Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2020 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


Лицар українського опору


20 років тому, 5 лютого 2020 р., відійшов на поля минулих бойовищ Анатолій Лупиніс
 
Познайомилися ми з Анатолем Лупиносом випадково. Я любив бігати алеями Володимирської гірки. Потім відпочивав на лавочці під пам’ятником князеві Володимиру. Одного разу біля мене сів якийсь чоловік. Це й був Анатоль Лупиніс. Розговорилися. Розповів, що два роки тому звільнився з тюрми і табору зовсім хворий, ходив на милицях, а тепер от з інвалідною палицею. Сказав, що в нього негаразди з квартирною хазяйкою і йому практично немає де жити. Я запропонував йому деякий час пожити разом зі мною в кіностудійному гуртожитку. Він погодився.
Тепер це жалюгідна руїна... Будинок спалили бомжі на замовлення будівельних хижаків, які зазіхали на шматки студійної території. А тоді на 1-му поверсі була дешева профспілкова їдальня, а на другому жили студійні працівники. Одна з квартир правила тимчасовим гуртожитком для молодих українських кінематографістів – доки вони не отримували власне житло. З величезним трудом я затягнув Анатоля дуже крутими сходами на другий поверх. У цій кімнаті ми з ним прожили більш ніж два тижні. Після нього залишилися чашка з якорем, скляна попільничка, старовинна авторучка, роман Валеріана Підмогильного “Місто” та інвалідна палиця.
Я цілий день крутився на зйомках, а він увесь час писав вірші. Його попільничка завжди була вщерть заповнена недопалками. А вечорами, перед сном, ми розмовляли. Він мені багато що про себе розповів. На жаль, я не все запам’ятав. Адже минуло вже понад півстоліття... Врізалися в пам’ять лише найяскравіші моменти. Він розповів, що його батьків вислали до Сибіру, але в дорозі їх застала звістка про початок війни і вони повернулися на рідну Черкащину. Батьки йшли пішки, а чотирирічний Толик їхав на корові. Я ніяк не міг второпати, як їх могли вислати з коровою... Взагалі, Анатоль був великим фантазером. Але деякі його розповіді, на мій погляд абсолютно нереальні, потім знаходили документальне підтвердження. Ось що розповіла слідчому в карній справі Лупиноса його однокласниця Людмила Панченко... “У 1954-му Лупиніс був ініціатором проведення заходів, пов’язаних із днем смерті Йосипа Віссаріоновича Сталіна. За ініціативою Лупиноса і після його короткої промови, присвяченої Сталіну, весь клас, зокрема і я, вшанував пам’ять Сталіна п’ятихвилинним вставанням. У той же день Лупиніс вивісив на заводській трубі траурний прапор”.
 Я подивився фото цієї височенної труби і жахнувся: як хлопець на неї заліз?! Це ж треба! Важко й повірити, що Лупиніс вшанував пам’ять кривавого Сталіна. Ось як це пояснив слідчому Анатолій: “Я був глибоко вражений смертю Сталіна. Але через рік я був обурений тим, що день смерті Сталіна не відзначається, висловив це тим, що на заводській трубі вивісив траурний прапор. Тоді я керувався почуттям, подібним тому, яке відчуваєш, коли ображають любиму людину. Можливо, це сталося тому, що я просто звик до цього імені як до найдорожчого. Як би то не було, але в мене зародилася недовіра до нового уряду. Погляди на Сталіна пізніше змінилися, цьому сприяло й те, що з кінця грудня 1955-го до кінця липня 1956 року я перебував у м. Воркуті, де переважно працюють «каторжники» – люди, засуджені за 58-ю статтею”.
 Потрапив Анатолій до Воркути після 1-го курсу Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Чого поїхав? Захотів познайомитись із людьми, які відбували покарання за інакомислення. На допиті 17 жовтня 1956 р. він з небезпечною для себе відвертістю сказав: “Ще бувши учнем середньої школи, я звернув увагу на те, що рівень життя селян у селах Монастирищенського району низький. (...) Прибувши до Воркути, від осіб, що там перебували, я дізнався, що режим і умови життя та роботи заарештованих, точніше, ув’язнених були погані. Розповідали мені також про те, що ув’язнені виставили свої вимоги, організували страйк, та цей страйк був придушений силою зброї. Під впливом всього цього в мені ствердилися ті погляди, котрі зародилися в мене ще раніше, і я почав писати вірші, у яких викладав свої погляди”.
