"Незборима Нація" №9 (211)

Цитата дня

Ранок 24 серпня 2003 р. Площа біля Гагаринської адміністрації заповнилась українським людом. Вишиванки, квіти, українська мова – така рідкісна в Севастополі. Піднімаються вгору державні прапори.  Лунає “Реве та стогне Дніпр широкий...”
Спадає велике біле полотнище, відкриваючи бронзову постать великого Кобзаря. Сьогодні Тарас Шевченко прийшов до Севастополя. Всі вітають один одного зі святом. До пам’ятника лягли гори квітів.
На жаль, в офіційній частині виступили тільки представники влади та гості з Києва. Слова від “Просвіти” та місцевих осередків українських партій нікому не надали. Ніби не вони були іменниками.
Слід зазначити, що місцева влада ухвалила рішення поставити пам’ятник Тарасові Шевченку не в центрі міста, як пропонувала українська громада, а коло приміщення Гагаринської державної адміністрації. За іронією долі, пам’ятник постав якраз навпроти “путінського будинку” для російських офіцерів. На нього тепер дивиться Тарас, і ніби закликає виконати нас виконати свій “Заповіт”.

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь

Поля мої! Суворі таємниці
Я відчуваю в плескоті хлібів –
Здається,
сотні змучених рабів
Звели до сонця
стомлені правиці.
Зелений подих
теплої пшениці
Доносить розшум
Кобзаревих слів.
Любов і ласка,
ненависть і гнів
Спалахують в рядках,
як блискавиці.
Скорбота матері,
   і сльози немовляти,
І задуми
безпомічно крилаті
Шукають –
не знаходять берегів.
Тут правда з кривди
злускала облуду,
Щоб розказали нам
з віків минулих люди
Історію насильств і батогів.

Василь СИМОНЕНКО

Для іноземців, які прибувають до України з Польщі, Мостиська – перше українське місто. Саме в ньому 24 серпня 2003 р. було урочисто відкрито пам’ятник Степанові Бандері. Тепер Степан Бандера зустрічатиме кожного, хто проїжджатиме трасою Перемишль – Львів...
Скульптори Юрій Гав’юк та його син Олександр Гав’юк зобразили Провідника на тлі Національного Стяга, оздобленого Тризубом. Архітектором пам’ятника виступив головний архітектор району Григорій Новицький. Показово, що ініціатором і промотором створення монумента став  представник влади – голова Мостиської районної Ради Ігор Стецина. На його заклик відгукнулися місцеві спонсори... І відтепер ми маємо пам’ятник Степанові Бандері майже на самому кордоні з Польщею.
На відкритті пам’ятника було багатолюдно. Вшанували голову ОУН й делегації зі Львова, Тернополя, Дрогобича, Самбора, Перемишля. Був і народний депутат України від Мостищини Андрій Шкіль.
Відкриття пам’ятника перетворилось на справжнє народне свято.

Тарас ЗІЛІНСЬКИЙ
Львівська обл.

