Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2018 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


лютий 2018

    > Повернути Богдана
    > Свято століття проголошення незалежності УНР
    > 100 р. перемоги над російською армією
    > Свято на батьківщині Опанаса Шаповала
    > Кость Блакитний, Головний отаман Холодного Яру
    > “Петлюра народився у Вінниці…”
    > Д-р Христина Сушко
    > Пам’яті Віктора Чумаченка
    > Воякові УПА – 90!
    > Павло Гаврилович Вакулюк
    > Микола Ілліч Болгуновський
    > Таємниця врятованої світлини
    > 125 років сотнику Павлові Гарячому
    > Володимир Кравчук
    > Як Зелений боровся з бандитами
    > Газета за лютий 2018 р. у форматі *.pdf

Повернути Богдана

Це – полонений Богдан Пантюшенко-“Броня”. Його не обміняли 27 грудня.
Богдан – командир танка. Разом із двома бойовими товаришами його взяли в полон 18 січня 2015 року. Це було під час операції поблизу селища Спартака і Донецького аеропорту.
24 листопада 2016 р. його дружина Вікторія написала колонку на “Українській правді”. Життя про те, як 675 днів живе без чоловіка. Зараз вони окремо вже 1384 дні (станом на 27 грудня 2017 р. – Ред.). До того, як Богдан пішов на війну, вони прожили разом усього рік.
Прочитайте колонку дружини танкіста 1-ї танкової бригади. І пам’ятайте про героїв, які чекають на звільнення з полону бойовиків.

Фонд “Повернись живим”



Свято століття проголошення незалежності УНР

“Колонна зала Київської міськради була заповнена вщент, багатьом не вистачило місця. Коли бачиш стільки поруч українців, зневіра відступає, – написала учасниця свята Надія Гайдук із Кривого Рогу, мама Іллі Гайдука, який поліг за Україну.

Сторіччя проголошення Української державності мало би стати великим національним святом. Проте, на жаль, на державному рівні дати, які підкреслюють велич і єдність української нації, не відзначають. Тож організацію і проведення урочистого заходу, присвяченого знаменній даті, взяли на себе Історичний клуб “Холодний Яр”, ВО “Свобода”, “Національний корпус” і “Правий сектор”.
“Шановні козаки, дорогі козачки! Шановні петлюрівці, гетьманці, болбочанівці, брати хлібороби! Дорогі українці з-під стягу Міхновського, Коновальця, Бандери та Андрія Мельника! Сьогодні в нас на всіх одне свято – свято проголошення Української державності! – так почали вечір ведучі Роман Коваль та Іляна Гайдук. – Сто років тому в Києві, під який підступали російські варварські орди Муравйова, було проголошено IV Універсал. “Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”.
Коли пролунали ці вікопомні слова, публіка у великій залі Педагогічного музею вибухнула громом оплесків і вигуків “Слава!”, що нескінченно лунали в залі, “аж стіни дріжали”. Так писав Петро Мірчук у книжці “Українська державність”. Але 4-й Універсал було проголошено, зауважував історик, за тиждень після того, як військовий міністр Микола Порш своїм декретом демобілізував “всі регулярні українські військові частини”… Та що казати, коли Михайло Грушевський, який проголосив 4-й Універсал, у своїх статтях вже після проголошення Української державності стверджував, що самостійність це лише етап до федерації, бо “провідною ідеєю нашого національно-політичного життя”, писав він, “залишається й надалі – не самостійність, а федерація”.
А голова Ради Міністрів Володимир Винниченко у книжці “Відродження нації” про студентів, які в обороні 4-го Універсалу полягли під ст. Крути, сказав, що “цвіт нашої молоді поліг за чужу нам ідею державності”… Отакі керівники! Отакі “світочі”. І їх сьогодні в Україні канонізують… Не Миколу Міхновського, не Петра Болбочана, не Євгена Коновальця, а їх, політичних русофілів, які не вірили в незалежність, яку проголошували… І все ж історичні слова про Українську державність пролунали, пролунали з уст офіційних осіб, перших осіб Української Народної Республіки. Й були законодавчо оформлені. І знайшлися люди, які хотіли зі зброєю в руках захищати Українську державність. Проголошення 4-го Універсалу означало: Україна відкинула нахабний ультиматум російського Совнаркома і прийняла виклик – воювати так воювати! Тут, у Колонній залі Київської міської ради, зібралися люди, які всі до одного розуміють, що Самостійна Україна – це конечність, а не етап до федерації з Росією, що тільки могутнє військо може оборонити нашу незалежність.
Тут, у центрі столиці Самостійної України, якою і сьогодні керують чужі люди, зібралися козаки і козачки, націоналісти різних формацій, які розуміють, що тільки перемога над імперською Росією може забезпечити існування Української держави, тому нашою мрією є розвал Росії, і кожен із нас для цього вже дещо зробив. Ми мусимо втілити мрію наших предків. І нехай наші правнуки через сто років святкують не століття проголошення незалежності, а 100 років її реального існування, дасть Бог, і домінування у світі. Це можете забезпечити ви – найкращі представники нашого народу! Слава Україні!”
Українців вітали голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, речник партії “Національний корпус” Олександр Алфьоров, член Центрального проводу партії “Правий сектор” Дана Виноградова, голова ОУН Богдан Червак, голова Київського міського штабу Національно-визвольного руху “Правий сектор” друг “Вій“ (Володимир Загазей) та командир “Легіону Свободи” Олег Куцин.
У той день у Колонній залі Київради лунали пісні “Повіяв вітер степовий”, “Пане Симоне” (сл. і муз. Олександра Смика), “Пане полковнику” (сл. і муз. Олександра Веремчука), пісня “Роковини” (сл. Ананія Волинця, муз. Тараса Силенка), “Десь за Дніпром гримить гроза” (сл. і муз. Анатолія Сухого), “Пісня про отамана Зеленого” (сл. Миколи Щербака, муз. Тараса Силенка), “Ніколи не плач” (сл. і муз. Сергія Василюка), “Спомин” (сл. і муз. Василя Лютого), “Меч Арея” (сл. і муз. Василя Лютого). Ці пісні виконували Сергій Василюк, Тарас Силенко, Василь Лютий, Володимир Самайда, Гриць Лук’яненко, Валерій Мартишко та Анатолій Сухий. А Валерій Мартишко ще й виконав власний вірш “Остання ніч на рідній землі”.
21 січня, у день проведення заходу, згадали ми й про Олексу Гірника, який на знак протесту проти окупації України спалив себе біля могили Тараса Шевченка 21 січня 1978 року. Спом’янули й вояків 81-ї Окремої аеромобільної бригади Ігоря Білика, Івана Вітишина, Андрія Гаврилюка, Руслана Коношенка, Євгена Яцину та кулеметника Ігоря Брановицького, які 21 січня 2015 р. полягли в битві за Донецький аеропорт. Вклонилися пам’яті бійців “Правого сектора”, які відали своє життя за Україну в січні ц. р., – друга “Гахи”, друга “Спікера” і друга “Гайдамаки”, а також брата співведучої цього вечора Іляни Гайдук – Ілька Гайдука, який загинув у небі над Луганським аеропортом.
На завершення свята українського духу виступив гурт “Хорея Козацька” – мистецька слава нашого народу. Вони виконали пісні, народжені в добу Української революції “Од синього Дону до сивих Карпат” (сл. Олекси Кобця-Варави, муз. Михайла Гайворонського), запорозький народний марш “Гей, не дивуйте, добрії люди” (сл. Христі Алчевської), гімн Коша “За рідний край” (сл. і муз. Ярослава Ярославенка), пісню “від старих просвітян” “Гей, Вкраїнці, іще наша живе річ святая” (записано від Ігоря Рачка) та романс “Забудь мене” (сл. Василя Пачовського).
Слід сказати, що під час виступів діячів і виконання пісень на великому екрані демонструвалися світлини усусусів, козаків і старшин Армії УНР, отаманів, діячів УНР та авторів цих пісень.
А завершили вечір Державним гімном УНР “Ще не вмерла України…” (обробка Олександра Кошиця).
 В урочистостях до 100-ліття проголошення Української держави взяли участь козаки Історичного товариства “Чорні запорожці”, реконструктори клубу “Повстанець” та близько 400 киян і гостей столиці, які щиро дякували організаторам за радість і гордість, яку вони відчули в цей день.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Світлини Оксани Бут і Юрка Слюсаря.



