Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Січень 2001

    > Січень 2001 року

Січень 2001 року

З днем соборності, Україно!
Цитата дня:
Роздуми над минулим можуть послужити керівництвом для майбутнього.
Уїнстон Черчіль
 
Пам'яті полеглих за державність

В день свята української державності встають передо мною постаті лицарів і мучеників великої ідеї.
Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.
Тих, що власним чином крові і праці, гарячого патріотизму і виконання обов'язку, умінням - для одних слухатись і для других наказувати, а обом і разом коритись вищим наказам нації, через її вождя переказаним, розпочали нову добу в історії України.
Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу легенду нації - легенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державно незалежною.
Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв'язав її величне минуле зі світлим майбутнім і пересказав нам, живим та прийдешнім поколінням, великий заповіт: національної помсти та недовершеного чину.
Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої - так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація свідомо й ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.
Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого.
З цим чуттям завжди переживаю я наше свято державності. Воно все зв'язується у мене з дорогими, незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати, подібно до того, як величаві мелодії нашого гімну, що в цей день здаються особливо урочистими, а слова обов'язуючими, - все зливаються з предсмертними стогнаннями тих, чий дух тоді тільки повірить у щирість і поважність нашого святкування, коли не словами-співами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достойними свята.
Хай же в цей день ми глибше, як коли, відчуємо велику вагу предсмертних заповітів наших лицарів.
Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам'ять полеглих і бережно плекати традиції боротьби за українську державність, такі чисті і пророчисті, такі ушляхетнюючі, бо і оправдані і окроплені святою кров'ю найкращих синів нації.
А найголовнішою з тих традицій буде: пам'ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, шо ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917 - 1920 рр.
Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло - Незалежна Держава Українська перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її несчисленними багатствами не для потреб третього, або другого з половиною, чи якого іншого інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу.
Отже, не забуваймо про меч: учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття - творчої любові до Батьківщини, сторожкості до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, - в симбіозі яких знайдемо і вірний шлях до звільнення і програму для будівництва.
Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпорядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби.
Біля гасла Українська Народня Республіка - Українська Незалежна Держава об'єдналися всі справді активні сили нації в її боротьбі за незалежність. Тільки в моральній атмосфері, утвореній тією боротьбою, могли з'явитись світлі постаті полеглих, тільки на цьому ґрунті могла зродитись жива легенда дальшої нашої боротьби, що живе невмирущою в душі нації і ферментує її сили на нові виступи.
Моральним чотирьохкутником - отим старокозацьким табором - поставимося ми в переходові дні нашої історії до всіх негідних наступів на нашу єдність та вірність випробуваним ідеям. Скупчимося один біля одного з готовністю взаємної допомоги і перестороги - і ми витримаємо усі "міри і проби" незалежно від того, чи вони походять з якогось інтернаціоналу чи від його класо-кратичного антиподу.
Вірність є основою не лише родинного життя. Вірність ідеям є підставою внутрішньої сили ширших громадських об'єднань, до національного включно. Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917 - 1920 рр., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя і, нарешті, до розуміння глибокого змісту тієї думки, що її вклав законодавець в акт свята Української Державності.

Цю статтю Симон Петлюра написав до свята державності. Її було  вміщено в  ч. 14 "Тризуба" 22 січня 1926 року.

Із поетичної шевченкіани
Є слово - наче мед,
як хміль і як потік.
А є слова такі,
що ломлять скелю дику,
З клітин вогню і сліз,
з важкого болю й крику
Не зіткані, ні, ні! -
злютовані навік.
Те слово, наче мед,
солодку жде весну,
А те, як потічок, -
його журба не сушить,
Лиш знак вогню і сліз
обпалює, і крушить,
І мертвих воскреша,
й живих лишає сну.
Йому ясна мета,
підвладний рух і час,
Йому зрідні земля,
а не вороння чорне,
Любов'ю роджене
і кривдою незборне,
В грядущі наші дні
несе його Тарас.

Андрій МАЛИШКО
 

Доба Дудаєва

Сотні племен і народів завоював ненависний московський людожер. Внаслідок цього деякі народи, зокрема Сибіру, були знищені під корінь, інші - навіки розчинені у безкрай-ньому московському морі.
Вже втретє московський сатрап намагається винищити чеченський народ. Але чеченці створені Богом з особливої духовної матерії. Це легендарна Нація. Яку неможливо здолати!
Хижий московський народ знищив десятки тисяч чеченців, стер із лиця землі сотні чеченських міст і сіл. Але врешті, під час першої у 1990-х роках російсько-чеченської війни, сам став на коліна. Стане - і під час другої.
Як українець, що безмежно любить свій народ, я щасливий, що на нашій землі, у Полтаві, з червня 1985 до жовтня 1987 р. жив майбутній чеченський полководець Джохар Дудаєв. Прийде час і вдячна Україна поставить пам'ятник легендарному борцю за волю усіх уярмлених Москвою народів. Без сумніву, кінець ХХ століття увійде в історію людства, як доба Джохара Дудаєва - людини, яка розвіяла вселенський страх перед Москвою та її безсердечним народом.

Логвин БАБЛЯК
м. Київ
 

За Кучму?

10 січня 2001 р. увійшло в історію міста під транспарантом "Мариупольцы - за Президента Леонида Кучму!"
На мітинг, напередодні галасливо розрекламований всіма ЗМІ, за даними НДП, "добровільно" зібралося 15000 мешканців Маріуполя. Що з того лідерчукам НДП, що майдан ніколи не вміщав і ніколи не вмістить такої маси народу? У Сірка очей вони не шукатимуть...
Хто ж вийшов на захист незаплямованого імені нашого, всією Росією, любимого вождя?
Студенти двох маріупольських вузів, бо їм пообіцяли прийняти "автоматом" заліки. Та й хто зі студентів відмовиться на "законних підставах" прогуляти дві пари та й ще побувати безкоштовно на гумористичному концерті?
Була й наша славна некорумпована міліція Приморського і Жовтневого РВВС і УМВС та батальйон ПВСМ...
Був і робочий клас - його привезли на автобусах і так само орга-нізовано після прогулу відвезли на робочі місця...
Організатори збіговиська зірвали роботу не тільки підприємств, але й пасажирського транспорту, на радість злодіям паралізувати маріупольську міліцію.
А результатом запопадливості організаторів  стали лише похмурі, а інколи - пришелепкуваті - лиця захисників "гаранта Конституції".
Чув, що подібне було й в інших регіонах.

Микола ҐАНЖА, ДСУ
м. Маріуполь Донецької обл.
 