Пам’ятаю, якою подією в 1980 р. стала монографія Федора Лаврова “Кобзарі”, що не зважаючи на партійні ножиці все-таки донесла до читачів велич національного духовного інструменту явила постаті корифеїв бандури. Ми зачитувались, уловлюючи й між рядками – що сказав автор від серця, а що з примусу цензора. А ось у нових умовах написана нова книга “Кобзарі в моєму житті”. Ця щира, хвилюючи розповідь Рената Польового про спадкоємців слави Остапа Вересая. Перед нами проходить 13 постатей цих витязів бандури, і в кожного своя доля. Одні з них прожили довго, гай-гай, за дев’яносто літ! Як то Олександр Корнієвський та Георгій Ткаченко. Інші не сягнули й полудня віку, як Михайло Башловка й Микола Будник. А таких славних наших сучасників, як Віктор Лісовол, Ігор Рачок, Олексій Нирко, брати Василь і Микола Литвини автор вітає – “Дажбоже їм поможи! Пошли сил і здоров’я!”
Свої нариси про кобзарів пан Ренат Польовий написав своєрідним пером. Він, козак із Дніпропетровщини, не музикант-фахівець. Він – інженер-винахідник, громадський діяч, активіст Історичного клубу “Холодний Яр”. Але мистецтво кобзарства Ренат осягнув досить глибоко. В своїй книзі він знавецьки міркує над способом гри, порівнюючи сучасну та старосвітську бандуру, яка дає можливість грати обома руками – як на басах, так і на приструнках. Пише про вміння переробляти кобзи, цитри і навіть виготовлення Олександром Корнієвським такого дива як бандурина! Це інструмент зі струнами на обидва боки...
А ось як описує п. Ренат враження від гри Євгена Адамцевича: “Розпачливі слова цих пісень, трагічний голос кобзаря справили на мене незабутнє враження. Задубло усе моє тіло, довго не міг я отямитися і відповідати на звернення господарів. Я й зараз, майже через 35 років, як на яву, чую цей спів. Який то величезний вплив має талановитий співець! Тому ж то їх і заходилася винищувати імперська московсько-більшовицька влада!”
Бандура завжди насторожувала окупантів, її вважали атрибутом українського націоналізму, через неї “шили політику”, відправляли до Сибіру. Про жахливі умови зимового етапу в “телятнику” розповідає на сторінках книги Олександр Корнієвський: “Трупи померлих лежали на підлозі в замерзлих нечистотах. Щоб не впасти, підв’язував себе за руку верхніх нар вагону й забувався в дрімоті”... Як “ворога народу” було розстріляно видатного кобзаря Івана Кучугуру-Кучеренка. На п’ять років був ув’язнений бандурист Никін Прудкий...
Гоніння не припинялися ніколи, бути бандуристом означало наражатися на небезпеку. За кобзарями стежили сексоти, влаштували їхні концерти “було ой як не просто!” Щоб вижити самому й урятувати сім’ю, покинув бандурництво й став кравцем Трохим Кучеренко. На роменському базарі кобзарював Євген Адамцевич. Його, незрячого, міліціонери не раз вивозили й лишали на безлюдді, бувало зачиняли під арешт.
Прилюдно кобзарі мусили виконувати дозволені пісні, але у вужчому колі розкривали душу – тоді звучали громи й блискавки...
Кобзар Семен Власко мав затверджений репертуар із печаткою Новгород-Сіверського райкому партії, це були в основному родинно-побутові та ліричні пісні. Такий же партійний ярлик мав і Никін Прудкий, який часто виступав на пасажирських теплоходах, які курсували між Черкасами і Києвом. А щонеділі грав на Чернечій горі в Каневі. Там же співав знаний на всю Україну Олексій Чуприна, із затвердженим дозволом у торбині. Пан Ренат пише, що знайшлися “хробаки”, які обікрали заробіток цього бандуриста ще й на святому місці!