100 р. перемоги над російською армією

7 березня 1918 р. біля ст. Бобринської (тепер станція Тараса Шевченка) Вільне козацтво (8000 осіб) розгромило 8-му російську армію. “Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні [Михайло] Муравйов”.
Вдячні нащадки не забули подвиг прадідів. Цю світлину прислав В’ячеслав Ляховченко, водій електропоїзда. Побачив 8 січня й сфотографував. І підписав: “Станція ім. Тараса Шевченка, Північний вокзал”.
На жаль, у тексті на меморіальній дошці є помилки. Операцією командував Хведот Бондар із с. Керелівки. А подія сталася 7 березня 1918 р. (за н. ст.). 15 лютого 1918 р. (1 березня 1918 р.) – у цей день ми перейшли на новий стиль. Відповідно дат від 16 до 28 лютого не існує. Але це дрібниці. Те, що Водяного згадали, – добре, він був полковником Вільного козацтва, та все ж керував операцією об’єднаний штаб на чолі з Хведотом Бондарем.
Згодом в інтерв’ю газеті “Известия В.Ц.К.” Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що мало на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а й, навпаки, сама перейшла до наступу, чим завдала чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію”.
Вшанування переможців “непереможного” Муравйова відбудеться 2 лютого на станції ім. Тараса Шевченка Одеської залізниці. О 10.00 – урочисте відкриття й освячення меморіального знаку на славу Вільному козацтву, реконструкція бою вільних козаків з москалями, о 13.00 – концерт у Будинку культури ім. Тараса Шевченка та показові виступи шкіл козацького бойового мистецтва.
Свято української перемоги відбудеться за підтримки Смілянської міської ради і особисто її голови Костянтина Синьогуба. Організатори урочистостей: ГО “Смілянська сотня ім. Василя Бурки Українського вільного козацтва” (отаман Віктор Шевчук) та Благодійна організація “Благодійний фонд “Діоніс”.
Вільним козакам слава!

Роман КОВАЛЬ



Свято на батьківщині Опанаса Шаповала

У с. Княжій відбулося свято. Навіть погода сприяла, і лише їдкий вітер інколи підлякував, але дарма. Велелюдний урочистий мітинг із нагоди відкриття пам’ятного знаку до сторіччя Української революції та заснування Вільного козацтва в с. Княжій на чолі з “дідом Шаповалом” зібрав козаків, митців, школярів та односельців.
Про “діда Шаповала”, створення в 1917 р. Княжанської сотні Вільного козацтва та вставлення меморіального знаку розповіли сільський голова Наталія Шевченко, Вадим Мицик та меценат проекту – депутат Звенигородської районної ради Віктор Шевченко.
Голова Звенигородського волонтерського благодійного фонду “З Україною в серці” Віктор Ткаченко оповів, як воюють наші хлопці, у тому числі й княжани, на Донбасі та вручив сільраді прапор, підписаний воїнами АТО.
Отаман Товмацького куреня Дмитро Вовк представив пісню про отамана Шаповала – “Козацька слава” (сл. Віктора Подороги). Отець Василь зі Звенигородки освятив пам’ятний знак та благословив 11 кандидатів до вступу у вільні козаки Княжанської сотні Козачанського куреня. Ритуал посвяти провели отаман та писар Козачанського куреня Вільного козацтва Олег Голуб та П. Дяченко. Завершилося свято чудовим концертом за участю артистів Княжанського будинку культури, Звенигородського районного будинку культури та чоловічого вокального ансамблю “Гайдамаки” зі Шполи (художній керівник Дмитро Вовк), а художник із м. Ватутіного Василь Гелетко представив виставку своїх козацьких картин.
Минула слава Звенигородського вільного козацтва відроджується.
Слава Україні!

Ростислав ЛИТВИН
На світлині – автор макету пам’ятного знаку Вадим Мицик, меценат Віктор Шевченко та голова села Наталія Шевченко.