Маразми Самостійної України "в отдельно взятой голове"

2 грудня 2000 р. газета "Киевские ведомости" надрукувала  чималу статтю доктора філологічних наук Олександра Білодіда під назвою "Наконец-то у нас есть честная книга о Шевченко!"
Мова про книгу Бузини "Вурдалак Тарас Шевченко". Її Олександр Білодід назвав "літературною подією № 1" кінця тисячоліття. Далі цитую мовою оригіналу: "Появление книги Олеся Бузины - книги, направленной на развенчание культа Шевченко, снятие с пьедестала божка и возвращение на нормальный человеческий уровень, знаменует собой определенный этап в сфере личной свободы, реализуемой в свободе мнения и свободе слова. Существование же идолов подавляет их, парализуя мышление в отдельно взятой голове". Далі професор проінформував читача про те, що "книга Олеся Бузины вписывается в литературную традицию, заложенную еще Вольтером".
Захищений шквалом свободи слова, який через контрольовані ЗМІ вивергнули на українське суспільство бродські та суркіси, Олександр Білодід і сам наважився публічно випорожнитися: "Кто же такой Шевченко? Закомплексованный человек, всю жизнь страдавший из-за своих эротических неудач, страхов, беспомощности и низкого происхождения. Отсюда его неспособность к компромиссам".
Наприкінці свого публічного акту словесної дефекації Олександр Білодід, звісно, не витерши запашних губ, висловив надію, що "ми", врешті, "перестанем выть про "долю" и "воріженьків" и подвергнем беспощадному анализу наших идолов. И первый шаг на этом пути - книга Олеся Бузины".
Ось так...
Все ж у цій вакханалії брудних слів бачу позитив: ворог, повилазивши з туалетних щілин та закаканих відерець для використаного паперу, виказав місце своєї дислокації.
Залишилося лише провести санацію. Гадаю, тепер навіть у вкраїнського гуманіста не здригнеться рука. Смикнути за ручку змивного бачка. Адже гімну місце у каналізації.
Хай пам'ятають білодіди, білобаби і ті, хто надає їм шпальти туалетної преси: час санації не за горами.

Роман  КОВАЛЬ

Р. S. А достойним українцям, серця яких не можуть змиритися з тим, щоб вороги Шевченкової України тихцем помирали власною смертю, нагадаю слова Симона Петлюри - слова "великого заповіту національної помсти і недовершеного чину".
 

Отаман Вереміївської козацької сотні Чигиринського полку

Однією з тем української літературної класики була тема нещасливого (а інколи щасливого) кохання між дівчиною та хлопцем різних верств.
Чи не в усіх випадках класики української літератури ставали на бік закоханих і недоброзичливо змальовували багатих батьків, які погорджували біднішою родиною. Відповідно і читач співчував закоханим і бажав успішної розв'язки роману.
Чи правильні настанови українських класиків? Чи у правильному напрямку виховували вони своїх сучасників та й наступні покоління?
Перед тим, як відповісти на це запитання, слід зазначити, що поняття "багатій" у минулі часи було, як правило, синонімом слів "родовитий", "шляхетський". І "погорда багачів" була не стільки демонстрацією зневаги, скільки засобом збереження своїх шляхетських родів, що й лягали в основу еліти нації, яка тільки й животворить, будує бастіони існуючої чи закладає підмурівок майбутньої держави.

Панас (Охтанась) Келеберда народився в лютому 1888 р. в с. Вереміївці Золотоніського повіту Полтавської губернії. Він був позашлюбним сином Василя Артемовича Келеберди і Федосії (Хтодоськи) Григорівни, в дівоцтві теж Келеберди. Його справжній батько - Дмитро Васильович Келеберда, по-вуличному Панич (походив із заможної родини, казали, дворян, та швидше за все - з козацького старшинського роду). Оскільки батьки Дмитра не захотіли мати невістку з біднішої від них сім'ї, то вінчання Дмитра і Федосії в останню мить зірвалось. І Хтодоська стала покриткою.
Її взяв за дружину Василь Келеберда, дальній родич Дмитра Панича. Василь хворів на епілепсію і за нього жодна вереміївська дівчина не хотіла виходити заміж. А може, батьки забороняли.
Федосія була гарною жінкою - як вродою, так і характером. Стосунки у неї з чоловіком склалися дуже добрі - як не як восьмеро дітей народила йому.
Подружжя жило у Вереміївці на кутку Погорілому, у місцевості, яка називалася Приліпка. Тут, над р. Дніпром, біля пристані Івана Богуна, і народився майбутній отаман.
Щодо самого прізвища. Етимологічний словник української мови фіксує два вислови: Келебердянський шлях, пов'язаний із назвою села Келеберда, що нині у Кременчуцькому районі Полтавської області, та келебердянська  верста, що у первісному значенні означало високий верстовий стовп на шляху.  Згодом ідіома "келебердянська верста" означала "високу людину".
І справді, Охтанась був високого зросту, міцної статури синьоокий красень. Мав веселу вдачу, був задерикуватим і хвалькуватим. В основі цих рис характеру безперечно лежала величезна фізична сила - кінські підкови він ламав, як сірники.
Не дивно, що 1912 року на призовному пункті в Золотоноші Полтавської губернії Панас був зарахований до команди артилеристів. Вийшовши з комісії, він виклично вигукнув: "Хто на молодця, поборотись "на поясах"?!"
Після того, як він поборов п'ять чи шість хлопців, до нього підійшов кремезний, але трохи нижчий ростом призовник. Почали змагатись, але збороти один одного не змогли. Після двобою невідомий силач запитав Панаса, куди його зарахували, в яку команду. Панас відповів: "Тягати гармати!" А мене, каже, на Чорноморський флот, якщо бажаєш, я зро  блю так, що і ти будеш моряком.
Повернулись вони знову до комісії - і справді Панасові змінили команду на флот. Так він став матросом. Служив спочатку в Одесі і, звичайно, взяв участь у революційних подіях 1917 року. Очевидно, він був помітною фігурою, оскільки навіть увійшов у літературу, ставши прототипом "негативного" літературного образу - боцмана-українця Кобзи у драмі комуністичного вислужника Олександра Корнійчука "Загибель ескадри". Панас під час служби дійсно мав прізвисько Кобза.
Хіба дивно, що згодом у повстанській практиці отаман вживав незвичне для повстанців солоне і засмагле слово "полундра"?
Совєтський драматург змалював Кобзу переконаним самостійником - жорстоким, безоглядним і амбіційним. Попри негативне до нього ставлення, Корнійчук все ж був змушений визнати за своїм антигероєм розум, кмітливість, сміливість... Недаремно адмірал Чорноморського флоту, звертаючи увагу капітана флагмана на Кобзу, сказав: "У нього вчитись треба, як діяти рішуче і точно". А мічман, під командою якого служив боцман, не один раз повторював: "А ти, Кобзо, політик". Це звучало, як визнання його особливих природних здібностей.
Коли ж мічман дорікнув Кобзі, що він "хитрий, як справжній хахол", боцман із гонором відповів: "Я українець, пане мічмане, позаяк хахлів уже немає. Є наш уряд - Центральна Рада, що завтра матиме флот".
Без сумніву, Кобза мав палке серце та світлу голову. Тому й не піддався на войовничу демагогію більшовиків - стосовно них ілюзій не мав жодних. Кобза відчував: як не він їх, то вони - його. Тому й передбачливо склав списки противників Центральної Ради, маючи на меті або списати їх на берег, або знищити.
Як бачимо, Кобза усвідомлював козацьку істину, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом. Знав він також, що противник не має статі. Тому й знищив, як казали моряки, більшовицьку лахудру Оксану - саме з її наказу у трюмі були розстріляні три моряки-українці, які виступали за передачу Чорноморської ескадри Центральній Раді.
Цей список більшовицька амазонка хотіла була продовжити. Та не довелось.
Як виглядає з твору "Загибель ескадри", Кобза очолив протибільшовицьку боротьбу на кораблях Чорноморського флоту.
Задля України він готовий був співпрацювати і з чортом: так, у боротьбі проти більшовицького ревкому Кобза сміливо використовував російських офіцерів-монархістів, переконуючи їх, що для перемоги над більшовицькою заразою необхідно підняти жовто-блакитні прапори на кораблях. Адже тоді підпорядкування рядових моряків російському адміралові буде беззаперечним, бо ж основна їхня маса є колишніми українськими селянами. Які підтримують Центральну Раду.
Навіть із писань яничара Корнійчука видно, що Кобза-Келеберда мав розкішний сніп рідкісних якостей, і, головне, він розумів неминучість боротьби за свободу рідного краю і мав бажання взяти участь у ньому не у якості пасивної жертви, а войовника, котрий сприймає війну як народну творчість, як можливість вирватися з російської тюрми народів і побудувати Українську національну державу.
Про які ще деталі характеру Кобзи-Келеберди можна довідатися зі сторінок твору Олександра Корнійчука?
Навчався у семінарії. Брав участь у аматорському гуртку, який ставив п'єси українських класиків. Співав і любив слухати спів ("Така вже наша нація співуча"). Мав звучний, "палубний" голос. Виступав за Самостійну Україну, за передачу Чорноморського флоту Центральній Раді. Був рішучим. Мав амбіцію стати лейтенантом.