За що його ув’язнили вперше? Існує красива легенда, що, коли радянські танки увірвалися до повсталої Угорської Народної Республіки, Анатоль вийшов на Хрещатик із плакатом “Руки геть від вільної Угорщини!”. Однак мені він розповів зовсім іншу історію. Вона підтверджується обвинувальним висновком, підписаним старшим слідчим слідчого управління КДБ при Раді Міністрів на Закавказькій залізниці майором Манукяном: “15 жовтня 1956 р. КДБ при Раді Міністрів СРСР на Закавказькій залізниці в районі прикордонної станції Масис (Вірменія. – Ред.) був затриманий і підданий арешту Лупиніс Анатолій Іванович, 1937 року народження, член ВЛКСМ, українець, із середньою освітою. (…) При арешті у Лупиноса вилучені зошити з його антирадянськими віршами, які він складав до дня свого арешту і після арешту, під час етапування до м. Києва. У цих віршах він злісно зводив наклеп на радянський народ, на радянський уряд, на Комуністичну партію Радянського Союзу і її керівників...”
Вирок не забарився: “Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки. 1957 року, квітня, 8-го дня. Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду в складі голови Гальченка, народних засідателів Смирнової і Панченка, при секретарі Снегірь, за участю прокурора Хорунженко та адвоката Железовського (...) засудила Лупиноса Анатолія Івановича за ст. 54-10, ч. 1 Карного кодексу УРСР до шести років ув’язнення у виправно-трудовій колонії...”
Через півроку в таборі Лупиносові висунули нове обвинувачення. Ось його текст: “Місто Саранськ, 24 грудня 1957 року. Старший слідчий КДБ при Раді Міністрів Мордовської АРСР капітан Сульдін, розглянувши матеріали слідчої справи № 16 з обвинувачення Лупиноса Анатолія Івановича та інших, знайшов: Лупиніс А. І., відбуваючи покарання в Дубравному таборі МВС, улітку цього року разом з в’язнем Луговим створили антирадянську організацію, яка ставила своїми завданнями розповсюдження антирадянських листівок серед в’язнів, а також підготовку і проведення масових виступів в’язнів повстанського характеру. 1 – 5 вересня 1957 р. став одним з активних заводіїв масових безпорядків в’язнів у 7-му табвідділенні, очолив так званий Страйковий комітет, який захопив радіовузол у житловій зоні, і шляхом залякування та погроз закликав в’язнів до невиходу на роботу і непокору табірній адміністрації...”
 І знову – вирок. Уже “іменем Росії”: “Іменем Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. 3 лютого 1958 р. судова колегія з карних справ Верховного суду Мордовської АРСР (...) розглянула в закритому судовому засіданні карну справу з обвинувачення Лупиноса Анатолія Івановича, 1937 р. н., письменного, безпартійного, неодруженого, засудженого вироком Київського облсуду (...) який відбуває покарання, уродженця села Новоолександрівка, Червоноармійського району, Сталінської області, присудила Лупиноса Анатолія Івановича позбавити волі терміном на 10 років (...) з відбуванням двох років у тюрмі...”
Анатоль мені розповів про страшні катування, які він пережив у горезвісній Володимирській тюрмі, а потім у спецтаборі № 10. Розповів, що вступив на економічний факультет Української сільськогосподарської академії...
Надвечір 22 травня 1971 р. я йшов бульваром Тараса Шевченка в бік Хрещатика і раптом почув багатоголосий спів – співали Шевченків “Заповіт” – і побачив у сквері біля пам’ятника Кобзареві величезний натовп. Тоді я не знав, що то був день перепоховання тіла Кобзаря.
Зацікавлений, підійшов до натовпу, став розпитувати. І тут побачив Анатоля Лупиноса... Він став під пам’ятником і прочитав свого вірша про зґвалтовану матір, явно маючи на увазі Україну. Там були такі слова:

