26 листопада в Київському міському будинку вчителя відбувся вечір пам’яті визначного українського державного діяча початку ХХ ст. Миколи Івановича Міхновського. Причина вагома – 130 років від дня народження. Організаторами вшанувань виступили Історичний клуб “Холодний Яр” та Молодіжний націоналістичний конгрес.
Окрім ведучих, письменника Романа Коваля та історика Віктора Рога, до присутніх звернулися сільський голова с. Турівки (рідного села Миколи Міхновського) Валентин Волочнюк, Ждан Володимирович Шемет; редактор газети відновленої газети “Хлібороб” Олег Гаврильченко та відомий громадський діяч і правозахисник Юрій Мурашов. Поетеса Ольга Страшенко зачитала вірш про Миколу Міхновського.
Особливо зворушливим був виступ Ждана Шемета, який єдиний із присутніх знав Миколу Міхновського. Його спогади про “дядька Миколу” додали інтимних штрихів  до образу М. Міхновського. Зі слів Ждана Шемета, він зі своєю матір’ю доглядав могилу Миколи Міхновського аж до 1941 року.
Радісно зустріли присутні вістку, що в селі Турівці центральна вулиця перейменована на вулицю ім. Миколи Міхновського (перед тим була ім. Леніна), а в сільській школі проводяться уроки пам’яті великого земляка. Радісно, що вчителі цієї школи виступили з ініціативою присвоєння школі ім’я автора безсмертного твору “Самостійна Україна”.
Добра вістка надійшла і з Харкова, де цього року встановлена меморіальна дошка Миколі Міхновському.
Олег Гаврильченко розповів про наміри Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Хлібороб” встановити пам’ятник М. Міхновському на Байковому кладовищі. Місце поховання допоміг встановити Ждан Шемет.
Вечір пам’яті ідеолога Української державності оздобили своїми піснями відомі кобзарі-бандуристи Василь Литвин та Ярослав Чорногуз.
А закінчити цей короткий репортаж хотілося б словами визначного українського громадсько-політичного діяча Сергія Шемета, який вважав, що Микола Міхновський все своє життя поглиблював українську ідею, з літературної зробив її політичною і від наукових студій перейшов до реальної політичної акції. Сергій Шемет зазначав, що найбільшою заслугою Миколи Міхновського “було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціалістичних брошурок він розпалив серед Українців в полум’я любові до Великої, Вільної, Самостійної України. Це... забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки”.
Отож пам’ятаймо великого нашого земляка.
І схилімо голови перед Його безсмертним подвигом!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Ми довголіття Вам бажаємо,
щоб додавалися пісні,
щоб українська слава сяяла
на кожній золотій струні.

Ольга СТРАШЕНКО

13 листопада у великій залі Будинку художників відбувся вечір пам’яті останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Пам’ять визначного українця вшанувало гроно яскравих українських митців: народні артисти України Тетяна Цимбал та Анатолій Мокренко, кобзарі Тарас Компаніченко й Руслан Шевченко, композитор Теодор Кукурудза, поети Олекса Ющенко та Людмила Гнатюк, письменники Данило Кулиняк, Леонід Череватенко, народний художник України Василь Перевальський, композитор, заслужений діяч мистецтв Олександр Жилінський, кінорежисер, народний артист України Володимир Савельєв.
Слід сказати, що в залі було чимало офіцерів Академії Збройних сил України та слухачів Національного військово-гуманітарного інституту. Вшанували отамана й Іван Білас та Анатолій Попович, нинішні організатори козацтва. Віддати шану пам’яті останнього кошового Запорозької Січі прийшла й письменниця, доктор біологічних наук Наталя Околітенко.
Коли Тарас Компаніченко співав “Думу про Калниша”, тьмяне світло крадькома освітлювала його постать. Немов із каземату лупав голос кобзаря, який оспівував силу духу козацького ватажка, який, незважаючи на тяжкі випробування (27-літнє ув’язнення в Соловецькому монастирі), не зрікся козацької волі.
А Теодор Кукурудза представив баладу Данила Кулиняка “Соловецький в’язень”. “Думу про співаченька” на слова Олексія Кононенка виконав автор музики Олександр Жилінський.
Коли на сцену вийшли вбрані в багатий народний стрій бандуристи, коли врочисто ступив до них заслужений артист України, диригент  Андрій Козачок, усі затамували подих – і не були розчаровані. Національна заслужена академічна капела бандуристів ім. Георгія Майбороди (художній керівник, народний артист України Микола Гвоздь) на високому рівні виконала “Гайдамаки” (музика Олександра Білаша) та пісню “Гей, Січ, мати”.
Завершила вечір пам’яті Національна заслужена академічна капела “Думка” (художній керівник професор Євген Савчук, диригент Андрій Ворошилову). Прозвучали духовні пісні Дмитра Бортнянського, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича.
Що казати, гідно вшанували ми кошового Калниша!
Нехай добра пам’ять зберігається про нього і в наступних поколіннях!

