Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Червень 2001

    > Червень 2001 року

Червень 2001 року

Цитата дня:
Так, давно перестали стукати "максими", завмерли тачанки, що колись скажено мчали, стихнув скрегіт і брязкіт шабель, що схрещувалися у кінному бою, та чи пішло це все з людських душ, чи змирилося серце?
Нестор МАХНО
 
Референдум виходить на вулиці

28 травня у Києві відбулася молодіжна акція "Вуличний референдум", під час якої всі бажаючі могли проголосувати "за" чи "проти" питань, винесених на Всеукраїнський референдум. Головною метою акції було інформування громадян про ініціативу проведення референдуму та з'ясування їхнього ставлення до проблем, які референдум покликаний вирішити.
Всі зов-нішні атрибути процесу голосування було дотримано: інформаційний стенд, реєстрація виборців, кабінка для голосування, урна для бюлетенів, виборча комісія і навіть спостерігачі. Проте, сама акція яка проходила під гаслам "Good bye, Mr. President!", швидше нагадувала безпрограшну лотерею, де в розігруванні - "близько 50 мільйонів різноманітних індивідуальних призів і один великий суперприз для всіх". Таким суперпризом для українського народу буде дострокова відставка Л. Кучми.
В Декларації ініціативної групи з проведення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, зокрема, сказано: "Ми, громадяни України, представники різних по-літичних поглядів та переконань, вирішили об'єднати наші зусилля в ім'я розбудови демократичної, соціально-орієнтованої, політично та економічно незалежної держави, в якій дотримуються конституційні права і свободи громадян.
Ми усвідомлюємо, що вирішення цих завдань неможливе без усунення від влади президента Леоніда Кучми, який став сьогодні керівником, організатором і уособленням кримінально-олігархічного режиму, що панує в нашій країні...
Виходячи з нашого твердого переконання, що Леонід Кучма не має морального права бути при владі, і кожен зайвий день його президенства завдає величезної шкоди національним інтересам України, ми докладатимемо максимальних зусиль, щоб провести такий референдум і втілити в життя його результати".
Всеукраїнський референдум із питань дострокової відставки Президента Л. Кучми та зміни системи влади в Україні ініційовано широкою коаліцією політичних партій, серед яких, безумовно, вирізняються "Батьківщина", "Собор" і соціалістична партія. Референдум підтримано й Громадянським комітетом захисту конституції "Україна без Кучми", до якого входить і Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України".
Відмова Центрального виборчого комітету в реєстрації першої ініціативної групи, спроби влади в регіонах завадити проведенню зборів інших ініціативних груп лише посилюють рішучість ініціаторів референдуму довести до завершення розпочату справу.
Прес-служба ДСУ
 

Засуджений обґрунтовано й реабілітації не підлягає?

14 травня виповнилося 60 років із дня трагічної загибелі Головного отамана Селянської повстанської армії на Поділлі, полковника Армії УНР Ананія Волинця. До розстрілу він був засуджений вироком Вінницького обласного суду УРСР за участь у Визвольних змаганнях українського народу ...
Минуло півстоліття. Впав Радянський Союз. УРСР, іменем якої і був засуджений до розстрілу Ананій Волинець, зникла, перетворившись на державу Україна, за яку він боровся і жертвував своїм життям.
Впродовж наступних років Генеральна прокуратура (вже незалежної) України, керуючись Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", почала переглядати десятки тисяч справ із метою реабілітувати репресованих каральними органами УРСР. В 1997 р. дійшла черга до гайсинського отамана, організатора Вільного Козацтва, командира 61-го полку Дієвої Армії УНР Ананія Гавриловича Волинця...
Невже восторжествувала справедливість, і отаман Ананій Волинець, комісар Центральної Ради у Гайсинському повіті Подільської губернії, начальник Гайсинської повітової міліції, який поклав за нашу Батьківщину життя, реабілітований органами правосуддя Самостійної України?! Ні.
Підписавши "Висновок у архівній кримінальній справі № 3962", заступник Генерального прокурора Олександр Христенко посіяв сумніви, що УРСР з її законами та антилюдською ідеологією розвіялася у мороці історії, бо він, висока посадова особа, офіційний репрезентант волі Української держави, виступив із позицій поневолювачів нашої Батьківщини. Олександр Христенко продемонстрував не лише колоніальну свідомість, але й юридичну некомпетентність, власне, невідповідність посаді, яку обіймав. Ось фрагмент "Висновку": "...Матеріалами справи доведено, що Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовку і здійснення  контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного... вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації".
Отже, заступник Генерального прокурора визнає політичні мотиви боротьби Ананія Волинця, тобто, не заперечує очевидної істини, що Ананій Волинець зі зброєю в руках боровся за владу УНР. Та з усього тексту "Висновку" архівної кримінальній справі № 3962 випливає, що саме в цьому заступник Генерального прокурора А. Христенко і вбачає злочин Ананія Волинця...
Цей випадок, на жаль, не є винятком із загального правила, навпаки, він характерний. Аналогічно нинішня влада ставиться і до інших синів України, які зі зброєю в руках захищали свободу свого краю... Ці ганебні для українського народу випадки яскраво засвідчують окупаційний характер нинішньої влади.

14 травня у Київському міському будинку вчителя під егідою Історичного Клубу "Холодний Яр" відбувся вечір пам'яті Ананія ВОЛИНЦЯ. Наводимо рішення зборів громадськості: "Звертаємося до Генеральної прокуратури України з проханням переглянути своє рішення стосовно Ананія Гавриловича Волинця та інших військових діячів Центральної Ради, Української держави Гетьмана Павла Скоропадського і Директорії. Ми звертаємося до Прем'єр-міністра України з проханням порушити на державному рівні питання про реабілітацію воїнів Української Народної Республіки. Ми звертаємося також до секретаря РНБО України Євгена Марчука, який під час передвиборної кампанії дав публічні обіцянки в разі приходу до влади все зробити для реабілітації воїнів УНР. Ми звертаємося також і до Голови СБУ Володимира Радченка з проханням сприяти у реабілітації борців за українську державність.
Час вже чітко і ясно заявити, що Українська Народна Республіка, Українська Держава Павла Скоропадського і Директорія є предтечами нинішньої Української держави, а отже  оборонці рідного краю - козаки і старшини - повинні бути належним чином вшановані на державному рівні".
Прес-служба ДСУ
 

А таки  "доборолась"