Анатолію Гришину керівники аспірантури в 1970-х роках поставили умову: або бандура, або дисертація. Степана Щербака і нинішнього Рунтата Богдана Островського в 1980-х роках було виключено з Державної капели бандуристів за “націоналістичні настрої”. В своїй книзі Ренат Польовий щиро картає капелу тих застійних років: “Здавалася вона мені великим хором, більшість учасників якого була просто співаками, а не музикантами, які лише співають, тримаючи в руках бандуру. Проте і в тій капелі були вправні бандуристи, як  от Володимир Войт, Йосип Яницький, Геннадій Нещотний та інші”.
Відверто пише Польовий про розчарування й покуту деяких кобзарів за те, що змушені були клепати так званий радянський фольклор. Наприклад, думу про Леніна, про Федька... Але разом із тим автор відмічає принциповість багатьох кобзарів, серед них незрячого Михайла Башловку, який не згодився виступати з нав’язаним партійним репертуаром. Навіть у престижному концерті.
Автор подає “шляхетних і дорогих людей” індивідуально, з характерами, в побутових обставинах. Читаючи Ренатову книгу, уявляєш кобзарів хоч де – на базарних майданах, на вокзалах, на кораблях, у великих залах. Автор згадує про перший великий концерт (у 1969 р.) Об’єднання кобзарів у Київському оперному театрі, куди й половини бажаючих слухачів не могло тоді протиснутись. А великий концерт, організований письменником Олесем Бердником і кобзарем Василем Литвином 1989 року на стадіоні “Динамо” до проголошення ними Духовної Республіки під гаслом “Рятуйте, люди пісню!” А ще незабутній кобзарський вечір у Спілці письменників 1982 року. Я розшукала свої літературні записи за той рік від 28 жовтня. Там я записала своє враження: “У нашому Будинку літераторів свято – концерт кобзарів. Для такого національного видовища треба було б дати залу палацу “Україна”... Люди посходились іще за годину... Сиділи між рядами, в коридорі, аби лишень послухати пісню Українських Гомерів. Вів музичний вечір Іван Немирович, він і сам віртуозно виконав “Запорізький марш”. Блискуче, нечувано! Виступали Василь Литвин, Андрій Бобир, Павло Супрун, Федір Жарко, Олексій Чуприна... Наприкінці прекрасно співав Геннадій Нещотний. Всі кобзарі були в українських козацьких вбраннях, бодай, у вишиванках, а Геннадій вийшов у європейському костюмі... Це неприємно вразило.
Пісні, колядки, щедрівки, думи... Я аплодувала до болю в руках. Ні, не вмерла Україна, якщо в нас є такі кобзарі. І такі одухотворені слухачі, яких я бачила кругом себе. Надихає рокотання бандур, отож є для чого жити”.
  Підписуючи для мене книгу “Кобзарі в моєму житті”, її упорядник Роман Коваль зазначив, що дарує книгу про українських волхвів. Так, вони не тільки Гомери України, а ще й волхви, які наснажують наш дух...
За кілька вечорів прочитала цю книгу і відчуваю, як піднеслася душею... Гортаю останню сторінку, а в душі лунає закличний невмирущий “Запорозький марш”, який Євгеном Адамцевичем був покладений на ноти. Під його заклик ми виборювали Незалежну Україну. Ми сповнені і далі боротися за справедливість. Якщо є в нас бандура, то й Україна теж. І буде вічно.

Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України

На день Незалежності в селищі Клавдієвому-Тарасовому Київської області, на шкільному подвір’ї, з ініціативи членів Історичного клубу “Холодний Яр” було урочисто відкрито пам’ятний кам’яний знак.
Згідно зі спогадами старожилів, восени 1921 р. в місцевій церковно-парафіяльній школі зупинились на спочинок вісім козаків партизанського загону отамана Орлика (Артеменка). Під вечір школу несподівано оточили червоні. Козаки відстрілювались доки були набої... Китайські “інтернаціоналісти”, серед яких лише командир трохи знав російську мову, два дні катували полонених українських козаків. Та жоден із них не прохав помилування.
Їх змусили викопати собі могилу.
– За Україну вмираємо! – такі були останні слова лицарів.
Невдовзі місцеві жителі крадькома насипали могилу. Та червоні окупанти зрівняли її із землею...
Коли 1941 року прийшли німці, клавдіївці знову впорядкували могилу, поставили хрест. 1943 знову з’явилися російські “освободітєлі”. Могила відразу ж була сплюндрована, а на її місці влаштовано смітник.
Не вгамувались і нинішні комуністи: на відкриття пам’ятника вони прислали кількох провокаторів, які намагались галасом зірвати урочистості. Та глянувши на козацького осавула, що недбало помахував нагайкою, замовкли й забралися геть.
На камені викарбувано тризуб та схрещені шаблі: “Тут у 1921 р. загинули оборонці нашої землі – козаки отамана Орлика. Вічна слава!”, – написано на меморіальному знакові.
Пам’ятник встановлено коштом українських патріотів із Клавдієвого-Тарасового. Отаман Орлик (Федір Артеменко) народився в Гостомелі, пізніше жив у Бучі. Давно назріла потреба встановити йому пам’ятники в цих селищах.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Київська обл.