Катерина СЕНЬКО,
один з організаторів вечора

м. Київ

Влітку 1975 року під час краєзнавчої поїздки разом із письменниками Данилом Кулиняком і Наталією Околітенко та фотографом Миколою Польовим (моїм сином) побували ми на Роменщині в Сумській області. З ініціативи Кулиняка здійснили тоді поїздку до великого села Смілого, що за часів Гетьманщини було містечком – центром Смілівської сотні Лубенського полку. Метою поїздки було знайомство з надзвичайно цікавою людиною – щирим українським патріотом Феодосієм Івановичем Сахном.
Від вулиці вглиб двору Сахна простяглася широка, обсаджена ялинами, алея, в кінці якої перед хатою стоїть на високому постаменті погруддя Тараса Шевченка. З огляду на свою величність і розміри пам’ятник вартий велелюднішого місця. Природно постає питання про причину його встановлення на приватному дворищі. Про це розповів нам сам господар.
Погруддя Кобзаря ще 1963 року подарував Феодосію Івановичу його товариш сумський скульптор Яків Денисович Красножон (нині покійний) для спорудження пам’ятника в центрі Смілого. Та проти громадянської позиції Сахна стали місцеві власті. Побоюючись, як би високі інстанції не розцінили спорудження монумента як вияв “націоналізму”, вони заборонили цей захід, посилаючись на нібито сумнівну художню вартість скульптури. Коли ж Сахно організував комісію Спілки художників УРСР, яка визнала її справжнім витвором мистецтва, мотивацію заборони змінили. Мовляв, у селі нема підходящого місця для пам’ятника (між іншим натякалося, що ще навіть Леніну пам’ятника село не має). Тоді Феодосій Іванович власноруч спорудив високий постамент на батьківському подвір’ї та встановив на ньому погруддя Кобзаря, влаштувавши “урочисте відкриття”. На протести голови сільради заявив, що “у себе в дворі я можу спорудити пам’ятник хоча б своїй тещі – вам яке до цього діло?” Згодом обабіч Шевченка поставив мармурові погруддя Івана Франка та Лесі Українки. Так і стоїть понад тридцять років на селянському подвір’ї трійця геніїв України, хоч за життя Феодосій Сахно не раз звертався до представників влади встановити їх у центрі села.
Над вхідними (до хати) дверима поруч із гніздом ластівки висів плакат: “Людина стає духовно багатшою не від набування матеріального багатства, а в міру зменшення жадоби до нього”.
Світлиця у Ф. Сахна обставлена скромно. На вільній від вікон стіні розташовані до самої стелі стелажі з книгами. На столі друкарська машинка. На інших стінах авторські картини господаря. А ще полотно самобутнього художника із сусіднього містечка Недригайлова Нестора Казенка, на якому зображена мальовнича панорама містечка Смілого ХІХ століття з численними церквами і річкою Бишкин на передньому плані. Цю картину Сахно, бувало, в погожі дні виставляв на базарному велелюдді. Не на продаж, а щоб молодше покоління бачило, яку красу й велич втрачено з поруйнуванням храмів, декотрі з яких були справжніми шедеврами українсько-козацького барокко, відзначені мистецькознавчою літературою, зокрема Стефаном Таранущенком у книзі “Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України”
Феодосій Сахно походив із смілівських козаків. Народився в 1918 році, був свідком українізації, колективізації, голодоморів і нищення віковічного українсько-селянського укладу життя. Призваний на кадрову службу до війська ще в передвоєнні роки, пройшов на фронтах усю війну. Був учасником оборони й блокади Ленінграда, мав поранення і контузію. Після війни мріяв вступити на навчання до Академії мистецтв, але потрапив служити у контррозвідку, де довелося пробути до 1963 року, про що згадував неохоче: “Був сліпим знаряддям у чужих руках”.
Повернувшись до рідного села, з головою поринув до громадської роботи, віддався улюбленій справі – краєзнавству й малюванню, які викладав у школі.
Застійні роки, коли панували бездуховність і цинізм, були особливо важкими для безкорисливих диваків – ентузіастів. Саме тоді Феодосія Івановича Сахна після одного з його публічних пристрасних виступів місцеві начальники оголосили божевільним і поставили питання про його арешт. Лише втручання республіканських інстанцій врятувало його від розправи за вільнодумство й принциповість.
Сахно не пропускав важливих культурницьких подій, приїздив для участі в них до Києва. Живучи на мізерну пенсію, добирався до столиці попутним автотранспортом, ночував у знайомих, а щоб надто не обтяжувати їх, зупинявся лише на одну ніч. Пам’ятаю, ніякі умовляння не могли змусити його порушити це правило. Особисто був знайомий із багатьма українськими письменниками. Володимир Сосюра, подарувавши йому свою поему “Мазепа”, зробив такий дарчий надпис:
 
Дарую Вам свого Мазепу,
Що впав офірою Москви,
Бо лицарів чубатих степу
Мені нагадуєте Ви.