Кость Блакитний, Головний отаман Холодного Яру

Село Ганнівка розкинулося на берегах річки Жовтої, яка тихо тече-в’ється через усе село і то виблискує глибокими плесами, то заростає очеретом… У цьому селі 10 лютого 1898 р. в заможній родині хліборобів і народився Кость Пестушко, майбутній козацький отаман… Який був із себе Кость?
“Був це чоловік вище середнього зросту, – писав про свого старшого брата Федір Пестушко. – Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабеллюм, зліва пляншетка, а через шию – далекогляд…”
“За нетривалий період, – писали чекісти, – загін Степового виріс до 20000 осіб, мав дві гармати і кулемети… були також автомобілі, мотоцикли і велосипеди, які Степовий здобув, захопивши у Криворізькому повіті дві автоколони…”
Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунгом Степового была “Самостійна Украіна”.
Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл – Верблюжки, Варварівки, Водяної і Петрової. Про повстання, яке підняв Кость Блакитний, свідчать панічні інформаційні зведення Кременчуцької губернської ЧК. Подаю їх мовою оригіналу: “В районе Павлыш – Лекаревка оперируют банды около 1000 человек. По сводке штаба тыла от 28 августа – по дополнительным сведениям, повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд. Александрийский уезд. 4-го сентября бандой до 2000 человек под предводительством Степового был произведен налет на Александрию... В нашем отряде есть жертвы... Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка... Александрийский район. Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности, до 5000 человек, в составе пехоты, кавалерии и артиллерии с орудием, пулеметами, большим запасом снарядов и патронов, в результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит”.
У цьому бою повстанці Степового захопили дві гармати і декілька кулеметів. Чекіст-історик Борис Козельський писав, що “в районі діяльності Олександрійської (Степової. – Ред.) дивізії майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів кип’ячий казан”.
У бою багато що залежить від командира, від його особистих якостей. “Блакитний був надзвичайно популярний серед своїх Херсонців... – писав Федір Пестушко (Юрко Степовий). – З нього був не тільки добрий командир, але й хоробрий вояка. Блакитний завжди в критичні хвилини бою вмів вселяти в своїх підлеглих героїзм і відвагу. Одна його поява серед передових розстрілень магічно діяла на вояків…”
Кость Блакитний загинув 9 травня 1921 року. Убивство Костя відбулося на очах у його молодшого брата Федора. Він стверджував, що, потрапивши в оточення, Кость застрелився. Останніми його словами були: “Як буде Україна вільною, передайте привіт!”
Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її незабутнього сина – Костя Степового-Блакитного. Україно, чуєш?!

Роман КОВАЛЬ
Коваль Р. Коли кулі співали. – Київ – Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2006.

Костю Блакитному – 120 років!

9 лютого 2018 р. о 14.00 в актовій залі Криворізького державного педагогічного університету (пр. Гагаріна, 54) розпочнеться академія з нагоди 120-ї річниці з дня народження командира Степової дивізії, Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка (Степового-Блакитного).
Участь візьмуть президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, лідер гурту “Хорея Козацька” Тарас Компаніченко, кобзар Тарас Силенко, фронтмен гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк. Лунатимуть пісні Визвольної боротьби доби Української Народної Республіки.
10 лютого об 11.00 у родинному селі отамана Ганнівці (Петрівського району Кіровоградської області) відбудеться вечір пам’яті Костя Пестушка та покладання квітів до пам’ятника отаману.

На світлині:
Бур’ян Д. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії. Папір, вугільний олівець. Черкаси, 2017.



“Петлюра народився у Вінниці…”

Так під час доповіді в Кабміні 15 січня 2018 р. обмовився один із доповідачів. Йшлося про спорудження пам’ятника Симонові Петлюрі в Києві 2019 року… “Колись Вінниця і Полтава були одним містом”, – дотепом зняв напругу прем’єр В. Гройсман, голова оргкомітету з підготовки та проведення заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 рр. та вшанування пам’яті її учасників.
Звітували за минулий рік і планували діяльність на майбутнє. На мій погляд, зробили мало, а запланували ще менше. На 2018-й заплановано лише 7 подій, а саме відзначення 100-річчя проголошення незалежності УНР, 100-річчя бою під Крутами, 100-річчя затвердження Тризуба Державним гербом УНР, 100-річчя звільнення Криму від більшовиків, 100-річчя створення ВМС України, 100-річчя Листопадового зриву та 100-річчя заснування Української академії наук.
Привертає увагу те, що із травня по жовтень не заплановано жодного заходу на виконання Указу Президента України “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років”.
У своєму виступі я проінформував голову оргкомітету В. Гройсмана про звернення Історичного клубу “Холодний Яр” з 24 пунктів і деякі з них озвучив. Я запропонував відзначити концертом кубанської пісні (силами українських виконавців; за участю гостей – перших осіб держави) 100 років Кубанської Народної Республіки (16 лютого); провести вечір пам’яті Євгена Маланюка, сотника Армії УНР, ад’ютанта командувача Дієвої армії УНР, геніального поета (16 лютого, з нагоди 50-х роковин від дня смерті), та відновити зруйноване вандалами погруддя Миколи Міхновського на Байковому цвинтарі.
Крім того, закликав відзначити 100-річчя перемоги Вільного козацтва 7 березня 1918 р. біля ст. Бобринської, тепер ст. Тараса Шевченка (тоді Вільне козацтво розгромило 8-му російську армію), а також 100-ліття перемоги під Полтавою гордієнківців і звільнення м. Полтави запорожцями Петра Болбочана 27 березня 1918 року.
Богдан Червак нагадав, що на Лук’янівському кладовищі поховані студенти, які загинули на ст. Крути (Володимир Шульгин та Володимир Наумович), і що їх обов’язково треба вшанувати на державному рівні. А Олег Слабоспицький слушно зауважив, що у планах оргкомітету не заплановано заходів із вшанування Гетьмана України Павла Скоропадського. Ми теж на це звернули увагу. Тож у листі Історичного клубу “Холодний Яр”, який я після виступу передав у руки В. Гройсману, зокрема, є пропозиція відзначити 100-ліття проголошення Гетьмана України Павла Скоропадського 29 квітня 2018 р., а 3 травня провести вечір пам’яті з нагоди 145-річчя від дня народження Гетьмана України Павла Скоропадського. Також я передав прем’єрові лист Володимира Стецюка з Кривого Рогу, голови оргкомітету із вшанування Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка з нагоди його 120-ліття.
По завершенні роботи оргкомітету у приватній розмові я закликав мера Києва Віталія Кличка побудувати в Києві пам’ятник полковникові Армії УНР Петрові Болбочану, показав йому світлини моделі пам’ятника, яку виконав геніальний скульптор Михайло Горловий, подарував мерові книжку спогадів сотника Бориса Монкевича “Похід Болбочана на Крим”. Віталій Кличко подумав, подивився на обкладинку і чемно запитав: “Ви Борис Монкевич?”
Отак наші керівники знають історію українського народу... Та що робити! Мусимо продовжувати працю. Дякую п. Віталієві, що розпорядився, щоб головний архітектор Києва Олександр Свистунов, який був присутній при нашій розмові, зустрівся зі мною та вивчив питання встановлення пам’ятника Петрові Болбочану в Києві.
Ще у зверненні Історичного клубу “Холодний Яр” до прем’єра є пропозиції провести вечір пам’яті з нагоди 105-ї річниці загибелі українських героїв під час повстання в Лук’янівській в’язниці в м. Києві 9 лютого 1923 р., а саме отаманів Холодного Яру Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Ларіона Загороднього, Сергія Захарова, Юрія Дробатковського, отамана Київщини Івана Гайового, полковника Костя Здобудь-Волі, сотників Армії УНР з Галичини Миколи Опоки і Михайла Турка (всього 38 осіб). Радили не забути про 100-ліття перепоховання крутянців 19 березня 1918 р. в Києві на Аскольдовій могилі.
Історичний клуб “Холодний Яр” запропонував відсвяткувати 100-ліття нашої перемоги під Ромоданом (21 березня), 100-ліття звільнення Харкова (6 квітня), 100-ліття історичної зустрічі (17 квітня) в м. Олександрівську (нині Запоріжжя) Січових стрільців полк. Василя Вишиваного і Кримської групи полковника Петра Болбочана.
Нагадали ми, що 31 березня виповнюється 145 років із дня народження Миколи Міхновського, ідеолога Самостійної України і творця українського війська, а 10 квітня – 120 років із дня народження патріарха УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника), козака кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка (11 червня – 25 років із дня смерті патріарха). Запропонували ми відзначити й такі дати:
100 років заснування Гетьманом Скоропадським першого українського державного університету – Кам’янець-Подільського українського державного університету (1 липня);
70 років із дня смерті Всеволода Петріва, командира легендарного полку кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, військового міністра уряду УНР, генерала-хорунжого Армії УНР (10 липня);
55 років від дня смерті Олени Степанів-Дашкевич, командира чоти УСС, лицаря Срібної медалі хоробрості й Воєнного хреста, чотаря УГА, науковця, політв’язня російських тюрем і таборів, матері академіка Ярослава Дашкевича (11 липня);
70 років із дня загибелі Василя Вишиваного, полковника Армії УНР, українського поета (18 серпня);
135 років із дня народження українського полководця Петра Болбочана, командувача Запорозького корпусу та Лівобережного фронту Армії УНР, полковника Армії УНР, визволителя Криму (5 жовтня);
70 років із дня смерті вояка, видатного поета і науковця Леоніда Мосендза, хорунжого Наливайківського полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР, перекладача, доктора хімічних наук (14 жовтня);
130 років із дня народження Левка Лепкого, співорганізатора Легіону УСС, команданта кінної сотні УСС, автора стрілецьких пісень, автора пам’ятників на могилах січових стрільців (7 грудня);
140 років з дня народження Михайла Омеляновича-Павленка, генерала-полковника Армії УНР, начального командувача УГА, командувача Армії УНР, командарма Першого зимового походу, лицаря ордена Залізного хреста (8 грудня).
Як жаль, що Інститут національної пам’яті не дав цих пропозицій! Як жаль, що досі не заплановано вшанувати цих видатних українців на державному рівні, – хоч і є Указ Президента України “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років”. Вшанування, як то кажуть у Верховній Раді, планують відбути за скороченою процедурою…
Нагадую, що оргкомітет з підготовки та проведення заходів з відзначення подій Української революції 1917 – 1921 рр. на весь 2018 р. запланував лише 7 подій. ..
Минуло кілька днів. На День Соборності листоноша Лариса принесла мені урядовий рекомендований лист із Кабміну. У листі заступник начальника управління секретаріату Кабінету міністрів Вадим Городецький повідомив мене, що звернення Історичного клубу “Холодний Яр” до прем’єр-міністра з пропозицією включити у програму вшанування на 2018 р. низку важливих подій – з позитивною резолюцією прем’єра – розіслано Міністерству культури, Міністерству закордонних справ, Українському інституту національної пам’яті, Держкомтелерадіо, Національній академії наук України, відповідним обласним державним адміністраціям (далі цитую) “для спільного розгляду та інформування Вас і Кабінету Міністрів України про результати”.
Того ж дня Богдан Червак, 1-й заступник Держтелерадіо, зателефонував мені й підтвердив, що такий лист Держтелерадіо справді отримало.
Дай Боже, щоб наші добрі ініціативи були цього року втіленні у життя.
Наприкінці року прозвітую, що з цього зроблено.