Після загибелі ескадри Панас Келеберда повернувся у рідне село. Привіз із собою дружину Пашу, родом з Одеси. Відомо, що вона була грамотною, бо допомагала селянам писати скарги чи листи. Сім'я Охтанася та й односельці поважали її.
Зараз точно невідомо, коли Панас створив свій перший відділ одчайдухів. Швидше за все, це сталося під час протигетьманського повстання - наприкінці 1918 року. На той час Директорія, яка закликала до повстання проти Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, перебувала у союзницьких стосунках із більшовиками. То немає нічого дивного, що Келеберда якийсь час виступав під совєтськими гаслами.
А коли після повалення Української Держави, більшовики повернули зброю проти своїх союзників по антигетьманській коаліції, то збаламучені класовою пропагандою козаки Келеберди виарештували вереміївських представників Директорії. Дізнавшись, що серед заарештованих є його товариші дитинства, Келеберда пішов до волосної холодної, щоб переконати їх перейти у свій стан.
Під час розмови  в "холодній" один з арештованих заявив, що на його бік не пристане, а перейде він, Охтанась, на їхній бік, бо він є сином не Василя Келеберди, а Панича Дмитра, більшість родичів якого підтримує  УНР.
Це стало повною несподіванкою для Охтанася. Збентежений, він метнувся до свого дядька Степана і почав допитуватися, чий же він все-таки син. Тоді й дядько розповів про родинну таємницю... Ще більше збурений Охтанась кинувся до Дмитра Келеберди. Будучи в тяжкому нервовому потрясінні, отаман арештував рідного батька. Врешті-решт, добившись у нього визнання себе як сина, відпустив його із холодної 1. Звільнив Панас й інших заарештованих, а загін "червоних партизанів" оголосив розпущеним.
 В цей день Панас Келеберда остаточно став на нескінченний шлях Визвольних змагань українського народу. Він взявся творити вереміївську козацьку сотню, яку, за старожитньою традицією, підпорядкував колишній гетьманській столиці Чигирину, а точніше - Холодноярській організації, на прапорі якої було лаконічно - і без театральної патетики - сформульовано кредо українця-козака: "Воля або смерть".
Існує й інша версія його розриву з "соввластью". Односельчани стверджують, що в якийсь момент Охтанась вирішив пожити мирним життям і почав будувати власну хату. А тут у Вереміївці об'явився каральний загін Євсєєва. Командир заїхав до Охтанася, бо чув про його активну участь у повстанні проти німців та Гетьмана Павла Скоропадського.
Євсєєв почав переконувати Келеберду, як колишнього спільника у боротьбі проти Гетьмана, приєднатися до червоних, а коли Охтанась відмовився, червоні спалили його недобудовану хату. Тоді Келеберда скликав своїх товаришів-повстанців.
Карателі, боячись Келеберди, обставилися селянами - жінками і дітьми, і - до переправи. Та це їм не допомогло - москалі були розбиті вщент.
Келеберда почав відбудовувати хату, та незабаром її знову спалили - на цей раз денікінці: доля явно не хотіла, щоб він пристав на розмірене і мирне життя сільського господаря. Денікінці, питаючи за Панаса, катували дружину Пашу (після жорстокого побиття вона сильно захворіла, як можна зараз судити, на травматичну Джексонівську епілепсію).
Чого так лютували "добровольці"? Очевидно, хтось доніс, що Панас серед білого дня на базарі закликав селян вливатися до його партизанського загону для боротьби проти царського генерала Денікіна. На імпровізованому мітингу односельчанин Іван Шарий прочитав напам'ять "Холодний Яр" Тараса Шевченка. Один із слухачів, Антін Колода, казав, що у нього мороз по спині поліз, коли Іван Ілліч декламував слова Кобзаря "І повіє огонь новий з Холодного Яру"... Та не тільки у нього...
Спочатку бойові операції Келеберда розгорнув на Лівобережжі: від міста Золотоноші до села Жовнине і від Жовниного аж до Лубен і Хорола 2. На Хорольщині він зажив слави, бо декілька разів визволяв повітовий центр і встановлював у ньому українську владу. Воював він і проти "кітілів". Хто це були й такі, так і не вдалося вияснити. Знаємо, що так вереміяки називали загони, воїнство яких було одягнуте у кітелі та шапки-кубанки з червоним дном і китицями...
Складалося враження, що жодна з воюючих сторін не могла оминути багатої Вереміївки...
Коли Келеберда на чолі сотні входив до Вереміївки, то завжди сповіщав про відновлення української влади стрільбою з гармат - чи із Сивинського, чи з Нагірного узвозу. Хоч гармаш стріляв нерозривними снарядами по глухих місцях, психологічний ефект досягався значний - прихильники комуни пригинали до землі голови, інші ж - а їх була абсолютна більшість - навпаки, розпрямляли плечі...
Згодом отаман переніс театр бойових дій на Правобережну Україну, де у складі Середньодніпровської групи Костя Степового-Пестушка командував загоном, який нараховував 1000 козаків. Мав на озброєнні 5 кулеметів. Оскільки тереном дій Середньодніпровської групи, яка вела боротьбу проти денікінців, були Черкаси, Чигирин, Кременчук, Олександрія, станції Бобринська і Знам'янка, Чорний Ліс, то неважко здогадатися, де восени 1919 р. пролягли бойові стежки-дороги Панаса Келеберди...
Одного разу вночі, як виглядає, наприкінці листопада, а може, й у грудні 1919 р., Панас прийшов провідати родину, помитися, перевдягтися. Повечерявши і випивши чарку, заліз на піч. Гвинтівку поклав під рядно коло себе і заснув.
Ніч була холодна і місячна. Мати спати не лягла, а сіла на сторожі коло вікна. І вглядалася у ніч. І недаремно. Раптом вона побачила на Прилипській вулиці двох озброєних людей. Вона гукнула: "Охтанась, то до тебе йдуть!" Він схопився з печі, глянув у вікно і кинув: "Це по мене!" Вдаривши прикладом у причільне вікно (на чотири шибки) і, як був у підштаниках та полотняній сорочці до колін, вискочив у вікно та - у Бакай, у лози й очерет 3.
Коли мати відчинила двері, до хати вдерлося 8 чи 9 озброєних чоловік - місцеві і чужі. На запитання "Гдє ваш бандіт?!", мати показала на стіл, де він вечеряв, на піч, де спав, відкрила вже завішене рядниною вікно і сказала: "Був, вечеряв, спав на печі, а коли я сказала, що до нас йдуть якісь озброєні люди, я думала, що ви його товариші, він на вас подивився, висадив вікно з рамою і втік".
Непрохані гості покрутились, заглянули в повітку та погріб і пішли геть...
На ранок випав сніжок. Хтодоська вийшла на двір, коли глип - Приліпкою йде Охтанась, вже одягнений, озброєний і веде двох місцевих у шкірянках, тримаючи їх за комір. Завів у хату, посадив за стіл, де вчора вечеряв. На столі ще стояла горілка, лежало молоде сало, домашня ковбаса, квашена капуста з огірками. Налив їм по стакану горілки і наказав: "Пийте, їжте, бо ви, мабуть, голодні - цілу ніч же мене шукали. Зловить хотіли - а зловив вас я! Так що снідайте!"
Заарештовані почали було відмовлятися. Отаман підвищив голос: "Я не звик повторювати накази". Арештовані випили, сп'яніли та почали вибачатися й просити, щоб він їх не розстрілював - бо в них, бачте, сім'ї, діти.
На це отаман заявив: "Я заблудших овець не розстрілюю. Але коли хоч одна волосина впаде у когось із мого роду, то ви своїх дітей не побачите. І перекажіть це своїм москалям!" І вигнав їх, обеззброєних, з хати...