Не міг Сахно байдуже спостерігати за руйнуванням пам’ятника Тарасові Шевченку в Ромні славетного українського скульптора Івана Кавалерідзе (пам’ятаю, як і мене неприємно вражали іржаві дроти арматури, що стирчали з вивітреного бетону на вусах скульптури). Він звернувся з докором до міської влади, нагадавши, що на відкритий у 1918 році великому поетові пам’ятник селяни Роменщини у тяжкі роки світової війни збирали свої кревні копійки, а ми в мирний час заможного життя не спроможемося на його реставрацію. Громадянський голос патріота був почутий. Тепер на тому місці стоїть бронзова скульптура Кобзаря роботи Кавалерідзе, відтворена сучасним скульптором Борисом Довганем.
Після смерті Феодосія Сахна (18 грудня 1988 року) залишилося багато матеріалів: книги з дарчими надписами, листування з визначними літераторами (Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Майфетом, Володимиром Сосюрою, Олександром Твардовським...), цінний архів.
Феодосій Сахно – автор унікального дослідження: докладної історії свого села (містечка) Смілого. Вже за це йому повинні бути вдячними земляки-сміляни, як сучасники, так і наступні нащадки. Над історією Смілого працював він чверть віку, і хоч існує зараз вона лише в кількох машинописних примірниках – все одно книга. Книга його життя. Щоб створити її, Феодосій Іванович опрацював тисячі архівних документів і публікацій, записав безліч переказів, легенд, пісень земляків. Осмислив вітчизняну історію, пропустивши її через своє серце., Лише тоді вийшла з-під пера “Історія Смілого”. Своєрідність її в тому, що написана не науковцем, а ентузіастом, який усі історичні події пропустив через власне світосприйняття. В “Історії Смілого” Феодосій Сахно зробив спробу через минуле цього містечка, заснованого в 1629 році, написати й осмислити історію України. Що й казати, нелегкий він обрав шлях: підстерігали на ньому його і “вовчі ями”, й “білі плями”, і чорні дні, але спізнав він на ньому радість відкриття і прозріння.
В своїй праці він зробив чимало відкриттів. Наприклад, про те, що зі Смілим пов’язане життя і діяльність таких видатних представників козацько-старшинських родів як Гамалії, Громеки, Полетики, що брат останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Кальнишевського Семен був священиком Покровської церкви в Смілому, що місцевий учитель Олександр Костянтинович Ціолковський (син видатного вченого) балотувався від виборців містечка до Установчих зборів... Отож, слід було б подбати, щоб її примірники потрапили до Центральної наукової бібліотеки, Роменського історичного музею тощо.
Живучи ідеєю України, заглиблений у свою подвижницьку працю, він цілковито нехтував матеріальною стороною життя, жив по-спартанському. А своїм трьом дітям казав: “Не маючи ні статків, ні зв’язків, я не маю змоги належно опікуватися вами. Пробивайтеся в житті самотужки”.
Закінчую словами його давнього приятеля Данила Кулиняка з його статті “Дивак” (“Пам’ять століть”. – 2001. – № 3): “Небайдужим він був чоловіком. Колишній фронтовик, офіцер-контррозвідник, учитель... І дивак – але з тих диваків, на яких стоїть світ”.
  Вічна йому пам’ять!
 
Ренат ПОЛЬОВИЙ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Сьогодні друкуємо розповідь Олексія Нирка про ялтинського бандуриста, хорового диригента, режисера й актора Андрія Павловича Цемка. Батьком Андрія Цемка був кримський грек, матір’ю – українка, а малою Батьківщиною – Ялта, де він народився 1887 року.

