Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!» для Українського радіо Чикаго
28 передача Романа Коваля
для Українського радіо Чикаго
Запис 29 березня 2010 р.
Харитина Пекарчук
Вітаю вас, шановні українці Чикаго!
Минулого разу я розповів про службу Україні німкені Терези Кохель-Алмазової, сестри-жалібниці Окремого кінно-гарматного дивізіону Армії УНР.
Сьогодні розповім про прекрасну українку Харитину Пекарчук, народжену полькою.
Дивом Української революції стало не тільки перетворення малоросів на українців, а й переродження людей іншого етнічного кореня на українців. Одним із прикладів цього феномена стала Харитина Пекарчук, життя якої цілковито пов’язано з Українською визвольною боротьбою.
Народилася вона в польській родині в Сімферополі 1 жовтня 1894 року.
Початок її українізації поклали сезонні робітники в маєтку батька. Були це українські селяни з Полтавщини та Київщини. Ще дитиною Харитина страшенно любила, коли вони співали українські пісні. Пізніше дівчина захопилась українським театром, не пропускаючи жодної вистави – попри те, що відвідування їх суворо заборонялося вчителями гімназії, де вона навчалась.
1915 року дівчина зустрілася з українцем із Полтавщини. Він дав їй почитати українські книжки, а серед них і “Кобзар” Тараса Шевченка.
Ця книга зворушила її до глибини душі, посилила почуття симпатії до поневоленого українського народу.
Одразу після Лютневої революції 1917 р. Харитина взяла участь в заснуванні сімферопольської “Просвіти”. Праця на українській ниві була нелегкою, бо інтелігенція українська, особливо старшого віку, “боялася виявити себе, щоб, не дай Боже, москалі не повикидали із праці”.
Попри перешкоди, “Просвіта” взялася за українізацію трьох запасних полків російської армії, що розташувалися в Сімферополі. Було організовано український хор та аматорський гурток. Влаштовувалися літературні вечори.
Свою службу Україні як вояк Харитина почала в полку імені Івана Богуна. Не раз їй доводилося з рушницею в руках брати участь у боях проти більшовиків. В Українській армії вона перебувала під іменем Тіни Книшенко.
На станції Бірзула вона, не маючи жодного лікаря, сформувала санітарний потяг Південно-Західного фронту Армії УНР. “Доводилось воювати за кожний вагон, – згадувала вона. – Гарні вагони мали лише штаби. Та все-таки я зібрала відповідну кількість вагонів, які зараз же наповнились хворими і раненими. Тяжка то була праця, – не було медикаментів, перев’язочного матеріалу, фахового персоналу. Я змушена була з Бірзули ночами їздити на фронт, забирати хворих і ранених, а повернувшись до Бірзули, знову братись за перев’язки і обхід хворих.
Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи хворим, казала, що вони поможуть, а коли верталася, то мої хворі казали, що їм дійсно стало легше. Виглядає це як байка, але це щира правда. Так я попрацювала кілька місяців...”
Невдовзі Тіна Книшенко очолила санітарний потяг Запорозької Січі отамана Юхима Божка. На станції Роздільна довелося їй приймати під свою опіку поранених та хворих на тиф і з інших частин. Врешті й сама занедужала на тиф. Але попри високу температуру, продовжувала працю.
Врешті втратила свідомість.
Прийшла до пам’яті, коли санітар увійшов до переділу і сказав: “Христос воскрес!” Тоді вона довідалася, що санітарний потяг був під Кишиневом.
Одужавши, Тіна Книшенко наздогнала Запорозьку Січ і невдовзі опинилась із нею в Заліщиках. Тоді якраз почався загальний наступ на більшовиків.
В усіх боях, що вела її частина, Тіна перебувала в першій лінії. В одному з боїв її було легко поранено в ліву ногу.
У “Вільному слові” один із її побратимів-запорожців писав: “Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили... Для мене і для всіх тих, хто знав пані Тіну, вона була, є і буде найбільшою героїнею, для котрої не маю слів, якими б її обдарувати і вславити...”
19 жовтня 1919 р. в бою проти денікінців під Тиманівкою Тіну було поранено в живіт. За три тижні із незагоєною раною вона повернулася до полку...
Взяла Тіна участь і в неймовірно тяжкому Першому зимовому поході Армії УНР. За цей похід вона була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста (ч. 1).
У травні 1920 р. під с. Вербка Ямпільського повіту Тіну тяжко контузило. “Мене було послано з донесенням до штабу, – згадувала вона, – большевицька артилерія почала бити по мені, вибух стрільна мене перекинув разом із конем, на обох ногах були порвані сухожилля, на лівій нозі тріснула чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні як вояка. Мушу ще додати, що козаки мене любили і від них ніколи не мала я прикрощей...”
Після цього майже до самого відступу на територію польської держави Тіна вже не могла працювати, бо ліва сторона її тіла ніби омертвіла...
В таборах для інтернованих вишивала. 1922 року разом зі своїм чоловіком – старшиною Армії УНР Іваном Пекарчуком втекла з польського табору, дісталися Чехословаччини, уряд якої надзвичайно доброзичливо ставився до українських емігрантів.
Іспит за 6 класів реальної школи склала в Празі у травні 1924 року. Тоді ж її зарахували до Української господарської академії в Подєбрадах вільною слухачкою (тобто без стипендії). А як навчатися, не маючи коштів на існування?! А тут ще й лікарі виявили у неї туберкульоз легень. Вона змушена була залишити навчання.
В особистій справі Харитини Пекарчук, яку я розшукав у Центральному державному архіві вищих органів влади і управлення, є “Власноручний опис життя українки Харитини Пекарчук”. В ньому вона замовчує своє польське походження і весь час наголошує, що є православною українкою...
На схилі літ Харитина Пекарчук перебувала в будинку для людей літнього віку людей у Німеччині. На прохання редакції торонтського журналу “Дороговказ” – органу вояцької думки і чину – вона надіслала спогад про свою боротьбу в лавах Української армії.
Надрукували його під назвою “Моя служба Україні, як вояка”.
Харитина Пекарчук скромно зазначила, що героїнею себе не вважає, “а все що робила, то був молодечий запал і любов до українського народу”.
Врешті, любов до українського народу та випробування, які лягли на її плечі як вояка Української революції, перевтілили її, онучку польського повстанця, “з крові і кості польку”, в прекрасну українку.
Шановні українці Чикаго, ви слухали передачу Романа Коваля з радіоциклу “За Україну, за її волю”. Хай вам щастить. |
