...Літнього ранку 1977 р. у двері моєї кімнати в Ірпінському будинку творчості, де з легкої руки Дмитра Павличка я перекладав Гарсію Маркеса, постукали. На порозі стояв добре знайомий працівник журналу “Всесвіт” Мар Пінчевський:
– До вас гість, але він не хоче заходити на територію, вийдіть до нього через прохідну.
Коли вийшов, спершу нікого не помітив, а за якусь мить із-за дерев з’явився Гелій Іванович.
Рано-вранці того дня, слухаючи, як їх жартома називали, “ворожі голоси”, Гелій раптом почув трансляцію своєї повісті... Примірник повісті він передав Віктору Некрасову на зберігання, а тут трансляція на “ворожому” радіо! Гелій розумів, що партія і КҐБ такого не подарують…
Треба оцінити делікатність Гелія: не знаючи, хто з письменників може перебувати в Будинку творчості, не хотів засвічувати нашу зустріч, щоб не наразити, бува, мене на неприємності. Хмари над його головою густішали. І він приїхав порадитися. Чому до мене? Не знаю. Літо, і в Києві нікого, кому довіряв?
Йому на той час було майже п’ятдесят, мені 31 рік.
Восени Гелія Івановича заарештували, а в грудні 1978 р. він помер у Жовтневій лікарні, куди його перевели з тюремної.
“Ненько, моя ненько, або Набої для розстрілу” і “Роман-донос” колись друкувалися в українських і російських емігрантських виданнях, згодом у незалежній Україні. Чому б українським видавцям творів Гелія Снєгірьова, через які він пішов на свою Голготу, не висунути їх на здобуття Шевченківської премії 2027 року?
Тим паче що 2027 року Гелію Івановичу виповнилося б 100 років.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ |
