 Чи знаєте ви, що Іван Нечуй-Левицький говорив про небезпечність та непотрібність росіян для України ще задовго до того, коли це стало мейнстрімом?..
Навряд чи хтось вивчає зараз у школі наукову розвідку “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини”, написану Іваном Нечуєм-Левицьким у 1878 році.
А було б слушно, бо саме в цій праці автор відповідає на запитання ворогів, чому, мовляв, в Україні було так мало цікавої літератури, “де ваші Шекспір, Байрон і Бальзак?”.
Ось як пояснює це Іван Нечуй-Левицький: “В Україні великоруські школи іґнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петербурзькі царі видавали укази, забороняючи печатати українські книжки, повисилали українських писальників то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ, до Великоросії. Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком та літературою. Трудно й до сього часу розвиватись українській літературі в Руському царстві”.
Саме через це наша класика народжувалася в таких муках, – бо російська імперія весь час намагалася зробити так, щоб українська література взагалі перестала існувати.
Натомість російська література видається Нечую-Левицькому байдужою, штучною. “Недостача елеґантности, естетичности, фантазії й глибокого серця, – пише він, – зразу дає впізнати великоруські поетичні твори, по більшій частці холодні, як полярний лід, і монотонні, як снігове полярне поле. Пушкінові поеми неначе чудові цяцьки, вирізані з льоду, і так холодні, як лід”.
Не оминає Нечуй-Левицький і теми релігії. Він закликає тримати дистанцію в культурному полі та не обманюватися богомільністю московитів, під прикриттям якої вони намагаються звабити вірян-українців. Адже в молитвах росіян немає й ніколи не буде щирості, та й Бога там ніколи не було й не буде – не може любити Бога той, хто ненавидить людей.
Іван Нечуй-Левицький пише: “Їхня релігійність (…) вся основана на обряді, на букві, на зверхности, вона не має в собі нічого морального. Каже ж великоруська приказка: «Мужик перекрестится, а потом зарежет». Од того страшного деспотизму виходить те дике самодурство, той гніт, те звірство, що проявляється у великоросів”.
У кінці розвідки Іван Нечуй-Левицький доходить висновку, що лише своя, рідна література, неодмінно українською мовою, може наповнити та збагатити нашу читацьку авдиторію. Він пише: “Нова літературна школа потребує, щоб для козаків були обмальовані такі ж самі козаки, а не хтось інший, щоб вони побачили в книжках таки себе, свій живий образ, з його вартістю й недостачею, і тільки по такій літературі вони можуть рости і розвиватись”. Підготувала Марія МАСЛЮК 
|