Бандурою Андрій захопився в ранньому віці. Перші уроки гри одержав від старого ялтинського бандуриста, ім’я якого не збереглося. Наприкінці 1890-х років бандурист помер, залишивши в спадок своєму учневі невеличку діатонічну бандуру. На ній і робив свої перші спроби Андрійко. Це були виступи в родинному колі, перед друзями і знайомими. Згодом він вже виконував ролі з бандурою в ялтинських українських виставах Ф. Португалова, Тамарина-Диташідзе та інших, виступав із сольними номерами в дивертисментах, на ювілейних урочистостях та в санаторіях Південного берегу Криму. З часом інструмент старого вчителя-бандуриста вже не задовольняв Андрія і він сконструював нову діатонічну бандуру на 8 басів і 26 приструнків. Із нею Цемко й пройшов довгу кобзарську дорогу, беручи її на гастролі по Південній Україні. В 1920-х роках Цемко придбав велику хроматичну бандуру майстра з міста Кобеляки. З нею Андрій Павлович не розлучався до кінця днів, співаючи “Безмежне поле” Миколи Лисенка, “Ой чого ти, дубе” Кирила Стеценка, українські народні пісні “Ой не цвіти буйним цвітом, зелений катране”, “Ох і не стелися, хрещатий барвінку”, “Гей по синьому морю хвиля грає”, “Добрий вечір тобі, зелена діброво”, “Казав мені батько, щоб я оженився”, “Удовицю я любив”, а також три думи – “Втеча невільників з каторги”, “Отаман Матяш старий”, “Три брати Самарські”. Звісно, виконував й пісні на слова Тараса Шевченка.
Андрій Цемко був учасником української напівпрофесійної трупи Петра Націлевича (з часу її заснування в 1905 році). Керував у ній оркестром, хором, грав оперні та драматичні ролі, виступав як бандурист. До улюблених ролей належали Виборний з опери “Наталка Полтавка”, Голова з опери “Утоплена” Миколи Лисенка, Карась з опери “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, Тарас Бульба з однойменної драми Михайла Старицького.
Від 1910 р. Цемко працював диригентом оркестрів українських професійних мандрівних труп, переважно на Донеччині, зокрема під керівництвом Т. Колісниченка та С. Глазуненка. Від 1923 р. як диригент оркестру, актор і бандурист працював в ялтинській “Українській трупі” – музично-драматичному професійному театрі під режисурою Павла Делявського. В складі оркестру “Української трупи” грав і рідний брат Андрія Цемка – Микола. Він був контрабасистом.
Окрім участі в трупі П. Делявського, А. Цемко організовував і керував драматичними хоровими гуртками Ялти. Після саморозпуску “Української трупи” (1927) і припинення діяльності мистецького колективу “Хору Сапсая” Андрій Цемко на базі цих колективів засновує потужний український аматорський драматичний хоровий театр при клубі ім. Комінтерну.
Частково вдалося встановити хоровий репертуар, який складали понад 100 українських народних пісень в обробці самого хормейстера та композиторів-класиків – таких як Олександр Кошиць, Микола Леонтович, Микола Лисенко, хорових сюїт Григорія Давидовського “Бандура”, “Кубань”, “Кобза”, його хорової поеми “Україна” та інших творів.
У програми виступів включались і уривки з українських драм та опер, давалися вистави – “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського, “Утоплена” Миколи Лисенка, “Мати-наймичка” за Тарасом Шевченком, “Назар Стодоля” Тараса Шевченка, “Наталка Полтавка” Івана Котляревського та Миколи Лисенка, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi” Михайла Старицького, “Родина Щіткарів” Мирослава Ірчана та інші. Аматори, як правило, мали свої театральні костюми. Іноді звертались до бандуристки Майської, яка іноді й сама брала участь в концертах – як актриса та бандуристка.
Виступали переважно в санаторіях. Колектив часто виїжджав на близькі гастролі – в Алупку, Гурзуф, Сімеїз тощо.
Значну роль відіграв А. Цемко в організації ювілейних вечорів, присвячених Тарасові Шевченкові та Степанові Руданському. Як повідомив старожил Ялти О. Черпаков, проведення ювілеїв українською громадою особливо активізувалося на початку 1920-х років. Збирались біля могили Степана Руданського на Полікурівському пагорбі. Хор під орудою А. Цемка співав пісні на слова поета, декламувались його поезії, покладалися квіти...
Особливим було відзначення 110-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка (1924 року). Урочистості проходили в міському театрі. Концерт відкрив зведений хор у супроводі симфонічного ансамблю під диригуванням А. Цемка. Виконувалися пісні на слова Тараса Шевченка. Володимир Шалений у супроводі бандури виконав декілька українських народних пісень, у тому числі історичну пісню про Максима Кривоноса – “Гей не дивитесь, добрі люди”. Яким Малюженко та Андрій Цемко виконали дуетом пісню Марка Кропивницького “Де ти бродиш, моя доле”. Яскравим номером стала поема Тараса Шевченка “Кавказ”, яку з особливим піднесенням прочитав актор і співрежисер “Української трупи” Віталій Захаржевський. А слова

І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!

