Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Березень 2001 року


Цитата дня:
Більш за все я хочу підкреслити моє прагнення до свободи
і відкритої демократії в Україні...
Леонід КУЧМА
Леді Ю.: оптимістична трагедія

Вже давно Юлія Тимошенко стала невід'ємною частиною щоденного життя кожного з нас. Коли вона була першою енерголеді, жоден телеканал, жоден газетний чи журнальний номер не міг обійтися без чергових сенсацій, пов'язаних з її іменем. Під тягарем слави, хай і з присмаком скандалу, сама леді виглядала досить привабливо: плавна граціозна хода, одяг, витриманий в неяскравому, гарно продуманому стилі, своєрідна зачіска. І цей тихий голос, що більш годиться для інтиму, ніж для контактів з політиканами і бізнесменами-олігархами, готовими перегризти одне одному горлянки... Витриманість, коректність - це теж її невід'ємні риси. Не жінка, а згусток волі в образі чарівної Феміни - новий український символ, знакова фігура, неординарна особистість... Поза сумнівом, що з часом про її життя писатимуть книги і ставитимуть театральні спектаклі, бо все, що з нею відбувається, якщо вдуматись, не менш цікаве і драматичне, ніж те, що відбувалося з Марією Стюарт, Марією-Антуанеттою або Жанною Д'Арк...
Хто знає, може, нинішнього володаря України колись згадуватимуть лише як людину, що жила в один час із пані Юлією, як того, хто посадив її до тюрми. Бо кому не зрозуміло, що без його згоди вона не потрапила би до Лук'янівської в'язниці...
Їхня дуель почалась наприкінці першого президентського терміну Леоніда Кучми. Цю дуель, якщо дати волю фантазії, можна трактувати по-різному, в тому числі й у фрейдистському дусі.
Про що мова? Якщо уважно придивитися, то побачимо надзвичайно цікаву інверсію характерів: Леоніда Кучму можна назвати чоловіком жіночого типу, а його опонентку - жінкою, в якій сильно розвинуте чоловіче начало...
Що стосується нашого глави держави, то він відомий як людина з надзвичайно складним, непередбачуваним і непослідовним характером. Він схильний до несподіваних перепадів настрою. Йому також властиві "фірмова" злопам'ятність, постійне простежування ворогів (як справжніх, так і уявних). Всі знають про його, м'яко кажучи, наднормативну конфліктність. А це, хай не ображається чудова половина людства, типово жіночі риси.
Юлію Тимошенко ж не одного разу називали єдиним чоловіком в уряді Віктора Ющенка, маючи на увазі насамперед не тільки її залізну витримку, потужну силу волі, але й стабільність характеру, вміння стримувати емоції, сувору логічність мислення. Це комплекс якостей, які, швидше, властиві чоловікам.
Та що говорити?! Якій "нормальній" жінці під силу після 30-ти почати бізнес і через три - чотири роки мати "під рукою" корпорацію, яка оперувала 11 мільярдами доларів США! Це майже вдвічі більше нинішнього річного бюджету України. В 1995 - 96 роках ця структура була найбільшою в країні... Тоді Єдині енергетичні системи України тримали у своїх руках 60% всього газу, що надходив до України, майже 80% залізної руди, що добувалася в Україні, четверту частину виробництва труб і багато чого іншого. Саме цими масштабами можна пояснити подальші проблеми корпорації. Проти неї об'єдналися всі конкуренти, в тому числі і ті, в чиїх руках, образно кажучи, було вище керівництво держави...
Важко сказати, коли конкретно Л. Кучма і Ю. Тимошенко побили горщики. Швидше за все, з моменту, коли Юлія Володимирівна стала керівником тіньового уряду "Громади". Відомо, що саме тоді вона і взялася за організацію імпічменту Президента...
Так, наша героїня мала колосальні гроші... Свого часу вона сміливо кинулася у вир підприємництва, зрозуміло, прийнявши ті правила, які сформувалися в Україні. А вони були такими, що вести справу, образно кажучи, в білих рукавичках було неможливо...
Юлія Тимошенко, пройшовши школу зла, належить до тих, хто знайшов у собі сили повстати проти цієї злочинної системи і почати боротьбу за право підприємця вести чесний бізнес, за створення в країні ринкового середовища, заснованого на чесних і зрозумілих правилах - рівних для всіх. Саме це їй не простили і не прощають...
За великим рахунком, арешт Юлії Тимошенко - свідчення агонії режиму, чиї дії стають все більш конвульсивними. Врешті-решт, вони призведуть до результатів, протилежних тим, на які розраховували...
Підіб'ємо підсумок.
Юлія Тимошенко пройшла складний шлях еволюції і, врешті, з олігарха перетворилась на переконаного борця проти кримінального режиму. Зараз її намагаються знищити, як потужну і дуже небезпечну для влади політичну фігуру. Маніпулюючи слідами її попередньої діяльності.
Відомо, що багато з тих, хто штовхається нині біля трону, загрузли у  злочинах. Вони не можуть пробачити Юлії Тимошенко, що вона не захотіла бути з ними, бути такими, як вони. Тому вони підуть на все, щоб розправитись із нею...
Але пані Історія знає багато прикладів, коли політики, що пройшли випробування в'язницею, здобувши свободу, ставали народними вождями і навіть очолювали держави...
Є підстави сподіватися, що нинішня трагедія Юлії Тимошенко насправді завершиться оптимістично.

Віктор ДЕСЯТНИКОВ,
газета "Свобода"
(подається зі скороченнями)
 
 

Встаньмо разом!

Дні вшанування українського Пророка Тараса Шевченка завжди були і будуть для нас днями очищення і піднесення українського Духу.
У ці дні всі, хто вірує в Україну, підбивають підсумки своїх дій і помислів, щоб пересвідчитись, чи маємо право називатися народом великого Кобзаря.
І нині мусимо запитати себе, чи гідні ми святого Шевченкового Заповіту, чи здатні порвати кайдани тиранії, кайдани національного безчестя, брехні і злодійства, якими скувало Український народ вельможно-кримінальне владне сміття, приколисавши світ брехливими обіцянками здійснити демократичні реформи в окраденій Україні?!
Перед пам'яттю великого Тараса маємо присягнути, що не пошкодуємо сил і життя для того, аби сповнилася Шевченкова візія -
"І на оновленій землі врага не буде, супостата"!
Не забуваймо, що життя кожного з нас складає історію нашої Батьківщини. Отже, в наших силах зробити історію України достойною - треба лише жити з високо піднятим чолом і провадити працю, котра ніколи не мине нас.
Зима позаду, попереду - весна, це нам гасло, це нам дзвінок святої правди збиратись разом - зі спільними думками і помислами.
Ми входимо в епоху очищення, тож  - станьмо разом!
У нас вистачить сил дати відсіч ворогам українського народу.
Дні беззаконня і зла кануть у минуле - це неминуче.

І забудеться срамотня, давняя година,
І оживе добра слава, слава України!
 