Військовий діяч, підприємець, філателіст, видавець, меценат; прапорщик Першого панцерного дивізіону, козак Петроградського відділу Вільного козацтва (з червня 1917), дипломатичний кур’єр уряду УНР в екзилі (1922), отаман Закордонної станиці Українського вільного козацтва на Північну і Південну Америки (1921), директор Українського музею (м. Онтаріо коло м. Лос-Анжелес), голова Українсько-американської фундації (1959 – 1974), директор американських організацій “Конгрес оф Фрідом” і “Вейк ап Америка”; військові звання – старшина Армії УНР, осавул Вільного козацтва.
Народився на Поділлі в багатодітній бідній родині рибалки Вахтама Лепикаша. Член партії соціалістів-революціонерів. Кілька разів заарештовувався. Засланий до Сибіру на каторжні роботи неподалік Іркутська. Через 18 місяців каторги втік. Щоб затерти сліди, змінив (прізвище на Лисюк). У 1916 р. закінчив школу прапорщиків. Воював на Західному фронті. За хоробрість був відзначений Георгіївським хрестом. У червні 1917 р. зустрівся в м. Петроград з Іваном Полтавцем-Остряницею. “Його розмови вплинули на мене, – пізніше згадував К. Лисюк, – і я став сам почувати себе козаком”. Разом з І. Полтавцем-Остряницею взяв участь у відібранні з Історичного музею козацьких прапорів та зброї. Під впливом І. Полтавця-Остряниці в липні 1917 р. розірвав стосунки з есерами. На фронті в липні 1917 р. розпочав українізацію панцерного дивізіону, що дислокувався у м. Перемишль. Зорганізував при дивізіоні 1600 козаків, яких разом із 4 броньовиками перевів до м. Проскурів – два з них вдалося доставити до Києва. “Але, – писав пізніше К. Лисюк, – Винниченко розпустив моїх козаків, бо, як він сказав мені особисто: “Нам потрібна міліція, а не бавитися в солдатики!”
Учасник Першого зимового походу Армії УНР, зокрема бою під м. Вознесенськ. Якийсь час перебував у денікінському полоні, був засуджений до смерті, але втік з-під розстрілу. Про його хоробрість згадують у своїх творах Павло Шандрук та Михайло Омелянович-Павленко. Лицар ордену Залізного хреста та Хреста Українського козацтва з мечами і золотою лавровою гілочкою. У 1925 р. випустив каталог літунських марок англійською мовою, каталоги марок революції в Росії та Монголії. У 1927 р. разом з іншими заснував оселю “Нова Україна”. Власник фабрик, осель та крамниць. Щедро допомагав різним українським інституціям, зокрема Союзові українських старшин (м. Берлін), Українській господарській академії (м. Подебради), Українському інститутові  (м. Берлін), Музеєві Визвольної боротьбі (м. Прага), Національному музеєві (м. Львів), Українському національному музею (м. Чикаго), Дому українських інвалідів (м. Львів) та ін. Складав він гроші на оборону Біласа і Данилишина (700 ам. доларів), втікачам під час Другої світової війни (17000 ам. доларів). Для поширення українського танку спонсорував Василя Авраменка (2100 ам. доларів). Жертвував гроші на видання українських книг, наприклад “Українці в Північній Америці” (6000 ам. доларів).
Його син Петро загинув 1939 року в м. Хуст у боротьбі за Карпатську Україну. Тоді Каленик Лисюк написав знаменитого вірша: “Не стогни в боротьбі, коли тяжко тобі – Хай ворог твій стогін не чує. Поклянися в душі, дай присягу собі – Ворог ту пімсту відчує”.
Творець Українсько-американської фундації. Видавець газет “На слідах” та “Музейні вісті”. Подарував надзвичайно цінні експонати багатьом українським музеям у США (Український національний музей у Чикаго, Український музей-архів у Клівленді, Національний музей-архів у Детройті, Українська вільна академія в Нью-Йорку, Український технічний інститут у Нью-Йорку, Наукове товариство ім. Тараса Шевченка в Нью-Йорку) та Європі (Музей Визвольної боротьби в Празі, Український національний музей у Львові, Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі, Музей Тараса Шевченка в Лондоні), серед подарунків – оригінал Універсалу Гетьмана України Богдана Хмельницького. Автор чотирьох книг, а саме “В обороні Української Правди” (Онтаріо, 1954), “Хто поповнив національний злочин” (Онтаріо, 1961), “Народ хоче знати”,  За край і свободу” (англійською мовою; Онтаріо, 1954). Видав три бюлетені Українсько-американської фундації (1959 – 1967).

