - то в одній, то в іншій країні світу.
Оскільки США бездоказово звинувачує Усаму бен Ладена у здійсненні терористичних актів у США 11 вересня, то, скориставшись такою логікою, можна звинуватити Пентагон в інспіруванні жахливих терористичних актів 11 вересня, - щоб отримати від Конгресу США колосальні гроші на новий виток гонки озброєнь та виправдати лінію Президента Джорджа Буша на розгортання нової системи протиракетної оборони.
Якщо донедавна військові злочини США у Сербії, Іраку, Судані та інших країнах громадяни США сприймали як своєрідну комп'ютерну гру і, зрозуміло, зовсім не співчували жертвам цих воєн, то тепер американці відчули, що ця "гра" небезпечна для них самих.
Хотілось, аби терористичні акти в Нью-Йорку і Вашингтоні протверезили вище керівництво США і стали на заваді її подальшого втручання у внутрішні справи інших держав, що, на жаль, вже давно стало нормою її зовнішньої політики. Якщо ж США почне закидати бомбами та ракетами країни, з якими знаходиться у складних стосунках, мотивуючи це "пошуком" винних, то нові відплатні акції на території США неминучі.
Бажаючи добра народам США, ми хочемо, щоб громадяни цієї країни схаменулись і у засліпленні не підтримували воєнні дії своєї держави проти народів світу, зокрема не починали війни проти багатостраждального Афганістану.
Хай США стануть великими не в масових вбивствах винних і невинних, а в гуманному і поблажливому ставленні до слабших.
Провід ДСУ
 

Такого не було й за часів кріпацтва

Розпаювання відбулося. Оренда паїв - під 1%. За часів кріпацтва кріпаки в Україні боролись за "п'ятий" сніп, тобто за 20%, а селянам зараз дають один сніп зі ста.
Яке страшне знущання над селянами!
До того ж, сільська номенклатурна мафія (комунофашисти) розграбували, розпродали все колгоспне майно.

Іван КЕЛЕБЕРДА
с. Тимченки Черкаської обл.
 

Паювання - це могила для села

Взагалі, паювання - це могила для села. Паюванню ще не час. Три покоління працювали колективно. Чим селянин буде обробляти землю? Фермерство - то гарна пісня. Реформи ввели для того, щоб прихватити за безцінь землю. Зробили велике зло, страшне зло для села і держави.

Ганна СКРИПКА,
племінниця отамана Якова Кощового
с. Секретарка Миколаївська обл.
 

Не звикли до свободи?

В теплій сердечній атмосфері пройшло чергове засідання Клубу Назарія Яремчука. Показово, що цього року більших виступаючих були самодіяльними артистами. Це прекрасно, що Клуб дає змогу розвиватися самодіяльним талантам, але прикро вразило те, що артисти раз у раз вибачалися за свою українськість, наголошуючи, що люблять і українську, і російську мову.
Не звикли до свободи?

Алла ОСАДЧУК
м. Миколаїв
 

Ювілей України під прапором  Холодного Яру
17 серпня 2001 р. Історичний Клуб "Холодний Яр" урочисто провів у Києві Другу конференцію організації. Головною метою зборів було схвалити звернення до Президента, Прем'єр-міністра, Голови Верховної Ради та до Уповноваженої Верховної Ради з прав людини - з проханням прийняти Закон про реабілітацію учасників Визвольних змагань та жертв політичних репресій.
Засідання відбулося у Київському міському будинку вчителя, колишньому приміщенні Української Центральної Ради. Приємно відзначити пунктуальність учасників зборів, абсолютна більшість яких прийшла заздалегідь. Конференц-зал Будинку вчителя був переповнений. Багатьом не вистачило місця. Серед учасників були представники української еліти, делегати і гості з Києва, Перемишля, Вінниці, Кіровограда, Маріуполя, Тального та інших міст.
Почесними учасниками конференції стали родичі українських отаманів - героїв Визвольної боротьби 1917 - 1920-х років. Зокрема, були присутні дочка начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака Лідія Чучупак-Завалішина, племінник Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака Володимир Чучупак та його нащадки, дочка і онучка отамана Овсія Гончара-Бурлаки Галина та Наталка Дубровські, племінники отаманів Охтанася Келеберди та Івана Гайового-Грисюка Іван Келебедра та Іван Грисюк, нащадки сотника УНР Василя Будзіла Інна Устименко та Олег Заварзін, онук отамана Кармелюка (Марка Шляхового) Микола Шляховий із великою родиною, а також учасники визвольних змагань інших епох: Василь Кук-"Коваль", Василь Галаса, Левко Горохівський, Василь Овсієнко, матір Валерія Марченка Ніна Михайлівна Марченко та інші.
Президент Історичного Клубу "Холодний Яр" Роман Коваль на прикладі справи Ананія Волинця довів безглуздість діючого нині "Закону про реабілітацію...", прийнятого ще за часів УРСР, який не дає можливості реабілітувати борців за визволення України, а рідним - дізнатися правду про своїх дідів та прадідів. Лідія Чучупак та Галина Дубровська, які вже переступили 80-тиріччя, у своєму слові щиро подякували за добру пам'ять про своїх рідних. Було відчутно, що ці жінки, ровесниці Національної революції, зберегли в собі дух своїх батьків, пронісши його через десятки років комуно-російської окупації.
Почесний Президент Історичного Клубу "Холодний Яр" Василь Кук у своєму виступі засудив владу, яка за 10 років незалежності не спромоглася вшанувати героїв України. Змістовно виступив і Анатолій Сопільник. Він закликав продовжити боротьбу за кращу долю України. Тільки єднання патріотів-однодумців із високою дисципліною та точністю мислення може зупинити хвилю геноциду, вважає він. Поміж виступами лунали пісні кобзарів-бандуристів Йосипа та Марії Яницьких, Тараса Силенка та Ярослава Чорногуза.
Окрасою конференції стала презентація документального фільму "Незгасимий огонь Холодного Яру" (Кіровоград, 2001) режисера Володимира Мощинського. Стрічка якнайкраще передала зміст українського життя-боротьби, вона вражає почуття та свідомість глядача. Фільм наповнюють містичні образи, що заторкують потаємні струни душі: гетьманська шабля, дуб Залізняка, гайдамацькі яри та печери, козацькі гармати, рідні ліси, кобзарська пісня. Автори змалювали загадкове сяйво, що віками лине від української землі, народжуючи нових і нових героїв. Ось воно це загадкове коло, за яким обертається життя людей - від однієї епохи до іншої: дитинство серед квітучої природи, прадавні хліборобські традиції, важка праця батьків, хижа навала ворогів, що шукають поживи, посвист шаблі, постріл, перша кров, згарища, смерть рідних, помста, битва, відрубані голови, п'янкий смак перемоги... Так жили хлібороби бронзового віку, кіммерійці, скіфи, анти, русичі, козаки-українці. Так жила Чигиринщина, так жила вся Україна. Це вічне коло нашого життя.
Головну увагу автори сценарію (Роман Коваль, Володимир Мощинський, Микола Хомандюк) приділили славним рокам Української національної революції 1917 - 1920-х років. Правдиве і виразне слово історика, мова документів, дивом збережені фотографії, спогади родичів та свідків оживили постаті героїв. Перед нами пройшли брати Чучупаки, Іван Ґонта (Лютий-Лютенко), Яків Водяний, Кость Блакитний, Федір Уваров, Юрій Горліс-Горський... Фільм завершується на життєдайній ноті - сучасні козаки гартують на змаганнях своє тіло та бойовий дух.
Стрічка народилась завдяки великій любові її авторів до України. Це шляхетне почуття може долати перешкоди і творити диво.
Підсумовуючи, можна впевнено стверджувати, що Друга конференція Історичного Клубу "Холодний Яр" довела невмирущість і актуальність гасла "І повіє огонь новий з Холодного Яру".