Громадянський комітет "За Україну без Кучми"

Відкритий лист недобитків молодої української інтелігенції

МИ НЕ ХОЧЕМО жити в державі, де корумпована влада на чолі з Президентом перетворює Україну на країну з поліцейським режимом, намагаючись в такій спосіб зберегти своє теперішнє становище. Де "ґарант" та його оточення, заплутавшись у власній брехні, почали політичні репресії. Де прем'єр-міністр виявляється політичною амебою. Де органи, що покликанні захищати громадян, перетворились на каральні загони "капітальних хлопців". Де справедливість встановлюється влучним ударом кийка "блюстітеля порядка". Де поняття "беспрєдєл" стало синонімом слова "влада".
МИ НЕ ХОЧЕМО жити в країні, де люди знову бояться говорити правду і вірити у справедливість. Де все продається і купується: судді і політики, принципи і посади, гідність і голоси виборців, слово і думка. Де ЗМІ перетворюють у стічні канави для брехні і поле з'ясовування стосунків між кланами. Де вчителів примушують ставати сексотами. Де людей, які мислять незалежно, знову намагаються або вигнати за кордон, або загнати в політичне, соціальне та культурне підпілля.
МИ НЕ ХОЧЕМО і НЕ БУДЕМО мовчати. Ми бачимо, до чого привели тотальне мовчання та пасивність. В історії всі найбільші злочини ставали можливі завдяки загальній апатії.
Ми завжди залишаємо за собою право на свободу слова, совісті, переконань, зібрань, а якщо нас позбавлятимуть цього -  то ми залишаємо за собою право на ОПІР.
МИ ХОЧЕМО і БУДЕМО вільно мислити, творити, діяти, незважаючи на те, що комусь особисто це може не сподобатись.
МИ ХОЧЕМО і БУДЕМО жити в країні, де права та свободи людей не лише перераховані на папері, але й реально виконуються. В країні з позитивним політичним та культурним іміджем.

Ми заявляємо - для цього нинішній президент Леонід Кучма повинен добровільно подати у відставку.

Олесь Доній, політолог (Київ); Юрій Андрухович, письменник (Івано-Франківськ); Андрій Бондар, поет, письменник (Київ); Сергій Жадан, поет, письменник (Харків); Василь Кожелянко, письменник, журналіст (Чернівці); Віктор Морозов, музикант (Львів); Тарас Чубай, композитор музикант, гурт "Плач Єремії" (Львів); Михайло Барабара, музикант, гурт "Мертвий півень" (Львів); Роман Чайка, музикант, гурт "Мертвий півень" (Львів); Тарас Корпало, філософ (Київ); Андрій Кокотюха, письменник, журналіст (Київ); Роксана Харчук, директор видавництва "Смолоскип" (Київ); Юрій Онух, куратор (Київ); Сергій Пантюк, письменник, журналіст (Чернівці); Степан Бандера, журналіст (Канада); Ірина Кучма, соціолог (Київ); Богдан Патриляк, редактор газети "Смолоскип України" (Київ); Юрій Рибачук, видавець (Київ); Олександр Гливінський, тележурналіст (Київ); Олег Павлишин, музикант (Київ); Олег Проценко, відповідальний редактор альманаху "Молода нація" та ін.

На сьогодні під листом стоїть понад 300 підписів. Долучайтесь!
Адреса в інтернеті: http:// www.oksamyt.org.ua/vpered.epl.
 

"Маразми Самостійної України"

Відомий борець проти українського націоналізму Мирослав Попович, який впродовж останнього десятиліття активно виступає проти природою даного права українців бути етнічними господарем на своїй землі, 9 березня 2001 р. отримав з рук Президента Леоніда Кучми Національну премію ім. Тараса Шевченка. Тараса Шевченка, який для кожного українця є втіленням національної ідеї. Поезія якого заклала фундамент ідеології українського націоналізму.
І після отримання премії Мирослав Попович заявив, що продовжує "сумніватися в існуванні національної ідеї". Отакої!
Залишається висловити сподівання, що Національну премію ім. Тараса Шевченка за 2002 р. отримає великий друг українського народу Ян Табачник...
Якщо Президентами України до того часу залишаться Л. Кучма і його славна і, головне, дуже активна дружина, то такі "сподівання" вже не виглядатимуть іронічно.
 

Історичний Клуб "Холодний Яр" та редакція газети "Незборима нація" щиро вітають діячів української культури з ювілеями:
журналіста Віталія КАРПЕНКА - з 60-літтям,
композитора Олександра БІЛАША - з 70-літтям.
кобзаря Віктора ЛІСОВОЛА - з 70-літтям.
Просимо Всевишнього, щоб він ще довго не зупиняв вашої праці в ім'я нашої спільної Батьківщини. Бажаємо вам нових вершин, з яких українці озиратимуть пагорби і долини, створені іншими народами. З роси і води!
 