І у 1920 р. загін Келеберди був дуже активним. Кількісно він був меншим, ніж у 1919 році, та все ж складав поважну силу - 300 - 400 загартованих і досвідчених одчайдухів, або, як говорили більшовики, головорізів. Про це й свідчать більшовицькі документи. Ось деякі з них:
"Золотоношский уезд. В районе Еремеевской, Жовненской, Велико-Буромской и Лялинской волостей оперирует Келеберда. 20 августа (1920 г.) банда произвела налет на Жовнино, разбила Советский отряд, часть которого отступила в Градижскую волость... Численность банды Келеберды достигает до 300 человек...
Преимущественно из кулаческого элемента, помещичьих сынков. Бандитами выпускаются воззвания, что коммунисты продают Украину и (ведут) агитацию против жидов и кацапов, распостраняются ложные слухи о поражениях на фронте... В Кременчугском, Золотоношском, Хорольськом уездах оперируют сильные банды Келеберды (15 - 31. 08. 1920 - Р. К.)... По Золотоношской сводке банды Келеберды насчитывают 200 человек пехоты и 50 человек кавалерии с тремя пулеметами. По докладу Золотоношского представителя, банды Келеберды (составляют) 300 человек, 25 кавалерии и 4 пулемета. Сводка Хорольського уезда - численность той же банды 300 - 350 человек, 50 кавалерии и 4 пулемета. Как видно, банда Келеберды самая сильная в этом районе. Вероятнее всего, что все остальные банды Голого, Петенко, Скирты, Кикотя, Парнюка подчинены или держат тесную связь с Келебердой.
Хорольський уезд. По сведениям от 30.VIII (1920 р. - Р. К.) банды Келеберды оперируют (в) Горошенской, Оболонянской, Рокитнянской, Худолеевской волостях численностью до 400 штыков..." 4

Одним із способів боротьби з повстанським рухом було використання окупантом колишніх повстанців, які піддалися на "амністію", або товаришів чи друзів партизанів. Так сталося і на цей раз: невзбарі до загону Келеберди був засланий такий собі Динька, товариш Панаса по військово-морській службі. Отаман, досвідчений конспіратор, довірився сентименту старої дружби і наставив Диньку своїм заступником.
Козацька старшина сотні була невдоволена таким рішенням і пильно стежила за новачком. Після появи Диньки, який перед тим був червоним воєнкомом Оболонянської волості, вереміївська сотня почала потрапляти в засідки чекістів. В останні дні серпня 1920-го в одну із таких засідок Келеберда вскочив під хутором Гузичі - між селами Вереміївка і Жовнине.
Бій із винищувальним загоном Білика став фатальним для загону.
Коли отаман кинув клич: "Полундра! В атаку на прорив!", - Динька вистрелив із маузера йому у спину (за іншими даними - у голову). Після чого голосно заявив: "Я його замісник, загоном командую я!" Та не поталанило Диньці поотаманувати: його було схоплено охороною Келеберди і зв'язано.
Коли сотня разом із пораненим отаманом вирвалася з оточення, Диньку допитали і, врешті, розстріляли, як чекіста із Полтавської губернської ЧК.
Є й інша версія про цей бій.
В цей день Панас, як і завжди, був у типовому українському одязі: широких штанях, вишитій сорочці і брилі. А отже, вирахувати його було неважко.
Під час бою більшовицький посіпака Білик весь час командував: "По широкіх штанах, по вишитой рубашкє, по брилю огонь!" Тому куля врешті ніби й потрапила в отамана.
Про цю подію дурисвіт О. Пшиченко написав вірша "Витязям червоним":

У заплавах придніпровських
Появивсь новий Махно -
І по травах по шовкових
Пролилось багрян-вино.

Поріднивсь він із бідою
Дезертир і юди брат.
А зовуть Келебердою
З Вереміївки цей кат.

Хмара чорна над Сулою -
Куркульня рахує дні.
Шаблі крешуть під горою
В січі жаркому вогні.

Білик вийшов через Жовнин
В Гузичеві хутори
І рубає гніву повен,
Тисне банду до гори.

З-під Ірклія б'є гармата,
Степом кинулись бійці.
То несе ревком розплату
У міцній своїй руці.

Січа горне Гузичами,
Похитнувсь бандит в сідлі...
Загорілась кумачами
Правда в кожному селі.

Відбули громи вогневі,
Запалав жоржини цвіт,
Слава тим, що в дні Жовтневі
Здобули нам новий світ!