Тарас БЕДНАРЧИК,
Історичний Клуб "Холодний Яр"
м. Вінниця
 

Президенту України Леоніду Кучмі
Голові Верховної Ради Івану Плющу
Прем'єр-міністру України Анатолію Кінаху
Уповноваженому Верховної Ради з прав людини Карпачовій Ніні Іванівні

Шановний пане Президенте!
Шановний пане Голово Верховної Ради!
Шановний пане Прем'єр-міністре!
Шановна пані Уповноважена!

Ми, нащадки козаків і старшин доби Української Народної Республіки, їхні діти, племінники, онуки та правнуки, а також учасники Визвольних змагань Українського народу за свою незалежність інших епох, колишні політв'язні, громадські діячі та діячі культури, історики, краєзнавці, науковці, письменники, кінорежисери, журналісти та представники інших професій звертаємося до вас із проханням визнати учасників Визвольних змагань за незалежність нашої Батьківщини героями України.
До учасників збройної боротьби, зокрема воїнів Української Народної Республіки та Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, які, ризикуючи своїм життям і здоров'ям, стали на захист своєї Батьківщини, твориться жахлива несправедливість. І ким? Українською державою, за яку вони поклали свої життя: минає 10 років Незалежності, а Україна досі не вшанувала їх.
Продовжує діяти закон УРСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17. 04. 1991 року. Зрозуміло, що на підставі закону часів СССР не можливо реабілітувати тих, хто зі зброєю в руках боровся проти радянської влади, тобто влади, нав'язаної українському народові силою зброї, влади, яка трималася на багнетах більшовицької Росії.
Згідно з законом УРСР від 17. 04. 1991 р. боротьба за Українську Народну Республіку трактується як "злочин", що відноситься до категорії загальнокримінальних, а отже козаки і старшини армії УНР, які зі зброєю в руках захищали проголошену 4-м Універсалом Центральної Ради Українську державу, реабілітації не підлягають.
Цей закон стоїть також на перешкоді розвитку вітчизняної науки, зокрема історії, оскільки науковці не мають доступу до справ нереабілітованих козаків, старшин і навіть генералів Армії УНР. Те саме стосується і рідних - дітей, племінників, онуків і правнуків учасників збройної боротьби за незалежність Батьківщини, які позбавлені права ознайомитися з історією своєї родини.
Стоїть цей закон і на заваді патріотичного виховання, бо нинішнє покоління громадян України, бачачи несправедливість у ставленні до тих, хто проливав кров за Українську державу, навряд чи захоче повторювати їхній шлях, адже для них стає очевидним, що виконання конституційного обов'язку захищати Батьківщину веде в історичне забуття.
У офіційних відмовах реабілітувати козаків і старшин УНР чітко простежується визнання працівниками прокуратур політичного мотиву боротьби. Прокурори не заперечують очевидної істини, що козаки і старшини Армії УНР зі зброєю в руках боролися за владу Української Народної Республіки. І саме на цій підставі відмовляють їм у реабілітації. Чому? Тому, що Закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" ухвалювався в час, коли радянська влада існувала. Але тепер, коли Українська радянська со-ціалістична республіка не існує ні політично, ні юридично, покликатися на її закони, закони, які захищали її ідеологічну доктрину, особливо тепер, коли Українська держава задекларувала зовсім інші -  демократичні - цінності, безглуздо.
Час вже чітко і ясно заявити, що УНР та Українська Держава, яка існувала у 1918 р., є предтечами нинішньої Української держави, а козаки і старшини Дієвої Армії УНР і збройних сил Української Держави Павла Скоропадського, є оборонцями рідного краю, а отже мають бути не тільки реабілітовані, але й вшановані на державному рівні, як національні герої.