Протистояння демократичних сил і влади довго тліло і, нарешті, вибухнуло подіями в Києві 9 березня. Це був перший вибух такого масштабу, та, мабуть, не останній, бо причини його виникнення не усунуті. Події 9 березня змусили багатьох визначитися. І ми пам'ятаємо, хто по який бік барикад стояв.
В той пропам'ятний день визначився і головний редактор "Літературної України" Василь Плющ. Його стаття "Доборолась Україна..." (№10, 2001 р.) аж досі дзвенить у вухах грубим, злісним осудом дій маніфестантів.
Панові Плющу, бачте, "важко і гірко", та не від того, що Україна доведена владою "гаранта конституції" до самого краю, а тому, що увірвався терпець народу і він вийшов на вулицю, збурений свавіллям влади. За версією пана редактора у подіях 9 березня винні не ті, хто спровокував виступ мас, а ті, хто виступив із протестом. Головний редактор "Літературної України" обурюється таким, як він саркастично зауважує, "вшануванням пам'яті Пророка". Схаменіться, пане! Та ж саме Тарас Шевченко усім своїм могутнім духом протестує проти нинішньої антиукраїнської влади, яка на чолі з "гарантом" відверто тягне Україну на білоруський шлях єднання з Москвою. На карту поставлена доля України! І саме Тарас Шевченко закликає до виступу проти спроби втягнути Україну в московське рабство!
Пан Плющ обурюється вигуками "Кучма - фашист!" А хто ж перший на весь світ назвав і продовжує називати національні сили, що виступають проти свавілля влади, фашистами, як не Кучма?! Та й Василь Плющ у запалі теж обзиває їх фашистами.
Загалом, церемонія покладання квітів "гарантом Конституції" - церемонія лицемірства і фальші. Адже пан Кучма не знає творчості Тараса Шевченка, а отже, не може його шанувати. Та що говорити, - він, Президент України, мови державної як слід не знає!  І не дивно, бо ще на початку 1990-х років в анкетах писав, що він "русский". Цілком логічно, що за його президенства статус української мови в державі звівся нанівець, скрізь панує російська.
Нам, українцям, соромно перед усім світом, коли Президент України промовляє: за час свого жалюгідного прем'єрства і за сім років президенства він не спромігся навчитись української, колись рідної мови! А говорить сяк-так, суржиком. Ось, що мало би стурбувати головного редактора "Літературної України"...
Дійсно таки, "доборолась Україна до самого краю", коли навіть "Літературна Україна", газета Національної спілки письменників України, стає на антиукраїнські позиції!

Андрій МАРТИНЕНКО
 

Засилаємо з України...

Всеукраїнське політичне об'єд-нання "Державна самостійність України", Історичний Клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація" щиро вітають із 80-літтям Таїсію Калагурську - дочку отамана Ананія Волинця, чудову українську жінку, яка 52-ге літо не з доброї волі зустрічає на непривітній сибірській землі. В цей день хочеться, пані Таїсіє, сказати Вам найтепліші слова, підтримати, підставити плече...
Саме Ви з чистим сумлінням можете повторити слідом за нашим Пророком слова, які стали віщими для багатьох поколінь українців: "Караюсь, мучуся, але не каюсь". Знаємо, що Вас тримають зараз тільки спогади - про Україну, Батька, Маму... Ми теж сильні спогадами - про світлі роки Визвольних змагань, не одну сторінку яких своєю кров'ю написав і Ваш Батько.
Його ім'я вже повертається в Україну.
Віримо, що невдовзі в Україні будуть вулиці і площі його імені.
Бажаємо Вам, пані Таїсіє, довгих літ, - щоб хоч на схилку літ за-пізнатися таки з променями Української Перемоги!
 

Небайдужих просимо надсилати українські газети, журнали, книги на адресу: Росія, Томськ-634041, вул. Тверська, 105, кв. 57. Таїсії Калагурській.
 

Неправовий діалог влади і опозиції

Тривають репресії влади проти опозиції, зокрема, проти учасників акції "Україна без Кучми". Серед нових арештованих - члени УНА-УНСО Станіслав Самохвалов (Харків) та Денис Андрущенко (м. Золотоноша Черкаської обл.). З негативними результатами щодо зміни запобіжного заходу завершилися судові засідання над вже ув'язненими членами УНА-УНСО Ляховичем, Литвиненком, Бойком, Зайченком і Головою УНА-УНСО Андрієм Шкілем. Не допомогло й двотижневе голодування, під час якого ледь не загинув Андрій Шкіль.
Слід визнати, що "народ благоденствує", майже не звертаючи уваги на долі тих, хто став на захист честі і гідності України.
Невже мав рацію Пантелеймон Куліш, коли казав: "Народе без пуття, без честі, без поваги"?!

Прес-служба ДСУ
 

Україна і Німеччина: друзі чи вороги?