Все ж, попри переможні реляції червоних, вони змушені були визнати, що ніхто не бачив убитого Келеберди.
Після бою під хутором Гузичі між вереміяками пройшла чутка, що Келеберду поховали за Сулою у Чубаровому лісі 5.  Ходили поголоски, що отамана поховали на одному з вереміївських кладовищ - під горою (коло пізнішого колгоспу ім. Лазаря Кагановича та на схід пізнішої, 1922 року, могили Миколи Дібрівного). Дехто висловлював переконання, що Келеберда похований у Градизьку, коло могили свого дядька 6. Та виглядає на те, що чутку про смерть пустили самі козаки - з метою, щоб дезорієнтовані чекісти припинили шукати пораненого отамана, який переховувався в околиці. Та більшовики все ж хотіли переконатися в смерті грізного отамана. Тому й шукали його могилу. Свій, окремий від них, пошук провадили й рідні - мати і дружина Паша. Вони знайшли якусь могилу у Чубаровому лісі, але, коли розрили її, останків не знайшли.
Тим часом Вереміївка і навколишні села переповнювалися легендами. Одна з них стверджувала, що після бою під Гузичами поранений отаман разом зі своїм ад'ютантом на прізвисько Майор (із вереміївського кутка Запіски) зайшли до клуні переховатися. В клуні отаман дав певне розпорядження Майорові і відпустив його. Коли Майор, виконавши завдання, повернувся, то Келеберди не застав, але знайшов записку: "Я буду похований в Чубаровім лісі за стільки-то метрів від дуба".
Чубарів ліс знаходився за Сулою якраз коло села Бурімки. Пізніше там дійсно виросла могила. Коли її розкопали, замість покійника знайшли одяг Келеберди.
Інші розповідали, що лісник помітив у Чубаровому лісі похоронну процесію із закритою труною. Він, очевидно, повідомив "соввласть" про місце орієнтовного похорону. Могилу знайшли, розкопали, витягли труну, та в ній тільки знайшли картуз Келеберди і записку: "Ангели украли".
Відома й інша спроба козаків Келеберди інсценізувати поховання отамана.
Так, до священика с. Великої Бурімки прийшли повстанці і попрохали провести панахиду по отаманові Келеберді. Священика привезли до лісу. Яма вже була викопана, поруч лежала забита труна. Священик відмовився правити панахиду, доки йому не покажуть, хто ж у труні: "А може, там собака, звідки я знаю". Врешті, повстанці поступилися впертому священику і відкрили труну. Вони не відали, що отець знає в лице отамана - Панас не одного разу зупинявся у нього перепочити. Отож і ця містифікація зі "смертю" отамана провалилася 7.
Та інсценізація похорону говорить на користь версії про те, що отаман все ж залишився живий.
Після таємничого зникнення Охтанася його загони не розпались, а продовжували діяти. Дехто ж з козаків Келеберди приєднався до отамана Нагірного - Івана Савченка, теж уродженця Вереміївки.
Десь у 1920 - 1921 рр. один із загонів келебердинців потрапив у оточення коло с. Мусіївки Хорольського повіту. Під час запеклого бою всі повстанці - окрім одного, який сховався у болоті і дихав через очеретину - загинули. Після цього каральна експедиція переможців прийшла у с. Мусіївку. В цей день в селі було розстріляно 40 чоловік - напевно, за сприяння повстанцям 8.
У липні 1921 р. інший відділ Келеберди - горошинський загін - розташувався на о. Квашеному у Посуллі. Під час постою він був зненацька заскочений більшовиками. У жорстокій січі переміг ворог. Рештки козацтва поховалися у воду. Дихаючи через трубки з очерету, вони сподівались у воді перечекати небезпеку. Та червоні вже чули про цю давню козацьку хитрість, і почали жбурляти у воду гранати...
Кажуть, що з усього загону врятувався один лише Іван Карпович Нагайник. Згодом він піддався на "амністію"...
Та все ж на цьому боротьба не закінчилась. Продовжували діяти інші (інший?) загони сподвижників Келеберди. Краєзнавець Євген Бутенко знайшов у Полтавському державному обласному архіві "Список № 1а членов комнезамов, погибших от рук бандитов Кременчугской губернии (30. 07. 1920. - 30. 11. 1922 рр.)". Під № 38 у цьому, для когось скорботному списку, значився житель хутора Одинці Горошинської волості Хорольського повіту Андріан Васильович Баганець. Його супроводжував такий пояснювальний текст: "Убит бандитами Келеберды 21 августа 1921 года. Имея 16 лет от роду.., тов. Баганец перед своей смертью понес много истязаний..."
Вистеживши юного комнезамівця, повстанці привели його на берег Сули і зв'язали. Більшовики стверджували, що Баганцю шаблями відрубали ноги (тут бачу зловісний натяк на те, що Баганець свого часу дуже спішив повідомити більшовиків про місце постою козаків) і кинули у воду. "Только на 7-й день труп его был вытянут из воды". Зрозуміло, що батьки яничара були у розпачі.
 Хто знає, може, ця жахлива смерть була помстою козаків за смерть своїх побратимів на о. Квашеному?
Селянство Посулля та Золотоніщини ще довго чинило несамовитий опір російській орді. Села тут ще довго вважались неблагонадійними. Зокрема, збереглася інформація про те, що 2 квітня 1922 р. Вереміївку оголосили на воєнному стані...

Відомо, що до отаманової дружини одеситки Паші посильні час од часу приносили листи: з Чигирина, Черкас,   Золотоноші, з-під Полтави, де вказувалось куди треба приїхати на зустріч з Охтанасем, але поїздки Паші за цими адресами нічого не давали, а може, вона, виконуючи наказ чоловіка, приховувала правду про ці зустрічі.
Одного разу поїхавши на виклик, Паша вже не повернулась. Чи потрапила до рук ЧК, чи, може, виїхала разом із Панасом в іншу місцевість?
І справді, вереміяки не дуже вірили у смерть отамана. Сходилися на думці, що він залишився живим, виїхав у іншу місцевість, змінив прізвище і чекає на сприятливий момент, щоб знову на коні - під постріли гармат - повернутися до Вереміївки.

За життя у Вереміївці Панас Келеберда власних дітей не мав, але стверджувати, що він не залишив по собі нащадків, не можу. Так, у книзі про червоних героїв Харківщини у Другу імперіалістичну війну племінник отамана Іван Келеберда натрапив на своє родинне прізвище. По батькові червоний офіцер був Опанасовичем. Під його командою в 1943 р. в районі Переволочної та с. Келеберди був форсований Дніпро. Потім він працював прокурором в одному із районів Харківської області, а згодом був переведений на Львівщину. Можливо, це був син отамана, а можливо, це просто випадковий збіг прізвищ.
Яка ж була доля вереміївської родини отамана?
Брати Антін та Іван померли ще у парубоцькому віці від тифу. Нерідний батько Василь Артемович пішов з життя у 1920-х роках - під час одного з нападів епілепсії. Рідний батько Дмитро Іванович загинув у Голод 1932 - 33 років. Мати Федосія відійшла у вічність навесні 1941 року. Брати Роман та Никифор у Другу імперіалістичну війну воювали на боці російського окупанта і загинули, захищаючи "Родіну, Сталіна".
Попри жахливі втрати, отамановий рід не увірвався. Вдалося, зокрема, розшукати племінника отамана (по батькові) - Івана Петровича Келеберду, лікаря-хірурга за фахом. Що символічно - Івана Петровича хорольські козаки у квітні 2000 р. обрали своїм отаманом. У Києві живуть онуки і правнуки отамана Келеберди.
Хай славний рід Келебердів продовжує свою ходу у віках. Хай гаряча козацька кров отаманового роду ніколи не прохолоне в серцях нащадків!