Підготував Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Джерело
Драган Р. Вік прожити – не поле перейти (У 90-ліття Каленика Лисюка) // Українське козацтво. – 1978. – Ч. 1 – 2 (46 – 47). – С. 38 – 43.

Нещодавно їдучи приміським електропотягом Тетерів – Святошин, звернув увагу на групу дітей середнього шкільного віку, які займали кілька лавок вагону і вели між собою жваві розмови на різні теми. Знічев’я вслухаючись, мимохіть відзначив, що велися вони жахливим суржиком, в якому кожне друге-третє слово неймовірно спотворювалося. Такою ж мовою заговорила з ними й жінка, яка сиділа між тими дітьми і до якої ті зверталися шанобливо на ім’я та по-батькові. Певно, вона була вчителькою й очолювала групову поїздку до Києва (так, принаймні, випливало зі змісту розмов). Мені треба було виходити в Ірпені, і я не мав змоги з’ясувати, з якого селища і якої школи були ті діти. Однак калічена мова наших школярів – не таке вже рідкісне явище. І причиною цьому є недостатня увага мові в українських школах.
З цього приводу пригадалися мені пов’язані з шкільними роками мого сина Миколи події. Проживала тоді наша сім’я в м. Костянтинівці на Донеччині. Син спочатку виховувався в домашньому україномовному середовищі. Але побутові обставини (позмінна праця на заводі, вечірнє навчання, будівництво хати) змусили віддати його до цілодобового дитячого садочка, де під впливом російськомовних вихователів він швидко зросійщився. Стала наша сім’я двомовною, бо на батьківсько-материнське звертання українською мовою син відповідав російською. Це мене засмучувало, але була надія, що в українській школі все прийде до належного стану. Проте, з досягненням сином шкільного віку в Костянтинівці зовсім не стало українських шкіл. Московсько-більшовицька влада інтенсифікувала курс на створення нової спільноти – совєтського народу з російською мовою спілкування, тож українські школи підпали під поступове скорочення, починаючи з таких регіонів як Донбас із його чисельним курсько-орловським елементом. Урядовці з міської народної освіти на моє звернення з цього питання пояснювали закриття українських шкіл недоцільністю, бо більшість батьків-українців воліють віддавати своїх дітей до російських шкіл. Батьки ж таке своє бажання пояснювали відсутністю українських вищих навчальних закладів (вступ до російськомовного інституту випускників українських шкіл пов’язувався з певними труднощами на іспитах, де, бувало, лише за наявність у вимові акценту понижувалися бали).
Таким чином, змосковщення мого Миколи поглиблювалося. Цільових розмов на національномовні теми я з ним ніколи не проводив, проте, поступово в домашньому побуті він перейшов на українську мову. А коли він навчався в 10-му класі, я почув, що він розмовляє літературною українською мовою з сусідніми російськомовними хлопцями. Не знаю причини, що спонукали його до цієї переміни, але цим я був дуже втішений.
Зазначу, що сам я зростав у родинному російськомовному середовищі. Мій батько – інженер і мати – вчителька математики були вихідцями із села, але між собою і з нами – дітьми розмовляли лише російською. Та під впливом суцільно україномовної криворізько-рудничої вулиці й школи ми – діти були запеклими українцями. Тепер я розумію причину батькової поведінки (саме він примушував матір до російської мови, хоч у школі вона викладала свій предмет українською). Син свідомого українця – сільського вчителя і молодший брат репресованого члена націоналістичного підпілля 1920-тих років, він під загрозою потрапити в жорна московсько-більшовицького терору своєю російською мовою демонстрував лояльність до московської влади.
Якось викликала мене до школи Миколина класна керівниця. Зі стурбованим виглядом запитала, чи відомо мені, що мій син розмовляє в школі українською. Я поцікавився, чи відповідає він українською на питання з навчальних предметів. “Ні, – відповіла, – до цього, слава Богу, ще не дійшло. Але на побутові запитання відповідає українською, що викликає серед учнів “ожівлєніє”, чим зриває уроки. На це я зауважив, що рідне для більшості учнів слово за правильного шкільного виховання не повинне викликати того пожвавлення. Зазначивши, що вона теж українка, класна керівниця пояснювала, що згідно з методикою школа має “строґій язиковой рєжим і употрєблєніє украінскоґо язика в єйо стєнах запрєщаєтся, а ми – пєдаґоґі, обязани бороться за чистоту русской рєчі”. Мене ж вона запросила до школи, щоб я своїм батьківським авторитетом вплинув на сина і допоміг школі боротися з “етім отріцатєльним явлєнієм”. Кінчилася розмова тим, що я відмовився від участі в цій боротьбі... Синові про цю розмову не сказав ні слова.
Через недовгий час мені довелося порівняти мовний режим синової школи з мовним режимом в українській. Перевівшись на роботу до селища Бучі поблизу Києва, повів влаштовувати до 4-го класу української школи свою доньку Любу, також зросійщену перебуванням із пелюшок у цілодобових яслах і садочку, російській школі й на російськомовній вулиці донбасівського міста. Мав твердий намір виростити її українкою.
В школі довелося зачекати до перерви. Та ось задзвенів дзвоник, вибігли з класів діти, вийшли й учительки. Приголомшило мене те, що вчительки в присутності дітей розмовляли між собою російською мовою. Я спитав їх, чи до української школи я потрапив. Почувши від них підтвердження, сказав, що засумнівався в цьому з огляду на мову їхньої розмови. “Ну й що?” – здивувалися вони. Став я їм пояснювати, що вони як учителі є для дітей незаперечним авторитетом, і, отже, надаючи в побутовій розмові перевагу російській мові, тим самим показують дітям престижність останньої перед українською. Вчительки назвали ці мої міркування націоналізмом.
От і виходить: те що в російській школі було суворим мовним режимом, в українській школі вважалося націоналізмом. Наслідком відсутності суворого мовного режиму в українській школі стало те, що на випускному вечері в Бучанській українській школі №9 директор школи зробив початок, виступивши з промовою російською мовою, а за ним російською виступали й випускники. Це був 1980 рік – самий розпал брежнєвсько-сусловського процесу творення “нової спільноти – совєтського народу”. Та й сьогодні в незалежній українській державі цього суворого мовного режиму в українських школах не спостерігається, внаслідок чого в них продукується суржикомовне населення.
Засмічена каліченими словами мова не викликає до себе почуття любові, не сприяє розвитку патріотизму, не консолідує народ у націю. Розквіт нації неможливий без патріотично налаштованого народу. Оскільки виховує патріотів перш за все школа, учителеві в суспільстві повинно належати почесне місце і достойне матеріальне забезпечення. Упосліджений, доведений до жебрацького стану учитель – ненадійний вихователь. Борімося ж за те, щоб в Україні нарешті постала саме українська влада, для якої ідейне виховання народу стане першочерговим завданням.

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.