РУСЬ ВОСКРЕСНЕ!
МАНІФЕСТ

Розмірковуючи про долю нашої Батьківщини у другому тисячолітті, повинен сказати, що тисячоліття розпочалося і закінчилося періодами державними - Київської Русі і України, а посеред цього великого океану часу - неволя, занепад і ганьба.
Після того, як "перший перекинчик, яничар" 1 Київський князь Володимир зрадив заповітам батька Святослава Великого, незаслуженого названого лише Хоробрим, і під тиском споконвічних ворогів таки охрестив свій народ, поставив його на коліна перед чужими ідолами, зганьбив рідних Богів, підпорядкувався візантійським архієреям, настала духовна трагедія, яка призвела до занепаду могутньої імперії.
Володимир здійснив фатальну помилку, внаслідок чого русичі - язичники-природопоклонники - виступили проти милостивої Матері Природи, проти природної суті людського "Я", зріклися рідної Духовності - проявлення нашого буття, найвластивішого для нашого тіла, підсоння, для нашого темпераменту, наших чуттів, нашого біополя.
З позицій нової, зареєстрованої ЮНЕСКО, науки еніології (інтегральна наука про енергоінформаційний обмін в природі та суспільстві, в центрі якого стоїть людина) розуміємо тепер, що відбулася руйнація комплексної інформаційно-ієрархічної біоенергосистеми. Наші предки, які поклонялися рідним Богам, котрі уособлювали сили природи, розвивалися як цілісна система в органічному єднанні з біо- і ноосферою планети, тобто зі сферою розуму за українським вченим Володимиром Вернадським, і згідно із законами гармонії Всесвіту.
Внаслідок насильного впровадження чужої, незрозумілої, нерозтлумаченої населенню віри і знищення, на вимогу візантійців, зображень рідних Богів, письмен, культурних скарбів та масовому вбивстві волхвів, репресій і катувань рідновірів, посилились дезінтеграційні процеси, ослабла військова міць народу, впав бойовий дух (почали сподіватись на допомогу чужого Бога), набула небезпечного розмаху конфронтація між князями, в тому числі і на релігійному ґрунті.
Русичі на чолі з князями, які не зрадили вірі батьків, впродовж майже двох століть чинили запеклий опір. Як не згадати тут нашого славного лицаря Солов'я, якого християнські літописці нарекли "Розбійником" за те, що він зі зброєю в руках протистояв візантійським місіонерам.
В 1147 р. ослабити пута духовного рабства намагався Київський князь Ізяслав, який посприяв обранню на посаду митрополита Київського і всієї Руси не грека, а русича Клима Смолятича. Це призвело до інспірованої Візантією агресії князя Ростово-Суздальського Юрія Довгорукого. З третьої спроби (в 1155 р.) Довгорукий таки захопив Київ.
Візантія, переконавшись, що Русь продовжує бунтувати проти присланих з Константинополя митрополитів, вирішила зробити з Києва те, що зробив Рим із Карфагеном. Для цього підмовили на безпрецедентний злочин сина покійного Юрія Довгорукого - сепаратиста Андрія Боголюбського, азійські риси обличчя якого свідчили про інвазію генів північно-східних народів. Боголюбський вперше спалив Київ у 1169 році. Жахливий погром він здійснив з іменем свого нового Бога на устах.
"Як дика орда, лютували суздальці у городі... Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйнували: тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйнувати..." 2. Вдруге спалив і добив сплюндрований Київ хан Батий у 1240 році. Згідно із законами космічної справедливості (карми) за наших Богів помстилися воїни Аллаха - в 1453 р. турки знищили Візантійську імперію, чим поклали край нашому історичному ворогові - "другому Римові".
Народ Київської Руси, який не змогли підкорити ні війська Олександра Македонського і Дарія, ні легіони Риму та Візантії, завдяки зраді провідної верстви, тепер поставили на коліна, а душі русичів відправили в лоно чужих Богів.
Духовне рабство та бездержавність призвели до того, що більша частина народу ментально змінилася і піддалася мутації етнічного духу, стала чужовіром та аутофобом 3, носієм не притаманних для київських русичів моральних принципів та цінностей. Чи не в цьому причина тривалої ночі колоніалізму, краху держави Богдана Хмельницького, падіння Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського та УНР, поразки українського націоналізму, нинішньої системної кризи. Чи не тому аналітики наприкінці II тисячоліття виставили нашій державі страшний діагноз: постгеноцидне суспільство з комплексами суїциду?!
Зустрічаючи третє тисячоліття, нашому народові, щоб одужати, відновити свої духовно-енергетичні чакри, наповнити спраглі душі силою глибинних генетичних коренів, силою,  заощадженою нашими рідними Богами, треба пройти ще через декілька чистилищ.
Наше відродження потребує духовної і моральної революції на засадах давніх вірувань, політичної психотерапії та креативної психургії 4, повернення конфіскованого імені - русичі і справжньої назви Вітчизни - Київська Русь, нашої істинної, не писаної чужинськими літописцями історії (починаючи з Оріяни), наших, не сфальшованих чужинцями міфів, легенд, казок, епосу та інших скарбів.
Це буде торжеством нової національної ідеї, яке надихне створення спочатку політичної, а потім єдиної органічної руської нації. При цьому не слід ототожнювати слова "русичі" і "русскіє", бо це два різних народи.
Зневажливо називаючи нас "хохлами", москвини якось забувають, що таку зачіску, як символ шляхетності носили тільки русичі, москвини ж - ніколи. "Хохол" на голові носив ще Київський князь Святослав - "он... имел... на голове один клок волос, в знак его благородства" 5.
Сумнівів нема: наш києворуський національний Дух, розсіяний вітрами Історії на різних українських землях, піднесе нашу націю. Найголовніше вже відбулося - скинуто кайдани, піднімається чоло, погляд спрямовується вгору - до осліплюючого світила на блакитному безмежжі неба, випрямляється віками згорблений хребет. Під впливом могутньої трисутньої космічної енергії зникають споконвічні симптоми поневолення - сум, туга, скиглення, в очах з'являється блиск і рішучість.
Ще мить - і Русь встане!
Від майбутнього втекти неможливо - воно неподільно належить нам.
Наше прийдешнє - як життєдайне Сонце, яке виривається зі свинцевих хмар мракобісся, зла та чужовір'я.
Його побачать всі.
І воно зігріє, вдихне в нас життя на старті нового тисячоліття.

Анатолій СОПІЛЬНИК,
член Національної спілки письменників України

1. Вислів письменника Михайла Шевченка.
2. Микола Аркас, "Історія України-Руси", стор. 60.
3. Аутофобія - страх перед самим собою. Термін автора.
4. Креативна психургія - напрямок діяльності, який допомагає людині активно та свідомо будувати своє духовне і фізичне здоров'я.
5. М. Карамзін, "История государства российского", т. 1, стр. 138, видавництво "Наука", Москва, 1989.
 

Тільки цитати...
Більш за все я хочу підкреслити моє прагнення до свободи і відкритої демократії в Україні...

Леонід КУЧМА

Напередодні від'їзду до свого останнього відрядження Олександр Ємець казав близьким йому людям, що найближчим часом він очолить Службу безпеки України - у зв'язку з відставкою Леоніда Деркача. Деркач дійсно залишив свій пост, але Ємець про це вже не дізнається.

Олег ЄЛЬЦОВ

Першого березня припинило своє існування наметове містечко "Україна без Кучми" на Хрещатику. Оточені сотнями міліціонерів, "беркутівців", працівників комунальних служб, учасники акції, як могли, боронили зону, вільну від Кучми. Однак сили були нерівні, і за півгодини намети були розтрощені, державні прапори втоптані в брудний сніг, а демонстранти - запроторені до міліцейських "воронків"...
Якщо можна безкарно відрізати голову і здирати шкіру, то чому не можна змести якихось півсотні демонстрантів?

газета "Грані",
 № 8, 2001 р.

Першого березня були знесенні намети мирних пікетуючих на Хрещатику. Саме цим брутальним антизаконним актом Кучма продемонстрував, що він вже не маскуючись, зухвало відкидає Конституцію і бере курс на боротьбу з народом і опозицією, шляхом застосування грубих репресивних заходів. Таким чином кримінальний режим Кучми сподівається репресіями посіяти страх в суспільстві і продовжити своє існування.

Степан ХМАРА

Під час інтерв'ю Микола Мельниченко звинуватив Кучму у привласненні щонайменше 1 мільярду доларів із приватною або політичною метою, а також заявив, що повна розшифровка записів, які велися щонайпізніше з 1998 року у кабінеті пана Кучми, надасть докази того, що "нема в Україні злочинця більшого, ніж Кучма".

"Нью-Йорк Таймс"

У цій ахфері задіяні спецслужби... російські ісключаються...  запустили шпіона сюди.

Михайло ПОТЕБЕНЬКО,
генеральний прокурор України

Захід має зайняти чітку позицію, засуджуючи поведінку і дії пана Кучмі. У міжнародної громадськості немає іншого шляху, як припинити співробітництво з паном Кучмою до того часу, коли безстороннє слідство завершиться і всі винні будуть покарані. Населення має знання, що Захід стоїть на їхньому боці, у опозиції до будь-якої спроби пана Кучми ухилитися від відповідальності, або, врешті-решт, від закону.

Дж. СОРОС,
меценат

Оригінал запису здійснювався за допомогою цифрового приладу звукозапису. Припускається, що цей пристрій було відрегульовано в модулі активізації голосом для того, щоб заощадити елемент живлення та забезпечити максимальне використання записуючого часу кожного носія. Активізація голосом спричиняє розриви в записах упродовж періодів мовчання та під час будь-якої тривалої паузи в мовленні. Внаслідок цього, необхідно проводити розмежування між такими розривами, які могли б бути наслідком монтування запису або його змісту...
Правильним методом розв'язання цього питання може стати зіставлення правопорушень і злочинних дій, зафіксованих у записах, з фактичними подіями, що мали місце в Україні.