Роман КОВАЛЬ



Д-р Христина Сушко

7 лютого 1967 р. померла Христина СУШКО, санітарний поручник 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії, лікарський помічник, голова правління Щипйорнівської філії Української спілки військових інвалідів.

Христина Сушко – ім’я це широкому світові незнане; про нього не сурмили у дзвінкі сурми герольди, не розголошували його в панегіричних статтях військові кореспонденти...
Гнані мачухою-долею, забуті цілим світом, ми б’ємося за своє національно-державне істнування самотужки, своїми власними силами і не маємо ні часу, ні спромоги дбати про гучний розголос наших героїчних змагань; та це нас мало і обходить.
Як давні спартанці в Термопільській дефіляді, військо наше б’ється до останньої снаги, певне своєї ідеї, пам’ятаючи заповідане предками-запорожцями гасло: “Чи добути, чи й дома не бути!”
Де вже нам дбати про окремі одиниці, про вихвалення наших лицарів-героїв!
А похвалитись могли б дечим і ми...
От хоч би і цим ім’ям, що виписане в титулі цеї замітки.
Ім’я це належить високій істоті з незвичайною силою духа, жінці-героїні, якою має право пишатись ціла нація. В Давній Греції таку людину ми на привселюднім святі увінчали б лаврами, тепер у инших державно визнаних народів таких людей нагороджують орденом “Virtuti Militari”, у нас...
Невеличке коло наших читачів довідалося про Христину Сушко лише з уміщеної в VІ числі нашої часописі резолюції Головного Отамана на рапорті Начальника Військової Місії у Варшаві про видачу лікарю Сушко грошової допомоги на курортне лікування. В згаданій резолюції було виразно підкреслено, що в боротьбі за українську незалежність пані Сушко визначилася “цілковитою відданістю справі і визначним героїзмом”, а тому грошова допомога на її лікування є лише “реалізацією обов’язку держави і її влади до одної з кращих дочок її”.
Здається, цілком виразно і ясно. Але як і в давню давнину лаври Аристида не давали спати Темистоклю, а поруч з великим Патроклем жив і робив свої каверзи огидливий Терсіт, так і у нас... не обійшлось без нашептів і заздрих пересудів.
Що то, мовляв, за визначний героїзм могла проявити “жінка-лікарь”, і чому, власне, їй видається грошова допомога на лікування в якімсь “курорті”, коли і т. д.
Отже, для вияснення цього болючого непорозуміння і для висвітлення героїчної постаті пані Сушко я подаю тут ті коротенькі відомости, які вдалось мені зібрати з певних військових джерел і від самої пані Сушко у Варшаві.
Христина Скачківська, жінка бригадіра N-ської Стрілецької дивізії Романа Сушка, родилась на Північному Кавказі, в Сочі, що лежить при березі Чорного моря. Далі якийсь час жила на Україні, а потім для здобуття вищої освіти вдалась за кордон, де, власне в Льозанні, скінчила на медичному відділі університет, одержавши учену степінь доктора медицини. Пізніш для визнання прав лікаря в Росії зложила іспити при Військовій академії в Петербурзі. Вибухла війна і революція. Вірна дочка українського народу і щира патріотка свого краю Христина Скачківська на початку 1918 року вступила до українського війська яко культурно-освітний старшина і полковий лікарь і з того часу весь свій хист, знання і високі почуття серця віддає свому посвяченню. Настає хвиля гетьманської реакції: Христина не хоче служити гетьманові і, щоб сяк-так перебути злидні, вступає касіркою до аматорської української трупи, що грала з добродійною метою в Пущі-Водиці біля Київа. Аж ось Петлюра підіймає повстання проти самозваного гетьмана, і Христина знову в рядах нашого війська яко лікарь-старшина 5-го полку корпусу Січових Стрільців. 5-го червня 1919 р. в бою під с. Малою Салихою (ст. Пузирки, між Старокостянтиновим і Шепетівкою) вона, рятуючи кулемети, дісталась у полон до більшовиків, при чому 8 верст озвірілий хам-більшовик, їдучи конем, волочив за довгі коси свою жертву. В полоні була поневіряна, тяжко бита і мучена. Відважність духа і сприт рятують її з неволі. Непомітно викравшись, вона втікає на даху переповненого більшовиками потяга, а потім, скочивши, добірається до Чорного Острова, де дає нашим військовим властям справоздання про розположення більшовицьких частин і знов береться до своєї праці в війську.
10-го липня того ж року була ранена двома кулеметними кулями в праву руку і, не виходячи з рядів, лишилася в полку, за що дістала подяку в наказі військам У. Н. Р. за ч. 56, підписанім командармом Сальським.
В серпні того ж року вже в 4 полку С. С. під с Великою Салихою (напрям В. Пузирки – Шепетівка) під час найбільшої небезпеки вона, підтримуючи бадьорість духа стрільців, йшла з ними в першій лінії і була тяжко контужена, внаслідок чого стався параліч правого боку (Hem. dex.).
Ослаблена фізично, ще не володіючи рукою, при відвороті наших військ до Польщі була залишена разом з 1200 хворими на тиф і віспу старшин і козаків, відданих на її опіку в м. Старокостянтинові.
Весь тягар праці на терені, занятім ворогами, вона перенесла з незвичайною мужністю, терплячи фізичні й моральні гризоти великої відповідальности за покинених на неї хворих, безпомічних людей, несучи обов’язки головного лікаря, каптенармуса і т. п. Зрештою, сама заслабла на плямистий тиф і запалення легенів, але й тут силою могучого духа перенесла все, не піддалась.
В час польської інвазії (коли майже всі хворі видужали, а решту – 150 душ разом з майном шпиталю забрав санітарний шеф 13-ї дивізії Галєра, приєднавши їх до 801 польського шпиталю в Шепетівці) її інтерновано разом із січовими стрільцями в м. Луцьку, де вона знову заслабла.