стали кульмінацією вечора. Перша частина концерту завершилася кантатою Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка “Б’ють пороги”. В другому відділі йшли “Вечорниці” Петра Ніщинського, звучала музика до драми Тараса Шевченка “Назар Стодоля”. У фіналі, стоячи, співали “Заповіт”.
В період німецької окупації Андрій Цемко переходить зі своїм художнім колективом до міського театру. Платні вистави давали переважно в неділю. Крім звичайних продуктових карток, артисти отримували безкоштовні обіди. За виступи у військових частинах кожний актор діставав пакет із продуктами. Тут був і тютюн для чоловіків, і шоколад для жінок.
1942 року учасників хору Андрія Цемка було відібрано на конкурсній основі й відправлено до Німеччини під виглядом трудової повинності. Цікаво, що при міському театрі діяло два художні колективи: український та російський, в якому переважали професіонали. Обох прослухала кваліфікована комісія, яка порекомендувала на гастролі відправити саме українців.
Чи з бажанням їхали актори-аматори закордон? В основному, так. Володимир Шалений, тоді директор міського театру, свідчив: “Всі їхали з бажанням. Хотілось побачити світ. Ніякого страху ні в кого не було”. Відмовлялась їхати, щоправда, Марія Сидорчук. Тоді її викликав німецький комендант міста і пригрозив: якщо сховається, постраждає родина. Марія поїхала. Прощалася з рідними назавжди. Не вірила, що повернеться назад. А повернулась жива-здорова. Поділилась з автором цих рядків спогадами, дала світлини.
Після відбору учасники колективу здали документи, а через два дні всіх на вантажній машині відвезли до Сімферополя, де акторів оглянула медична комісія.
Перший виступ відбувся вже в Сімферополі... Тут до складу трупи включили подружжя кримських бандуристів та двох перекладачів. На другий день всіх у товарних вагонах відправили в Німеччину.
По дорозі видавали сухий пайок, а солдати, що супроводжували ешелон, приносили гарячу страву. Перед кордоном всім звеліли вийти на перон. Німці оглянули речі, повернули паспорти і пересадили в нормальні вагони. В Берліні артистів зустріла адміністрація з емігрантів-українців, серед яких був і кубанський козак Василь Федорович. Привітав земляків добірною українською народною мовою й попросив заспівати. Заспівали. Українська пісня, мов пахощі легендарного Євшан-зілля, розчулила його до глибини душі. Не соромлячись скупих чоловічих сліз, кубанець заплакав... Потім був при колективі адміністратором. Зробив багато доброго.
Ялтинських артистів поселили в одному зі столичних готелів по Фрідріхштрасе – “Пфельцергоф”. Туди відвезли особисті речі, а співаків – до їдальні, де харчувались актори. На другий день – магазин, де вибрали собі білизну, панчохи, взуття, плаття, костюми, пальта і капелюхи. Одягли, як кажуть, із ніг до голови. Видали місячні талони на хліб чорний і булочки, маргарин, масло, м’ясо, сир. Співаки самі купували продукти або ходили в їдальню. Суп видавався без талонів. У промтоварних магазинах могли купувати лише дрібнички: пояси, намисто, прості сережки, брошки, персні, пудру, помаду. Одяг і взуття купували німці по талонах. Харчування коштувало недорого. Готель оплачував Будинок актора “Він’єта”.
Артисти отримували зарплату залежно від рівня обдарованості й зайнятості в концертах. Переважно це було не менш як 250 марок на місяць. Антоніна Ротач, наприклад, одержувала 350 марок. Крім того, артисти знаходили й інші джерела прибутку. В Берліні у вільний час дехто співав у хорі української греко-католицької церкви. Співали для душі та з патріотичних міркувань (за відправу мали по одній марці). Після служби священики і всі парафіяни повертались обличчями на Схід і співали фінал з опери “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського з трохи видозміненим текстом... Іноді давали концерти в театрах або кінотеатрах – це було переважно в Італії, куди вони згодом переїхали. Виручку розділяли порівну на всіх акторів.
У Берліні, Гамбурзі, Магдебурзі та інших містах артисти вільно пересувалися. Ходили в церкви, музеї, кіно, парки, оглядали визначні місця. У “Він’єті” відбувалися проби і перегляд режисерами-емігрантами. В програмі були уривки з українських драм  і опер, танцювальні картини, хорові й сольні українські пісні, такі як: “Українське попурі”, “Стелися барвінку...”, солоспіви “Взяв би я бандуру”, “Ґандзя”, “Місяцю ясний”, “Прилинь, прилинь”, “Ой не світи, місяченьку” та інші, дует Карася і Одарки з опери Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, “Вечорниці” Петра Ніщинського тощо.
Концертна група одержала назву “Ялта”. В Берліні пробули досить довго.
Перша мистецька подорож була по  південній Німеччині в Тюрінгію. Виступали переважно на заводах в таких містах, як Веймар, Ейзенах, Ерфурт та ін. Працювали багато. Давали й по два концерти на день: один – о 10 годині ранку, другий – о 18.00. Об’їздили всю країну. Під час гастролей жили в готелях або табірних бараках. У деяких таборах невільниками дозволялось спілкуватись з акторами, а в більшості заборонялось і в час концерту сцена блокувалась.
Падала завіса. На авансцені вишикувався хор в українських строях. В залі – плач. Концерт розпочинали після заспокоєння публіки. В фіналі хор співав уривок з опери С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”:

Там за тихим за Дунаєм
на землі єсть Божий рай.
Ми туди, туди бажаєм,
там наш милий, рідний край!..
Україно, рідний краю,
серцем я тебе бажаю,
все, що миле, жде там нас!
Дай же, Боже, в добрий час!

