Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


“Ім’я, яке, здавалося, навіки кануло в невість”


Добридень Вам, вельмишановний пане Романе! Пише Вам Наталя Старюк із Січеслава (Дніпропетровська). Разом з чоловіком Владиславом читаємо Ваші книжки – поволі, щодня потроху, щоб запам’яталося, щоб усе достоту перепустити крізь себе. Читаємо повагом не лише тому, що тексти є рясно-інформативними, а ще й через те, що – ріже по серцю: адже такі високі люди поклали життя за волю України, а ми, прийдешні покоління, все змарнували, та й досі марнуємо!..
На столі моєму – Ваша книга, вислід Вашої щирої подвижницької праці, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”. Як давно я чекала бодай якихось даних про скульптора, чий твір (тобто фрагмент у фотовідбитку) мене вразив ще в юності: в одному з томів “Історії українського мистецтва”, яка вийшла друком наприкінці 1960-х рр., було надруковано репродукцію скульптурної групи “Козак і дівчина” з Гаврилкового проекту пам’ятника Тарасові Шевченкові. В тому поцілункові побачила я тоді образ пристрасті – глибшої, ніж у поцілунку героїв Роденівської “Весни”, всеосяжнішої, спрямованої не так на ніжність інтиму, як на осягнення величних, світових діянь. Саме тоді відкрилося мені, як важливо у пластиці явити загальний обрис скульптури щільно злитним, злютованим, адже в тому нібито ліричному фрагменті пам’ятника, у тому цілункові двох зосереджено цілий вулкан енергії (так само, як у плинних обрисах творів бойчуківців аж палахкотить енергія вигнутого лука. А Михайло Бойчук та Михайло Гаврилко, як дізнаємося з Вашої праці, були знайомі, і їх обох підтримував Андрей Шептицький).
На зламі 1980-х – 1990-х ми кілька разів поспіль удвох із сином, Стасиком Гречаним, їздили влітку до Києва. Згадувати ті наснажливі поїздки мені й солодко, і тяжко, бо 1997 року мій син, навчаючись у Національній академії мистецтв, трагічно загинув двадцятирічним.
Але продовжу. Здається мені, то було 1990 року. Київ, передчуття волі, вихорі свіжих мистецьких вражень. Ми ледве встигали перебігти з мітингу на виставку, з виставки на концерт. І ось потрапили ми на концерт канадської співачки Лілеї Волянської в Будинку вчителя, овіяному такою дорогою меморією. Був аншлаг. Побачивши в перших рядах Леопольда Ященка з хором “Гомін”, ми зрозуміли, що видовище буде незвичайним. На афішах концерту було зазначено, що Лілея Волянська – виконавиця українських романсів. Ця тема – українській романс – була тоді на слуху: адже досі вважалося, що лише “русский романс” є вінцем жанру. Після Василя Нудьги український романс заходилася досліджувати Тамара Булат. І саме ця поважна пані вийшла на сцену як ведуча концерту! Але невдовзі п. Тамара запросила до слова маму співачки – Людмилу Іванівну Волянську, яка, власне, стала співведучою концерту.
Скажу одразу: серед невідомих нам романсів, співаних Лілеєю, був і романс на вірші Михайла Гаврилка. Він надзвичайно схвилював нас. Схвилювало і те, що нарешті ми почули відгук того імені, яке, здавалося, навіки кануло в невість! Романс звався “Думка”. Музику створив класик Яків Степовий, але, звісно ж, романс потрапив під заборону через те, що автор тексту був борцем за волю України. І ось саме того вечора ми із сином почули з вуст Лілеї та Людмили Волянських, ким був для України Михайло Гаврилко. Вони розповіли про його навчання у Франції, про роботу над ескізами до пам’ятника Шевченкові, про те, що був січовим стрільцем (а ми вже знали тоді про Січове стрілецтво, бо у Дніпропетровську слухали виступ гурту Остапа Стахіва) і вояком Сірої дивізії. Єдине, в чому помилилася пані Волянська, то це у даті й обставинах загибелі Гаврилка: сказала, що його вбито у боях за Україну 1918 року.
Лілея принагідно повідомила, що до Канади “во время люте” було вивезено чимало нот українських композиторів, а з-поміж них і ноти романсів на слова Гаврилка (пам’ятаю, що йшлося саме про романси). Можливо, це вкаже Вам, п. Романе, ще один напрямок пошуків?