Керівники Спілки Визволення України, яку коротко очолював Дмитро Донцов, і харківський адвокат Микола Міхновський першими зрозуміли необхідність використання німецької армади для розгрому Росії. Та заклики Миколи Міхновського про необхідність негайного сепаратного миру між Україною і Німеччиною не знайшли розуміння у керівництва Центральної Ради, для яких "німецький мілітаризм" був жахливим опудалом. Сепаратний мир із Німеччиною вони однозначно трактували як "ніж у спину революції" .
Очевидно, центральнорадівці ніколи б не наважились сісти за стіл переговорів. Та більшовики першими пішли на сепаратні переговори з німцями у Бересті (Брест-Литовську), тим самим зруйнувавши "єдність загальноросійського фронту". Ось тут, напевно, і зіграла звичка мавпувати російську політику. Як би там не було, але слідом за більшовиками у Берестя вирушила й українська делегація. Ця поїздка була надзвичайно успішною: Берестейський договір став чи не найуспішнішим в українській історії міждержавним договором, який суттєво розширив межі нашої держави. Навіть Богдан Хмельницький би позаздрив - без битв, будучи вигнаним із Києва, раптом стати паном положення...
Німецьку армію чомусь і досі деякі дослідники (а може, пропагандисти) називають окупаційною. Хоч вона й прийшла на прохання Центральної Ради і спільно з українськими частинами визволила Українську Народну Республіку від нашестя більшовиків: Правобережна Україна була очищена за три тижні, а Лівобережна - до травня 1918 року.  Х. Раковскій (через тиждень після приходу до влади Павла Скоропадського) на україно-російських міждержавних переговорах заявив про визнання Совєтською Росією Української Держави, а на другий день після цього В. Антонов-Овсєєнко склав із себе повноваження верховного головнокомандувача Красної армії в Україні.
Але німецький солдат, як і кожен інший, хотів їсти. Як і його родина в Німеччині. А оскільки Центральна Рада не виконувала пунктів Берестейського договору, що стосувалися поставок хліба до Німеччини, то й довелося німцям йти на "самовільні реквізиції".
Невже Центральна Рада вважала, що німців годуватимуть більшовики?
За вигнання історичного ворога таки треба платити.
Хоч чимось.
Хліб - не найвища плата за збереження української державності.
Не слід забувати, що в авангарді німецького війська, крім Запорожців Петра Болбочана, йшли синьо- та сірожупанники. Цілком слушно дякуючи Миколі Міхновському за організацію перших двох полків української армії, ми якось забуваємо сказати вдячне слово на адресу кайзерівської Німеччини за сприяння у створенні синьожупанників та Австро-Угорщині - за сірожупанників та Українських Січових Стрільців.
Після того, як більшовики були вигнані з території України, виявилось, що у Центральної Ради немає достатніх сил управляти величезними просторами: гостро бракувало не лише власного війська, але й урядовців та службовців. Та, головне, що населення, дезорієнтоване непослідовною політикою Центральної Ради, розбещене або розчароване її пропагандою і крайньою соціальною політикою, зокрема стосовно землі, значною мірою розчарувалось в українській владі. Збільшовичена частина населення, користуючись відсутністю твердої влади, продовжувала жити з грабунків. Цій категорії ближче були російські більшовики з їхнім гаслом "грабь награблєнноє". Заможне ж селянтво і дідичів відштовхнуло від Центральної Ради обмеження нею приватної власності на землю. Ставка Центральної Ради на національні меншини, які жили переважно у містах та містечках, теж не виправдала себе. Чому? Тому що у них відмінні від українців інтереси.
А тут ще поява в Україні німецького війська, проти якого стільки років воювали! І до боротьби проти якого стільки агітувала Центральна Рада! Яка нині стала союзницею Німеччини. Талановиті більшовицькі пропагандисти цього чудового шансу не втратили...
Коротше, лише рік минув від дня створення Центральної Ради, а ентузіазм народу, який просто розгубився від постійної зміни орієнтирів, роз-віявся, як дим. Це ж треба так вміти керувати!
Не та була політика!
Не пройшов цей рік під єдиним гаслом Самостійної України!
Україна - на семи вітрах - з урядом, який не користувався підтримкою переважної частини населення, не виглядала як щось місце, стале, життєздатне. Її слабість і безпорадність просто провокували до державного перевороту. Тому прихід Гетьмана Павла Скоропадського слід розглядати як шанс порятувати українську державність. Ось так вийшло: ще минулого року ми її будували, а тепер доводилося рятувати...
Що цікаво: ніхто на захист Центральної Ради не став - хіба невеликий відділ Січових Стрільців, який безпосередньо охороняв будинок Центральної Ради. Навіть міністри Центральної Ради тихенько  ро-зійшлись, не закликаючи народ до протидії новопроголошеному Гетьману, видко, розуміючи, що ніхто і не відгукнеться...
Революція в Німеччині, повалення Кайзера Вільгельма 9 листопада 1918 р., і, як наслідок, поразка німців у Світовій війні, німців, що підштовхнули Центральну Раду до проголошення 4-го Універсалу і підтримували багнетами Українську Державу, стали повним фіаско і для нашої Батьківщини: зникла оружна сила, що підпирала Українську Державу, зникли відразу і всі союзники на міжнародній арені, адже всі вони перед тим гуртувалися навколо Німеччини.
Німецькі частини через розбурхану протигетьманським повстанням Україну посунули на Батьківщину. Та не всі німецькі воїни прагнули повернутися до Німеччини, яка потонула в комуністичному хаосі. Член Директорії Опанас Андрієвський стверджував: "Коли настала німецька катастрофа, представники німецьких дивізій звернулися до голови Директорії УНР із пропозицією, що вони хочуть зостатись на Україні; будуть боронити її від ворогів, а Директорія прийме їх на службу й дасть їм земельні наділи. Цієї пропозиції Директорія навіть не розглядала, вважала за фантастичну і непотрібну. Натомість запобігала ласки та визнання у переможної Антанти" ("Наука минулого", "Батьківщина", ч. 4, 1980. Торонто).
А це був шанс! І, як завжди, промарнований!
Чи згадував про нього Симон Петлюра, коли на початку 1920 р. змушений був вже не наділи земельні дарувати захисникам України, а всю Волинь і Галичину полякам запродати за тимчасову підтримку у війні проти російських більшовиків?!
Дійсно, українську історію читати (і писати!) без брому і валеріани не можливо...
Отож, хоч і з великим запізненням, та слід, як не подякувати, то визнати, що у 1918 р. німецький народ був не окупантом, а союзником українців. Інша справа, як ми скористалися з союзу з великим німецьким народом...
Вважаю, що необхідно ґрунтовно переглянути роль німецького народу в долі українців і під час Другої світової війни.
Але про це іншим разом...

Роман КОВАЛЬ,
м.Київ
 

Чи потрібна була україно-німецька війна?

30 червня 1941 року ОУН Степана Бандери вустами призначеного ним прем'єра Ярослава Стецька проголосила Самостійність України. Ця, здавалось би, однозначно позитивна подія розцінювалась по-різному: Акт був засуджений як братами по зброї, так і ворогами - більшовицькою Москвою. Мельниківці називали цей Акт "безвідповідальним трюком С. Бандери", який "можна зарахувати до ще однієї трагедії в українській історії, в її сліпій отаманщині". "Самозванною диверсією і явною отаманією" назвав цей Акт отаман "Поліської Січі", генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець. Різко негативно зареагувала й  Німеччина, незважаючи на те, що в Акті 30 червня славився німецький фюрер, а Німеччина визнавалася союзником. А от ідеолог українського націоналізму тих часів Дмитро Донцов позитивно оцінив значення цієї події. Він, зокрема, зазначав, що "Акт 30 червня був чином, який голосно заявив, що Україна не зрікається свого повного права панувати на своїй землі, ні своєї Правди, незважаючи на жертви" (Вступне слово до збірника "30 червня 1941 року"). Зрозуміло, що й бандерівська ОУН оцінювала Акт 30 червня як історичну віху, як "великий семафор не лише на шляху історичного ставання нації, але у світовому розмірі боротьби проти Росії і большевизму" (Ярослав Стецько, "Недомогання нашої зовнішньо-політичної акції").
То хто ж має рацію? Чия оцінка справедлива?
Прояснити ситуацію допоможе лист Адольфа Гітлера до Беніто Мусолліні 21 червня 1941 р. та Меморандум щодо цілей агресії і методів панування на окупованих радянських територіях від 1941 року, опублікований в 10 числі "НН" за 1993 рік. У листі до дуче Гітлер пише: метою нападу на СРСР є "ліквідація Росії". Ліквідувати її можна трьома шляхами (цитуємо за меморандумом)*:

1/ повним знищенням ... державного управління без наступної організації нового розгалуженого державного апарату.
2/ глибокими і повсюдними реквізиціями предметів економіки...
3/ передачею значних територій цієї центральної російської країни в компетенцію новостворених адміністративних одиниць, особливо Білорусії, Україні і Донській області".