Роман КОВАЛЬ,
Президент Історичного Клубу "Холодний Яр"

Примітки:

1. Дмитро Іванович згодом допоміг будувати хату дружині свого сина - Парасці, виділив їй землі. Наділив землею і юридичного батька отамана - Василя Артемовича.
2. "Вереміївська сотня діяла активно, про що можна дізнатись із роману Івана Ле (Івана Левковича Мойсі) "Юхим Кудря", - зазначав племінник отамана Іван Келеберда. - Якби цей письменник був ще живий, можливо, він "дещо" би змінив у своєму романі. Напевно, у його посмертних архівах дещо збереглося про отамана Келеберду".
3. Бакай - болотиста затока від старого русла Дніпра.
4. ДАПО, ф. р - 2289, оп. 1, спр. 5, арк. 5 - 7. Надав Володимир Коротенко.
5. Чубарів ліс - від прізвища чи прізвиська козака Чубаря, що мав там хутір (так Іванові Петровичу Келеберді пояснили мисливці з с. Погрібняки Семенівського району, яке над Сулою, якраз навпроти Чубарового лісу).
6. Версія колишнього лісничого с. Вереміївки Олексія Васильовича Сухини, 1912 р. нар.
7. Цю історію розповів колишній вереміївський лісничий Сухина Олексій Васильович, 1912 р. нар. Її підтверджували й інші вереміяки.
8. Інформація Віктора Петровича Шендрика, директора краєзнавчого музею в с. Мусіївці Хорольського повіту Полтавської області.
9. Інформація краєзнавця Євгена Бутенка.

Написано на підставі розповіді племінника отамана Івана Петровича Келеберди, 1931 р. нар., мешканця м. Хорола Полтавської області, та матеріалів, зібраних краєзнавцями Василем Переузником, Євгеном Бутенком та членом Історичного Клубу "Холодний Яр" Володимиром Коротенком.
 
 

Про що писали газети російських окупантів

"...Красноармейцы должны выступать против петлюровцев дружно. Даже ошибку красноармейца нужно повернуть против петлюровца. Вы должны действовать, ибо петлюровским бандитам импонирует только действие...
Сохраняйте необходимую дистанцию от украинцев: они не русские, а малоросы. Солдаты и матросы: будьте жестоки к врагам Республики Советов".
Артьом (Ф. Сергеєв). "Пролетарий",  Харків, 20.05.1918 р.

"... Чтобы в корне изменить недовольство, необходимо по первому же поводу незамедлительно предпринимать наиболее жестокие меры... При этом следует иметь ввиду, что человеческая жизнь в оккупированных странах абсолютно ничего не стоит и что устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычной жестокости".
Л. Троцький. "Красный террор",  Москва, 5 жовтня 1918  р.
 

"Начальник Ревкома города Киев вынужден был обратиться в СНК с письмом, в котором с прискорбием обращал внимание на участившиеся случаи невежливости населения по отношению к представителям Красной Армии, в частности в непочтительном отношении к солдатам и даже к комиссарам, в нежелании уступать последним дорогу и в проявлении в разных мелких случаях публикой своей дикости и невоспитанности".
"Правда", Москва, 6 вересня 1922 р.
 
 
"Об'явление

Заявляйте о петлюровских бандитах и их друз'ях!
За своевременные уведомления назначены высокие премии. В деревнях и селах крестьяне получат участок земли, в городе - до 1000 рублей. Помните, что награды следуют тот же час".

"Деснянська правда", Чернігів, 1 квітня 1920 р.

..Действительная история Русско-Украинских отношений говорит прямо противоположное петлюровской стряпне. В смене исторических эпох Россия выступает как благородная нация, как чистейший выразитель высшего типа мысления и культуры славянских народов, как богатырский боец за культуру человечества, как старший брат и руководитель других народов".

З виступу М. Фрунзе на 7-у Всеукраїнському з'їзді Рад.  "Звезда", Катеринослав, 17 грудня 1922 р.

Підготував Олег ВИГОВСЬКИЙ
Правопис і стилістику збережено.
 

Кого захищатиме українська армія?

Відзначивши 6 грудня дев'яті роковини формального виникнення, Збройні сили України вступили до ювілейного року свого існування. Важко сказати, яким буде святкування десятиріччя українського війська, але 6 грудня 2000 р. не запам'яталося гучними парадами, щирими вітаннями чоловіків чи демонстрацією фільмів про бойову звитягу українців.
Співставляючи святкування 23 лютого - дня колишніх радянських - і 6 грудня - теперішніх українських збройних сил, порівняння виходить не на користь останніх.
Чому-чому, а пропаганді та агітації нам ще треба вчитися не один рік. Адже якихось 10 - 15 років тому 23 лютого перетворювалося на гігантську пропагандистську пат-ріотично-виховну акцію. З ранку до ночі лунали військові пісні, телебачення було буквально нашпиговане фільмами про армію, дітей у школі змушували малювати прапорці з символікою різних родів військ. І така робота мала успіх: у мільйонів людей плекався патріотизм, зрозуміло, совєтський. Натомість, 6 грудня, день української армії ознаменувався лише багатократною ретрансляцією скарг на недостатній рівень фінансування через "негаразди у державі". (До речі, стосовно недофінансування - заробітна плата старшого лейтенанта становить 460 грн., що на 200 більше, ніж у доктора наук у системі НАН України).
6 грудня 2000 р. не було жодної передачі про історію українських збройних сил, про вітчизняну військову традицію... Складалося враження, що головні урочистості перенесені на 23 лютого...
В цей день студія "Репортер" "Нового каналу" дала можливість ознайомитися з інтерв'ю молодого офіцера, який ніколи не служив у радянській армії, і згідно з творчим задумом журналістки, очевидно, мав бути уособленням нової генерації українського вояцтва. Мусимо визнати, що типаж був підібраний вдало: по-перше, він жодного слова не міг сказати укра-їнською мовою (мабуть, "не аваладів"), по-друге, чесно зізнався, що все життя святкував лише 23 лютого, по-третє, вважає, що в союзній армії служити було б значно краще... Нарешті він заявив, що, незважаючи на присягу, складену на вірність укра-їнському народові, він готовий за добрі гроші присягнути будь-якій іншій країні, додавши: "Дажє нєсматря на судьбу маряков "Курска"... Останнє уточнення суттєве, оскільки недвозначно вказує, якій саме країні готовий служити "герой" репортажу.
У будь-якій державі такого горе-захисника розжалували б до рядового і  передали його справу до трибуналу...
Чи може український народ вважати себе захищеним армією, сформованою з таких "професіоналів"?
Що скажете, товаришу Кузьмук?