Від імені конференції
Роман КОВАЛЬ,
Президент Історичного Клубу "Холодний Яр",
член Національної Спілки письменників України
17 серпня 2001 р.
 

ФЕСТИВАЛЬ - СВЯТО КОЗАЦЬКОЇ СЛАВИ

Вже вп'яте на славній землі Запорозькій відбувся Фестиваль козацьких бойових і традиційних мистецтв. Показати свою мужність, витривалість і вправність з'їхались козаки і козачата з усієї України, а також із Кубані та Твері.
Окрім першості України з національного рукопашу, фестиваль включав у себе і видовищно-розважальні заходи та наукову конференцію. Так, в рамках Міжнародного фестивалю відбулася науково-практична конференція "Українське бойове мистецтво. Проблеми розвитку" та презентація науково-популярного фільму "Шляхами Велесової книги". Наступного дня місто вітало кобзарів України, які завжди надихали Українське козацтво. Не став винятком і цьогорічний фестиваль. Заслужені артисти України - Микола Литвин, Василь Нечепа, наш земляк Едуард Драч, кобзарі Київського кобзарського цеху зачарували публіку своїм непотворним мистецтвом. В їхніх піснях ожила славна українська минувшина, наповнюючи серця людські гордістю за могутність пращурів-воїнів козацьких.
Четвертого серпня майже все Запоріжжя зібралося на Фестивальному майдані заради видовищно-показової програми команд-учасників та гостей свята. Присутні стали свідками майстерних виступів не лише учнів, але викладачів шкіл козацьких бойових мистецтв. Програму прикрасив чудовий феєрверк.
Наступного дня свято української звитяги перемістилося на священне місце - о. Хортицю. Традиційні козацькі ґерці та забави знову завирували на кручах Дніпра.
6 серпня учасники фестивалю мали нагоду відвідати центр арійської протостолиці - Кам'яну Могилу під Мелітополем, де академік Юрій Шилов розповів про прадавню історію Арати.
Та все приємне має свій кінець, який одночасно стає початком нового. Фестиваль 2001 року завершився, готуємося до наступного - VI-го!