Білорусі планувалося віддати половину Смоленської і частину Калінінської областей, в результаті чого кордон Білорусі наблизився б на 250 кілометрів до Москви. Було чітко поставлено завдання - "пробудити в білорусів власне національне життя і створити життєздатне державне утворення".
Політичною лінією щодо України "стало б заохочення прагнень до національної незалежності аж до потенційного створення власної держави - або на Україні, як такій, або в об'єднанні з Донською областю і Кавказом. Це об'єднання створило б Чорноморський союз, якому  належало б постійно загрожувати Москві і прикривати великонімецький життєвий простір зі сходу". Планувалось "перевести до складу України" й частину Курської та Воронізької областей. "Крім того, бажано було б розширити Донську область на північ, аж до Саратовської області". Нагадую: Донську область німці планували возз'єднати з Україною. Ці плани повністю збігалися з геополітичними планами ОУН, яку очолював полк. Андрій Мельник. Ця організація ще 14 квітня 1941 р. у своєму меморандумі до німецьких властей писала: "Для України вимагається південні частини областей Воронежа і Курська, які заселені українською більшістю. Державний кордон, до якого змагає Україна, йде від Старого Осколу прямо до Камишина на Волзі і потім Волгою вдолину аж до Каспійського моря" (BA NS 43/41 f.3,4). Таку ж позицію займав й Голова Українського Центрального Комітету у Кракові Володимир Ку-бійович. 11 червня 1941 р. він писав: "Пересунення українського кордону на сході аж до східнього прибережжя Волги і до Каспійського моря являється геополітичною конечністю для України як культурного бастіону нової Европи. У цей спосіб буде скорочений кордон Сходу, через що підвищиться оборонна спроможність України" (R 6/69 f.18). Цей документ підписав і Голова Українського Національного Об'єднання в Німеччині Т. Омельченко.
Очевидно, що геополітичні інтереси України і Німеччини збігались: в побудові УССД - від Карпат по Кавказ і Волгу - були зацікавлені обидва наші народи. Тому союз між ними був би цілком природнім.
Німці розраховували, що Україна буде "прикривати великонімецький життєвий простір зі сходу". Такі плани Гітлера цілком відповідали концепції ОУН Степана Бандери, інтересам українського народу. "Якщо б націонал-соціалістична Німеччина, - писав  провідний діяч бандерівської ОУН Ярослав Стецько, - станула б на позиції розвалу російської імперії на національні й суверенні, від нікого незалежні держави - України й інших поневолених народів, то  н і щ о  не стояло б нам на перешкоді уважати її нашим зовнішньо-політичним союзником проти Росії..." ("Зовнішньополітичне тло відновлення державності").
На такий хід подій сподівався й полк. Андрій Мельник.
В чому ж тоді справа? Чому через тиждень після нападу на СРСР українці й німці перестали бути союзниками? Може німці порушили домовленності і несподівано розпочали терор проти українців? Здається, що ні. Навпаки, вони відкривали більшовицькі катівні, звільняли українських в'язнів. Тому й українське населення зустрічало їх як визволителів.
Чому ж дотримання угоди з німцями Ярослав Стецько сором'язливо називав "нашим вичікуванням з відкриттям протинімецького фронту"? Чому, взагалі, повоєнні генерації мельниківців і бандерівців боялися говорити, що німці були союзниками України? Відомо, що фельдмаршал Браухіч, Альфред Розенберг, адмірал Канаріс - впливові постаті німецького командування - були орієнтовані на створення української держави, нинішньою мовою говорячи, були українським лобі у вищих ешелонах німецької влади. Під час особистої зустрічі адмірал Канаріс виявив "повне зрозуміння" української позиції Степана Бандери і пообіцяв свою підтримку української політичної концепції, уважаючи, що тільки за здійснення її можлива німецька перемога над Росією" (Я. Стецько, "Напередодні зудару з Німеччиною").
Та й у Меморандумі ОУН урядові Німеччини (23 червня 1941 року) Степан Бандера підкреслив значення україно-німецького партнерства, але чи легко було відразу реалізувати його між мілітарно потужною Німеччиною і виснаженною багатолітньою окупацієюмоскалями Україною?
Українську мілітарну потугу ще треба було створити і вона творилась як за допомогю німців, так і самостійно. В одному з перших наказів міністра створеного 30 червня уряду Климіва-Легенди цілком слушно було зазначено: "1. ...Німецька армія вийшла як наша союзниця у боротьбі з Москвою і за таку треба її вважати. 2. Головна роль у першій фазі війни паде на німецьку армію. Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити українську міцну армію..."
 Українська мілітарна потуга постала б дуже швидко - цьому сприяла війна і бажання українців розплатитися з російським поневолювачем. Постала  обов'язково і стала б гарантією україно-німецького союзу, запорукою успішної боротьби проти спільного ворога - Росії.
Але цього не сталося.  Хто ж першим пірвав угоду?
Ярослав Стецько звинувачує у відкритті третього фронту - проти поневолених народів - Гітлера. Хоча, здається, сама ОУН (б) відкрила фронт проти Німеччини, в ті  переломові дні -  нашого великого союзника.
Реакцію німців на Акт 30 червня було неважко спрогнозувати: розпочались арешти членів новопроголошеного українського уряду та провідників ОУН (р). Ті ж у свою чергу закликали галичан виступити проти німців, як нових окупантів. Розпочалася україно-німецька війна. Кому вона була потрібна?
Вбиваючи німців, українські патріоти заповільнювали переможну ходу вермахту до Москви і Уралу. Розстрілюючи українців - своїх природних союзників - німці допомагали Росії. І чим ус-пішніше були відплатні акції українських партизанів, тим швидше наближався час нової російської окупації України. Чим жорстокіше німці нищили українців, тим ненадійливішими ставали їхні тили і вільніша дорога майбутньому наступу Москви.
Трагедія ця почала набирати обертів відразу після проголошення Акту 30 червня.

Сталін, дізнавшись про арешти німцями на початку липня 1941 р. провідників українського національного руху, був вкрай задоволений: у Росії з'явився шанс перемогти. Вона його й використала.

Роман КОВАЛЬ

Р.S. Хотів би окреслити свою позицію ще ясніше: якби німці перемогли у Другій світовій війні і відмовились від намірів сприяти становленню української держави, то й цей вислід не був би для українців най-гіршим: панування німців не мало б таких катастрофічних наслідків, як панування росіян - неможливо допустити, що українці могли б розчинитися в німецькому народі. Різні конфесії, різні мови, інша культура і ментальність - все це було б гарантією, що їхнє панування було б коротким. Не могли б українці в цій ситуації не постати проти німця, якого вони чітко ідентифікували як чужинця, загарбника. Такої ж позиції дотримувався й Тарас Бульба-Боровець, який трактував ворогом № 1 російську імперію і комуністичну партію. В своїй книзі "Армія без держави" він писав, що Німеччина "не раз була тимчасовим окупантом України, але не мала й ніколи не матимеме змоги закріпити своє панування над Україною. Проти всякої німецької агресії завжди реагують інші сили світу, а проти старшобратнього поневолення Москви не реагує ніхто, поки московська агресія не стане загрозою для інших націй".

Київ, 1993 - 1994 рр.
 

Брати Гресі - гайдамаки з Чорнух

Не так давно в районному центрі Полтавщини Чорнухах, на славній землі, де народився і звідкіля пішов у світ філософ Григорій Сковорода, місцевим краєзнавцем Трохимом Зубом була випущена брошура "Чорнухинщина. Минуле і сьогодення".
Серед іншого Трохим Зуб опо-відає про боротьбу совєтської влади з  т. зв. політичним бандитизмом. Зокрема, він пише: "Для боротьби проти радянської влади куркулі створюють банду, яку очолювали брати Гресі (Сергій та Володимир) з Чорнух. Банда іменувала себе гайдамаками. А Володимир Гресь став називатися Ґонта. Банда була кінною, дуже мобільною... розповсюджувала серед населення провокаційні чутки, залякувала бідноту, палила зібраний врожай, розгорнула на території району жорстокий терор проти комуністів, комсомольців та активістів. У Ковалях бандити схопили першого комсомольця Станіслава Казимира і в урочищі Колядине живцем спалили, прив'язавши до дуба. Наприкінці 1920 р. бандити вбили голову Вороньківського ревкому Г. П. Січкаря та його батька. В 1921 р. від бандитської кулі загинув воєнком Вороньківської волості Є. Д. Курило. Не минула бандитська куля голови Білоусівського волосного ревкому О. І. Колісниченка... Бандити схопили члена комітету незаможних селян села Кизлівка Ю. С. Карбана і за те, що ділив куркульську землю, піддали нещадним тортурам, а потім розстріляли".