проф. Йоганн П. ФРІЦ,
директор Інституту міжнародної преси
 

Я справді вірив, що коли деякі з цих речей стануть відомі загалові, Кучма піде. Я не можу повірити, що він і досі при владі.

Микола МЕЛЬНИЧЕНКО

Інтереси Президента України радикально не збігаються з інтересами країни.

Тетяна КОРОБОВА

Не проголосувавши за відставку Генерального прокурора, комуністи підставили плече не тільки Кучмі, але й олігархам...
Головний комуніст Симоненко сьогодні "на коні". Він, певно, вважає, що закрив грудьми "антинародний режим" Кучми і тим самим врятував своє політичне майбутнє.

Ольга АНІСІМОВА

Кучма й Симоненко - дві сторони однієї медалі. Точніше, срібляка, а ще точніше - мідного грошика. Їм не жити одне без одного!

Тетяна КОРОБОВА

Питання, які ставлять учасники акції "Україна без Кучми", є актуальними.

Олександр СКІПАЛЬСЬКИЙ

Як стало відомо, відбулася таємна нарада українських політиків і підприємців, яких прийнято називати "олігархами". Це - переважно представники трьох політичних середовищ, представлені у парламенті групами "Відродження регіонів" та "Трудова Україна" і фракцією СДПУ (о).
На таємній нараді найбільш впливові симпатики Президента придумали план дій, який допоможе утримати владу - незалежно від подальшої долі Леоніда Кучми.

Кость БОНДАРЕНКО

Я не звертався в жодній з країн із проханням надати політичний притулок, тому що я вважав і вважаю, що, все ж таки, ситуація в Україні повинна змінитися на краще, і Кучма повинен піти.
Я солдат України і готовий робити для її незалежності й демократії все, що від мене залежить.

Микола МЕЛЬНИЧЕНКО
 

Репресії в день пам'яті Тараса Шевченка

9 березня 2001 р., в день народження Тараса Шевченка, в Києві відбулися надзвичайні події, які привернули увагу всієї України та світової громадськості. День вшанування Великого Кобзаря ознаменувався побоїщами на вулицях столиці і масовими арештами членів опозиційних організацій.
А почалося все з брутального побиття міліцією народного депутата України Валентини Семенюк, яка разом з іншими народними депутатами намагалася покласти квіти до пам'ятника Великому Кобзарю.
Коли на допомогу жінці прийшли студенти, члени опозиційних партій і безпартійні, їх затримали працівники правоохоронних органів, інкримінуючи опір міліції. Ці дії міліції поклали початок подальшому загостренню ситуації на вулицях столиці України.
Звертаємо увагу на те, що до пам'ятника Тарасові Шевченку не були допущені також і народні депутати України Тарас Стецьків, Йосип Вінський, Іван Бокий і Тарас Чорновіл, син відомого правозахисника В'ячеслава Чорновола, який загинув у 1999 р. при загадкових обставинах.
Слід зазначити, що до дня вшанування пам'яті Тараса Шевченка силові структури готувалися своєрідно: в центр Києва були стягнуті спеціальні підрозділи київської міліції та спецпідрозділи з інших регіонів України. Мета: проведення широкомасштабної провокації проти опозиційних сил, які мали намір в цей день вшанувати пам'ять видатного українського поета.
Звертаємо увагу на те, що від самого ранку у драматичних подіях брали участь тисячі переодягнутих у цивільне, тобто готових до провокацій, працівників СБУ та міліції. Чи не вони почали трощити паркани коло Міністерства внутрішніх справ України, чи не вони почали закидати на розі вулиць Банкової і Лютеранської працівників правоохоронних органів, які заблокували підхід до Адміністрації Президента України?!
Ми заявляємо, що Громадянський комітет захисту Конституції "За Україну без Кучми" не приймав жодних рішень, спрямованих на загострення ситуації на вулицях міста, більше того, все зробив для того, аби уникнути напруги і конфронтації, всіляко утримував людей від агресивних дій.
В інциденті коло будинку Адміністрації Президента проглядався вже знайомий почерк влади, яка перед тим спровокувала побиття пікетувальників у Харкові, Рівному та Дніпропетровську.
Нагнітання напруги потрібне було владі, щоби мати підстави розпочати масові арешти опозиції. Станом на 10 березня вже заарештовано близько 240 членів опозиційних партій, зокрема Української Національної Асамблеї, Соціалістичної партії України, Української народної партії "Собор", Української Консервативної Республіканської партії та студентських організацій (так було затримано 94 студенти львівських вищих навчальних закладів). Серед затриманих виявилися Голова УНА Андрій Шкіль та член Проводу Київської організації УКРП Геннадій Гашко.
Масові арешти супроводжувались розгромами офісів опозиційних партій, зокрема Української Консервативної Республіканської партії. Самі ж арешти здійснювалися не на місці подій, а на вокзалах, у електропотягах, поїздах. При цьому були затримані люди, в тому числі й неповнолітні, які не мали жодного відношення до мітингів і маніфестацій опозиції. Деякі із затриманих вивезені у невідомому напрямку і невідомо, де нині перебувають. Серед зниклих - і помічники народних депутатів України.
 Як бачимо, влада відкинула рештки дипломатії і перейшла у відкритий наступ на опозицію, яка виступає за відновлення демократичних принципів в Україні.
Ми рішуче засуджуємо насильницькі антиконституційні дії правлячого режиму.
Ми звинувачуємо Президента Л. Кучму у репресіях проти власного народу і вимагаємо його негайної відставки, а також суду над причетними у застосуванні сили проти мирних демонстрантів і пролиття крові на вулицях Києва.
Правда переможе зло!

Громадянський комітет захисту Конституції
"За Україну без Кучми"
 