Катерина РАДЧЕНКО
м. Запоріжжя
 

Московське роззброєння Кубані

Подолавши опір військ Кубанської Республіки, більшовицькі війська весною 1920 року захопили всю територію Кубані. Московська влада встановила на ній жорсткий репресивний режим, чим викликала проти себе різке невдоволення місцевого козацького населення.
Назрівало всенародне повстання.
Здійснені на початку серпня з Криму десанти генерала Улагая на Ахтарі, Тамань та Анапу були підтримані повсталими станицями Таманського та Єйського відділів.
Розпочався наступ на м. Катеринодар. Проте недбала підготовка десанту і тактичні прорахунки його командування призвели до поразки.
Повстання на Кубані наполохало московський уряд. 28 серпня Ленін направляє голові ВЧК записку такого змісту: "Тов. Дзержинский! Прилагаю шифровку т. Белобородова (зам. голови Ревсовєта Кавказької трудової армії. - Р. П.), опасность, по-моему, громадная. Предлагаю от Политбюро принять директиву: просить Оргбюро по соглашению с НКвоен и ВЧК выработать экстренные меры борьбы с опасностью восстания и мобилизовать достаточное количество сил военных, чекистских и партийных. ... Если мы получим восстание на Кубани, вся наша политика (о которой мы говорили в ЦК) крахнет. Надо во что бы то ни стало не допустить восстания, не пожалеть на это людей и сил... Ваш Ленин".
Першим заходом згідно з директивою було повне роззброєння населення Кубані, більшість якого становили козаки - з діда-прадіда професійні воїни. З цією метою вже 4-го вересня 1920 року в м. Катеринодарі відбулося засідання за участю особуповноваженого ВЧК і ВЦЦК Ландера, особуповноваженого ВЧК Агранова, колегії Кубчергека і начальника "особотдєла" 9-ї армії Коґана, протокол якого наводимо мовою оригіналу.
"Слушали: Предложение Особуполномоченного ВЧК и ВЦИК т. Ландера (с согласия Ревсовкавтрударм) о проведении в жизнь полного разоружения гражданского населения Кубано-Черноморской области в целях ликвидации источников вооружения зеленых банд и контрреволюционных элементов.
Постановили: принять предложение товарища Ландера, причем практически провести в жизнь следующим образом (предложение Особуполномоченного ВЧК т. Агранова):
1) В центре области, г. Екатеринодаре, немедленно организовать тройку из представителей Реввоенсовета 9-й, Облревкома (т. Атарбекова), Кубчерчека (т. Котляренко) и Особотдела 9 (т. Коган) для руководства этой операцией во всей области.
2) Всю Кубано-Черноморскую область разделить на 5 районов:
а) Таманский отдел и Новороссийский округ;
б) Екатеринодарский отдел, Туапсинский и Сочинский округа;
в) Кавказский отдел с крупными железнодорожными пунктами;
г) Лабинский, Баталпашинский и Майкопский отделы;
д) Ейский отдел в порядке производства операций, детали которых см. ниже.
3) Каждый район разделить на десять участков, в которые немедленно послать десять троек. Состав тройки: председатель - представитель Кубчека, члены - представители Кубчека и военком части, которая должна производить операцию. Разоружение каждого района должно быть произведено максимум в семидневный срок. Инструкции, в том числе приказы, от центральной тройки и от Командарма 9 получает на руки председатель.
4) Тройка имеет право применения высшей меры наказаний - расстрел.
Проект инструкций председателя и троек.
По приезду в намеченную тройкой станицу председатель дает определенное задание командиру воинской части (окружить ее, расставить посты и пр.) и объявить станицу на осадном положении. На краю станицы тройка организовывает свой штаб, путем набата созывает сход; если это не удается, то путем привода через воинскую часть в кратких чертах обрисовывает цель и задачи данной операции и предъявляет населению ультиматум в определенный срок (три часа) снести в указанное место все имеющееся оружие, как огнестрельное, так и холодное, ружья-дробовики, военное снаряжение и обмундирование. По истечению трехчасового срока всякое движение по улицам станицы прекращается. Появляющиеся - расстреливаются, а тройка приступает к обыску с целью нахождения хотя бы одного предмета из оружия, владельцы которого расстреливаются немедленно. После этого вторично предлагается населению снести оружие и другие военные принадлежности, но уже в более короткий срок. Таким образом указанными приемами тройки непременно добиваются того, чтобы население все имеющееся оружие и военное снаряжение сдало и по возможности в кратчайший срок. После разоружения необходимо взять в качестве заложников старших из семьи, член которой сбежал с белыми и находится в комсоставе у них. Если в политбюро данного района имеются сведения о семьях, оказывающих активную поддержку белым, таковая берется в качестве заложников, имущество конфискуется, а скот уводится. Все отобранное должно быть свезено в Кубчека в г. Екатеринодар.
Этим операция заканчивается в станице, и тройка с частями войск переводит свои операции в порядке постепенности в другую станицу. Безусловно, путь следования тройки должен быть в абсолютной конспирации, дабы не открыть операций, производимых в областном масштабе. Все войско, находящееся в районе тройки, безусловно, оказывает всяческое содействие последней, войска же, приданные тройке для этой операции, а также гражданские учреждения находятся в непосредственном подчинении тройки, беспрекословно выполняя все её приказания. Тройка привлекает к работе все местные отряды особого назначения. Тройка издает приказ о беспощадной расправе со всеми лицами, производящими грабежи и беспричинные насилия во время состояния обезоруженных станиц на осадном положении. Кроме того, тройки имеют право проверки документов и задержания подозрительных личностей. Все тройки не менее двух раз в день информируют центральную тройку, дабы иметь постоянную связь; на время совершения всей этой операции все особотделения, особпункты, особотделы и трибуналы 9-й армии, все политбюро и милиции беспрекословно подчиняются всем распоряжениям тройки, действующей в данном районе.
К. Ландер, И. Агранов.
Члены Кубчеробл ЧК И. Волков, И. Павлов, Д. Котляренко, Коган, Виноградов.
С подлинным верно: Секретарь Кубчека И. Павлов.
Кубано-Черноморская чрезвычайная комиссия по борьбе с контр-революцией".

Так готувалися умови для наступних заходів помсти більшовицько-московської влади козацькій Кубані за збройний спротив встановленню на її території свого панування. Потім проводилося скасування козацького стану (розкозачення), винищення козацької еліти й активного козацтва, виселення на загибель у північні околиці імперії найсвідомішої частини козацтва, голодомор 1933 року, ліквідація українського шкільництва, нищення української козацької культури і, нарешті, перереєстрація всієї українсько-козацької людності на росіян...

Ренат ПОЛЬОВИЙ,
Історичний Клуб "Холодний Яр"
м. Ірпінь Київської обл.

Використане джерело:
Кубанская ЧК: органы безопасности Кубани в документах и воспоминаниях. - Советская Кубань (Краснодар). - 1997.

 

ІІ Всеукраїнський Собор Об'єднання Рідновірів України
Нова нагорода -Орден Святослава Хороброго