Що ж насправді відбувалося в селах Чорнухинщини на початку 1920-х років?! Хто такі брати Гресі?! Кого захищали вони і проти кого боролися?
Їхній батько - Гресь Василь Мусійович - був козацького роду. Зумів отримати тільки початкову освіту - три класи школи. В царській армії дослужився до старшого унтер-офіцера. Мати - Марія Арте-мівна - походила зі збіднілого дворянського роду Камінських. Як і чоловік, мала трикласну початкову освіту.
Після одруження жили в хаті діда, а згодом пішли жити "по сусідах"... З часом сім'я Василя Греся розрослася: окрім Сергія 1890 року народження, з'явилися на світ доньки Поля і Прися, а потім пішли у світ сини: Іван, Володимир, Микола і Павло. Через 12 років після смерті діда Василь Мусійович отримав "закладену в оренду спадщину" - 2 десятини землі і побудував власну хату.
Батьки завжди заохочували дітей читати "Кобзаря" Тараса Шевченка та співати українських пісень. Старший син Сергій вже у сім років навчився читати рідною мовою. В 1906 р. він на відмінно закінчив Чорнухинську школу і поїхав до Харкова - дядько Боніфатій Камінський обіцяв підготувати Сергія до іспитів до вище-середньої сільськогосподарської школи. Дядько був культурною, освіченою людиною і умілим вихователем, жив не одружений, бо, ставши членом партії есерів, вирішив віддати себе всього революційній боротьбі за кращу долю пригнобленого селянства.
Під впливом дядька, ще навчаючись у Харківській вище-середньої сільськогосподарській школі (1907 - 1910 рр.), Сергій взяв участь у революційному русі. Незабаром потрапив під слідство, і врешті - до в'язниці на Холодній горі, з якої звільнився через два з половиною місяці.
Після закінчення в 1910 р. школи до 1914 р. вчителював у с. Гільці Чорнухинської волості.
Під час Першої світової війни був розвідником, потрапив у полон до німців. Кілька разів тікав, та невдало. І тільки на сьомий раз втеча вдалася. Додому повернувся 15 серпня 1918 року. Відтоді до червня 1920 р. працював учителем в тій же школі села Гільці.
Під впливом бурхливих подій Національної революції Сергій Гресь ще гостріше відчув себе українцем: він не тільки завжди розмовляв рідною мовою, але й відкрито висловлювався проти нової, совєтської влади.
Як наслідок, в червні 1920 р. його заарештовує лохвицьке ЧК. Та Сергію вдається втекти з тюрми, і він потрапляє до повстанців-"лісовиків", яких очолював його молодший брат Володимир.
Архівна справа № 16303 (15144-е) Управління СБУ в Полтавській області надає таку інформацію: Гресь Володимир Васильович, 1893 року народження, із сім'ї заможного (?! - авт.) селянина містечка Чорнухи. До 1908 р. навчався в місцевій школі, потім працював у господарстві батька. Під час Першої світової війни, після навчання в 25-у запасному піхотному полку, був скерований на фронт, у 18-й Волго-градський полк. Незабаром - поранення, госпіталь. 15 квітня 1915 р. він знову на передовій, де отримує чергове поранення.
Під час лікування в м. Твері Володимир екстерном здає екзамени на звання народного вчителя, а після шестимісячного навчання в Чугуївському військовому училищі, наприкінці 1916 р., молодший офіцер направляється до 195-го Запасного піхотного полку під Москвою. Бере участь у Лютневій і Жовтневій революціях...
З грудня 1917-го по березень 1918 р. Володимир Гресь проходив службу у 18-у запасному піхотному полку в м. Ромнах, а після розформування полку поселився у батьків, в Чорнухах.
У травні 1918 р. Володимир Гресь - сотник Гетьманської варти. Та Гетьманові не захотів присягати. Отож, його служба Українській державі Гетьмана Павла Скоропадського обмежилася лише трьома тижнями.
Якийсь час переховувався в Полтаві - адже дезертирів жодна держава не жалує. Коли надійшов час протигетьманського повстання, Володимир Гресь взяв участь у вигнанні з Полтави вірних Гетьману військ.
За Директорії служив в 32-у Сумському полку, разом з яким відступив на захід...
Лише у грудні 1919 р. Володимир Гресь повернувся додому. Від січня 1920 р. до 11 травня 1920 р. працював вчителем у школі с. Мехедівки.
На нелегальний стан змушений був перейти внаслідок переслідувань із боку командира Лохвицької караульної роти Івана Повха.
Іван Повх, мешканець с. Сухоносівки, був типовий злочинець, який вчасно зрозумів "переваги совєтської влади" для своїх кримінальних нахилів. Ще за скоєне 1 червня 1918 р. (з метою пограбування) вбивство Єлизавети Колот він перебував під слідством Лубенського окружного суду, але йому поталанило уникнути заслуженої кари. В очах же нової, совєтської влади він вважався потерпілим від Гетьманської варти. Врешті, "борець проти пана Гетьмана", злочинець Іван Повх дочекався призначення на посаду командира Лохвицької караульної роти. Його, малоосвіченого і безмірно жорстокого ґвалтівника і вбивцю, з наганом у руці надовго запа-м'ятали селяни довколишніх сіл...
Він арештовував всіх, хто не схвалював його "революційної" діяльності, розстрілював, призначав заручників, брав участь у конфіскаціях.
Та все ж потоки скарг на нього змусили совєтську владу розпочати слідство, яке завершилось заслуженим вироком: 18  вересня 1920 року за вироком Полтавського губернського трибуналу Повх був розстріляний.
Та лишилися йому подібні, які продовжували визначати політику "рабочє-крестьянской власті" на селі...
Терор проти селян сприяв зростанню повстанського руху. Українська підпільна організація була створена й у Чорнухах. До речі, вона була соціалістичного напрямку. Очолив її Григорій Юрченко. До неї входили Володимир Гресь, Володимир Запорозький, Гаврило Ващенко, Федір Полях, а згодом і Сергій Гресь...
З метою самооборони та захисту від терору і грабунків організація створила загін із козаків і селян, на чолі яких і став Володимир Гресь, якому козаки подарували славне ім'я Ґонта. "Політруком", а можливо, й начальником розвідки, був призначений його старший брат - Сергій Гресь.
Активізації діяльності підпільників сприяло те, що 7 травня 1920 р. армія УНР на чолі з Симоном Петлюрою і польська армія Юзефа Пілсудського увійшли до Києва. Здавалось, ще місяць - два і московській владі в Україні - кінець.
Козаки отамана Ґонти активно творили підпільні структури, провадили розвідку, налагоджували зв'язок з іншими повстанськими організаціями повіту, вели агітацію, розповсюджували прокламації, організовували зібрання, усно і письмово закликали комуністів і активістів припинити злочинну діяльність. До тих, хто не розумів слова, застосовували рішучіші заходи...
"Але і таких комуністів, - зазначав Сергій Гресь, - ми не вбивали, а прямо на сході селян, що підтверджували їх зло... тут же давали по 5 - 10 шомполів, щоб не крали, не пили і не обіжали селян. Селян ми визнавали за своїх лише середняка і бідняка. Куркуль для нас був такий же ворог, як і для комуністів. Куркульських синків у нас в загоні не було!"
 В червні 1920 р. загін перейшов до активніших дій: роззброїв міліцію в с. Білоцерківці, здійснив два нальоти і конфіскував борошно з млина в с. Городище для харчування козаків.
Планували звільнити із Лохвицької тюрми політичних в'язнів. Але випадок допоміг вирішити це питання іншим чином: 15 серпня в гості до свого батька, в с. Гнідинці Прилуцького повіту, приїхав старший слідчий лохвицького ЧК Онищенко з дружиною, а за ними прибув і сам начальник "чрєзвичайкі" грізний латиш Міціт. Про це отамана повідомила розвідка... Гості і не зчулися, як були обеззброєні та заарештовані.
Привезли їх до лісу... І тільки тут, впродовж восьми днів спілкування із братами Гресями і козаками-селянами начальник лохвицького політбюро Міціт "прозрів"... Він написав на ім'я голови Лохвицького повітвиконкому С. Луценка листа, до якого була додана заява Чорнухинської української соціалістичної організації з вимогою звільнити по-літичних в'язнів.
Отримавши ці звернення, С. Луценко виконав вимоги і обміняв двох чільних чекістів повіту на 34-х "контрреволюціонерів", яких звільнив з ув'язнення. Разом з ними передав Сергію Гресю, якого знав особисто, коротеньку записку: "Сергій Васильович! Вітаю! Думаю, що ми скоро стрінемося. Ти мусиш бути з нами".
Вони, справді, зустрілись, але пізніше...
Боротьба продовжувалася. Окрім загону братів Гресів, у Лохвицькому повіті, навколо Чорнух, Вороньків, інших сіл діяли невеликі, але мобільні загони Марусі, "дяді Вані", "Алёшки" Грозного, Тарана, Галайди, інших отаманів...