По видужанню військовою місією в Польщі її призначено до N-ської стрілецької дивізії, з якою вона яко курінний лікарь-поручник 46 стрілецького куріня, разом з своїм чоловіком-героєм [Романом Сушком], брала участь у всіх походах і боях (див. “Син України”, ч. IX, де уміщено цікавий малюнок одного з таких боїв в оповіданню самовидця “Серед Поліщуків”).
Не знаю, коли становище цієї жінки за час пробування у війську було найтяжчим, але становище її яко курінного лікаря було одним з дуже й дуже тяжких. Курінний лікарь має всього лиш одного помішника-фельдшера і санітарний візок з медікаментами. Щоб давати першу поміч в наглій потребі, доктор-поручник Сушко завжди йшла в першій лінії, наражаючись на певну небезпеку. І от в бою під Пергою (р. Уборть), виконуючи свої обов’язки, вона була ранена двома кулями з берданки в праве легке (у праву легеню. – Ред.) і черево, – знепритомніла і впала в річку. Лікарь-поляк випадково надибав її там, зробив перев’язку і, махнувши рукою, сказав: “Niema со zabirac pani, marna ргаса – tutaj juz nic nie pomoze”.
Польські жовніри все ж таки забрали її на воза і привезли до шпиталю. Виявилось, що кишки прострелено в кількох місцях і одна куля засіла в хребті, наслідком чого – повна безвладність ніг і ризиковна операція кишечника.
І от пані Христина Сушко у Варшаві. Тут їй зробили вже четверту операцію: витягли кулю, втяли ще кілька сантиметрів кишок, а полегкости нема, бо процес загнивання в кишках не припиняється, і оце на днях її чекає п’ята операція – будуть знов утинати кишки...
Тепер хай буде вільно запитати мені тих сердечних патріотів, яких непокоїть справа грошової допомоги пані Сушковій.
Чи не могла б вона, маючи вчену степінь доктора медицини, займати вигідненьку посаду, скажем, бригадного лікаря і, живучи в гарних, культурних обставинах та шануючи своє здоровля, побірати добру платню? Чи варте чого те почуття, котре попхнуло її рятувати кулемети, переносити катування в більшовицькім полоні, йти в перших рядах війська під кулі, щоб у результаті дістати три тяжкі рани й дві контузії і терпіти надлюдські муки операцій, почуваючи, що життя її висить на волоску від смерти? Чи почуття патріотичного духу, високого героїзму і нестерпні фізичні й моральні муки варті бодай грошової заплати, потрібної на лікування?
Бодай не казати... Обставини, в яких доля судила жити одній з кращих дочок нашого народу – ті злидні родинного життя (у пані Cушко двоє малих діток) в зв’язку з прикростями важких обов’язків її чоловіка-командіра забрали майже всю ту грошову допомогу, яку було призначено на “курортне лікування”.
І от ми знаходимо її, нашу мученицо-героїню, не на “курорті”, а у Варшаві, в убогій обстановці двох маленьких кімнат напередодні п’ятої операції... без грошей. Правда, разюча одміна?
Я був у неї три рази, але, уявіть собі, наперекір свойому сподіванню, мучениці не бачив, лише героїню, що сяяла і духовною, і фізичною силою.
У військовій уніформі, з трудом спираючись на милицях, вона намагалась підвестися, щоб обняти мене, коли я прийшов у перший раз.
Лице і постать правдивої красуні.
Білий, молочно-мармуровий тон делікатного овала лиця, середньої міри, чисте чоло, з легко випнятими на боках його опуклостями, що свідчать про силу розуму, чорні, “на шнурочку”, брови, і з під них просто дивляться глибокі як море, повні сонячного проміння, ласкаві карі очі; рівний ніс, із чепурно викраяних уст грає зваблива, мила усмішка.
“Дочка моря і сонця!” – була перша моя думка, якою хотілося визначити цю істоту.
На жаль, нема місця ширше розповідати про вражіння. Скажу коротко. Вона, відповідаючи на мої запитання про стан її здоровля, геройські вчинки і посвячення рідній справі, весь час сяяла ласкавою веселою усмішкою і говорила з таким переконанням і так, я би сказав, наївно-просто, немов би все те, що з нею було, і не могло бути инакше, немов би мова йшла про звичайні собі речі.
На хвилинку легким мінором забринів її голос, коли згадала про свою любов до музики, про те, що дев’ять літ вчилася грати на арфі. Журилась долею малих діток... Про себе байдуже, дарма, якось то буде.
Фізичні болі вона очевидно скривала. Я сидів, слухав і дивувався. Я почував себе під її впливом, під її владою, вона, слаба, тяжко ранена жінка, своєю бадьорістю уздоровлювала мою душу наче добрим вином, напувала своєю щирою мовою, наче пахощами, надихала красою могутнього духу і красою милого лиця. Я зрозумів тоді, за що на фронті так люблять її всі, за що січові стрільці називають її “пані-зірка”. І дійсно – зірка.
Нехай дарують мені читачі, що я, маючи вразливу душу поета, не здержався і заговорив про фізичну красу цієї незвичайної істоти. Чи міг би я бути байдужим, дивлячись на дар Божий? І коли, любуючись цим прекрасним даром, я зауважив пучок підстриженого темно-русявого волосся, що пестливо упав на біле чоло, мене, мов ножем у серце, пронизала думка: “А за це волосся... тоді таке довге, що сягало до п’ят, її волочив мерзенний більшовицький хам…”
І в ту мить краса її, краса нашої української жінки, мені стала ще дорожчою, ще болючіше-милою – вона кликала моє серце до помсти за зневагу, за тяжку образу, заподіяну мені, всім нам рукою ганебного ворога.
Вчора, коли я був останній раз, я застав пані Христину вже в ліжку майже непритомною, в гарячці, з температурою 40,5.
Їй треба неодмінно робити операцію, але при гарячковому стані робити операцію не можна; треба зачекати кілька день, поки гарячка спаде. Але що принесуть ті кілька день? Що принесе операція, коли вона відбудеться?
Хочеться думати, що все буде добре, хочеться вірити, що міцний організм все перенесе, все переможе і д-р Христина Сушко буде жити. Так буде, так мусить бути.
Зірка не згасне.