23 - 25 серпня 7509 літа від Трипілля (2001 нового літочислення) відбувся Другий Всеукраїнський Собор Об'єднання Рідновірів України. На Собор прибули представники громад Рідної Віри (Українського Язичництва) з Київщини, Чернігівщини, Харкова, Запоріжжя, Миколаєва, Полтави, Львова, Чернівців, Канади та США, а також гості - рідновіри Всеукраїнської Звичаєвої Громади Українських козаків імені князя Святослава Хороброго.
У період між Соборами рідновіри України здійснили значну роботу для організації громад у регіонах, вивчення основ Рідної Віри, популяризації знань про Рідну Віру серед українців. ІІ Собор Рідновірів України ознаменувався кількома важливими подіями: по-перше, в  Державному Комітеті у справах релігій і культів нарешті офіційно зареєстровано Релігійний Центр Об'єднання Рідновірів України (ОРУ), по-друге, видано язичницький молитовник - Волховник-Правослов. Важливою подією в житті рідновірів стало й заснування високої нагороди Рідної Віри - Ордена Святослава Хороброго.
Для рідновірів України Великий князь Святослав є прикладом відданості Рідним Богам і Рідній Землі. Священна війна слов'ян проти візантійського духовного рабства, очолювана Святославом, закінчилась трагічно - Русь і вся Слов'янщина втратили свого провідника. Кожен українець мусить знати, що за язичника Святослава кордони нашої країни були найширшими за всю її історію, а наступні вже християнізовані князі лише втрачали свої землі. За Данила Галицького Русь-Україна була маленькою державою. Ці факти ніхто не зможе викреслити з нашої історії.
Це Великому князеві Святославу належить вислів: "Я не зраджую Віри своїх Предків". Його б мала знати кожна українська дитина.
Достойниками Ордену Святослава Хороброго стали:
Волхв і професор Володимир Шаян (посмертно) як основоположник Відродження Української Рідної Віри за великий особистий внесок у вироблення її Богознавчих засад;
старший проповідник Рідної Віри Мирослав Ситник за значний особистий внесок у розвиток Рідної Віри, видання праць Володимира Шаяна та за благодійну підтримку часопису "Сварог";
письменник Іван Білик за довголітню працю та значні творчі здобутки у висвітленні давньої історії українського народу, його етногенези і розвитку Рідної Віри;
рідновір Яр Голубицький за благодійну підтримку Рідної Віри в Україні та за  надання благодійницької допомоги часопису "Сварог";
Генеральний директор видавництва "Такі справи" Сергій Данилов за значні здобутки в розвитку української поліграфії і видання рідновірської літератури.
Нагороду Волхва Володимира Шаяна отримав його племінник Володимир Дмитрик зі Львова, а нагороди рідновірів із Канади Мирослава Ситника і Яра Голубицького отримала посестра Лада Ситник - дружина Мирослава Ситника. Об'єднання Рідновірів України щиро вітає перших достойників цієї високої нагороди і сподівається, що Орден Святослава Хороброго стане добрим заохоченням для тих, хто сприяє відродженню Рідної Віри в Україні.
 

УКАЗ
про заснування Ордену Святослава Хороброго
як відзнаки за особливі заслуги у Відродженні Української Рідної Віри

Як вічно живе у Сварзі Полк Перунів - Полк мужніх Лицарів, захисників нашої Рідної Землі від чужоземного духовного ярма, - так вічно живе у наших душах пам'ять про Великого Князя Русі-України Святослава Хороброго. Для рідновірів України Святослав не просто мужній талановитий воєначальник, він - національний герой, що не зрадив Віри своїх Предків і поклав життя на вівтар запеклої боротьби з візантійським духовним засиллям. Він ще за тисячу років до нас, як ясновидець, розпізнав підступну ідею глобалізації, яку нині вперто здійснюють світові інтернаціональні релігії, - він боронив від неї усю Слов'янщину. Ворогам кидав виклик шляхетно, попереджуючи: "Іду на ви!" Саме ці слова є гаслом Ордену і мають засвідчити нашу впевненість у перемозі Рідної Віри на Рідній Землі.
Сьогодні Рідна Віра, як квітка-ломикамінь, оспівана Лесею Українкою, пробивається крізь скелю інтернаціональної задухи та міфічних "загальнолюдських цінностей". Вона проростає в серцях тих українців, які зберегли в собі національний дух і здатність мислити самостійно, а не покладаючись на іноземні авторитети.
Цей Орден стане свідченням невідворотності процесу Відродження Рідної Віри в Україні. Впровадження цієї нагороди є важливою віхою в розвитку нашої держави, значною подією в культурному і політичному житті України, відновленням історичної справедливості, даниною шани відважному князю-лицарю, гідному Слави і величі Русі.
Орденом Святослава Хороброго нагороджуються особи за вагомий особистий внесок у Відродження і розвиток Рідної Віри в Україні. Ця нагорода має стати добрим заохоченням для українських творців духовної культури - письменників, науковців, діячів мистецтв, а також для підприємців, спонсорів та меценатів, які сприятимуть зміцненню релігійної конфесії Рідної Віри в Україні.
Знаки Ордену Святослава Хороброго виготовляються за кошти добровільних благодійних пожертв на Відродження Рідної Віри в Україні.

Волхвиня України-Русі ЗОРЕСЛАВА 20 липня в Перунів День
7509 літа від Трипілля
 

Партизанська боротьба на Харкiвщинi

Після поразки Армії УНР Національно-визвольна боротьба тривала. Вже зібралися на споконвічний спочинок дідусі й бабусі - останні живі свідки подвигів отамана Кучми - одного з організаторів протиросійського руху опору. На жаль, ім'я цього народного месника поки що не вкарбовано золотими літерами в нашу історію.
Лише в каґебістській книзі "На защітє рєволюції" комуністичний борзописець згадав українського ватажка:
"Харьковская ґубєрнія, 18 октября 1921 года.
По свєдєніям ҐубЧК на островє рєкі Оскол, в 25-ті вєрстах от Купянска, скриваєтся банда Кучми..."
Автор цієї книги також зазначив, що "бандити пєріодічєскі занімаются строєвой і політічєской подґотовкой". Таким чином, кожному стане зрозумілим - то була не злочинна зграя, а воєнізоване формування.
За допомогою спогадів старожилів мною встановлено, що на початку 1921 року півсотні кіннотників отамана Кучми під жовто-блакитними прапорами захопили на станції Молчанове, неподалік населеного пункту Перший Лиман, червоноармійський потяг із продуктами та одягом. Відразу по завершенні бою повстанці роздали відбиті у більшовиків трофеї населенню.
Подальша доля отамана Кучми і його бойових побратимів невідома.
Слід додати, що в сусідньому Великому Бурлуці також діяли сміливці, які до сорокових років ХХ ст. нищили комуністів, комсомольців, енкаведистів. Зірчаті обеліски на довколишніх цвинтарях є доказом, що немало катів українського народу стали жертвами селянського спротиву.
"За смерть наших земляків, - з'являлися рукописні плакати у 1932 - 33 роках біля осель організаторів голодомору, - вас очікує кара". Під плакатами - підпис: "Українські партизани". Більшість місцевих мешканців думали, що то робота харкі-в'ян - колишніх вояків Армії УНР. Тільки під час Другої світової війни, коли німці зайняли м. Великий Бурлук, стало відомо, що то великобурлучанин Лук'ян Скрипник зі своїми друзями-однодумцями нищили ворогів селянства.
Народний месник Лук'ян Скрипник помер на вигнанні у Сполучених Штатах Америки, куди загнала його недоля.
Вічна пам'ять борцям за незалежність України - Кучмі і Скрипнику - нашим національним героям.

В'ячеслав ВИНОГРАДОВ, СУМ
 

Доброго дня всім, хто читатиме мою пропозицію!

Прослухала не так давно авторські передачі Володимира Кононенка і Романа Коваля. "У них до того душа щира..." Ці передачі подарували мені зустріч із живим Тарасом Григоровичем Шевченком!
У 1975 р. Українське радіо передавало, що в Грузії поему Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" доносять до молодих у такий спосіб: художньо добре оздоблена книжечка вручається в ЗАГСі зарученим. До взяття шлюбу молоді вчать його на пам'ять. У день реєстрації - читають в ЗАГСі.
Думаю, що було б дуже добре у нас запровадити подібну практику. І твір вже написаний - Тарасом Шевченком: "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Украйні моє дружнєє посланіє".
Тарас Григорович написав "посланіє", а ми повинні донести - до нас же!
Дуже б хотілося, щоб моїй онучці Олесі вручили в ЗАГСі таку книжечку.
До зустрічі з Вами на радіо.
Мені 76 років. Звуть мене Настя Іванівна Полуциган.

м. Дніпропетровськ
 
 

ПОДЯКА

Громадяни США Василь і Маргарет Кеці надіслали на потреби Великобурлуцького осередку Спілки української молоді сто американських доларів, які сумівський актив вирішив використати на спорудження обеліску відомому земляку, письменнику Олексі Слісаренку, репресованому в 1937 році.
Спасибі вам, друзі, за підтримку!
 

Вдячний долі

Перебуваючи на Третьому форумі українців у Києві, я принагідно довідався, що 17 серпня у Київському будинку вчителя відбудеться конференція Історичного Клубу "Холодний Яр". Повірте, я був не лише вдоволений, але й до глибини серця зворушений глибоким змістом цієї конференції. Крім великої значимості слова організаторів конференції, на мене надзвичайно глибоке враження справили виступи нащадків повстанських отаманів наддніпрянської України - Лідії Чучупаки та Галини Дубровської.
Ця конференція відкрила для мене нові історичні факти, які мають важливе значення, особливо тепер, коли український народ якийсь збаламучений (його і далі баламутять). Ось 2 вересня на Першому каналі Українського телебачення була показана передача, як то "наші" війська визволяли мій рідний Перемишль над Сяном, який потрапив зараз до Польщі. В передачі було сказано, що Петро Нечаєв, Григорій Полівода та інші, "визволяючи" Перемишль, загинули геройської смертю за Українську державу. Я зі своїми друзями ніяк не могли второпати, як вони могли боротися за нашу державу, коли після так званої перемоги наша Україна потрапила у пазурі Російської імперії?
Наступного дня, 3 вересня, на тому ж каналі транслювався репортаж з Одеси, в якому представлено як одеська влада влаштувала гойний бенкет для комбатантів, які поївши і випивши, розповідали як вони боролися проти німців і Української Повстанської Армії.
Душа болить, що на одинадцятому році відновленої Української держави немає чіткого розмежування, що означають слова "наш" і "наше", врешті, хто є герой України, а хто є її зрадник. Історичний Клуб "Холодний Яр" робить надзвичайно добру і потрібну роботу, він відслонює параван і відкриває правдиву історію України, і я доземно вам вдячний. Як шкода, що лише ваш Клуб займається цією тематикою. А що ж державні інституції?!
Мені також сподобалася ініціатива конференції звернутися до вищих керівників держави у справі реабілітації національних героїв України - біда в тому, що сучасна влада досі не розібралась, хто є справжнім героєм України.
Вдячний долі, що я мав нагоду вас пізнати і маю надію, що наша нація дійсно Незборима, коли в неї є такі люди, як в Історичному Клубі "Холодний Яр".