Іван ПАТРИЛЯК
 

Ми стаємо справжніми українцями

Я - учениця 10 класу СШ № 46. Мені 16 років. Я дуже люблю радіопередачі "Отамани Гайдамацького краю" і з нетерпінням чекаю на кожну з них. Чому вони так рідко - раз на два тижні? Такі передачі повинні виходити частіше.
Коли я у школі, мама записує на касету Ваші розповіді, щоб я могла їх прослухати. Дуже вдячна за промені світла, які проливає ця передача на повсякденне, втоплене в побутових турботах, життя. Взнаючи про наших Героїв, про боротьбу, а найголовніше - про те, що ми не були покірними, безсилими бідняками, що наші предки демонстрували великий життєвий героїзм, самопожертву і високий патріотизм, ми стаємо справжніми українцями.
Приємно також дізнатися, що й наше Криворіжжя не залишилося осторонь боротьби українського народу проти червоних і білих окупантів.
Але ж чому все це зламалося? Як могло таке статися? Невже Україна не досить страждала? Або ж ціна волі заплачена була недостатня? Україна знову була закута в російські, потім вже радянські (чи не один біс?) кайдани. На 70 років.
Навіть звільнившись, ми щастя у власній державі не здобули - занадто вже було в ній "верних партіі таваріщєй".
Хочу знайти відповіді у книжках про отаманів... Це було б чудово: знати більше про справжніх Людей... Ті краплини, пролиті на шкільних уроках історії, мене не задовольняють. Погано, що школа не виховує патріотизму, поваги до нашої історії.
Бажаю творчої наснаги, приємних несподіванок і очікуваних удач.

Юлія ТОКАР
м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.
 

Радісно  уявити...

Хочу висловити велику вдячність за надіслані книжки і газети. Поспішаю передати свої думки з приводу прочитаного.
Книга "Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії" є унікальною науковою працею, яку можна назвати історичним "Кобзарем" ХХ століття. Я не побоюсь такого порівняння з безсмертним Тарасовим Словом, тому що героями "Кобзаря" та героями "Отаманів..." є справжні герої народної історії України.
"Отамани..." є національною епопеєю, живим меморіалом, що обезсмертив імена чистих, безкорисних і мужніх людей. Це один з найкращих пам'ятників всім нашим землякам, що стали на захист від чергової смертоносної орди, що впала на наш народ в 1918-му і подальших роках у вигляді московської комуни. Праця "Отамани..." піднесла їхні імена на верхівку заслуженої Слави. Гадаю, що книгу "Отамани Гайдамацького краю" чекають у майбутньому численні перевидання. В тих навчальних групах, де я викладаю, студенти вже виступають з рефератами що готуються за "Отаманами..."
Книга "Кость Блакитний, отаман Степової дивізії" є унікальною хоча б тому, що розбиває міф про "денаціоналізований Південь". Ретельно підібрані документи свідчать, що підрозділи Костя Блакитного були організованим селянським військом.
Книга "Записки повстанця" Марка Шляхового буде надзвичайно цікавою для тих, хто захоче зануритись у атмосферу повстанського руху на Київщині у 1919 - 1920 роках. Зізнаюсь, з деякою недовірою приступав до вивчення цих спогадів. Але порівнявши "Записки повстанця" з іншими історичними джерелами, переконався в їхній виключній правдивості.
Книга "Медвин в огні історії" є не лише описом подій 1917 - 1921 років в одному з сіл на Київщині. Ця колективна праця відображає шлях, що пройшла Україна від початку ХХ ст. до кінця 1930-х років. Читаючи про Медвин, легко уявляєш, що відбувалося в той час на Поділлі, Полтавщині, Херсонщині...
Зараз вивчаю книгу "Отаман святих і страшних". Приємно відзначити високий рівень художнього слова, знання місцевості, де відбувались описані події, і непохитний патріотизм, що проходить червоною ниткою через всю книжку. Ця книга обов'язково стане підручником для кожного українця, що любить свою рідну землю.
Особливо хочу відмітити велику правдивість відображення українсько-єврейських стосунків у 1917 - 1920-х роках. Дійсно, хтось з євреїв шив для козаків одяг і взуття, продавав крам і тютюн, і за це постраждав від комуністів. Але чимало з них віддано служили у ЧК, Красній армії, в продзагонах, в "самообороні", в прикордонних спецпідрозділах, що займалися винищенням українських військових, інтелігенції, козаків-повстанців...
Хочу побажати членам Історичного Клубу "Холодний Яр" нових успіхів у створенні правдивих творів про Славу України. Хай небесний покровитель України, що вів українські кинджали до "лівої кишені френча ворогів", веде й ваші руки, ваші серця, ваш розум до перемоги народної правди і народної волі.
Хочу запропонувати патріотам України раз на рік з'їжджатися до Холодного Яру і влаштовувати парад-огляд Українських Сил. Звичайно, збір повинен проводитися під головуванням Історичного Клубу "Холодний Яр". Час проведення напевне краще обрати в серпні, в цей улюблений повстанцями місяць. Можливо, краще це робити на день Незалежності України...
Радісно уявити, як би в наш час поводились з антиукраїнцями Гальчевський, Струк, Блакитний та інші славні отамани й старшини.
Цікаво, чи насмілився б хтось з чиновників в їхній присутності розмовляти чужою мовою, розкрадати та розпродувати державне майно?.. Як шкода, що в 1991 р. Україна не мала своїх захисників-отаманів!
Було б добре, якби редакція "Незборимої нації" написала про умови вступу до членства в Історичний Клуб "Холодний Яр". Гадаю, що це б сприяло збільшенню його рядів та впливу у суспільстві. Діяльність "Холодного Яру" є дуже перспективною українською справою, що може перерости в широкий суспільний рух, спосіб мислення, світоглядний орієнтир для багатьох українців.

Тарас БЕДНАРЧИК
м. Вінниця

Від редакції
Кожний, хто прагне досліджувати боротьбу українського народу за побудову Української держави, сприяти відновленню історичної справедливості до борців за Українську державу, увічнення їхнього подвигу, може стати членом Історичного Клубу "Холодний Яр". Для цього достатньо надіслати в редакцію "НН" ксерокопію свого паспорту та свідоцтва про народження, а також заяву на ім'я Романа Коваля про бажання стати членом Історичного Клубу "Холодний Яр".
 