Великої шкоди партизанському рухові завдала т. зв. амністія... Піддався на неї і отаман Ґонта. 20 грудня 1920 року, в Народному Домі міста Лохвиці "всеукраїнський староста" Григорій Петровський, у присутності делегатів комітетів незаможних селян повіту і під їхнє одноголосне схвалення оголосив амністію козакам отамана Ґонти...
"Амністувавшись", Володимир Гресь працював учителем в с. Ковалі, а з 1927 р. - в с. Радивонівці Остап'ївського району... В січні 1929 року його було заарештовано "за контрреволюційну агітацію", фактично за відмову "обдирати" селян під час колективізації, і за постановою колегії ОҐПУ ув'язнено терміном на 10 років. Ось така виявилася ціна більшовицькій амністії... Після звільнення Володимир Гресь жив на Кубані, в м. Кропоткіні.
Під час Другої світової війни і німецької окупації Володимир Гресь переїхав до Чорнух. Працював у кооперації, допомагав старим і самотнім людям, брав участь у відбудові храму і організації церковного хору. Під час відступу німців він виїхав із рідного села. Згодом повернувся на Кубань, за іншими даними - на Ставропілля, де працював учителем...
Протягом життя Володимир Гресь так і не створив сім'ї. Помер він 1959 року, за іншими даними в 1963 році. Похований десь на Ставропільщині.
Як склалася доля Сергія Греся?
Після амністії він господарював у власному невеличкому господарстві (0,55 га землі), плекав із дружиною трьох доньок... В 1929 р. вступив до колгоспу "Українець" селища Чорнухи, працював старшим рахівником...
За звинуваченням у "контрреволюційній діяльності" ОҐПУ тричі заарештовувало Сергія Греся - в лютому і восени 1931 року, а востаннє - 6 вересня 1932 р.
Звільнившись 28 липня 1933 р., Сергій Гресь вирішив не випробовувати більше долі і виїхав із родиною у невідомому напрямку, як виявилось пізніше, в м. Ревду Свердловської області, де він влаштувався на посаду рахівника бухгалтерії. Пізніше працював завідуючим відділенням управління сільсько-господарчого комбінату. Потім - м. Камишин на Волзі. В 1936 р. новий переїзд - до м. Миколаївська, згодом - с. Політотдельське, де проживав до 1950 року. Вчителював. Складається враження, що постійні переїзди Сергія Греся були спробою загубити слід.
Останні роки Сергій Васильович Гресь проживав в м. Краснодарі. Тут, вже у похилому віці, він написав спомини по своє нелегке життя...
У споминах, написаних на початку 1970-х років, Сергій Гресь не визнавав звинувачень на його і брата адресу в убивствах.
У вивчених мною кримінальних справах на братів Гресів, Федора Поляха та інших учасників загону, які зберігаються в Управлінні СБУ в Полтавській області, а також в документах і матеріалах інших архівів, я не зустрів жодного факту, який би кидав тінь на гайдамаків Чорнух. Навпаки, у кількох із них чітко за-фіксовано: авторитет братів Гресів та їхніх побратимів серед селянства був високий.
Водночас у цих документах я неодноразово знаходив факти аморальності і сваволі з боку комуністів і представників совєтського активу, про одного з яких (І. Повха) я вже розповів вище...
Така правда про ті події. Але, вона і досі окремими "істориками"  перекручується і подається за старою, окупаційною схемою...
Водночас, ведеться робота зі звільнення історії нашої країни від фальсифікацій. Завдяки працям істориків, зокрема Історичного Клубу "Холодний Яр", стає зрозуміло, що в 1920-х роках українські села врятували від всеохоплюючого голоду такі, як брати Гресі і сотні - тисячі їм подібних, які боролися проти грабіжницької московської комуни...
В 1929 - 1933 роках українські села рятувати було вже нікому, бо цвіт української нації був фізично винищений, або сидів по тюрмах і таборах.
Сидів з однодумцями і отаман Ґонта...
А села були засуджені на вимирання...

Сергій Гресь трагічно загинув у серпні 1982 року...
Похований в селищі Афіпському, під Краснодаром.
Вічна слава і пам'ять братам Гресям - мужнім, безкорисним і чесним захисникам українського селянства!