Микола ВОРОНИЙ
Син України. – 1920. – Ч. 12. – 27 жовтня. – С. 3 – 5.
Публікація Юрка Юзича.

Від редакції
Христина Сушко померла 1967 року у США. Микола Вороний у 1926 р. повернувся в окуповану Україну. 1934 року його арештовано “як польського шпигуна”. Розстріляли поета з групою селян 7 червня 1938 року. Вічна пам’ять!



Пам’яті Віктора Чумаченка



Воякові УПА – 90!

У Кривому Розі відзначив своє 90-річчя український лицар Роман Пастернак. Він останній на Дніпропетровщині вояк УПА.
Роман Пастернак народився 14 січня 1928 р. в с. Утиховичах Перемишлянського району Львівської області. У 15 років став членом Юнацтва ОУН, а в 1944-му, ще за німців, добровільно пішов в УПА. Проходив військовий вишкіл на Рогатинщині.
Перше бойове хрещення дістав у бою з німцями в с. Тучному Перемишлянського району Львівської області… У 1945-му, за російської окупації, воював у складі теренової боївки “Богдана”. 28 червня 1947 р. під час виконання бойового завдання потрапив у засідку. Майже 2 роки перебував під “слідством” у Львівській тюрмі на Лонцького. У березні 1949-го його перевели до Києва в Лук’янівську в’язницю, де його засудили до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у воркутинському таборі посиленого режиму. Працював у шахті. Не раз його кидали в карцер за участь у страйковому русі.
По 10 роках неволі його ще 10 років тримали у Воркуті під наглядом комендатури без права виїзду з міста. Тоді ж у Воркуті зустрів свою долю – таку ж, як і він, каторжанку-упівку Марію. Прожив з нею 30 років щасливого подружнього життя, виховав доньку і сина, дочекався внуків.
Лише 1966-го нарешті отримав паспорт і можливість виїхати з Воркути, але без права поселення в Західній Україні. Не мав права жити і в обласних центрах та великих містах, а лише за 101 км від них.
Оселився у Кривому Розі, працював слюсарем-складальником на заводі гірничого обладнання “Комуніст”. Наприкінці 1980-х почав долучатися до громадського життя. У 1989 р. одним із перших вступив до Народного руху України. Згодом організував і очолив Центрально-міську районну організацію НРУ. З 1992-го – голова Криворізької МО Всеукраїнського братства ОУН-УПА, член Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”. Лицар ордена “За заслуги” ІІІ ступеня.
Бажаємо п. Романові дочекатися перемоги українського війська на Донбасі та визнання державою його заслуг перед Батьківщиною.

Володимир СТЕЦЮК, журналіст
м. Кривий Ріг



Павло Гаврилович Вакулюк

(28.08.1928, с. Верхівня, нині Ружинського р-ну Житомирської обл. – 24.01.2018, Київ )

Помер Павло Вакулюк, кандидат с.-г. наук (1964), професор (1992), голова Товариства лісівників України (1967 – 1995), заслужений лісівник України, член Історичного клубу “Холодний Яр”, автор книжок про ліс, лісовідновлення і лісорозведення, історію лісів, а також книжки про свою родину та свою малу батьківщину. 1996 року Павло Вакулюк написав чудову передмову до книжки “Героїзм і трагедія Холодного Яру” під назвою “Історико-географічний опис Холодного Яру”.
Його дружина Олена Ліховецька – племінниця отамана Чорного Ворона (Віктора Чекірди) та підхорунжого Армії УНР Якова Чекірди, який на своєму довжелезному шликові вишивав хрестики, червоний – за вбитого більшовика, білий – за знищеного денікінця. Павло Гаврилович подарував мені фотографії Якова Чекірди під час його ризикованого відвідання Києва в 1972 р., а також світлину двоюрідної сестри Віктора та Якова – Палажки Ліховецької, начальника санітарного потяга Армії УНР. Усі ці світлини я опублікував у книжці “Чорний Ворон: п’ять біографій”.
Як людина Павло Гаврилович був добрий і щирий, врівноважений і делікатний. Востаннє ми з ним бачилися в Боярці під час встановлення меморіальної дошки Марку Шляховому, а говорили останній раз по телефону на день його народження. Звичайно, я бажав йому дожити до 90-ліття, “а потім ще трошки”. На жаль, так не сталося… Історичний клуб “Холодний Яр” висловлює щирі співчуття родині Павла Вакулюка.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