Трапилась мені якось книжечка Т. Кольяка “Степан Кузьмич Луценко” (Харків, 1970). Прочитав. І ще раз переконався, що у книгах, де оспівується “комуністичне минуле”, зберігається цінна інформація...
Гортаючи сторінки цієї книги, довідався, що учасник антигетьманського повстання Степан Луценко був призначений комісаром УНР Свиридівської волості на Лохвиччині. Та недовго перебував він в уенерівському таборі: у січні 1919 р., отримавши наказ Директорії виступити зі своїм повстанським загоном до Лохвиці, щоб захистити місто від більшовиків, зрадив і перейшов на бік більшовиків. Через декілька днів Галицький полк Січових стрільців вибив збільшовичені ватаги з міста. Залишки заколотників із Луценком на чолі сховалися в Глинських лісах на Роменщині.
Невдовзі зрадники повернулися на Лохвиччину в обозі більшовицької армії. Степан Луценко стає членом повітового виконавчого комітету, а потім його головою. І відразу ж включився у “боротьбу з класовим ворогом” – треба ж було замолювати “ґрєхі пєтлюровскоґо прошлоґо”.
У серпні 1919 р. перекинчик виступає як організатор боротьби проти “куркульського” повстання в Чорнухах. Та вже за декілька днів, довідавшись про наближення Добровольчої армії, червоний “герой”, не приймаючи бою, тікає з України...
Коли денікінці під час всенародного повстання почали відкочуватися на південь, Степан Луценко повертається – і знову в обозі червоних. Його призначають на ту ж саму посаду – головою Лохвицького повітвиконкому.
В 1920 р. Луценку доносять, що в лісах Чорнухинської, Вороньківської та Андріяшівської волостей активно діють отамани Біленький, Ковтун, Гресі та інші. (Більш детально див. статтю Олекси Пугача “Брати Гресі – гайдамаки з Чорнух”. – Незборима нація. – 2001. – Ч. 6.) Далі повідомлялося, що в ніч на 27 жовтня 1920 р., в с. Піски Мокіївської волості з’явились повстанці (60 піших і 10 кінних, при 1 кулеметі “Люїс”), які просувались у напрямку Чорнух, а потім зникли в лісі.
На межі з Пирятинським повітом теж діяло декілька повстанських загонів: як піших, так і кінних. Один із загонів мав два прапори. На одному був напис “Загін Марусі”, на іншому – “За вільну Україну”.
Автор нарису Т. Кольяк бідкається, що повстанці нещадно переслідували совєтських активістів. Про терор більшовицьких нелюдів він сором’язливо мовчить.
Повстанці на Лохвиччині повертали селянам награбоване комуністами збіжжя і карали смертю окупантів. За 1920 р. ними знищено більше 20 “красноармєйцєв” продзагонів. Було також вбито начальника повітової міліції П. Кейбала, голову Яхницького волосного виконкому О. Вовка, уповноваженого повітового продовольчого комітету А. Гавриленка та багато інших.
Луценко організовує каральні загони проти народних месників. Так, у жовтні 1920 р., із членів комітетів незаможних селян (сільських волоцюг, п’яниць, ледарів і бандитів) він створює каральний загін силою 100 чоловік піхоти та 40 вершників. Як повідомляє Т. Кольяк, на кінець року “бандітізм” у повіті було ліквідовано. Але не військовими діями, а шляхом переговорів про так звану амністію.
Зокрема, розпочав переговори з ворогом чорнухівський отаман Гресь, який вислав своїх “парламентарів” до Луценка з пропозицією дати “чесне слово”, що з повстанцями, коли ті складуть зброю, нічого не трапиться. На переговорах повстанці поставили умову, щоб амністував їх сам голова ВУЦК Петровський.
12 грудня 1920 р. Петровський вже був у Лохвиці. В Народному домі він урочисто приймає чорнухинських повстанців і особисто підписує амністію. Жаль, що автор книжки не прослідковує подальшої долі “амністованих”, не наводить даних коли і в який спосіб вони були замордовані.