Олекса ПУГАЧ, краєзнавець,
Історичний Клуб "Холодний Яр"
м. Полтава

Використані джерела:
1. Власноручні спогади Сергія Греся, 1890 р. нар, уродженця м. Чорнухи Лохвицького повіту Полтавської губернії. На правах рукопису.
2. Архів Управління СБУ у Полтавській області, арх. спр. 16306, арк. 1 - 9.
3. Архів УСБУ у Полтавській області, арх. спр. 5206, арк. 3 - 7.
4. Архів УСБУ у Полтавській області, арх. спр. 16571, арк. 7 - 9.
5. Зуб Т. "Чорнухинщина", Чорнухи, 1997.
6. ДАПО, ф. Р - 1502, оп. 1, спр. 258, арк. 1 - 15.
7. ДАПО, ф. Р - 1502, оп. 1, спр. 545, арк. 1 - 20.
 

Про що говорили наші вороги
...Пока у нас недостаток хлеба, крестьянин должен будет давать советскому хозяйству натуральный налог в виде хлеба под страхом беспощадной расправы. Крестьянин через год привыкнет к этому и будет давать хлеб.

Л. ТРОЦЬКИЙ
Із доповіді на засіданні Московського комітету РКП(б) 6 січня 1920 р.
 

11 ноября 1920 г. мерзкие бандиты из засады стреляли в двух солдат Красной Армии. В наказание за это трусливое покушение 13 ноября 1920 г. в 14 часов на Базарной площади в Чернигове будут публично повешены 4 ближайших участника этого преступления. За покушение на красноармейцев жители будут расплачиваться в стократном размере.

"Деснянська правда", 13 листопада 1920 р.
 

Житомирский ревком сообщает на ваше распоряжение от 19 сентября 1919 года о призыве добровольцев в Южную группу Красной Армии. Ревкомом было широко оповещено население, но добровольцев не оказалось.

Повідомлення Житомирського ревкому 28 березня 1919 р.
ЖОДА, ф. 139, оп. 1, спр. 94, арк. 184
Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери... с ними нельзя обращаться, как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце - тверже, нервы - крепче... Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России.

В. АНТОНОВ-ОВСЄЄНКО
м. Суджа, 30 листопада 1918 р.
ГАКО, ф. 403, оп. 9657, спр. 74, арк. 423

По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту от того, чтобы вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью. Пойманных бандитов после допроса надлежит на месте уничтожить... Так же следует расправляться с помощниками бандитов... Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели.
 
С. В. КОСІОР
З виступу на з'їзді ЦК КП(б)У 16 грудня 1920 р.
Терпимость обозначает слабость. В свете этого понятия надо беспощадно наказывать всякого, когда интересы родины этого требуют... Пусть это будет предупреждением для политических деятелей, агитаторов и провокаторов, независимо от сорта. Будь начеку, чтобы тебя не захватили врасплох. Иначе твоя шея пострадает и тебя застрелят, в соответствии с методами, которые ты сам используешь.

Й. СТАЛІН
Газета "Правда", Москва, 25 травня 1917 р.
 

Підготував Олег ВИГОВСЬКИЙ, ДСУ
 

Федір Щербина - історик Кубані

Серед учених-дослідників історії Кубані найпочесніше місце займає визначний статистик, економіст, соціолог, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1904 р.) та дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (з 1926 р.) Федір Щербина.
Народився Федір Андрійович Щербина 13 лютого 1849 р. в станиці Новодерев'янківській Єйської полкової округи Кубанської області в родині козака-священика. З діда-прадіда Щербини належали до Переяславського куреня. Його мати Марія Біла також належала до відомого козацького роду.
В 20 років Щербина закінчив духовну семінарію, але стежкою батька не пішов. Разом із друзями він заснував у 1860 р. в станиці Брюховецькій сільськогосподарську комуну, яка за два роки стала передовим сільськогосподарським підприємством.
Здібним молодим козаком зацікавився військовий отаман, і Щербина невдовзі поїхав навчатися до Петрівсько-Розумовської землеробської та лісової академії. Отримував військову стипендію. В академії він близько зійшовся з революціонерами-народниками, за що на вимогу властей змушений був її залишити. Через рік він вступив на природничий факультет Одеського Новоросійського університету, але за зв'язок із революціонерами був спочатку висланий у свою станицю, а згодом змушений був переселитися до Вологодської губернії, звідки повернувся в 1881 р. на Кубань, де він почав досліджувати історію козацтва. Вивчав й економіку Кубані.
В періодичних виданнях почали з'являтися його статті з питань козацької економіки, внаслідок чого він став відомим у громадсько-наукових колах. В 1884 р. його, як фа-хівця, було запрошено до Воронізького земства для організації статистичного бюро. Працюючи там до 1901 року, він склав і зредагував 66 томів статистики, видав 16 книг статистики "Сводный сборник по 12 уездам Воронежской губернии" (1887). Імператорське Географічне товариство нагородило золотою медаллю його працю "Крестьянское хозяйство по Острогожскому уезду". Ряд його праць одержують інші високі відзнаки. Тоді ж, на доручення Кубанського наказного отамана, він взяв участь у підготовці збірника "Кубанское казачье войско (1696 - 1888)" і написав для нього історичну частину. За цю працю отаман всіх козацьких військ цесаревич Микола Олександрович (майбутній імператор Микола II) нагородив його і призначив начальником експедиції для вивчення степових областей. Наслідком роботи на новій посаді стало 10 томів описів і висновків - "Труды экспедиции по исследованию Степных областей" (1902).
Повернувшись до м. Воронежа, написав доповідь про необхідність введення в Росії конституції. Доповідь була опублікована в м. Штутгарті і справила на всю громадськість велике враження. За неї Щербина був висланий на Кубань у селище Джанхот під нагляд поліції. Але й там учений займався історичними, етнографічними та економічними дослідженнями. До нього приїжджали вчені, письменники, громадські діячі. В його етнографічній експедиції працював невідомий тоді ще член Революційної української партії (РУП) Симон Петлюра.
В 1901 р. кубанський отаман Я. Малама запропонував відомому українському історикові Дмитрові Яворницькому, твори якого цінувалися на Кубані, написати історію кубанського козацтва, але той відмовився, оскільки був зайнятий дослідженням історії запорозьких козаків. Тоді військовий уряд звернувся до "неблагонадійного" вченого. Докладно вивчивши всю попередню літературу з історії Кубані, десятки тисяч архівних матеріалів, Щербина взявся за цю титанічну роботу. І у 1910 р. вийшов перший том "Истории Кубанского казачьего войска" обсягом 700 сторінок, а в 1913 р. - другий том, обсягом 848 сторінок, в якому описано історію Кубані до середини XIX століття.
Водночас Федір Андрійович проводив активну громадську роботу. В 1906 р. він очолив відновлену після 114-річної заборони Військову Раду. Ставши депутатом від Кубані, він у II Державній Думі очолив козацьку фракцію. Після Лютневої революції 1917 року і відродження незалежного козацького ладу Щербина стає незмінним членом Кубанських Кра-йових і Законодавчих Рад всіх скликань. Його було обрано головою Верховного Суду Кубанського козачого війська, членом Верховного Кругу Дону, Кубані й Тереку.
Завершити працю про історію кубанського козацтва Щербині завадили буремні події 1917 - 20 років, активним учасником яких він був. В 1919 р. Кубанська Рада виділила на продовження цієї праці близько 30 тисяч карбованців, але завершити її йому так і не вдалося. В 1920 р. він змушений був емігрувати.
В одному зі своїх емігрантських листів (від 28 червня 1928 р.) Федір Андрійович зазначив, що в захованому на Кубані ("в потайних місцях того дому на Джанхоті") його архіві є рукопис третього тому "Истории Кубанского казачьего войска" та начерки й матеріали четвертого тому тієї ж історії. Досі численні пошуки того архіву успіху не мали. Є припущення, що інформація про цей архів стала набутком совєтських спецслужб і він, або був знищений, або потрапив до ҐПУ-НКВД.
На еміграції в Чехії Федора Щербину запросили на посаду професора статистики до Українського технічного інституту (Господарчій академії) в Подебрадах. Згодом він став ректором Українського Вільного університету. Співробітничав у вільно-козацькій пресі. Був одним із найвідоміших діячів просвітницького руху українців, котрі опинилися за кордоном. Написав віршовані поеми "Чорноморці" та "Богдан Хмельницький", а також спогади "Пережите, передумане, здійснене".
Помер Федір Андрійович Щербина 8 жовтня 1936 р. у Празі. Поховали його на Ольшанському цвинтарі, чорну домовину його закривав прапор Кубанської республіки - синій із малиновим, зеленим і жовтим кольорами.
Всі 87 років життя він присвятив збереженню історії рідного краю, яку пов'язував з історією прабатьківщини України, розвиткові науки і культури Кубані. Величезний архів ученого залишається досі за кордоном і повертатися йому з огляду на теперішню ситуацію в Краю, певно, не на часі.
Сподіватимемося на кращі часи - часи єднання Кубані з єдинокровною Україною.
Вічна пам'ять і шана великому кубансько-українському патріотові!

