Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2020 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


“Перемога прийде, якщо будеш зухвалий і сильний”


“Перемога прийде, якщо  будеш зухвалий і сильний”Розмова з майором Віктором Скатерним, комбатом 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців

 

Ми святкували з дружиною її день народження. Я на той час був командиром мінометної батареї. І тут телефонує командир бригади полковник Грищенко. “Оскільки перший і другий батальйони виїхали на виконання бойового завдання, ви з майором Штефаном формуєте третій батальйон!”
Не вистачало офіцерів, і мене одразу відрядили в розвідувальну роту. Ротою командував Дмитро Гопанчак, хоча формально ми були командирами взводів. Я став розвідником-артилеристом і виконував завдання на ГАЗ-66. 9 травня для нас був надзвичайний день. Ми заскочили на БТР і поїхали на Маріуполь. Потім Гопанчак сказав, що буде йти з посади, бо вступає до академії. Ну і командир розвідки повідомив: “Все, ти командир роти. Залишаються формальності”.
Першим серйозним завданням було розв’язання ситуації в Амвросіївці. Мені надійшла команда від полковника Грищенка розібратися в ній. В Амвросіївці заблокували батальйон, не пам’ятаю який, і нам потрібно було забезпечити йому прохід. Ми “бетеерами” розсували на “Хресті” цивільні машини. Це перше таке неординарне завдання.
Я за освітою ракетник, мав обслуговувати зброю стратегічного значення. Комбата тоді в колоні не було. Серед натовпу, який блокував рух нашому батальйону, переважали жінки з дітьми й чоловіки не зовсім слов’янської зовнішності – вірмени, греки… Не наш брат, одним словом. Біля гусениць БМП стояли жінки, за ними – чоловіки, а за тими –заслон із легковиків.
Я виїхав на цей блокпост через поле. Перше, що зробив, – скинув у кювет кілька машин. З дороги злетіли “Нива”, якийсь джип, ще машина. Тоді водієм у мене був Андрій Степанець. А БТР – машина неповоротка. Поки розвернувся – розштовхав усе. І весь натовп, який блокував батальйон, розвернувся і пішов на мене. У цій ситуації я дав команду на відкриття вогню. Кулеметник дав кілька черг у небо. Люди почали розбігатися… Пам’ятаю точно, що в колоні тоді був Руслан Григор, бо ми з ним ще поговорили, коли батальйон почав рух. І Руслан Сулименко…
Ще ми шукали “гради”. Перший раз ми на них напоролися, коли йшли на ГАЗ-66 із зенітною установкою. Патрулювали переважно вночі. Супровід і вогневу підтримку забезпечував БТР. Уздовж державного кордону шукали, де установки залпового реактивного вогню БМ-21 переходять кордон і починають стріляти…
Однієї ночі патрулювали дорогою від Маріуполя в бік Тельманового і далі на Побєду. Дорога йде паралельно кордону десь кілометрів зо два. У ГАЗі несподівано пробилося колесо. Стали в балочці. Виставили охорону, сиділи в траві, скажу чесно, навіть вогонь розпалили, щоб чай якийсь заварити. Аж тут прибігає боєць і каже: “Там пі…ць!” Усі повибігали подивитися. Я теж вискочив і бачу купу техніки в посадці... Яке прийняти рішення? Даю наказ: “До бою!” І ми відкрили вогонь по “градах”.
Я не чекав, що біля батареї БМів буде батальйон охорони. Нас почали розстрілювати… “Гради” відкрили вогонь, але ворожі артилеристи не встигли зробити поправки в розрахунках чи до ладу прицілитися. Вони били по КСП бригади в Сонцевому. Ми “піймали” перший обстріл “градами” Сонцевого. І в цей момент мене набирає телефоном Грищенко і каже: “Ти про…ав «гради»!” А мені в цей момент реально потрібна допомога. По нас вели вогонь “бетеери” росіян з 30-міліметрових гармат. Охорона “градів” притиснула нас до річки, яка була позаду дороги…
Ми зачаїлися. Техніку кинули, зайшли у воду (нас було 28 бійців) і під берег лягли. Я вирішив відкривати вогонь в останню чергу. Росіян було до двохсот. По Сонцевому стріляло 18 “градів”. Грубо кажучи, на стрільбу виїхав дивізіон. До п’ятисот осіб ворога проводили цю операцію. Тобто вступати з ними в бій після того, як ми обстріляли “гради”, було б самогубством. Радіозв’язку з командуванням не було. Телефон я загубив ще під час розмови з Грищенком. Ми атакували росіян десь від третьої до четвертої ранку. Коли почало світати й ніч стала сірою, ближче до п’ятої, ворог почав прочісувати дорогу. Тоді я відчув, яке ж холодне було тоді літо і яка холодна була вода, у якій ми лежали вже годину. Ворожі групи перебували від нас у восьмистах метрах. І ще мені в ту ніч запам’ятався місяць. Він був повний і світив як прожектор. Ніби й далеко, а видно було все – людей, пересування техніки. Невдовзі “гради” зачохлилися і відійшли. Я наказав перепливати річку й піднятися на висоту на протилежному березі. Там ми змогли вийти на зв’язок із прикордонниками.