Карпатська Україна

Різноманітні історичні джерела свідчать про те, що в другій половині першого тисячоліття нової ери територія нинішнього Закарпаття була заселена білими хорватами, які в 9 - 10 століттях разом з іншими слов'янськими племенами утворили давньоруську народність і прийняли спільну етнічну назву "Русь".
Наприкінці 9 століття на землю хорватів вступили племена угрів. На думку Михайла Грушевського, "підгірська карпатська країна остаточно ввійшла у склад Угорської держави ледве чи скоріше 9 століть".
Після розпаду Австро-Угорської імперії переважна більшість жителів Закарпаття виступили активними поборниками побудови Соборної Української держави, що знайшло своє відображення в активізації діяльності Народних Рад, проголошені Гуцульської республіки, прийнятті рішення народних зборів у Хусті 21 січня 1919 р. про возз'єднання краю з Україною. Але через несприятливу міжнародну обстановку цю ідею не вдалося реалізувати. Закарпаття згідно з умовами Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) опинилося в складі Чехословацької республіки.
Політичні кола Угорщини не мирилися з рішенням Тріанонського мирного договору (4 червня 1920 р.) і не втрачали надії на відновлення "Великої Угорщини".
Польща, що була дуже чутлива на зростання українства, поспішила на поміч Мадярщині. І різними способами намагалися знищити чи бодай спинити розвиток української самосвідомості. Провідником польської політики на Закарпатті був д-р Степан Фецик (1890 - 1945).
Партія "Автономний земледільський союз" (з 1926 р. - керівник Л. Бродій) фінансувалася мадярським урядом і під впливом Будапешту вела гостру кампанію проти українців.
За період з 1914 по 1919 рр. на Закарпатті з'явилися дві впливові політичні групи: "москвофіли" (біла еміграція) та "українофіли" (еміграція Східної Галичини та Наддніпрянської України).
За  період з 1920 по 1938 рр. українське політичне життя на Закарпатті було дуже активним: відкривались читальні "Просвіти", широко розгорнули свою діяльність молодіжні організації "Пласт" та "Карпатська Січ", існувало декілька українських партій.
Не дрімали і русофіли, підтримувані урядами Угорщини та Польщі. Але показовим фактом впливу "українофілів" та "москофілів" на свідомість закарпатців може бути співвідношення вчителів станом на 1938 р. - 1248 українських проти 250 "москофільських".
Під постійним тиском населення Закарпаття, Празька центральна рада 11 жовтня 1938 року надала автономію "Підкарпатській Русі". Керівниками автономії стали: прем'єр-міністр - Андрій Бродій, міністри - Ю. Ревай, Є. Бачинський, С. Фенцик; державні секретарі - Августин Волошин, І. Пещак.
Мадярщина і Польща, підтримувані Італією, домагалися включення території Словаччини і Карпатської України в кордони Угорщини. Польща була навіть більше зацікавлена у т. зв. спільному кордоні з Мадярщиною, ніж сама Угорщина. Це з огляду на українське питання. В цей час галицькі українці посилили свої визвольні дії: як ОУН у підпіллі, так і парламентаристи на чолі з лідером УНДО Василем Мудрим, який, зокрема, став домагатися права самоуправління для Західних Українських Земель.
Внутрішнє положення на Закарпатті було складним з двох причин, а саме: на чолі уряду став Андрій Бродій, який зразу ж повів таємні переговори з мадярами про проведення плебісциту на Закарпатті, запевняючи їх, що під його керівництвом плебісцит вийде на користь Угорщини. Бродій не міг говорити про це відкрито, бо з всього уряду тільки Фенцик його підтримував.
Інший факт, що утруднював роботу уряду - активізація мадярських та польських терористів. Мадярський посол у Римі барон Ф. Вілані, вже 22 вересня 1938 р. поінформував італійського міністра закордонних справ, графа Галлеаца Чіяна, що вже стоїть напоготові двадцять батальйонів цих терористів, з яких 4000 включено до армії. З цього часу мадярські терористичні відділи не припиняли своїх кривавих акцій аж до березня 1939 р.
Празькому уряду вдалося розкрити підривну діяльність Бродія і Фенцика. 27 жовтня Бродія було заарештовано у Празі. Того ж дня уряд пішов у відставку, а новий уряд очолив справжній провідник карпатських українців Августин Волошин. Створення нового українського уряду викликало по всьому Закарпаттю масові маніфестації підтримки своєї влади.
На Віденському арбітражі, що відбувся 2 листопада 1938 року, Польща та Угорщина знову поставили питання про передачу Карпатської України та Словаччини Мадярщині. І хоч Німеччина не підтримала ці вимоги, все ж значну частину Закарпаття було віддано угорцям: Ужгород, Мукачеве та Берегове з багатими та родючими землями надтисянської долини. Столицю було перенесено в місто Хуст.
У зв'язку з новою хвилею угорсько-польських терористичних актів, раніше створену Українську Національну Оборону, було переорганізовано в Організацію Національної Оборони, "Карпатська Січ". Зі штабом ОНО "Карпатська Січ" тісно співпрацювала з ОУН.
Події на Закарпатті сколихнули народні маси Галичини і Буковини. Реагувати на них не тільки організовані члени ОУН, але найширші народні маси з Галичини, Буковини, Волині, Лемківщини, які перейшовши кордони вступали у "Карпатську Січ".
Велику допомогу надавали Карпатській Україні українці всього світу. Постійно поступала допомога грошима, одягом, харчами, з Америки, Канади, Франції, Китаю, Італії, Аргентини...
З початком 1939 року почалася посилена підготовка виборів до Сейму Карпатської України. Українське Національне Об'єднання (організація, що об'єднала всі українські партії) розмістило по всьому краю свій апарат пропаганди. Пропагандою займалися вчителі, священики, молодь, яка, переважно, перебувала в загонах січових стрільців.
В неділю 12 лютого 1939 р. о восьмій годині ранку розпочалися вибори до Сейму. Всього у виборах взяло участь 92, 4 відсотки населення. Скликання Сейму було призначено на 15 березня 1939 року.
Сейм почав роботу о15-й годині. Перше засідання відкрив Августин Волошин. Відбулося шість засідань, на яких обговорювалися законопроекти про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України.

Повністю законопроект виглядав так:
1. Карпатська Україна є незалежна Держава.
2. Назва держави є Карпатська Україна.
3. Карпатська Україна є республіка з Президентом, вибраним Сеймом Карпатської України на чолі.
4. Державна мова Карпатської України є українська мова.
5.  Барви Державного прапору Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя - горішня, а жовта - долішня.
6. Державним Гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім півколі і Тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі.
7. Державний гімн Карпатської України - "Ще не вмерла Україна".
8. Цей закон зобов'язує відразу після його прийняття.

У той час, коли проходив Сейм, вже тривали бої з озброєними до зубів військами фашистської Угорщини.
13 -14 березня загострилася міжнародна обстановка. Стало ймовірним вторгнення угорських військ. Керівництво "Карпатської Січі" вимагало від Августина Волошина негайно озброїти січовиків. Прем'єр-міністр ще вагався, сподіваючись на допомогу Німеччини та Праги. Проте скоро стало зрозуміло. Що ні Німеччина, ні Прага не допоможуть. Остання, замість того, щоб допомогти Січі, сама зав'язала бої з січовиками.
14 березня урядом Карпатської України оголошено мобілізацію українського війська. Січовики роззброювали чеських жандармів і з їхньою зброєю йшли назустріч агресору. Ворог, озброєний найновітнішою зброєю (танки, літаки, гармати), захоплював місто за містом, село за селом.
    Найбільші бої розгорнулися на підступах до Хусту - на Красному полі. Навіть коли уряд Карпатської України залишив Хуст, бої на Красному полі продовжувались. Угорське командування, німецький консул не раз звертались до президента Августина Волошина негайно припинити опір.
 У відповідь на це консул Німеччини почув від полковника Гузара відповідь: "В словнику українського націоналіста немає слова капітулювати. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити на коліна - ніколи!"
 За різними підрахунками загинуло від 2 до 5 тисяч захисників. Карпатська Україна стогнала під чоботом окупанта. Він захопив майже всю її територію. Останні захисники Карпатської України 18 березня покинули її територію. Одні відходили в Румунію, інші - в Польщу, Словаччину. Поручник Федір Тацинець очолив партизанський загін, який ще довго наводив жах на окупантів.
    На Карпатській Україні почався жахливий терор. Всіх, хто мав хоч якесь відношення до Карпатської України були жорстоко катовані (відрізали носи, вуха, статеві органи, виколювали очі). Кого не вбили, відправили в концтабори.
Тиса була червона від крові, по ній пливло безліч трупів.
Августину Волошину вдалося добратися через Румунію до Праги. В 1945 р. він був заарештований НКВД і відправлений у Лефортовську в'язницю, де і помер від катувань.