Ренат ПОЛЬОВИЙ,
Історичний Клуб "Холодний Яр"
м. Ірпінь Київської області

Використані джерела:
1. Казачий словарь-справочник, т. III, Сан Ансельмо, Калифорния, США, 1970.
2. Енциклопедический словарь по истории Кубани. Краснодар, 1997.
3. Енциклопедія українознавства, т. 11. Видавництво "Молоде життя". 1975.
 

Сичання ворогів тільки зміцнює нас

Як постійний слухач авторської програми "Отамани Гайдамацького краю" дякую за незрівнянні оповіді про плеяду героїв Визвольних змагань українського народу 1917 - 1920-х років, які життєві інтереси свого народу ставили над усе.
Намагаюсь не пропустити жодної радіопередачі. Працюючи на городній ділянці, слухаю з транзисторного приймача, що висить на поясі. Минулого року слухав розповіді й під час походів у ліс по гриби, ягоди.
Серце й душа переповнюються гордістю, що були такі патріоти України - молоді, енергійні, розумні, національно свідомі. Справжні сини матері України. А ми, українці, в більшості своїй, так мало знали або й зовсім не знали про відчайдушну боротьбу народних героїв Визвольних змагань...
О, коли б ці передачі слухали ті, хто належить до керівної еліти нашої держави!.. Адже однією з найвагоміших причин наших поразок є відсутність патріотизму керівної елі-ти України. Її страх та апологія особистих інтересів приводить до зради Батьківщини.
Знаю, що в Україні є багато недоброзичливців і відвертих ворогів Української держави. Та сичання ворогів тільки зміцнює нашу впевненість у правоті української справи, сприяє відточенню методів і шляхів ідеологічної боротьби. Слава Україні! Слава Героям!

Анатолій МАЛЮХ
м. Київ
 

Якби моя воля

Слухаю передачі "Отамани Гайдамацького краю" і плачу. Страшенно серджусь на себе, але нічого не можу з собою зробити.
Боже праведний, це ж скільки у нас невідомих героїв! Порівняйте з сучасними назвами вулиць - за малим винятком це імена наших поневолювачів, або тих, хто не має жодного відношення до України. Мене оточили Котовські, Воровські, Кірови, Лібкнехти, Цеткіни, Сакко та Ванцетті і багато-багато інших. Виходить, не виконали ми Заповіт Тараса - не порвали ще кайдани!
Якби моя воля, я б видав цикл радіопередач окремою книжкою, під такою ж романтичною назвою, або  як варіант, - окремим розділом у підручники новітньої історії України.

Ярослав ГОШОВСЬКИЙ
м. Коростень Житомирської обл.
 

Я завжди вірила

Ви розкриваєте сторінку нашої історії, в яку я завжди вірила. Не могла героїчна історія нашого народу зупинитися на запорозьких козаках.
Вірю у світле майбутнє українського народу. На мій погляд, Ваші матеріали повинні вивчатися в українських військових закладах...
Зичу здоров'я, добра і доступу до архівних матеріалів.

Алла КЛИМЕНКО
м. Конотоп Сумської обл.
 

"33 афоризми"
Микола Левицький

Найгірше, коли голову піднімають ті, у кого її нема

1. Часом свої внутрішні багатства можна побачити тільки на зов-нішньому ринку.
2. Тепер не так важливо бути на доброму рахунку, як мати його.
3. І мертвонароджені ідеї бувають живучими.
4.Найлегше заволодіти масами тоді, коли маси нічим не володіють.
5. Нулю не страшні мінуси.
6. Стільки передового досвіду - і весь гіркий...
7. Часом вхід у глухий кут має вигляд тріумфальної арки.
8. Скількох журавлів у небі врятувала синиця у жмені.
9. Зависають у повітрі, як правило, важкі питання.
10. Природа не знає вихідних, але їх відчуває.
11. Щоб запасти у душу, треба менше кидатись у вічі.
12. Протидію породжує не лише дія, а й бездіяльність.
13. Багато жінок хочуть бачити в чоловіках не лише опору, а й вішалку.
14. І гра слів буває безбарвною.
15. Часто негативні факти не тільки мають місце, а й постійну прописку.
16. Дехто здатний і між двох вогнів нагріти руки.
17. Набивати собі ціну змушує почуття неповноцінності.
18. Бувають не лише штатні одиниці, а й штатні нулі.
19. З деякими людьми не так приємно поговорити, як помовчати.
20. Бувають яблуні, від яких яблуку треба відкотитися якнайдалі.
21. Коли постійно підвищувати голос, він втрачає вагу.
22. Багатьох дратує не те, що навкруги крадуть, а те, що не діляться з ними.
23. І спільна яма може вважатись єдиним економічним простором.
24. Райські плоди дістаються пекельною працею.
25. Першочергове завдання нового уряду - ліквідувати наслідки діяльності попереднього.
26. Історію не обов'язково переписувати. Достатньо лише змістити акценти.
27. Всі так добре навчилися відповідати, що ні з кого і спитати.
28. На нашій політичній арені явно переважають блазні.
29. Чим більше владних структур, тим аморфніша влада.
30. Якщо влада псує людину, то що вже говорити про безвладдя?
31. Ми - за відкрите суспільство, але ж без усяких протягів.
32. На жаль, не кожне колективне рішення - результат колективного розуму.
33. Те, що написано на роду, треба ще правильно прочитати.





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)
Щиро подяка за пожертву  на пам'ятник Петрові Болбочану
  Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш), 100 грн.



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