А я твій син, народжений із блуду,
прошу тебе, молю тебе, кляну:
зірви з очей облудливу полуду,
розбий тобі зготовлену труну,
стань юною, невинною стань знову,
вінком прикрась просвітлене чоло.
Поклич твоє єдине тільки слово –
ми встанемо. І що б там не було,
який би біль не розривав грудей –
за золоті твої колосся-коси,
за небо, що блакить твоїх очей,
ми підемо на біль, звитяги й жертви,
бо наша совість нас вперед веде.
Бо краще, мамо, нам сьогодні вмерти,
ніж бачити збезчещену тебе.

Він ще встиг прочитати вірша “Тарасе, батьку, підніми чоло”, як до нього крізь натовп почали пробиралися кремезні хлопці в однакових костюмах. Лупиніс пірнув у натовп і зник. Та знайшлися “доброзичливці”, які здали його. У матеріалах справи, яку відкрили проти Лупиноса, збереглися їхні свідчення... На цей раз його кинули не до табору і не до тюрми, а до дніпропетровської спецпсихушки, порівняно з якою будь-який табір – курорт. Там він перебував 12 років! Його кололи “ліками”, які частіше за все перетворюють людей “на овочі”. Та він не втратив світлого розуму. Випустили його з цієї жахливої лікарні ледве живого аж у 1983 році.
А невдовзі йому пощастило: незабаром після звільнення він зустрів гарну жінку, з якою прожив до кінця свого життя, виховуючи її чотирьох дітей від першого шлюбу. Згодом народилися і їхні спільні діти: сини Іванко та Микола.
Треба було заробляти гроші, щоб хоч якось прогодувати таку велику сім’ю. Тому дуже хворий Анатоль брався за будь-яку роботу, навіть за важку фізичну. І при цьому він не припиняв політичної діяльності. Невдовзі почалася т. зв. горбачовська перебудова. Лупиніс брав участь у всіх більш-менш легальних формах політичної боротьби. Це були і український “Зелений світ”, і український “Меморіал”. Став одним із засновників Народного руху України за перебудову. А потім разом з Юрієм Шухевичем взяв активну участь у створенні УНА, до якої потім додалося її бойове крило – УНСО… У ті часи ми рідко спілкувалися.
Потім була його участь у придністровському конфлікті. Там воював разом з хлопцями з УНА-УНСО. Після повернення з Придністров’я Анатоль зайшов до мене і запропонував їхати разом з ним до Абхазії, яка в цей час виборювала незалежність від Грузії. Я багато разів відпочивав у Будинку творчості кінематографістів у Піцунді й часто чув скарги місцевих абхазів на дискримінацію їх грузинами. Ті, мовляв, навіть нав’язали їм свій алфавіт.
Лупиніс сказав, що невдовзі Росія обов’язково втрутиться в цей конфлікт. І втрутиться на боці Грузії, бо її президент Едуард Шеварднадзе перебуває в чудових стосунках з російським президентом Борисом Єльциним. Одне слово – спокусив! І ми з ним полетіли до Адлера, де нас зустріли абхази і відвезли до Гудаутського району, де в той час перебував приятель Анатоля – Шаміль Басаєв, заступник міністра оборони Абхазії. Басаєв ще командував збройними силами Конфедерації гірських народів Кавказу, які прийшли на допомогу абхазам. Шаміль Басаєв і його бойовики були головною бойовою силою Абхазької республіки.
Виявилося, що ми з Шамілем вже знайомі – у Москві нас познайомили мої друзі-чеченці. Я одразу звернув увагу на цього розумного красеня, який тоді вступав до якогось московського вишу. Тепер я його ледве впізнав. Він дуже змінився. А Шаміль мене впізнав одразу. Невдовзі ми потоваришували.
Я під чужим ім’ям мінував північне узбережжя, щоб там не висадився грузинський десант. У мене був досвід у мінній справі, який я здобув в УПА на початку 1950-х. Але ми все ж таки не встигли. Грузинські морські піхотинці висадилися з баржі просто під російським кордоном. Однак абхазам усе ж таки вдалося скинути їх у море.