Трагічним був кінець Карпатської України, трагічною була доля її захисників. Але всі ці люди залишаться в пам'яті народу, бо справа, за яку вони віддали життя, була справедливою - захистити свій рідний край від чужоземних поневолювачів, наблизити нову добу і долю України.
Вічна слава захисникам Карпатської України!

Олег КУЦИН, заст. Голови ДСУ
 

Спогад

З великим зацікавленням слухала авторські радіопередачі "Отамани Гайдамацького краю". Вони заслуговують великої подяки та уваги, як зі сторони старшого, так і молодшого поколінь. Адже докладно знати історію свого рідного краю, визвольну боротьбу українського народу впродовж багатьох десятиліть проти різних гнобителів і зайд, належно оцінити героїчні подвиги ватажків цього визвольного руху - це наш святий обов'язок. Ці передачі збагачують знання, розширюють світогляд, виховують національну свідомість та почуття патріотизму, а, головне, змушують задуматися над долею нашого народу, його віковічними прагненнями і достойно оцінити наші здобутки сьогодні. То ж щиро вдячна за велику і корисну працю, за те, що доносите в правдивому світлі давно минулі події, знаходите забутих, а часом незнаних людей, котрі у свій час працювали для України і жили її ідеями.
Мене схвилювала до глибини душі передача про великого патріота України письменника Юрія Горліса-Горського. Відразу згадала щасливі і неповторні роки свого дитинства. Та це ж видавництво мого батька у Львові 1937 - 38 рр. друкувало його книги "Холодний Яр", "Ave dictator" і, здається, "У ворожому таборі". На цих книжках у 1930 - 1940  роки у нас в Галичині виховувалась українська молодь, гартувався їх бойовий дух. Пізніше, в 1948 р., згадані книжки і багато іншої літератури під час мого арешту були конфісковані з бібліотеки батька і представлені суду, як речовий доказ у справі. Річ в тому, що мій батько Микола Ліщук був співвласником видавництва "Рекорд", заснованого в м. Коломиї і через декілька років перенесеного до Львова. Батько всеціло віддавав свої сили, вміння, знання і кошти на цю велику і потрібну справу. Українсько-польські стосунки в той час були дуже загостреними і тому видання таких книг вимагало великих зусиль. Серед багатьох відвідувачів видавництва та нашого дому був і письменник Юрій Горліс-Горський. Багато приємних вечорів було проведено в його товаристві.
Останній раз він був на початку 1939 року. Збирався переходити на Закарпаття допомагати Карпатській Україні і попросив дозволу залишити у нас на деякий час скриню з особистими речами. Батьки дали згоду і через кілька днів він її привіз. Вона була досить велика і важка, замкнена на висячий замок. Батько пожартував, мовляв, чи не має там зброї? Пан Юрій заперечив, але додав, що в разі потреби,  дозволяє батькові розпорядитися його особистими речами на свій розсуд. Попрощався з нами та відійшов.
Будинок у Львові, в якому ми жили, був власністю якогось польського магната. Серед польських, єврейських і російських родин (що повтікали з Росії під час революції 1917 р.), ми єдині були українці. Відчувалася неприязнь до нас, особливо з боку поляків, яка загострилася з початком польсько-німецької війни.
Батька огортав неспокій, що в скрині можуть бути недозволені речі і він вирішив її перевірити. Відкривши замок, ми побачили зверху ковдру, в яку був загорнутий кріс. В куті скрині знаходився мішок з набоями, решту частину скрині займали книги і одяг. Вночі батько заховав кріс на горище, а набої закопав у саду біля дому.
Через декілька днів недалеко нашого дому невідомими був застрелений польський офіцер. Наші сусіди-поляки викликали військову жандармерію і направили до нас. Ті докладно обшукали наше помешкання. Зловмисники раділи і чекали, коли батька поведуть на розстріл. Але жандарми нічого підозрілого не знайшли. Якби знайшли зброю, що була у скрині, розправа була би неминучою. Та Боже провидіння не допустило до фатальної розв'язки.
Подальша доля видавництва і батька трагічна. Коли в 1939 р. нагрянула червона орда, батько змушений був переховуватись - його шукали органи НКВД. Видавництво знищили - виносили на вулицю книги та іншу мистецьку продукцію і палили цілодобово. Батько тяжко переживав цю руїну, захворів і помер у квітні 1940 р. Тоді мені було дев'ять років. В 1948 р. мене арештували, як члена ОУН і засудили на 25 років сталінських концтаборів Воркути і Мордовії. Маму вивезли на спецпоселення в Читинську область (Забайкалля). Майно наше конфіскували, в тому числі і скриню п. Юрія Горліса-Горського. Жаль, що не збереглася, тепер могла б прикрасити музей Холодноярців, якщо такий існує.
Тепер на відстані 60-ти років людина, як кажуть, живе вже спогадами. А цей спогад незабутній, бо пов'язаний з людиною, яка своє життя посвятила служінню Україні.

Ірина СТРОЦЬКА,
педагог, пенсіонерка.
 

Повстання в Маріупольській колонії
Правда і брехня

Що ж сталося у ніч з 12 на 13 лютого 2001 р. в Маріупольській ВТК для неповнолітніх? Оскільки в цій колонії у мене працює мати, а після повстання я неодноразово відвідував місце драматичних подій, зустрічався з очевидцями, мені вдалося дізнатися майже все, що там відбувалось.
Так, це було повстання. Справжнє повстання, заздалегідь підготовлене й добре проведене.
Та спочатку -  про історію виникнення Маріупольської ВТК.
Табір для дітей було засновано ще німцями в 1941 році. Це був тоді югенд-табір № 31, філія Освенцима. Головним чином тут утримувалися діти "расово не повноцінних батьків". Весь він, з усіма спорудами й персоналом із "фольксдойчів" дістався в 1943 р. червоним окупантам.
Зі слів очевидців, у Маріупольській ВТК дітей годували вкрай погано, не було роб (тому малолітні відбували покарання у тому одязі, в якому їх доставили на зону), а нелюдські знущання оперів і контролерів над малолітніми злочинцями давно стали нормою. Не один раз чув про побиття дітей палицями, говорили, що траплялися і летальні випадки. Розповідали мені й про факти зґвалтувань 14 - 15-річних ЗК співробітниками колонії.
Приводом для виступу, зазначали очевидці, було жахливе побиття "новенького", який перебував на карантині.
Очолили виступ в'язні Леонець і Петрук - лідери створеної організації самооборони... О дев'ятій вечора, під час перезмінки, хлопці підняли декілька бараків. Майже миттєво штаб колонії, відділ кадрів і "секретка" опинилися в руках повстанців. Усі документи були знищені. Перерізавши зв'язок із зовнішнім світом, взяли у заручники начальника режиму й начальника колонії - підполковника Євлоєва. Але з вишок і прохідної по дітях відкрили вогонь: декілька в'язнів було поранено.
Проламавши стіну, в'язні пробилися крізь заслін славнозвісного "Титану" і вирвалися на волю. Півтори сотні в'язнів опинилися на свободі.
Намагаючись приховати правду, влада в офіційних повідомленнях зменшила чисельність утікачів, до того ж навісила на них ярлики токсико- і наркоманів. Згідно з офіційними повідомленнями всіх утікачів уже виловлено. Та це не відповідає дійсності.
Які вимоги висували в'язні?
Хлопці, що сидять за незначні злочини (а таких там 90%), просили відокремити їх від небезпечних злочинців, що відбувають покарання за вбивства, зґвалтування, грабунки... Та їхні прохання були проігноровані. Члени нелегально створеної самооборони намагались припинити знущання, дати можливість вчитися й працювати, врешті, виправлятися, а не бути в "шахах" у паханів... Та виправлення дітей, що стали, часто випадково, на слизьку стежку порушення закону, було, як виявилося, непотрібним.
Лишався один шлях - збройної боротьби за свої права, за свою гідність.
І вони обрали його...