Лілея Волянська тоді мешкала в Едмонтоні. Невдовзі по тім концерті я прочитала, що вона ще приїздила до Києва, стажувалась у Київській консерваторії, співала у Національній опері й одержала відзнаку як “Найкраща Наталка Полтавка року”. Вона і співачка, і художниця, і мистецтвознавець. Мама її була родом з Вереміївки на Полтавщині (село славного Порфирія Мартиновича), а батько Олег – гуцул. Наскільки запам’яталося, старші Волянські приїхали були тоді з Канади до Києва, аби зарадити в післячорнобильській ситуації: п. Людмила – як лікарка (років зо два тому я прочитала у котрійсь газеті некролог: Людмила Волянська, на жаль, уже померла).
Батько ж п. Людмили (дід Лілеї), Іван Шарий, як ми довідались під час концерту, був у 1920-х рр. директором першого в Києві Будинку вчених – на розі Пушкінської і Прорізної. Його репресовано. Згодом я дізналася, що ця постать багато важила у виборюванні й становленні України.
Лілея Волянська співала пречудово. Це таке сріблясте сопрано досить значного діапазону. Сама – чорнява, гарна й мила, дуже скромна. Супроводжував її спів (і сам грав маловідомі твори для фортепіано) Тарас Філенко. Цей концерт був справжнім проривом, бо романсів Д. Січинського, наприклад, тоді ніде було послухати, так само, як деяких творів Лопатинського, Людкевича (з Вашої книжки стало мені відомо, що всі вони перебували разом – і Гаврилко, і Людкевич, і поети-“молодомузівці”). Тоді не знали ми нічого про оперу Вахнянина “Купава”, а Лілея заспівала арію Одарки з неї. І були там такі слова: “Ви вільні всі! Ви вільні всі…” І хоча у вустах Лілеї це звучало якось скорботно-задумливо, всі підвелися на хвилі піднесення, бо звучало ж так актуально! Георгій Майборода виходив на сцену дякувати Лілеї, бо вона чудово заспівала арію з його опери “Тарас Шевченко”, яку давно не виконували в УССР. А далі здійнялося щось незвичайне: до Лілеї рушив хор “Гомін”, а потім і ми незбагненним чином опинились біля сцени, співаючи. То був апофеоз пробудження України.
Дуже пізно закінчився концерт: ми з малим Стасиком мусили бігти на далеку винайняту квартиру, а решта слухачів-глядачів вийшла зі співами на Хрещатик. Наступного дня з’ясувалося, що хор “Гомін” побили комуняцькі посіпаки.
Пробачайте, шановний пане Романе, за такий докладний переказ, але спогад рветься сам собою. Ми із сином тоді купили квитки і на другий концерт Лілеї Волянської – тепер уже в Кирилівській церкві. Я ще й мала намір розпитати співачку про романси на вірші Михайла Гаврилка. Ми прийшли заздалегідь: побачили Лілею у дворі, – була вона у простеньких брючатах, мила як дівчина. Отут би і підійти, але – заклякла я, знітилася, комплекс провінціалки дався взнаки…
У радіобесіді на “Ера-FM” Ви, п. Романе, говорили про те, що хибно-вузька галицька патріотичність завадила широкому пізнанню Гаврилкового чину. Я й сама дивувалася. Скажімо, виданий у 2003 р. (“КМ Академія”, упорядник Ю. Лищик) “Щоденник” Івана Боберського: тут занотовано так багато вражень від творів Січових стрільців – художників та фотографів (“світлярів”), а про Гаврилкові рисунки – нічичирк. Сказати б, щоб східняків “де Боберський” не сприймав, – так ні ж: про Андрія Жука – і шанобливо, і колоритно. Може, до Гаврилка душа не лежала? А можливо, й через певну розбіжність у мистецьких смаках, бо  відчувається, що Боберському найбільш до вподоби то Іван Іванець, то Осип Курилас – традиційні реалісти, а Гаврилкові шаржі такі виклично-загонисті, більш сміливі у пластиці лінії.
Перед тим, як я прочитала у Вашій книзі про Вашу зустріч з Оксаною Пеленською у Празі, письменник-краєзнавець Микола Чабан подарував мені її безцінну книжку “Український портрет на тлі Праги”, яку Ви, п. Романе, згадуєте. А нещодавно чоловік купив у нашій книгарні “Білокнижник” (слава і дяка цим нашим хлопцям і дівчатам!) альбом “Українські мистці Парижа”: отже, дякувати добрим людям (і Вам у першу чергу!) так ураз розвиднилось навколо постаті М. Гаврилка, що особлива, глибока втіха дає нам сили далі жити. У творчості М. Гаврилка вбачаємо ту Шевченківську силу загостреного реалізму, з якої природно зродився героїчний український авангард. Він і досі незрівнянно вивершується понад потугами сучасних “актуалістів” та “концептуалістів”, не запліднених ідеєю істинної любові до рідного.

Наталя СТАРЮК
Січеслав – Дніпропетровськ



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