 

“Життя варто присвятити улюбленій справі”

Думаю, що в житті кожного є людина, яка мала вирішальний вплив на його майбутнє. Озираючись назад, розумієш: перший крок на обраному тобою шляху зроблено з опорою на чиюсь міцну руку. Для мене такою Людиною став дідусь Павлик, батько моєї чудової мами. Схоже, він раніше за всіх знав, що єдиною складністю у виборі майбутнього для мене стане питання “у який унівєр піти на історичний?”. Ще б не знати! Це ж дідусь, вкладаючи мене маленького спати, розповідав не казочки про всяких колобків, а адаптовані для дитячих вух сюжети про давньоруських князів, козаків або холодноярських повстанців. А ще він став прикладом того, що життя варто присвятити улюбленій справі. І як практик, і як науковець десятки років віддав охороні природи і лісовому господарству, роботі, яку любив абсолютно.
89 років – довгий шлях, пройдений з гідністю. Вранці 24 січня цей шлях закінчився. Вірю, Ти у кращому світі. Ми маємо це прийняти і ще якось це пояснити твоєму правнуку... Дідусю, тепер Ти назавжди з нами...

Максим ВАКУЛЮК



Микола Ілліч Болгуновський

(4.01.1934, Севастополь – 11.12.2017, м. Помічна Добровеличківського р-ну)

Закінчив Севастопольський педагогічний інститут. Учитель фізкультури та біології. Сотник Українського козацтва. Допомагав ДСУ та Історичному клубові “Холодний Яр”.
Вічна пам’ять!



Таємниця врятованої світлини

Рік тому запросила мене на розмову 89-літня Лідія Василівна Гома, троюрідна племінниця останнього отамана Київщини Пилипа Васильовича Драника-Косаря. І почула я таку історію: лежачи в ліжку, Лідія Василівна відчула у старій подушці щось тверде; розпорола і побачила стару фотографію. Хто сховав у подушці світлину, вона не знає.
На фото – допризовники із с. Княжичів, 1903 року народження. Фотографувалися княжицькі хлопці в Боярці 13 червня 1925 р., після відвідання Будаївського райвійськкомату. Про це свідчить надпис на звороті, зроблений Архипом Дяченком.
Лідія Василівна відразу впізнала свого батька – Василя Проценка (сидить по центру) та мого діда – Калістрата Саковського (стоїть ліворуч). Я визначила ще двох осіб – Архипа Дяченка (стоїть у центрі) й Антона Дудку (стоїть праворуч) …
Те, що фотографію було сховано, означало, що на ній зображено учасників боротьби проти російських окупантів. За її зберігання могли бути великі неприємності, тож навіть рідня не знала про цю таємницю. На моє переконання, всі хлопці так чи інакше причетні до Визвольної боротьби, бо були синами господарів.
У червні 2017 р. під час перепоховання знайдених у Жорнівському лісі останків воїнів, які загинули у Другу світову війну, я звернула увагу на немолодого чоловіка, дуже схожого на невідомого хлопця з фотографії. Попросила його зайти до мене. Він підтвердив, що на світлині – його дід по матері Прохор Кравченко, син м’ясника Микити Кравченка, який ще й мав 8 га землі. Олександр Нестеренко (так звали цього чоловіка) розповів, що Прохорова мати Катерина закликала княжицьких жінок не віддавати свого статку, боротися проти пограбування села – т. зв. колективізації. Наприкінці 1920-х “совласть” забрала у Микити його господарство і вислала із села.
Я передала фото до сільського краєзнавчого музею та розмістила у Фейсбуці. Невдовзі відгукнулася жителька Княжичів. Вона сказала, що на світлині їхній родич – Нечипір Пономаренко. Проте онука Нечипора Людмила Андріяшина не признала його. І повідомила, що її дід народився 1896-го, тобто на 7 р. старший за інших хлопців.
Припущення, що праворуч сидить Микола Пастушенко, виникло в мене після написання замітки для газети “Незборима нація” про надмогильний пам’ятник Миколі Пастушенку. Я зателефонувала його онуці Раїсі Скворцовій, надіслала фото, відвідала Миколину племінницю – Галину Бовенко. Після численних перемовин, перегляду багатьох фотографій, вивчення записів тих часів Раїса Скворцова і Галина Бовенко прийшли до висновку, що на фото – Микола Григорович Пастушенко, 1903 р. н., “сотник отамана Гайового”.
Слід сказати, що мешканці сіл Княжичів та Жорнівки підтримували отамана Гайового (Івана Грисюка). Колишній голова колгоспу Антон Дудка у спогадах, записаних у 1948 р., згадав прізвища 15 княжичців, які воювали в загоні отамана Гайового, серед них і Миколу Пастушенка. І додав: “Були ще й таємні агенти, які їм допомагали”.
Зверніть увагу на сумний погляд обох хлопців, які сидять по боках. Їхня доля трагічна. Через два роки життя Прохора і Миколи обірветься в Княжичах. Прохор загине від ножового поранення. Те, що його вбивцю так і не покарали (про це мені розповідала моя мама), може свідчити про те, що вбивця був представником окупаційної влади, а його жертва – ворогом “соввласті”. Миколу ж знайдуть повішеним у батьківській хаті…
На фотографії по центру сидить Василь Проценко, син господаря Ониська, який мав 6 га землі. Після “розкуркулення” в 1930 р. родина Проценків змушена була виїхати до м. Черняхова Житомирської області. Повертався до Княжичів Василь таємно, бо дозволу на проживання в рідному селі не мав. Загинув на фронті під час Другої світової війни.
Архип Дяченко (на фото стоїть по центру) взяв собі за дружину Прохорову сестру Палажку. Під час війни Палажку та її батька Микиту Кравченка розстріляли німці. Коли їх везли через с. Лука, Микита співав “Ще не вмерла Україна…”.
Про участь Калістрата Саковського (на фото стоїть ліворуч) у Визвольній боротьбі ми нічого не знаємо, проте його старший брат Харитон воював за Україну в загоні отамана Гайового.
Сьогодні ми віддаємо шану відважним хлопцям – нашим односельцям, які свою молодість присвятили боротьбі за Україну. Багато з них загинули. На жаль, пам’ять про них відновлюємо лише через століття.
“Борцям за Українську державу” – такий надпис буде викарбувано на пам’ятному знаку, спорудження якого вже розпочато в с. Княжичах.

