Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2020 рік:


    Передплата

    Untitled Document

    “Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
    “Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
    Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
    Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

    Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



    Дружні сайти

       
       
       
       
       
       
       
       


    Зимовий похід Василя Совенка


    Зимовий похід Василя Совенка 6 грудня виповнюється 100 р. від початку Зимового походу Армії УНР під проводом легендарного командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Перший зимовий похід – це наша гордість, наше надбання. Кожен українець мусить про нього знати, бо цей переможний похід дає нам підстави для самоповаги, радості та гордості.  Пропонуємо читачам “Незборимої нації” уривок із книги “Батькам скажеш, що був чесний”

     

    Одним з важливих джерел до історії Першого зимового походу Армії УНР став “Доклад Головному Отаману Військ Української Народної Республіки Симону Петлюрі та Голові Ради Народніх Міністрів”, написаний у Вінниці 4 червня 1920 р. Василем Совенком. У документі відображено хід зимової кампанії 1919 – 1920-х рр. Армії УНР і настрої селянства. Доповідь написано небезсторонньо, емоційно, навіть палко…
    6 грудня 1919 р. в Чорториї на військовій нараді Ісак Мазепа призначив Василя Совенка політичним референтом уряду УНР “при Запоріжському війську”, тобто представником уряду при Запорозькій дивізії. Того ж дня армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка вирушила в запілля Добровольчої армії.
    “Селянство нас зустрічало з великою радістю і допомагало, – свідчив Василь Совенко. – По власній ініціативі робило розвідку в ворожих містах розташування і давало иноді напевно цінний матеріал. До большевиків ставилося негативно. З сумом нас проводжало, коли ми виходили, не залишаючи після себе влади...”
    У м. Липовці було надруковано декілька відозв до населення. Текст, очевидно, написав Василь Совенко. “Головною темою відозв було, – читаємо у зверненні, – Самостійність Української Народньої Республіки і коротко, безпристрасно пояснювалося селянству, де шукати свого щастя і яким шляхом треба йти, аби скоріше знайти його. Твердо говорилося, що на Україні будемо ми і тілько ми, а не москалі чи инчі сусіди. Відозви складалися чисто народньою мовою так, що все розуміли гаразд, і відозви дали дуже гарні результати”.
    У районі П’ятигори – Животів – Жашків наше військо стало на триденний відпочинок. Василь Совенко одразу взявся скликати сільські сходи.
    Якраз через Ставище і Жашків відступала з Києва денікінська армія. У Жашкові денікінці наскочили на наш санітарний обоз із хворими козаками. Розправилися з ними в нелюдський спосіб: “відрізували вуха, носи, руки, ноги, рубали лежачих хворих козаків, у яких була висока температура і крізіс хороби”, – писав Василь Совенко. Свідками цього стали працівники жашківської лікарні та селяни. Побачивши наш роз’їзд, росіяни “позорно утікли”, все ж нелюдів перехопили партизани і порубали на шматки, “тілько щасливцям удалось сховатися в лісах”.
    У Ставище Василь Совенко направився із сотнею полку Чорних запорожців, яка мала завдання “освітлення місцевости”. Сотню очолив командир полку Дяченко. Значить, сотня мала завдання здійснити розвідку боєм. Такий уже був Петро Дяченко! Без бою свого життя не мислив.
    У містечку якраз був ярмарок. Ворог нападу не сподівався, тож тільки в останню мить почав бити з кулемета. Але було вже пізно. Півсотня вдерлася до містечка в кінному шику. На жаль, в атаці було забито одного з найкращих козаків – бунчужного Івана Дубину з Лохвицького повіту. “Розлючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили під шаблю”. Серед трофеїв – три важкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів, їхні жінки та два десятки рядових.
    Раптом на майдан, де господарювали козаки, в’їхало авто. Зорієнтувавшись, чия влада в містечку, водій натиснув на газ. Петро Дяченко з півдесятком козаків кинувся в погоню. Могутня англо-дончанка командира на ста метрах переганяла зайця. Отож відстань між ним та автомобілем швидко скорочувалася. Сотник уже намірився вистріляти в машину весь магазин свого браунінга. Та в кобили раптом відірвалася підкова. Впавши на повному скаку, Петро Дяченко “розвалив собі голову”. Кров змішалася з болотом. “На скору руку перев’язали якоюсь шматою – бинтів в Українській армії не було”. А в машині, що сховалася в тумані, вгамовував серцебиття “недавній завойовник Києва” Микола Бредов... Учасником цієї пригоди став і Василь Совенко.
    У цей день Чорні запорожці полонили всю “стражу” Київського повіту разом з начальником “і часть Стражі Сквірського повіту”. Для денікінців, які перебували в глибокому запіллі, арешт виявився настільки несподіваним, що вони довго не могли второпати, хто їх заарештував – комуністи, махновці чи місцеві повстанці. Вони не знали навіть, як звертатися до нових господарів. Коли ж їм пояснили що до чого, полонені тільки розвели руками:
    – Так Украінской же арміі нєт… Нам ґаварілі, что ана разґромлєна, а Пєтлюра убіт...
    З Уманського повіту Василь Совенко разом з полком Чорних запорожців вирушив на Балтщину, а пізніше – у Богопіль та Голту. Тут чорні виявили частину денікінців, винну в кривавій розправі над хворими козаками в Жашкові. У цьому бою чорні “в полон нікого не брали”.
    Побував Совенко і на Чигиринщині, неподалік Медведівки, а тоді разом з армією по льоду перейшов Дніпро. У Золотоніському повіті скликав волосні сходи. Розповідав селянам “про те, що трапилося”, радив “як треба триматися, аби скорійще позбавитися ворогів України”. Читав лекції на тему “Що значить Самостійна Україна”. Справляли вони на селян Лівобережжя “велике вражіння”. Селяни у відповідь з гордістю заявили, що вони “не визнали большовиків і не дали і не дадуть ні одного козака в червону армію”.
    Оскільки мости через Дніпро були зруйновані, треба було поспішати перейти кригою на правий берег – на Чигиринщину. Василь Совенко мав щастя побувати в Холодному Яру та стати учасником панахиди в Мотриному монастирі за померлими і загиблими в Зимовому поході козаками та старшинами.
    У середині квітня Василь Совенко взяв участь у бою за м. Вознесенськ. Перемога над більшовиками піднесла дух війська “на таку висоту, що для нас уже не було рівного ворога”. Якщо перед боєм кожен козак мав тільки по 3 – 4 набої, то тепер кожен курінь, свідчив Совенко, мав по 50 – 60 тисяч набоїв. “Обличчя у всіх були веселі. Тілько й було чути між козаками та старшинами: «От тепер ми покажемо комуністам, хто краще б’ється»”.
    Та вже показали! Ось свідчення В. Совенка: “Одних тільки сабельних трупів [більшовиків] поховано 280, а так забито чоловік 400”. З нашого боку – “два забитих козаки і ранено чоловік п’ять”.
    За 180 днів українська армія здолала понад 2500 верст, звела понад 50 боїв, із них лише кілька невдалих. А на початку травня 1920 р. під час прориву фронту 14-ї совєтської армії кількість боїв була така велика, що їх ніхто вже не порахує.
    Зимовий похід завершився щасливо: 6 травня в районі Ямполя зустрілися роз’їзди полку Чорних запорожців, які йшли зі сходу, і 2-го кінного полку Михайла Фролова, який насувався із заходу. Таким чином з’єдналися дві українські армії. Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога...” – згадував політичний референт УНР Совенко.
    Закінчуючи звіт про Зимовий похід Головному отаману, Василь Совенко висловив думки народу, які чув під час рейду Правобережною і Лівобережною Україною: “[Всі] чекають твердої влади, – писав він, – безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу. (...) Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення, посад. (...) Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу. (...) Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність. (...) Для цього повинна бути утворена окрема комісія, яка б подбала і про відновлення могил загиблих. (...) Для пошани загиблих мусить бути призначений день Загальної Всеукраїнської Скорботи…”.
    Надії народу досі не втілено.  Немає твердої української влади, сформованої “з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу”. Державного значення посади віддано в руки національних меншин. Не покарані зрадники і злодії. Поява цих людей на відповідальних посадах підірвала довір’я народу… Ми мусимо здійснити мрію-вимогу наших прадідів: герої українсько-російської війни 1917 – 1920-х рр. мусять бути вшановані! Для цього ми повинні вибороти Українську Україну.

    Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО, Юрій ЮЗИЧ

      



    Історія Визвольних змагань

    Роман КОВАЛЬ
    Багряні жнива Української революції
    Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
    З воєнного нотатника
    Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
    Холодний Яр
    Роман КОВАЛЬ
    За волю і честь
    Роман КОВАЛЬ
    Коли кулі співали
    Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
    Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
    Роман КОВАЛЬ
    Отаман Зелений
    Роман КОВАЛЬ
    ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
    Відбитка з "Нової Зорі"
    ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
    Роман КОВАЛЬ
    Нариси з історії Кубані
    Роман КОВАЛЬ
    Ренесанс напередодні трагедії
    Роман КОВАЛЬ
    Філософія Українства
    Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
    Невольницькі плачі
    Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
    Рейд у вічність
    Роман КОВАЛЬ
    І нарекли його отаманом Орлом


    Радіопередача «Нація»

    Автор та ведучий Андрій Черняк

    Холодноярська республіка
    Роман Коваль&Віктор Рог
    Ким були невизнані нацією герої?
    Роман Коваль
    Про Кубанську Україну.
    Роман Коваль
    Про національну пам’ять.
    Роман Коваль
    Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
    Роман Коваль
    Україна в І-й світовій війні.
    Роман Коваль
    Українці у ІІ-й світовій війні.
    Роман Коваль
    Долі українських козачих родів.
    Роман Коваль
    Так творилось українське військо.
    Роман Коваль
    Кубанська Народна Республіка.
    Роман Коваль



    «За Україну, за її волю!»

    Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


    Подяка

    Щиро дякую за допомогу
    Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
    Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
    Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
    Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

    ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
    Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




    03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