"33 афоризми"

Життя змушує жити

1. Нація - це народ, свідомий своєї історичної місії.
2. Щоб побачити незриму істину, іноді достатньо змінити кут зору.
3. Програма мінімум - європеїзація України, програма максимум - українізація Європи.
4. Нація народжується у війні, іноді - у війні з самою собою.
5. Фемінізм - політизована фригідність.
6. Якщо ти можеш визначити, що таке любов до Батьківщини, це не любов до Батьківщини.
7. Коли король хоче засвідчити свою повагу до блазня, він називає його ексцентриком.
8. Кохання прекрасне, допоки воно тебе не спотворює.
9. Без отамана військо - отара.
10. Шабля від крові не іржавіє.
11. Відвага розширює обрії.
12. Ритуал реанімує міф.
13. Переможці пахнуть дорогими жінками.
14. Освяти свою зброю, перш ніж стати до бою.
15. Менше скажеш, більше висловиш.
16. Козак двічі шаблюкою не замахується.
17. Відчуття зброї в руках додає самоповаги.
18. Лише дурень намагається запалити серце жінки світильником розуму.
19. Честь на розсудливість не уважає.
20. Не досягне слави той, хто понад усе цінує своє життя.
21. Є люди недостатньо інфантильні, щоб бути геніальними.
22. Знання зароджується на вістрі запитання.
23. Консерватори в рай не попадуть, тому що Бог - великий ліберал.
24. Подив - витончена форма похвали.
25. Розум бреше тоді, коли серце стомилось брехати.
26. Тільки власну смерть не можна пережити.
27. Коли віриш, не думаєш; коли думаєш - не віриш.
28. Обережна людина обіцяє зробити лише те, що вона вже зробила.
29. Нема недоступних жінок, є недоступні ціни.
30. Мовчи, якщо хочеш, щоб мудрі тебе цінували.
31. Перемагає не той, хто має кращі шанси, перемагає той, хто мусить перемогти.
32. Твої успіхи - найдошкульніша помста твоїм ворогам.
33. Стань національним надбанням - і твоя нація стане духовно багатшою.

Андрій КОВАЛЬ
 

"33 афоризми"
Світ ловив мене, та не спіймав

1. Не шукай щастя за морем.
2. Хто швидко приліпляється до нової думки, той швидко від неї і відпадає.
3. Чи може щось ширше розлитися, як думки!
4. Світло бачиться тоді, коли світло в очах є.
5. Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це наполовину завершити.
6. Визначай смак не за шкаралупою, а за ядром.
7. Воістину, моя самотність відкрила мені небо!
8. З видимого пізнавай невидиме.
9. Копай всередині себе криницю для тієї води, яка зростить і твою оселю, і сусідську.
10. Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений.
11. Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти.
12. Коли риба спіймана, вона вже не потребує принади.
13. Не тіло, а душа є людиною.
14. Серце тоді насичується, коли освічується.
15. Що вподобав, на те й перетворився.
16. Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?
17. Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
18. На новий путівець шукай нові ноги.
19. Невже ти не чув, що сини віку мудріші від синів дня?
20. Не розум від книг, а книги від розуму створилися.
21. Яка користь бачити, не маючи смаку!
22. Без бажання все важке, навіть найлегше.
23. Роби те, до чого народжений, будь справедливий і миролюбний громадянин, і досить із тебе.
24. Життя наше - це подорож, а дружня бесіда - це візок, що полегшує мандрівникові дорогу.
25. Чисте небо не боїться блискавки та грому.
26. Частки розбитого дзеркала всі однаково лице відбивають.
27. Хіба коли-небудь була дружба поміж скупими?
28. Не буде тверезий той, хто перевантажує себе їжею, хоча б він і не пив вина.
29. Як хто посіє в юності, так пожне в старості.
30. Найкраща помилка та, якої допускаються у навчанні.
31. Коли є червінець, навіщо бажати, щоб і гаманець був золотий.
32. Плаває нещасливо той, хто не вміє досягти гавані.
33. Що швидко запалюється, те раптово гасне.

Григорій СКОВОРОДА
 
 
Ще одна московська парафія

До Президії Національної спілки письменників України надійшла заява членів НСПУ Анатолія Сопільника та Геннадія Мороза, в якій письменники-українці Маріуполя рішуче протестують проти створення у місті відділення Національної спілки письменників України.
Що за маячня?! Письменники-українці протестують проти створення у рідному місті письменницької організації?! Чого ж їм протестувати?
Українські письменники Анатолій Сопільник і Геннадій Мороз пояснюють: "У місті, де осатанілі манкурти і москвинські приблуди безкарно поглумилися над Патріархом Філаретом, створюється ще одна московська парафія, яка зсередини руйнуватиме нашу творчу Січ... Вважаємо безчесним для Національної спілки письменників України створювати свою філію, в якій не буде жодного письменника-українця. Ми в жодному разі не підемо на співпрацю з людьми, які шкодили, шкодять і будуть шкодити національним інтересам нашої держави".
Ось тепер зрозуміло: українські письменники Маріуполя просять Президію НСПУ не сприяти ворожим зовнішнім силам, котрі всіляко допомагають "п'ятій колоні", яка прикриваючись інтернаціональними, а то й українськими гаслами,  хоче звити собі кубельце і у Національній спілці письменників України.
Ну, і що, допомогло звернення-крик? Ні - бо над усе, в тому числі й над національні інтереси стоїть буква статуту НСПУ, яка дозволяє творити міські осередки. До того ж і прецедент вже був: створення Стрийської міської організації НСПУ. Анатолій Сопільник і Геннадій Мороз намагались пояснити своїм керівникам, що "патріотичний Стрий і бездуховний маріупольський Чорнобиль ототожнювати не слід".
Та марно. Буква (а за нею, очевидно, і традиційний страх образити "старшого брата") виявилися сильнішими за національні інтереси.

Роман КОВАЛЬ,
письменник
 

Черговий успіх сивочолого літклубівця

Досі послідовний український патріот Олег Орач скоїв вчинок, за який напевно вже карається: несподівано для шляхетного українського громадянства він взявся за переклад з російської римованих текстів вже немолодого літклубівця, відомого у  Маріуполі зубопротезиста Віталія Солдатова.
Навіть якби в тій, з дозволу сказати, поезії було хоч кілька напівсвіжих думок та один-два не засмальцьованих пальцями графомана образів, я всеодно, зупинивши пана Орача на спілчанських сходах, мовив би по-товариськи: "Друже Олеже, нащо воно вам здалося? Хай той, як його? - ну, той з Маріуполя, читає свої тексти в дні сімейних свят за кухонним столом. Там, принаймні, успіх забезпечений"...
Стоп, може, я пересмикую, ображаю подиву гідного поета, земляка А. Пушкіна?
Знову читаю римовані тексти ентузіаста: "Ні, на землі немає раю", "І долі ми не вибираєм", "Навчають змалку нас безплатно", "Будуть будні, а може, й празники", "Знов у вирій летять журавлі", "І повір, не збрешу я судьбі" - і так далі. Гадаю, всім вже зрозуміло, що у нашого сивочолого аматора - що не рядок, то народна перлина, принаймні, глибока, вистраждана мудрість. Що ж того, що вона неоригінальна, часто чужа, та від частого вживання засмальцьована, ще й висловлена банально.
Особливо приємно вразило, коли "рускій" Солдатов, "з любов'ю" дивлячись на Карпати, фамільярно звертається до них на "ти": "Ти пробач, що сьогодні з тобою // По-ро-сійськи ізнов говорю". Поблажливий тон підказує, що автор наперед знає, що йому мусять вибачити. Бо він з тих російських Солдатових, які колись все це завоювали...
В одному зі своїх віршів Олег Орач зазначив: "Поет не той, що пише вірші, // А той, хто чинить, як поет". Невже, пане Олеже, Ваш переклад з російської неоковирних банальностей, є вчинком справж-нього поета?
Як думаєте, що б на все це сказав Ваш побратим Василь Стус?

Роман КОВАЛЬ,
письменник





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