Чуючи ці слова, невільники починали ридати. Невдовзі, цей фрагмент програми, як і пісню “Закувала та сива зозуля” Петра Ніщинського німці категорично заборонили виконувати.
Під час гастролей трапився такий випадок. Сцену відкрили, а в залі – плач і крик: “Тьотя Катя!” Це племінниця впізнала рідну тітку – артистку “Ялти”...
Подібне траплялося неодноразово...
Великий успіх здобув і дует кримських бандуристів. Грали й співали вони українські народні пісні, виконували інструментальні п’єси. Він виходив на сцену в оксамитовій темно-бордовій киреї, барвистій вишиванці, вона – в українському костюмі, в якому домінували елементи вишивки півдня України, зокрема Криму: теплі тони, стилізовані виноградні грона.
Андрію Цемку вдалось добитися дозволу прийняти декого з мистецько-обдарованих невільників до колективу. “Ялта” гастролювала майже до кінця війни. Крім Німеччини та Італії, були в Австрії та Литві. В Італії давали концерти перед невільниками, німцями, місцевим населенням та перед солдатами РОА генерала-лейтенанта Андрія Власова, в якій були й українці. Виступали в містах Болонья, Венеція, Чізена, Сан-Маріно та інших. Серед іншомовних пісень співали такі: “Из-за острова на стержень” (російською), “Лілі Марлен” (німецькою), “Тарантела” (італійською)...
Умови поїздок були досить важкими. Інколи доводилось виступати і після сигналу тривоги, оскільки ховатись від бомбардування було нікуди. За день до повернення з перших гастролей по Тюрінгії в готель, де проживали, вцілила фугасна бомба. Всі мешканці, які сховались у бомбосховищі під будинком, загинули. Артистів переселили в іншій готель. Жахи війни переслідували постійно...
Коли радянська армія перейшла Одер, колектив розпустили. Червоні помістили артистів у приймальний розподільник для перевірки, з нього – на Україну. Вдома Андрія Цемка арештували. Засудили на 10 років сибірських концтаборів, Антоніну Ротач (Кочетову) – на п’ять воркутинських. Відбувала покарання в Інті.
Андрій Павлович усвідомлював гастрольну поїздку як культурологічну місію. Він схилявся перед славетним Олександром Кошицем, обробки українських народних пісень якого виконував і, напевно, наслідував його подвиг – гастролі по західних країнах з українським національним хором. Він говорив: “Ми мусимо зберегти золоту душу нашого народу в фашистській неволі!” Він твердо вірив, що досягне цієї мети засобами українського мистецтва.
Колектив Андрія Цемка по суті й за духом був суто українським. Актори не лише на сцені, а й у побуті спілкувались українською мовою, яку щиро любили. Всі були пройняті взаємоповагою. Не втрачали контактів і після повернення до Криму. Андрію Павловичу на заслання слали листи, а іноді й скромні посилки. Вітали з поверненням. Провідували.
Після десятирічного ув’язнення, він, як і Володимир Шалений, змушений був відійти від мистецької та громадської діяльності...
Помер Андрій Цемко в своїй рідній Ялті 1956 року.
Вічна Йому Пам’ять!

(подається зі скороченнями)

Олексій НИРКО,
Заслужений працівник культури України

20 – 21 листопада на Рівненщині проходили урочистості з нагоди 60-ї річниці Першої конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії. В кінці листопада 1943 р. в селищі Будераж Здолбунівського району з ініціативи революційної ОУН в підпільних умовах було скликано конференцію представників поневолених Москвою народів для вироблення спільної стратегії боротьби і спільного антиімперського фронту.
  Ця конференція ухвалила низку важливих постанов і стала початком формування Антибільшовицького блоку народів (АБН).
“Представники поневолених народів під охороною своїх національних збройних угрупувань у складі легендарної Української повстанської армії, усвідомивши спільність історичної долі та політичної місії, проголосили боротися під універсальним гаслом “Свобода народам і людині!”, – зазначив на ювілейній конференції в Рівному голова Проводу ОУН Андрій Гайдамаха.
На урочистості до Волинського краю, які були організовані з ініціативи ОУН за сприяння місцевої влади, УНП та Молодіжного націоналістичного конгресу прибули делегати з Білорусі (Сергій Висоцький), Карелії, представники Азербайджану (Ельхан Нурієв та Панах Бакіров), народу ерзя (Григорій Мусальов), вепсів (Ніколай Фомін). У їхніх виступах прозвучали не лише слова вдячності до героїчних попередників, але і глибокий біль за сьогоднішню ситуацію на “постсовєцькому просторі”, впевненість, що вже в цьому столітті всі імперії кануть у минуле, а поневолені народи здобудуть незалежність.
Також перед учасниками конференції виступили історики Гурій Бухало, Віктор Матійченко, Володимир В’ятрович, народний депутат Василь Червоній, редактор “Шляху Перемоги” Марія Базелюк, заступник міського голови Світлана Богатирчук-Кривко, керівник МНК Олег Медуниця, ветерани УПА, науковці, представники влади і громадських організацій.
Слід зазначити, що в цей день у всіх школах міста пройшли тематичні уроки і виставки, а до всіх пам’ятників героям Національно-визвольних змагань та жертвам комуністичного терору лягли квіти.
В селі Будераж, біля приміщення школи, в якій проходила Перша конференція, урочисто відкрито пам’ятний знак і пройшло велелюдне віче, на якому до присутніх звернулися голова Проводу ОУН Андрій Гайдамаха, народні депутати Василь Червоній та В’ячеслав Кириленко, лідер БПС Сергій Висоцький, представник центру Національного відродження ім. Степана Бандери, історик Віктор Рог та інші учасники заходу.
Ми пам’ятаємо славні часи збройної боротьби “За вашу і нашу свободу”, ми шануємо борців за волю. Ідеї свободи народів і людини надихають нас сьогодні.