Ярослав СТЕХ
м. Перемишль
 

Роздуми українця

Прочитав лише два числа "Незборимої нації", а скільки роздумів!.. Дружина говорить, що я змінився, а діти кажуть, що я став націоналістом. Це так. Слухаючи радіопередачі Романа Коваля, Анатолія Погрібного, Володимира Яворівського, Володимира Сергійчука, Віктора Мороза, я знову, тобто заново народився. Раптом я з жахом усвідомив, що я обкрадений і ошуканий, що до цього я прожив яничаром, манкуртом. Все краще, що було у житті, я віддав на користь окупантові - Росії. І коли промовляв "Служу Совєтскому Союзу!", і коли читав політшколу комуністам, і коли одержував нагороди... Мені нестерпно боляче, що я служив нашим ворогам. Бо і Совєтський Союз, і совєтська армія, і комуністична партія, і "новая общность - Совєтский народ с єдіним язиком (читай - російським)" - все це ширма, за якою стоїть Росія. Аналізуючи історичне минуле, дійшов висновку, що страшнішого окупанта в Європі і Азії, як Росія, не було...
За час окупації "глоборусифікація" так в'їлася в усі пори українського народу, так глибоко проникла раковими пухлинами в наші душі, так роз'їла "русоржою" наші уявлення та світосприйняття, що ми і справді повірили, що Росія - це рідний старший брат. А скільки таких обкрадених як я!?
Я вдячний долі, що дала можливість знайти і відкрити вас із вашими однодумцями - патріотами України. Буду вчити тепер своїх манкуртів - дітей і онуків, навертати їх, щоб любили Україну, бо іншої такої у світі нема. А прийти до любові до своєї Батьківщини можна тільки через ненависть до її ворогів.
Читаючи "Незбориму націю", я перенавчаюсь. Перенавчаюсь на старості літ. Не хочу померти зашореним комуністичною заразою, на якій був вихований, в яку вірив і за це віддав кращі свої роки і здоров'я...
Я низько кланяюсь вам, патріотам України, за те, що ви робите, за те, що ви посадили нас за парту "лікбезу". Іми з "А" починаємо вивчати рідну мову і вивчаємо українство, повертаємось яко заблудші вівці до своєї обителі. Спасибі Богу, що ваші матері народили вас і дали вам люблячі Україну серця, спасибі, що ви своїми палаючими серцями запалюєте нас, розкриваєте таке, про що ми навіть не підозрювали. Скільки героїзму! Скільки імен! Скільки велетнів духу! Скільки героїв! Господи, надоумте наших дітей і онуків збагнути і активно прилучитись до неоціненного щастя Незалежності!
В одному я переконаний - назад вороття немає: Україна тепер ніколи не підставить свою шию у ярмо завойовників, якби вони солодко не співали про "славянство і єдінокровіє". Спасибі - напилися!..

Іван РОМАШКО, пенсіонер
м. Маріуполь Донецької обл.
 

Увiковiчнити спаленi українські села

Вам пише простий мешканець напівчервоних, напівкриміналізованих Лубен Кардаш Леонід Микола-йович. Минулого вівторка вислухав (на жаль, не повністю) чергову передачу із циклу "Отамани Гайдамацького краю" по Українському радіо.
Боже Всемогутній, Ви не можете навіть уявити собі тих почуттів, що заполонили мою душу! Справа в тому, що я народився, виріс і проживав до 21-го року свого життя в тих самих спалених будьонівцями Березняках, про які Ви оповідали... Лише через 80 років українці отримали змогу почути правду про ті страшні події. А я її почув, коли мені було років 10 - 12, - від своєї покійної бабусі Милидорі (це по сільському, а по церковному вона була Минодора). Вона оповідала про той жах... Здається, на свято Покрови її батько Мусій пішов на леваду вкосити трави теляті, де і був зарубаний шаблями тих бузувірів - будьонівців, а потім почалась розправа над селом. Бабуся на той час вже вийшла заміж за вдівця Семена Криворучка (так-так, рідного брата того самого червоного комдива - Миколи Калістратовича Криворучка - по-вуличному "Каністри" - соратника Котовського) і мала від нього двох малолітніх дітей та двоє його власних і паралізовану свекруху в хаті.
Далі, розповідала бабуся, в двір заїхали кілька вершників зі смолоскипами. Вона почала благати, щоби зглянулись над малолітніми дітьми та хворою. Та де там. "Винасі старуху, будєм дом паджіґать" - і все. Але мало того, її чоловік за свою бороду теж мало не наклав головою, бо одному з червоних видався схожим на діда, який напередодні - "точно, етот нашєго камісара за бороду таскал!" - "Да, нєт, етот моложє!" Лише ця суперечка залишила його була на цьому світі, але ненадовго, бо голод 1933-го забрав і його, і семеро їхніх із бабусею дітей і лишилася вона сама, а я і покійний мій брат народилися від її сина від другого шлюбу, теж із Семеном, але Кардашем. Її тоді в 1933-му розкуркулили, за те, що нізащо не хотіла писати заяву в колгосп, хоч дівер - комдив кілька разів наїжджав у село і вмовляв, і погрожував братові, щоб той вступав до колгоспу. Але оскільки той Семен, за словами бабусі, був "плохий", то вона і верховодила в сімействі, а в колгосп вона не хотіла йти нізащо.
На момент розкуркулення мали: хату, клуню, повітку, корову, телицю, пару коней, ну, і необхідний реманент для обробітку землі...
Ось така історія, власне лише один епізод, бо історію села на тлі світових подій я знав із тих розповідей бабусі приблизно з Першої світової і до Хрущова. І повинен вам признатися, вона напріч відрізняється від офіційної совєтської історії, що вивчалась в школі і пропагувалась в літературі. Я народився в 1961 році і прожив теж типове совєтське життя: напівголодне дитинство, школа (жовтенята, піонери, комсомол), технікум і все-таки думаю, що той дух козацький, отаманський, бунтівний - український  вселився в мене майже генетично.
Але ж, але ж... Я оповідав цю історію своїм знайомим багато разів - реакція від: "Ти що, бандерівець?" - до поблажливої усмішки і, відверто, тупого нерозуміння.
І на кінець ще одне: саме село розташоване під горою, а на горі стояли два вітряки і хлопчиськом я облазив їх цілком і повністю. Ще тоді звернув увагу: на поворотних колодах та внизу вітряка перочинним ножем були вирізані імена: "Іван", "Петро" та ін., а також деякі прізвища і дати 1932 - 1933 р. Коли запитав покійного батька про них, той відмахнувся: "Та то хлопці череду пасли, бавились та і повирізали". Лише нещодавно страшний здогад наздогнав мене: ті діти злазились до вітряків знайти хоч крихту хліба чи борошна, і помирали там, а перед тим вирізували свої імена, тому деякі з них і обривались на півслові...
І наприкінці. Хочу сказати про Свято незалежності, яке нещодавно відгуло по всій нашій країні: поки мої рідні Березняки офіційно не стануть в один ряд із білоруською Хатинню, чеським Лідіце і в'єтнамським Сонґмі  - я сумніватимуся у справжності нашої незалежності.

