 О 6-й ранку 12 квітня я вирушив на Авдіївку. У Переяславі забрав із собою “Алтая”, колишнього розвідника 72-ї бригади. Окрім маскувальної сітки, свинини, печених ковбас та кров’янок, віз я книгу “Чорні перемагають. Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади”. Віз я на фронт зброю – зброю ідеологічну, яка, переконаний, мотивуватиме бійців і дасть змогу опертись в окопі на своє коріння. Віз я 500 книг.
Мене тепло зустріли артилеристи. Коли вони брали книжку в руки, я бачив на їхніх обличчях щиру гордість за своїх предків.
Далі – шахта “Бутівка”, позиція “Зеніт”. Великі підвали-бомбосховища. Бійці привітні, посміхаються. Командир батальйону Олександр Охріменко – справжній чорний запорожець! Гордий, що б’є окупанта, як били його наші прадіди.
Короткі розмови, обійми – і їдемо далі. Через годину, як ми виїхали з Бутівки, прилетіла ворожа міна. Загинув хлопець… До всього можна звикнути, але як можна звикнути до смерті наших козаків! Вічна їм пам’ять і вічна слава!
На раді з керівниками всіх підрозділів 72-ї бригади я розповів про чорних запорожців, сказав, що книга “Чорні перемагають” – це зброя, якої у кацапів не має. Кожний командир знає, що один мотивований боєць сильніший, ніж десять невмотивованих. І ця книжка про славу прадідів вмотивує багатьох, ще більше згуртує вояків 72-ї бригади.
Після наради командири отримали книжки для своїх підрозділів. Шанобливо брали їх до рук. “Чорні запорожці пішли воювати”, – сказав я на прощання.
Далі знову – передова. Маршрут – сірою зоною. Це мертва територія, таке враження, що дерева там ніколи не розпустяться.
Старе, але добре авто, впевнено долає яри. За кермом – “Скат”, командир розвідувальної роти. Повен кузов розвідників. Хлопці, що на позиціях, спостерігають за ворогом і з допомогою рації “ведуть” наше авто. Ось і край території, яку контролюємо. Далі – ворог. Бійці усміхнені, впевнені, що ми переможемо. Книгу зустрічають радо. Хлопці знають, що вони чорні запорожці, а книжка – про їхніх прадідів.
“Скат” розповідав… Раптом сєпари обстріляли нас із СПГ. Ми сховались у бліндаж. Затихло. “Скат” дає команду повертатися.
Хлопці знову ведуть нас із допомогою рації. Через стару Авдіївку заїхали в нову. Будинки понівечені обстрілами. Але це не бентежить. Тут нас не підтримують. Майже 90% жителів Авдіївки чекають, коли українці підуть геть. Отак! А ми піклуємося про них, надсилаємо гуманітарну допомогу!
Я гордий за наше військо! Хлопці тримаються з честю. Спи спокійно, Києве, є ще вояки 72-ї, які своєю кров’ю боронять тебе. Щоб ти ще більше ресторанів побудував, відкрив ще більше автосалонів іномарок, а прибутки перевів в офшори!
Я ж, підгодувавши хлопців свининою, яку ми із братом Сергієм вирощуємо, та зарядивши дух хлопців книгою Романа Коваля “Чорні перемагають”, їду додому з вірою в рідне військо, свій народ, з вірою у вільне майбутнє України.
Незабаром я знову зустрінусь із чорними, адже комбриг Андрій Соколов запевнив мене, що делегація 72-ї Чорної бригади візьме участь у вшануванні героїв Холодного Яру. Хлопці хочуть набратися сили на святих місцях, вклонитися могилам великих предків, побувати в Мотриному монастирі, де молилися учасники Першого зимового походу Армії УНР, серед них – і козацтво полку Чорних запорожців на чолі з легендарним Петром Дяченком.
Мій товариш “Алтай”, побачивши, що назустріч їде військова техніка, каже: “Наші їдуть”. І я починаю співати пісню, що народжується: Їдуть хлопці на Донбас,
Їдуть воювати,
Як зустрінуть москалів,
Будуть їх стріляти. Ой грай, кобза, грай,
Нехай пісня лине,
Їдуть хлопці на Донбас,
Битись за Вкраїну. Слава чорним запорожцям – і прадідам, і правнукам! Валерій МАРТИШКО
Бориспіль, 15 квітня 2017 р. 
|