Сергій ВЕРЕСЕНЬ, МНК

Краєзнавець Олександр Солодар, твори якого ми вже представляли на сторінках “Незборимої нації”, видав монографію – “Нариси з історії Чигиринщини” (Черкаси: Відлуння-Плюс, 2003. – С. 264).
В передмові до видання доктор історичних наук Володимир Грабовецький зазначає: “Краєм з багатющою історією є земля Чигиринська. Вона була центром селянсько-козацьких повстань і українського державотворення XVII ст., гайдамацьких рухів XVIII ст., селянських заворушень і змов XIX ст., одним із осередків боротьби за українську державу початку ХХ століття. Однак, (досі) синтетичної праці з історії Чигиринщини створено не було”.
І ось тепер така праця є! В ній – сім розділів: “Чигирин: перші кроки в історії”, “Чигирин – столиця козацької держави”, “Чигирин за наступників Богдана Хмельницького, “З руїн (1678 – 1792)”, “Чигиринщина в XXI – на початку ХХ століть”, “У боротьбі за українську державу”, “Соціально-економічні та суспільні перетворення на Чигиринщині в 1920-х роках”.
Для мене найцікавішим є розділ “У боротьбі за українську державу”. В ньому досліджуються події та процеси, які сталися внаслідок Лютневої революції. Олександр Солодар розповідає про розвиток громадсько-політичного життя в 1917 – 1920-х рр., виникнення Чигиринської республіки, про вплив повстання отамана Матвія Григор’єва на Чигиринщину, прихід Добровольчої армії, червоний терор, діяння Холодноярської організації та її структуру.
Важливо, що монографія написана доброю українською мовою. Не менш важливо й те, що історія Чигиринщини написана не чужою людиною, а уродженцем Чигирина.
Слід зазначити, що книга вийшла коштом онучки активного учасника революційних подій 1905 – 1907 і 1917 – 1921 рр. Петра Коцура – Марії Кубрак та її сина Олександра Головача.
На превеликий жаль, наклад її незвичайно малий – лише 200 примірників. Та все одно Історичний клуб “Холодний Яр” щиро вітає історика Олександра Солодаря з виходом у світ цього незвичайно цінного дослідження та бажає нових успіхів.

Роман КОВАЛЬ

16 грудня о 18.00 в Київському міському будинку вчителя відбудеться презентація книги Романа Коваля “Ренесанс напередодні трагедії” та книги Віктора Рога “Життя для України”.
В книзі “Ренесанс напередодні трагедії” автор осмислює уроки Національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х років, аналізує внутрішню та зовнішню політику Центральної Ради, українсько-німецькі стосунки в 1918 р., розмірковує про причини виникнення отаманщини та її ролі в українській історії ХХ століття, розповідає про селянські рухи напередодні Голодомору. Є в книзі й нарис “Недовге щастя полковника Болбочана” – про трагічну долю одного з найвидатніших українських воєначальників ХХ століття. Завершує книгу розвідка “Вище військове керівництво Холодного Яру в 1917 – 1922 роках”.
В книзі “Життя для України” подано 10 біографічний нарисів: Миколи Міхновського, Дмитро Донцова, Євгена Коновальця, Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Дмитра Мирона, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Осипа Горнового, Зеновія Красівського.
Організатори презентації:
Історичний клуб “Холодний Яр”,
Київський міський будинок вчителя,
Молодіжний націоналістичний конгрес.
Вхід вільний.