Які були втрати тієї ночі? Знищили наш ГАЗ. БТР підбили, проте він залишився “живий”, але росіяни забрали з нього все, що могли зняти. Може, вони й хотіли завести машину, але вона просто так не заводилася, та й коли здавали заднім ходом, то БТР потрапив у яму і трохи ліг на бік. Через це його й кинули.
Якої ворогові завдали шкоди? Коли ми вийшли на поле, побачили згорілу машину БМ. Досі пишаюся! Ми під’їхали вантажівкою ГАЗ-66 заднім ходом, зі спущеним колесом, і два короби “ЗеУшки” розрядили в “град”. Туди ж стріляв і БТР. Я сказав оператору зенітної установки і навіднику БТР: “Ви два герої. Ви обидва молодці!” Я б обом дав орден “За мужність”. Коли в нас полетіли у відповідь снаряди із 30-міліметрових гармат, то ми бігли звідти, як кури, по-іншому і не скажеш. Я не чекав у відповідь такого вогню, тим паче такого концентрованого. Там були не “шлапаки”, це точно.
З прикордонниками оглянули підбиту машину “граду”.
Новини по телебаченню розповідали, що з “градів” та інших артсистем стріляють курсанти артилерійських училищ РФ. Так і було. Біля обгорілого “граду” лежало два трупи російських курсантів з військовими квитками ростовського училища (зараз філіал Військової академії Ракетних військ стратегічного призначення ім. Петра Великого). Цих ми реально “поклали”. Тіла забрали прикордонники, бо Андрій Миколайович Грищенко сказав, що вони нам не потрібні, нехай ними займаються відповідні органи.
І наступної ночі ми виставили там “секрет”. Він спостерігав, як ворог зайшов на нашу територію і витягнув свою підбиту бойову машину. На той момент ми не розуміли, що нам потрібно було зберегти ту машину як доказ агресії Російської Федерації. І росіяни витягли спалений “град” на свою територію. Тут я усвідомив, що кордону, по суті, у нас немає, навіть стовпчики не вкопані. Цей бій з ворогом я програв, але зробив для себе висновок – перемога прийде, якщо будеш зухвалий і сильний.
Супроводжувати ми й колони з припасами для батальйонів, що пішли вздовж кордону. Везли боєприпаси, паливо, все, що потрібно було нашій піхоті. Крім того, один зі взводів нашої роти охороняв переправу в Кожевні. Там командував Дмитро Грибовський, реально людина-легенда. Щоденно відбивав по дві танкові атаки. Він їх відганяв від Кожевні БМП. А з Дмитрівки Кожевню прикривав Ющенко. Дмитру Ющенку теж дісталося...
Супроводжуючи колони, потрапляли в засідки, під обстріл артилерії. Довелося приймати неординарні рішення. Ми відмовилися їздити асфальтом. Дмитро Литвин водив колони так. “Де ми зараз, тут? – запитував. – А колону потрібно довести в Краснопартизанськ? Ага, це тут на карті? Добре, дайте лінійку”. Знаєте, для чого потрібна була лінійка? Він просто проводив лінію і по цій лінії вів колони…
Грищенко дав наказ діяти зухвало – їхати через поля. Одного разу мене за це покарав ворог. Ми іноді повторювалися. Нас вирахували, і росіяни встановили на дорозі фугас. Наш БТР підірвався на протитанковій міні. Під час підриву на міні БТР краще за БМП. Екіпаж “бетера”, 11 осіб, залишився живим. Його хотіла прикрити БМП, почала об’їжджати й теж наїхала на міну. За декілька хвилин троє бійців стало “вантажем 200”. “Беха” горіла, боєприпаси детонували, а всередині машини горів екіпаж. Дістати ми їх не могли. Мої підлеглі не мали сил слухати їхні крики і хотіли добити хлопців, але вибух позбавив одних гріха, а інших мук.
На переправі загинуло 17 танкістів і коригувальників. Але це не розвідників…
Продукти на переправі ми просто скидали з БТР не зупиняючись. Хто зупинявся – того знищували… Останні каравани ми завели перед оточенням…
Розвідники почали витягувати людей з позицій. Витягували ми і хлопців з переправи біля Кожевні, де наші підрозділи потрапили в оточення, зокрема батарею Ющенка. Було завдання витягувати бійців 79-ї бригади, забрати з Іловайська якогось офіцера пораненого, коли місто вже було майже не нашим. Я вивіз його на автомобілі “швидкої допомоги”. Вже тоді ми Іловайськ не контролювали. Втримати його шансів не було. Вже тоді в оточення в “Південному котлі” потрапили підрозділи кількох бригад. Іловайськ – це трагедія, але не така масштабна в порівнянні з оточенням біля східного кордону…
