(8.03.1915, Київ – 22.04.2006, Київ) Усі знали, що це станеться. Але хотіли, щоб неминуче прийшло якомога пізніше. І не тільки тому, що смерть близької людини глибоко ранить, а тому, що, пригортаючи Лідію Петрівну до серця, можна було відчути тремтливий зв’язок з родиною Чучупаків, родиною хліборобів і отаманів.
Радість цих дотиків дивовижна, адже до тебе горнулася ніжна жінка, яку ще дитиною носили на руках брати Чучупаки, осавул Залізняк (Юрій Горліс-Горський), козаки-гайдамаки Холодного Яру. Це вона їм читала поему Тараса Шевченка “Холодний Яр”.
Пригадуєте?
“Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей, – писав Юрій Горліс-Горський. – Почувши, що мене називають у розмові Залізняком, вона деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:
– Тату, це Залізняк?
– Залізняк, дочко.
– Чому він такий молодий?
– А який же він має бути?
– То скільки ж йому років було, як він на Умань ходив?
Це запитання, промовлене надзвичайно серйозним тоном, розвеселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.
– Це вона з малого «Кобзаря» начиталася. Ану, дочко, ушквар нам що-небудь із «Кобзаря»!
– Ну, то «Холодний Яр» – добре?
– Дуже добре.
Мала, відважно жестикулюючи, продекламувала вивчений з мамою вірш, майже без помилок, замінивши тільки Нерона на Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила «Бо в день радості над вами розпадеться кара. І повіє огонь новий з Холодного Яру» – слухачі влаштували їй справжню овацію”.
Тяжке життя прожила Ліда, бо ми програли ту війну, а вона була кров’ю і плоттю наших героїв, яких Москва нахабно проголосила “враґамі народа”…
П’ятнадцять останніх років вона прожила в Самостійній Україні, за яку пролили свою молоду кров її рідні. І що? Хоч один президент, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради чи хоч би хто з офіційних осіб вшанував її добрим словом чи вітальною листівкою, подякував у її особі родині Чучупаків за подвиг в обороні Батьківщини? Ні! Зате керманичі не забули засипати тоннами вітальних листівок “красних асвабадітєлєй”, нагороджувати їх, обдаровувати пільгами та турботою.
Через байдужість влади до духовних святинь не вдалося Лідії Петрівні дочекатися того світлого дня, коли держава визнає її Батька та дядьків тими, ким вони були, – борцями за національну свободу нашого народу. Жоден Президент України не скористався зі свого права назвати героїв героями, не сказав на всю Україну Шевченкові слова: “За святую правду-волю розбойник не стане”.
Розрадою для Лідії Петрівни стали співчуття, увага і повага козаків та козачок Історичного клубу “Холодний Яр” до її родини, громадська реабілітація її рідних. Вона не раз мала змогу переконатися, що подвиг братів Чучупаків не забуто. Знала, що вони стали символом боротьби за національну свободу нашої Вітчизни.
Лідія Петрівна неодноразово брала участь у вшануваннях у Холодному Яру та Київському будинку вчителя. Але останні два роки вона вже не показувалася на люди, бо хвороби виявляли таку запеклість, що вже було не до громадської діяльності. “Здається, собаки рвуть моє тіло”, – не раз казала вона.
І цьогорічні квітневі урочистості в Холодному Яру відбулися без неї. Але слово Лідії Петрівни люди почули – одне з її коротких послань було зачитано на могилі дядька Василя, а друге – на меморіальному мітингу в Мельниках. Ось це останнє послання Лідії Чучупак:
“Шановні співвітчизники! Кажуть, старість не радість, а тому, на жаль, не можу бути з вами в такий дорогий для мене день – день жалоби, день пам’яті тих, які так любили життя вільне, без пригноблень і принижень, щоб люди були вільні. На жаль, загинули вони без перемоги, але їхня мрія жила і чекала свого часу. І цей час настав 1991 року – Україну утвердили як вільну, незалежну країну. Мрія загиблих патріотів здійснилася. Не судилося їм жити в цей час незалежності, але нащадки їхні житимуть щасливими на своїй рідній землі. Народ України шанує пам’ять героїв Холодного Яру, які виборювали цю незалежність.
У день загибелі отамана козаків Холодного Яру Чучупака Василя (мого дядька) віддають шану наші українці. Я від імені родини Чучупаків щиро дякую за пам’ять, за співчуття до тих, хто мав прізвище Чучупак. Бажаю здоров’я і досягнення задумів, а мертвим вічна пам’ять”.
Родина брата Володимира (він сам, дружина Зоя, донька Олена, зять Олег, онук Артем), повернувшись із Черкащини до Києва, встигла розповісти бабусі Ліді, як цього року відбувалися урочистості, зять Олег показав їй відео. А за п’ять днів, 20 квітня, під час інтерв’ю, яке брали в Лідії Петрівни дівчата з Молодіжного націоналістичного конгресу, стався інсульт…
Торік Лідія Петрівна встигла віддати шану своїм рідним, видавши книжечку спогадів “Душею з Вами…” – про Мельники, бабусю Оксану, діда Степана, маму Ганну Орестівну, дружину Петра Чучупака… Та не здійснилася мрія Лідії Петрівни покласти квітку на могилу Батька, якого закатували чекісти, бо невідомо, де місце його вічного спочинку.
Минулого року бабуся Ліда попрохала насипати символічну могилу Батькові на кладовищі у Мельниках, біля Василевої могили. Та ми не виконати її прохання…
Останні десять років Лідія Петрівна прожила в родині Олени – дочки свого двоюрідного брата Володимира. Олена та її чоловік Олег Горбаченко весь цей час дбали про бабусю Ліду як про рідну маму. Жила вона в окремій кімнаті, мала що їсти і пити. “Здавалося б, жити і жити”, – казала вона. Але жити їй не хотілося, бо страшні болі перетворювали кожну ніч на пекло.
Бабуся Ліда, як і всі Чучупаки, була доброю та делікатною людиною. Щоб не завдавати рідним клопотів, вона заповіла не заносити її після смерті до хати – бо там же малі діти…
Тепер найстаршим представником родини Чучупаків став Володимир Дем’янович Чучупак, єдиний син наймолодшого з братів-гайдамаків (покинув білий світ 7 липня 2013 р. – Ред.). Торік померла його сестра Валентина, а 4 травня 2000 р. відійшов Дмитро Михайлович Чучупак, племінник Семена Чучупака, члена Холодноярського повстанкому. А в Рівному 9 грудня 1992 р. покинув цей світ Дем’ян Степанович Чучупак, останній з легендарних братів.
Відходять Чучупаки старшого покоління... Але крокують українською землею їхні нащадки – Володимир Дем’янович, його дочка Олена, син Сергій, онуки Артем, Даринка і Владислав, онук Лідії Петрівни Сергій, його син Богдан та інші члени легендарної родини. Бажаємо їм високо тримати знамено чучупаківського роду! А незабутній бабусі Ліді та всім Чучупакам, що відійшли, – вічна пам’ять! Від імені членства Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ Дж.: Померла Лідія Петрівна Чучупак-Завалішина // Незборима нація (Київ). – 2006. – Травень. – Ч. 5 (243). – С. 2.
На світлині – Роман Коваль і Лідія Чучупак-Завалішина. Київ. 
|