Іван Григорович Савченко (Нагірний) народився в червні 1895 р. у старовинному козацькому селі Вереміївці Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаська область).
Закінчивши сільську школу, Іван освіту далі здобував самотужки. Односельчани запам’ятали його з книжкою в руках, казали, що складалося враження, мовби, Іван ніколи не розлучався з книгою.
Був вище середнього зросту, чорнявий, гарний і поставний. Любив носити вишивану сорочку. З дитинства був привчений шанувати українські звичаї. З великою повагою ставився до односельчан. Надзвичайно шанував матір (батько рано помер), поважав старшого брата Олександра, з ніжністю ставився до сестри Галі.
Хоч і мав Іван лагідну вдачу, але страшенно обурювався на несправедливість, приниження людської гідності. Оповіді дідів, козацькі думи кобзарів, книжки, якими захоплювався з дитинства, та особисті спостереження допомогли йому збагнути всю глибину несправедливості – і національної, і соціальної – не тільки до односельчан, але й до всього українського народу, який, як говорив Савченко, “сотні років був під національним гнітом, загубив мову і культуру”. Не один раз  в юності він зустрічався з мерзенним лицем великодержавного шовінізму. Цьому сприяла й служба в російській армії... Саме тому, за власним визначенням, він і “став оборонцем національних прав і культури”. Він хотів, щоб український нарід піднісся “на рівень з іншими народами”. За здійснення мрії свого життя Іван Савченко готовий був накласти головою.
На шлях боротьби “задля здобуття українським трудовим народом національних прав” Іван Савченко вступив вже 1917 року... Понад чотири роки діяв отаман Нагірний на обох берегах Дніпра – в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Детальніше про його повстанську боротьбу можна прочитати в моїх книгах “Отамани гайдамацького краю: 33 біографії” (Київ, 1998) та “Повернення отаманів Гайдамацького краю” (Київ, 2001)...
Арештували отамана під час облави в лютому 1923 року.
В ув’язненні Іван Савченко мав достатньо часу, щоби обдумати в деталях своє життя, свою боротьбу. І він вкотре дійшов висновку “в правоті своїх виступів проти радянської влади”. “Смертна кара, яка може бути примінена за мої вчинки, мені не страшна, – писав він, – але мені страшно і соромно, що над моєю могилою буде висіти табличка: “Бандит і ворог робітників і селян”.
12 і 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу “банды Нагорного”. Серед обвинувачених: Носенко Зіновій Опанасович, 49 років, Харченко Михайло Кирилович, 28 років, Каліберда Данило Олексійович та інші. Під судом опинилося 19 чоловік.
“Выяснять суду было нечего, – 15 листопада писала газета ’’Голос Труда’’. – Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники – свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины”.
13 листопада 1923 року Надзвичайна сесія присудила Івана Григоровича Савченка (Нагірного) до розстрілу. До розстрілу – “как главари банды” – були засуджені і його побратими: Степан Адаменко, Ярема Прудкий, Мусієнко, Іван Казидуб, Григорій Казидуб, Воловенко.
Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Ярему Прудкого – без амністії. Мусієнку, Воловенку, Івану та Григорію Казидубам, “враховуючи оголошену амністію”, вирок замінено на 10 років ув’язнення “зі строгою ізоляцією і конфіскацією всього майна”. К. Казидуба було засуджено до 2-х років ув’язнення.
Свинцеву крапку в героїчному житті командира Наддніпрянськогого партизанського загону і його славних побратимів поставив “сотруднік губсуда Байков”, який на світанку 20 грудня 1923 р. у Полтавській тюрмі без жалю і, очевидно, з вірою в “правоє дєло” розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів – козаків Степана Адаменка і Ярему Прудкого.
Односельчанка Марія Іванівна Рубачева згадувала той день, коли прийшла звістка про розстріл Нагірного. В їхній хаті в цей час зібралася сільська інтелігенція. Коли повідомили про смерть отамана, всі, хто був у хаті, заплакали. Односельчани страшенно жалкували за ним...
Управління СБУ в Черкаській області в 1994 р. передало на зберігання в архів УМВС в Черкаській області кримінальну справу №14395 Савченка Івана Григоровича (отамана Нагірного), яка нараховує понад 1800 сторінок.
Чи може науковець взяти її до рук, запитую я, щоб досконаліше вивчити історію рідного краю? Чи можуть нащадки отамана Нагірного ознайомитися з історією своєї родини? Ні.
Закон, прийнятий ще у часи СССР, й досі стоїть на перешкоді.
Двоюрідний онук отамана Володимир Савченко на власному досвіді переконався в цьому. “На законних підставах” йому відмовили в проханні ознайомитися зі справою. Не було й задоволене його прохання про реабілітацію Івана Савченка. Прокурор відділу прокуратури Черкаської області С. В. Шведун 14 вересня 1998 року (№15/2948-98) дав таку відповідь: “Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що він разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І. Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає”.
Отак чітко і ясно сказано, що політичний характер боротьби, яку вів отаман Нагірний (“повстанські загони для боротьби з радянською владою”), носить “загальнокримінальний” характер. Тобто, згідно із законами нинішньої “української” держави, командир Наддніпрянського партизанського загону, який входив до складу збройних сил Української Народної Республіки і підпорядковувався Головному Отаманові Симону Петлюрі, є кримінальним злочинцем.
Совєтська влада подбала про те, щоб і про місце поховання отамана Нагірного ніхто ніколи не довідався. А його Вереміївку – повстанське упродовж віків село – в середині 1950-х років втопили в Кременчуцькому водосховищі. Населення – те, що залишилося після поразки Національно-визвольної війни 1917 – 1920-х років, після голодоморів, репресій та Другої світової війни, – переселили на гору, де була заснована нова Вереміївка.
Старі вереміяки і сьогодні чують з-під води голоси своєї старої козацької – таки знищеної – Вереміївки.
Вічна пам’ять козацькому селу і його святим оборонцям!

Роман КОВАЛЬ