Що робив Анатоль в Абхазії, мабуть, не знає ніхто. Я чув, що на початку нашого перебування в Абхазії Лупиніс літав до Махачкали, де агітував дагестанців прийти на допомогу абхазцям.
Як тільки стало зрозуміло, що росіяни виступили на боці абхазців, Анатоль зразу ж розшукав мене. Ми повернулися до Києва. А наступного 1993 року він разом з хлопцями з УНА-УНСО полетів допомагати грузинам. І навіть одержав від грузинського президента Едуарда Шеварднадзе військовий орден Вахтанга Горгасала.
Я небагато знаю про участь Анатоля в тій війні, але чув, що він мав безпосередній контакт із Шеварднадзе, командувачем грузинських військ Тенгізом Кетовані й ватажком військової організації “Мхедріоні” Джабою Іоселіані. Між іншим, Джаба, як і Анатоль Лупиніс, був екзотичною постаттю. З одного боку – кримінальний авторитет, злодій у законі, з другого – доктор мистецтвознавства, письменник, деякий час – член Державної Ради Грузії. Хоча Анатоль сидів не за кримінал, а за політику, але тюремний досвід зближував їх.
Наступного разу ми зустрілися з Анатолем уже після закінчення тієї війни. Грузини її програли. Хлопці з УНА-УНСО повернулися до України. А на початку грудня 1994 р. він зателефонував і запропонував поїхати до Чечні, щоб я зняв документальний фільм про депортацію чеченців у лютому 1944-го. Сказав, що гроші дають якісь багаті чеченці – нафтові підприємці. Прилетіли ми до Грозного 4 грудня. Анатолій спілкувався на найвищому рівні, навіть із президентом Ічкерії Джохаром Дудаєвим, а я, коротко поспілкувавшись із Шамілем Басаєвим, засів у готелі “Кавказ” у центрі Грозного. До мене приходили старі чеченці й розповідали про страшні часи депортації. А 11 грудня почалася 1-ша чеченська війна. Спочатку бої були далеко. А потім наблизилися до Грозного. А 31 грудня почався штурм міста. Це був справжній армагедон! За кілька годин був зруйнований весь центр. Мій готель спочатку встояв. І тут до мого номера забіг чеченець, що опікувався мною, і сказав, що треба тікати, бо слідом за танками йдуть російські контрактники в косинках на голові й вбивають усіх на своєму шляху.
І тільки ми підвалами вибралися з готелю, як у нього влучила ракета... Грозний росіяни оточили з трьох боків. Залишався лише шлях на південь: Шалі, Ведено, Шатой, а далі – гори. Холодні, безлисті гори... Я спочатку навчав чеченських підлітків мінної справи, а потім почав знімати для закордону стрічки про звірства російських вояків. Під час війни Лупиноса я не бачив жодного разу.
Коли я повернувся до України, війна в Чечні ще тривала. Невдовзі перемогли чеченці. Повернувся й Лупиніс. Зустрілися, обнялися... Невдовзі я за рекомендацією Анатоля став членом православного ордену Святого Архістратига Михаїла. Анатоль уже був його членом... У 1995 р. Анатоль брав активну участь у бурхливих подіях, пов’язаних з похороном патріарха УПЦ КП Володимира, коли “омон” безжалісно розігнав натовп мирних вірян. А раніше, 1 березня 1992 р., десант УНА-УНСО на чолі з Анатолем Лупиносом і Степаном Хмарою висадився в Криму. Це була демонстрація протесту проти зухвалих проросійських провокацій з боку частини населення півострова. Передусім це стосувалося Севастополя. Але унсовців туди не пустили військові. Тоді вони перекрили залізницю. Рух припинився на кілька годин. Російське командування врешті пропустило український десант до Севастополя. Там вони провели низку патріотичних заходів.
Пішов Анатоль із життя 5 лютого 2000 року. Як казали лікарі, весь його організм був пронизаний жахливими спайками. Як він жив останні 10 років, вони не розуміли. Поховали Анатоля на Байковому цвинтарі у присутності великої кількості його соратників і друзів. Вічна пам’ять!

Олександр МУРАТОВ
Київ



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