Леонід КАРДАШ
м. Лубни
 

"33 афоризми"
Флоріан БОДНАР
Як добре, що дівчинка моєї мрії нею і залишилась

1. Чоловіки не шукають легких шляхів, бо всі вони ведуть до жінки.
2. Усі жінки грішниці, шкода лише, що не кожній вдається согрішити.
3. Жінка прощає чоловікові все, крім власних помилок.
4. Хіба жінка з такими ногами скаже, що правди в ногах немає?
5. Жіночі ноги не старіють, старіють лише наші погляди на них.
6. Чим довші у дівчини ноги, тим швидше вона сама до всього дійде.
7. У жінки гріхи первородні, у чоловіка - другорядні.
8. Розумною жінка стає тоді, коли вже нічого не лишається.
9. Тікати від чоловіка деяким жінкам заважають довгі ноги.
10. Одна жінка в хаті - мент, дві - парламент, три - лемент.
11. Якість косметики значно поліпшилась: тепер втратити обличчя можна за хвилину, а зробити розумне - за дві.
12. До одруження жити без неї не міг, і тепер не може...
13. Ліпше б у цих панчохах були гроші, ніж такі ноги.
14. У жінки завжди є місце для декольте.
15. Коли ви носите жінку на руках, відпадає потреба стежити за кожним її кроком.
16. Всі жінки однакові щодо мрій і такі різні щодо способів їх здійснення.
17. Чим довші у жінки ноги, тим більше у неї шансів пройти через усе.
18. Те, що у жінки наболіло на душі, у чоловіка - вже в печінках.
19. Жінка тримає тебе під каблуком не для того, щоб ти їй п'яти лизав.
20. Віддав Богові душу, а чортиці - серце і гаманець.
21. Чоловікові потрібно від жінки лише одне, жінці від чоловіка - все.
22. Я не знаю цієї жінки, але звідки я її не знаю?
23. Жінка не хоче, аби ви її уважно слухали, вона бажає, аби ви з любов'ю дивилися на неї, коли вона вам вичитує.
24. Одні жінки роблять із чоловіків лицарів, інші - загнаних коней.
25. Жінка прощає чоловікові все, крім своєї любові до нього.
26. Те, чого жінка хоче від чоловіка, набагато смішніше від того, що у нього є.
27. Жінка мучить чоловіка, а без жінки він мучиться сам.
28. Життя занадто коротке, аби носити ще й довгу спідницю.
29. Хвилинна слабкість у жінки - 60 разів на годину.
30. Ніщо так не заохочує жінку говорити, як небажання чоловіка її слухати.
31. Всі жінки однакові, тому й намагаються одягтися по-різному.
32. Жінка прощає чоловікові гріхи, вона не прощає йому святості.
33. Легко стежити за кожним кроком жінки, якщо Ви у неї під каблуком.

Чекаємо від жінок афоризмів про чоловіків.
Редакція.
 

Що може бути гірше за зраду?

Якщо здаля (як художники, відходячи, дивляться на картину) подивитись на сучасну Україну, то не може не кинутися у вічі планомірна координація дій антиукраїнських сил, починаючи від приховування і дезинформації, і закінчуючи фактичним нищенням українського етносу у всіх напрямках, у різноманітних формах.
У нас період панування винниченків, а то й гірше. Хоча, що може бути гірше за зраду?
Треба починати з вивчення справжньої історії українського народу. А як це зробити, коли вона досі не написана?

Валентин КОЛЯДИНСЬКИЙ
м. Чернівці
 

Історичний Клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація" щиро сумує з приводу смерті нашого давнього друга
Людмили ВОЛЯНСЬКОЇ
і висловлює глибоке співчуття рідним і близьким покійної.

СТАРЦІВ БИ ЇМ ВОДИТИ!

Закінчились урочистості з нагоди 10-річчя проголошення Незалежної України (чому не "відновлення Незалежності" і чому всі проковтнули "...від Росії"?). Завершився офіційний фарс у державі, президент якої навіть не голосував за Декларацію про державний суверенітет. Галас стихає... А в душах простих громадян (що вже казати про свідомих патріотів!) - гіркота і сум... сум і гіркота... Бо Україну розвалено, пограбовано і віддано на поталу. Недивно, що один "український провідник" проголошував перед святом Незалежності: "Україна - для всіх!" Іване Степановичу! Хіба ж так можна?! Рідну неньку... - і для всіх... Хіба що - на глум!
Подумайте, шановний Іване Степановичу, що з Вами сталось би, якби за подібних обставин, але в іншій країні, скажімо в Ізраїлі, Ви звиняйте (зберігаю Ваш лінгвістичний стиль), бовкнули б таке: "Ізраїль - для всіх!" Здогадуєтесь про наслідки?
Хочеться сказати: не провідники нації при владі, а скоріше поводирі. Старців би їм водити!

Володимир РОМАНЕНКО,
науковець 





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