Микола ҐАНЖА, ДСУ
 

Віри в мій народ не втрачаю

Читаю праведні труди про отаманів "Од слова до слова, // Не минаю ані титли, // Ніже тії коми", намагаюсь осмислити і усвідомити той масив імен, титанічної витримки, видужання і свідомої самопожертви в ім'я України, і стверджуюся в Істині, що Україна, українці - це Храм на крові...
Примножуючи знання, примножую безодню печалі в собі, але віри в мій народ не втрачаю.

Леонід ЛЕОНЕНКО, м. Одеса
 

Україна без Кучми, козацтво - без Біласа!

Українське козацтво відзначило перше десятиліття свого відродження. Скажемо відверто: надії на відродження не збулися.
Чому?
По-перше, ще не знайшлося в Україні шляхетного, мудрого, рішучого і сміливого  Гетьмана-патріота, який спромігся би пробудити в українців гідність, волю до боротьби за звільнення від окупантів.
По-друге, не обравши Гетьмана-патріота, козацтво не спроможне було обрати і гідну великої місії старшину.
Як наслідок, козацтво нині розбите на півдесятка різноманітних гілок, розпорошене в багаточисельних партійних структурах, здеморалізоване, не спроможне вершити свою долю. Роз'єднане козацтво також за релігійними ознаками...
На Великій Раді, що відбулася у Тернополі, Гетьман УК І. Білас заявив: "Козаки були православними і боронили християнську республіку. Я не допущу, щоб козаки змінили цю історичну традицію!"
З ним погоджуються далеко не всі. Так, козацька сотня імені князя Святослава вже два роки бореться за визнання її в статусі Українського козацтва (козаки цієї сотні є послідовниками РУНВіри).
Чи сприяє Гетьман єднанню Українського козацтва, яке повинно стати цементуючою основою українства? Принаймні, мав би. Мав би підтримувати все, що сприяє добру України.
Для відродження й утвердження Українського козацтва потрібний Гетьман-патріот України на чолі з патріотичною козацькою старшиною. З перебігу Великої Ради у Тернополі видно, що Україна ще не має ні такого Гетьмана, ні такої старшини.
Делегація Київського товариства козаків на чолі з отаманом Михайлом Коваленком письмово внесла до комісії з вироблення рішення Ради такі пропозиції:
1. Козаки можуть вільно визначатися у своїй релігійній та партійній приналежності. "Партія українського козацтва" не потрібна. Козацтво повинне поєднати усе розмаїття українства, але на основі патріотизму.
2. Реєстрове козацтво має бути військово-політичною організацією, яка матиме повноваження висувати кандидатів до всіх органів влади.
3. Держава мусить поновити споконвічне право козаків на володіння особистою зброєю...
На останній Раді, що відбулася у Тернополі, ці та й інші пропозиції, до уваги не були прийняті. Рядових козаків до трибуни не допустили. Зате наговорився Гетьман.
Яке ж бачення Українського козацтва паном Біласом?
По-перше, на його думку, козаки мусять активно діяти в комерційних структурах. По-друге, козаки повинні своєчасно платити членські внески. По-третє, козаки мають підтримувати Леоніда Кучму, який є Почесним Гетьманом Українського козацтва.
Така схема розвитку козацтва І. Біласа.
Ще була одна "принципова позиція" І. Біласа: несподівано для козаків і гостей він заявив, що з тим і тим не сяде на одній підлозі оправлятися...
Закінчилась Велика Рада, як і попередні, великою пиятикою.

Українське козацтво втрачає ще один, третій, рік під гетьмануванням Івана Біласа.
Тим часом на Раді сотні імені князя Святослава козаки вирішили, об'єднавшись з Білоцерківською сотнею, приєднатися до Всеукраїнської акції "Україна без Кучми". На мій погляд, козацтво мусить розпочати і свою внутрішню акцію: "Українське козацтво без Біласа!"
Ренегати мусять бути відкинуті!

Іван ПИЛИПЕНКО, козак
м. Київ
 

"33 афоризми"
Улюблена мелодія? Відгомін Коліївщини

1. Безсмертне завжди передчасне.
2. Для того, щоб бути відвертим, не обов'язково говорити всю правду.
3. Народ існує тільки під час війни. Під час миру - це юрба споживачів.
4. Якщо росіяни і брати, то Каїнові.
5. Краще, коли сваволя одного придушує сваволю мільйонів, ніж навпаки.
6. Тільки нещасні оцінюють життя в кілограмах і літрах.
7. Лучче кривду чинити, ніж кривду терпіти.
8. Яка трагедія росіян - з окупантів перетворитися на національну меншину!
9. Сину, чи не запізно ти взявся виховувати батьків?
10. Вилаявся, ніби висповідався: настільки легше стало.
11. "Ні" жінки торує до неї битий шлях.
12. Тільки невдахи шукають еталон за межами власних кордонів.
13. Життя нації - у дії, безсмертя - у слові.
14. Культура пахне землею, цивілізація - смітниками мегаполісів.
15. Границя між своїм і чужим - життєдайна.
16. Де панує мораль споживача, там загибель. Де в пошані творець, - там життя.
17. Не до храму, лиш до стійла ведуть шляхи опонентів Липинського.
18. Бідна Америка! У неї навіть стандарт перетворився на еталон!
19. Інколи й націоналізм буває пролетарським, а комунізм - буржуазним.
20. Не життєві обставини визначальні, а сприйняття їх.
21. Якщо дух пануватиме над тілом, життєві незгоди малопомітні.
22. Якщо прагнеш оплесків, ти недосконалий.
23. Політика малого зла завжди доводить до великого.
24. Пізнаєш історію - пізнаєш сучасних своїх ворогів.
25. Для маси апокаліпсис - нещастя, для довершеного - підстава для творчості.
26. Диявол спокушає до свободи. Тому й така нагінка на нього?
27. Не стели там, де не збираєшся падати.
28. Не підганяй того, хто спішить.
29. Росія справді має історичну місію. Поневолювати народи.
30. Кожна нація має свою правду.
31. Ненависть посилює ворога, насмішка - добиває.
32. Вищий тип жертви Богам - самопожертва.
33. Вчинки вагоміші від слів.