Людмила ГРЕБЕНЮК, Історичний клуб “Холодний Яр”
с. Княжичі Києво-Святошинського р-ну



125 років сотнику Павлові Гарячому

13 січня з ініціативи свободівців у Каневі вшановано пам’ять сотника Армії УНР, уродженця с. Буди-Горобіївської, що на Канівщині, Павла Гарячого, 125-річчя від дня народження якого виповнилося саме в цей день.
У читальному залі Канівської міської бібліотеки за присутності депутатів Черкаської обласної ради свободівців Юрія Ботнара, Оксани Ковбоші, Віталія Чміля відбувся обмін думок про свого славного земляка, про його чин, про події 100-річної давнини на Канівщині, про сучасних Гарячих – бійців російсько-української війни на Сході, і зокрема свободівця Анатолія Чупилку, що загинув у Донецькому аеропорту. Було й музичне вітання від юного покоління (Ліза Червоннікова), і зріле поетичне слово від канівських поетів (Віра Носенко, Віктор Труфанов). Усім учасникам зібрання вручено біографічний нарис Романа Коваля “Канівський козак Павло Гарячий” та брошуру про Анатолія Чупилку “Він жив. Він житиме вічно”. Потому частина присутніх навідалися на вулицю Павла Гарячого, щоб покласти калину до інформаційної дошки героя. А ще на вулиці Павла Гарячого зустрілися зі щедрувальниками. Мабуть, і він колись щедрував!
Щира подяка за організацію Юрієві Гамалію та голові Канівської МО ВО “Свобода” Сергію Засенку! Слава Україні! Козакам слава!



Володимир Кравчук

У січні 2017 р. попрощався з білим світом воїн УПА Володимир Кравчук. Пішов тихо, непомічений ні владою, ні нами. В Обухівському районі був лише один вояк УПА…
Мала щастя особистого знайомства з Володимиром Кириловичем. Він мав палкі очі й незламний дух. Його не зламали ні радянські табори смерті, ні старість. Пам’ятаю його лагідний погляд світлих очей, випростану спину, життєрадісні жарти. Здавалося, він буде поруч із нами завжди.
Його ніколи не запрошували на відзначення 9 травня, він не сидів у президіях і за поминальним столом, який влада щороку влаштовує для ветеранів. Бо він – інший, “не наш”, про нього ще недавно “офіційні ветерани” казали: “Такі стріляли нам у спину”.
Володимир Кирилович Кравчук народився 2 квітня 1925 р. в с. Жильжі Костопільського району Рівненської області. Брав участь у боях проти німецьких окупантів у 1943 – 1944 рр. у складі куреня “Гамалії”, сотні “Цигана” (у т. ч. в бою з гестапівцями між селами Бичаль і Постійне, в Івановій долині біля с. Злазного).
З приходом Червоної армії був мобілізований і відправлений під Сталінград, але згодом комісований через тиф. Повернувся на Рівненщину. І продовжив боротьбу… У 1946 р. засуджений. Ось що Володимир Кирилович розповів Олені Артюшенко в 1994 році: “Дев’ять із половиною років на Колимі, в одному з найстрашніших таборів Бутугичаг. Перебували там майже лише українці – всі політичні. Табірне кладовище на триста тисяч. Лежить там нашого брата… Оце назбирають померлих – чоловік п’ятдесят, складуть у стоси, позв’язують за ноги і стягують на кладовище, навіть не закопували тіла. Там же вічна мерзлота… Після заслання мене на Рівненщині не прописували. Я завербувався на будівництво Трипільської ДРЕС. Працював бульдозеристом, машиністом. У 1993 р. надіслав листа прокурору Магаданської області, звідти прийшли документи про мою реабілітацію в Рівне, а потім і сюди. Викликали на бесіди, змушували написати, чим я займався за німців, ніяк не визнавали, що я теж воював з ними. Пропонували написати в газету матеріал про те, “что творили бандеровцы”. Я відмовився”.
З 1989 р. Володимир Кравчук – член Обухівської районної організації НРУ, учасник і творець подій, які привели до проголошення Української держави. Його син Ярослав – учасник українсько-російської війни на Донбасі.    
Світла пам’ять батькові! Слава вірним нащадкам!

Любов КРИВОРОТ



Як Зелений боровся з бандитами

Раніше про отамана Зеленого розповідати було заборонено. Але моя бабуся розповідала таке.
Зеленого в Обухові боялися. Часто можна було почути пропаганду, що це бандит. Але, незважаючи на погрози більшовиків, дехто з обухівців воював у дивізії Зеленого. Подейкували, що це були брати Оленченки, Чирикали, хтось із роду Хабриків. Рідні боялися комусь про це сказати.
Про Зеленого можна сказати багато доброго. Через Попову гору пролягала дорога на Трипілля. Це була дорога життя, яка зв’язувала Обухів і навколишні села з Києвом. Селяни йшли до Трипілля, а звідти по Дніпру плили до Києва, везли якусь домашню продукцію, а звідти – керосин, сірники, сіль. А це було справжнім багатством, бо під час розрухи такі товари в Обухів не привозили. І от справжні бандити підстерігали селян. Вони вбивали людей, забирали їхні пожитки. Тому вздовж дороги на Київ стояло багато хрестів, що свідчили про загибель селян.
Обухів був спокійним селом. Жителі не замикалися на ніч. Влітку спали на сіні – на подвір’ї чи в клуні. А тоді почали до селян “гості” заходити. Зброю можна було роздобути просто десь у полі чи на дорозі. Ось такі бандити приходили до селян. Стукали у вікна і вимагали на лопаті подати у вікно гроші чи цінності, лякали зброєю. Селяни віддавали останнє. Люди знали, хто це робив, але вдіяти нічого не могли. Про це дізнався отаман Зелений. Рішення приймає жорстоке, але справедливе: посеред ярмаркової площі поставили шибениці й повісили ватажків бандитів. Дозволили забрати тіла тільки на третій день. Після цього вже ніхто не наважувався грабувати селян.

Марія ЩЕРБАК
Спогади Щербак Марії Трохимівни (5.11.1906 – 4.06.1989 р., м. Обухів, Попова гора) записала Надія Олексіївна НАУМЕНКО, м. Обухів



Газета за лютий 2018 р. у форматі *.pdf

Газета за лютий 2018 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