Тоді Войтенко прийняв рішення про вихід у Росію… Я сьогодні командую цим легендарним батальйоном. У мене служать солдати і офіцери, які виходили на територію ворожої країни. Чи правильне він прийняв рішення?
Ми не можемо його судити… Войтенко врятував людей, які досі воюють… і воюють достойно: Дмитро Домарев, який вигукнув тоді, у Росії, “Слава Україні!”, Руслан Сулименко, який питав, куди вони йдуть, а йому казали, що потім розкажуть…
Був такий момент… У ЛАЗ попали з ПТУРа. Як люди залишилися живі, ніхто не знає. У начальника стройової служби сталася істерика… Він вчепився в мене зі спини, а я йому: “Відпусти!” А він тримає, і я нічого не можу зробити. Я бронежилет відстебнув, його відкинув, бронік там і залишився.
Ми вивели всі автобуси та “буханки”. Я наказав шикувати всіх у селі й перевіряти. Не вистачало шість бійців. Почали їх шукати в полях соняшнику. Ви можете собі уявити, як їхати на БТРі соняшниковим полем? Ми давили соняшники, бо вбитих чи поранених, але мусили забрати. Чотирьох знайшли, а двох ні. І коли ми вже розвертали БТР, побачили, як один із вояків перетягував свого товариша в зарості. Він боявся, що соняшником їздять росіяни. Бойова машина просто вперлася в них. Я спускаюся з БТР і бачу, що в бійця немає частини ноги. Куля вибила кістку.
Я зняв портупею, яку мені подарував батько. Це була його афганська портупея. Ножем пробив ще кілька отворів у ременях, затягнув і зупинив кровотечу. Ми поклали його позаду на БТР, і я йому весь час казав: “Спробуй тепер здохнути! Я тебе і на тому світі дістану. Мені портупею батя подарував, і ти мусиш її повернути!” Далі – евакуація в Сонцевому, виклик “вертушки” і доправлення пораненого в госпіталь. І можете собі уявити, що через три роки в спільній компанії я побачив цього бійця. Він провів багато часу за кордоном, йому встановили імплантанти. І, сидячи навпроти мене за столом, він згадував і плакав: “А я вас, здається, знаю!” Тепер батьківська портупея знову в мене…
2014-й – по-справжньому страшний і кривавий рік. Такого спекотного в бойовому плані літа я після того й не пам’ятаю. Серед літа, щоб попити, потрібно було докладати неймовірні, іноді героїчні зусилля. Тоді ж поотруювали всі колодязі по лінії розмежування. Незрозуміло, де чиї війська, хто куди їде, хто навпроти тебе. Бувало таке, що ледь не вступили в бій з 79-ю, 95-ю бригадами…
Якось накрили автоколону росіян у лісосмузі, де вони розбили табір. Ми засікли рух автомобілів у балці й відкрили вогонь з мінометів на просіювання, а потім зачистили зелений масив вогнем з гармат БМП. Після цього в полон не було кого брати. Хто не загинув від вогню ЗСУ, був убитий під час детонації боєприпасів у машинах. Усі покійники були вдягнені в форму армії Росії, але всі були без документів та знаків розпізнавання. Коли догоріли ворожі машини, перестали рватися боєприпаси, ми заїхали в лісосмугу. Оцінили знищене угруповання в роту. Потім полковник Андрій Грищенко віддав наказ: “Не везіть цю мерзоту (трупи) на КПП, продовжуйте виконувати завдання!” Ми так і робили…
Сьогодні багато хто сидить удома і думає, що перемир’я з Росією призведе до чогось гарного. Нічого доброго з цього не вийде, Росія як обманювала, так і обманюватиме. Її цікавить шматок континенту, де розташована Україна. Кожного століття в нас забирають шматочок України. Коли в Золотому відбувалося розведення, було боляче, але я впевнений, що цю землю ми повернемо. Це кажу і своїм офіцерам.
Найстрашніше те, що в армію повертаються ті старші “полководці”, які у 2014 році злякалися. Ми втратили Муженка. Людину, яка вміла воювати і приймати неординарні рішення.
Скільки ще зможу бути на цій війні? Та скільки ноги носять!

Розмову вели Тетяна ВИГОВСЬКА та Костянтин КЛИМЧУК, “Час змін”
Подається зі скороченнями.


Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.
Приват Банк 5168 7453 2126 4670 (Тетяна Климчук).
Проєкт реалізовується на волонтерських засадах. Пожертви будуть використані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, у яку ввійде і ця стаття.
Напишемо “Літопис новітньої історії 72-ї ОМБр” разом!
 Телефони для довідок: 097-931-66-47 (Костянтин Климчук), 063-782-10-10 (Тетяна Виговська).

На світлинах – майор Віктор Скатерной на презентації книжки “Чорні перемагають”. Київ, “Остання барикада”, 17 березня 2017 р.

  

  



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