Роман КОВАЛЬ
 

Зі славної когорти українських самостійників Кубані

Серед політичних діячів Кубанської Народної Республіки, що постала в час розпаду Російської імперії в 1917 р., одне з чільних місць належить Степанові Манжулі.
Степан Федорович Манжула народився в сім'ї отамана кубанської станиці Дінської в 1885 р. і був старшим з восьми його дітей. Його предки переселилися на Кубань з Переяслівського полку в 1821 році. В сім'ї завжди пам'ятали своє українське коріння. На почесному місці в ній завжди зберігався томик "Енеїди" Котляревського. Степан Манжула закінчив військову гімназію і разом зі своїм станичником Миколою Рябоволом (майбутнім президентом Кубані) втупив до Київського політехнічного інституту. Навчався на агрономічному факультеті. У студентські роки вступив до кубанської філії Революційної Української партії (РУП). Одружився Степан з Олександрою Гирко, а Рябовол - з її сестрою Ганною, і таким чином друзі поріднилися.
З початком революції Степан Манжула потрапляє у вир політичних подій на Кубані. Як член Крайової і Законодавчої Рад він взяв участь у проголошенні Кубанської Народної Республіки, прийнятті її Конституції, і далі брав активну участь в розбудові держави.
У складі Ради був учасником Крижаного походу, відступаючи під натиском переважаючих більшовицьких збройних сил на Дін.
З Дону на чолі з Миколою Рябоволом до Києва відбула делегація на переговори з Гетьманом Скоропадським, де було узгоджено наміри обох сторін про об'єднання на федеративних засадах. Проте за відсутності Голови Ради Рябовола Голова Кубанського уряду Лука Бич 23 серпня 1918 року в Новочеркаську провів нараду у складі десяти членів уряду й Ради, на якій більшістю голосів було прийнято історично хибне рішення про союз із денікінською Добровольчою армією, що мало катастрофічні наслідки як для Кубані, так і для України. Проти цього рішення голосувало троє: Степан Манжула, Кузьма Безкровний і черкес Айтек Намітоков.
З поверненням на Кубань загострилися протистояння між кубанцями і денікінцями. Денікін прагнув підпорядкувати всі людські й матеріальні ресурси Краю на відновлення єдиної неподільної Російської імперії і застосував для цього жорстоких заходів.
Замість рішучого наступу на більшовицьку Москву Денікін все своє військо, що переважно складалося з кубанців, кинув на завоювання єдинокровної для більшості з них України. Так обернуся для кубанців цей "союз".
Кубанська Рада на чолі з Рябоволом, спираючись на свою Конституцію, чинила диктаторським діям Денікіна відчайдушний спротив.
На початку 1919 року Рада послала на Празьку мирову конференцію свою делегацію із завданням домагатися світового визнання незалежної Кубанської держави. Членом цієї делегації був і Степан Манжула. В Парижі делегація зустрілася з делегацією кавказьких гірських народів і уклала з нею союзницьку угоду про спільну боротьбу проти більшовиків. Розцінивши цю угоду як сепаратистську відносно Росії, Денікін наказав віддати до суду членів делегації, що повернулися на Кубань.
Перед тим сталося вбивство денікінською контррозвідкою Голови Ради Миколи Рябовола і відносини кубанців з Денікіним украй загострилися. Арешт і страта на шибениці делегата Олексія Кулабухова за зачитання на Раді привезеного з Парижу тексту договору з горцями, депортація до Константинополя "без права повернення на Батьківщину" десяти найактивніших членів Ради - самостійників спричинили вибух всенародного гніву. Станичні громади вимагали відкликання військ. Козацькі військові частини масово кидали позиції і поверталися додому. Фронт розвалився, що й стало причиною поразки Денікіна.
Серед депортованих до Константинополя членів Ради був і Степан Манжула. Він був палким прихильником об'єднання Кубані з Україною і непримиренним противником союзу з Росією. Ці свої погляди він рішуче відстоював. Так, він гнівно вилаяв голову уряду Л. Бича, коли той у своїй промові назвав Україну сестрою, а не матір'ю Кубані. В полеміці з представниками Добрармії Манжула закидав їм, що вони представляють державу без території. Коли ж ті заперечили, що мають за територію Чорноморську губернію (відокремлена в 1896 році царським урядом від Кубанської області вузька смуга чорноморського узбережжя з містом Новоросійськом - Р. П.), Манжула зіронізував: "Так, відвойовану кубанськими козакам", чим позбавив опонентів аргументації...
Повернутися на Кубань Манжулі не судилося. Невдовзі вона була окупована більшовиками. Йому довелося виїхати до Чехословаччини. Перші роки на еміграції як член Кубанської Ради він брав участь у багатьох організаційних заходах з улаштування кубанців на чужині, співробітничав у виданні часопису "Кубанський Край". Потім працював агрономом на Закарпатті.
За повідомленням онучки С. Манжули, професора Торонтського університету Ольги Андрієвської його у 1945 році у Празі арештувала советська контррозвідка і він безслідно зник в московських катівнях.
Так трагічно закінчив свій життєвий шлях полум'яний український патріот Кубані Степан Манжула. Хай його ім'я збережеться в історії України вдячними нащадками!

Використанні джерела:

1. Іванис Василь, "Стежками  життя", кн. II - V, Новий Ульм, Німеччина. 1959 - 1962 рр.
2. "Родная Кубань", ч. 1, 1999 р.

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.
 
 

Мантії вроздріб

Національний університет ім. Тараса Шевченка - наша національна святиня і його повинен очолювати національно здоровий, не оскоплений вчений. Адже позбавлений національної гідності, він здатний на будь-яку антинаціональну акцію - особливо, коли йдеться про особисту вигоду, скажімо, кар'єру.
Чи не подібні міркування спонукали ректора Скопенка скочити у гречку до громадянина Л. Кучми і напнути похапцем на нього мантію почесного доктора Київського державного національного університету ім. Тараса Шевченка?
А може, й справді мав рацію Скопенко - адже, щоб довести таку багатющу країни до руїни, а працелюбний народ - до жебрацтва, треба ж неабиякий талант мати?!
Не варто забувати й про доробок громадянина Кучми у царині красномовства, справді живого, матірного слова. Та ще пару років такого президентства і ці т. зв. ненормативні слова стануть нормативними!..
Так що цілком погоджуюсь зі Скопенком: нинішній гарант цілком заслуговує поряд з іншими достойниками - носити звання почесного доктора. Менделєєв, Лев Толстой, Індіра Ганді, Білл Клінтон і... Кучма - звучить, чи не так?!
Сподіваємося, що ця спроба буде достойна оцінена, і невзбарі Кучма, прикривши свій сором мантією - навзаєм, шляхетно так - якийсь орден почепить Скопенку або й Героя України пожалує.
Ви на це розраховували, пане ректоре?
Чи у вас були інші, більш гігієнічні міркування?

Андрій МАРТИНЕНКО,м. Київ
 

 
Віктору Лісоволу - 70 років!

Віктор Лісовол є автором багатьох українських пісень, деякі з яких стали народними. Загалом у його репертуарі близько 80 пісень і дум, серед них і власні: "До кобзи" (на слова Пантелеймона Куліша), "На що мені женитися?" (на слова Тараса Шевченка), "До українців" (на слова Віктора Баранова), "Наливаймо, браття!" (на слова Вадима Крищенка) та багато інших.
Пісні Віктора Лісовола - це не тільки розрада для зболілого серця, це боротьба за рідну мову, боротьба за нашу Батьківщину.
Історичний Клуб "Холодний Яр" запрошує киян та гостей столиці на творчий вечір видатного кобзаря, який відбудеться 17 квітня у конференц-залі Київського міського будинку вчителя. Початк о 18.00.
Хай пісні Лісовола звучать на всю Україну!
Прес-служба ДСУ



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