Т. Кольяк радісно повідомляв, що з повстанцями Луценко покінчив нібито ще наприкінці 1921 р., та вже на 94 сторінці зазначає, що коли Луценко влітку 1924 р. виступав з доповіддю в рідному селі Жабки, то його ледве не захопили повстанці – з метою обміну на своїх ватажків, що перебували тоді у лохвицькій в’язниці. Лише донос сексота, який вчасно повідомив про небезпеку, врятував життя Луценку, який, не маючи надій на захист чи співчуття з боку односельчан, поспішно накивав п’ятами: запхавши своїх домочадців в партійне авто, на всіх парах вискочив із Жабок. По дорозі повстанці таки обстріляли його, навіть переслідували запроданця до с. Яхники, та машину наздогнати не змогли.
А 8 березня 1925 р., коли Луценко, на той час вже голова Роменського окружного виконавчого комітету, зі своїми поплічниками повертався з Веприцької партконференції до Ромен, партизани серед безлюдного засніженого степу між станціями Веніславівкою і Лохвицею зупинили потяг. Месники шукали зрадника.  Та його і слід прохолонув. Вдалося виявити і ліквідувати секретаря Роменського міськкому комсомолу С. Посєльського. Тяжко поранили голову комунгоспу Чаплинського. Інші комунари встигли поховалися.
Як тільки повстанці залишили потяг, “строітєлі комунізма” кинулись шукати свого “вождя”. Та той так надійно сховався, що його ніхто не зумів знайти. “Безмірно збентежені, – пише Т. Кольяк, – із глибокою печаллю продовжують вони путь, оточивши колом тіло забитого товариша, занепокоєні долею Степана Кузьмича”. Аж на ст. Лохвиця Степан Луценко блідий, похитуючись, увійшов до вагона і тут же знепритомнів. Коли “бравого вояку” відкачали, то виявилось, що він мало не 13 км проїхав під вагонами, вчепившись голими руками за обледенілі труби.
Зі слів його дружини, коли Луценко переступив поріг свого будинку в Ромнах, то підійшов до сплячої доньки і, зітхнувши, резонно зауважив: “Маленьке каченя. Могла залишитись без батька”. Наступного дня, він вже “героєм” (з перев’язаною рукою!) походжав на похороні Посельського і у прощальному слові розпинався про жертовність за ідеали революції.
Жаль, що Луценко не дожив до “зоряних тридцятих”, а то б на власній шкурі відчув “більшовицьку романтику”, як відчув її інший наш землячок – командарм Іван Федько, що відзначився під час придушення Кронштадтського повстання, потім палив села на Тамбовщині, по-звірячому розправлявся з повсталими селянами, пізніше придушував національно-визвольний рух у Середній Азії. А, врешті-решт, був оголошений ворогом народу і розстріляний у совєтському концтаборі як собака, що й могили його не лишилося.

Олександр ІВАЩЕНКО,
старший науковий співробітник Роменського краєзнавчого музею, Історичний клуб “Холодний Яр”

У своїй книзі спогадів “Стежками життя” останній прем’єр кубанського уряду Василь Іванис згадує, як на початку 1900-х років вибирався з дому, з кубанської станиці Настасіївської, навчатися до учительського інституту м. Тифліс. Коло станції Лінейна, де він мав вперше у своєму житті сідати на потяг, росли величезні розлогі дуби й стояло декілька добрих хат. Належали вони Якиму Безкровному, батькові Кузьми Безкровного – визначного українського національного діяча Кубані доби революції 1917 – 1920 років. Під дубами бавилися гарно вбрані дівчинка і хлопчик. Василь підійшов до них і запитав по-російському: звідки і хто вони? Дівчинка несподівано твердо, українською мовою, відповіла йому:
– Ми діти учителя Безкровного, ми не кацапи, чого ти з нами говориш, наче москаль?
Василя здивувало, що діти з інтелігентної родини говорять так, як у його рідній станиці Настасіївській. Та ще б більше здивувався він, коли б довідався, що ця дівчинка стане його дружиною, а іменем хлопчика, який бавився з нею, він назве свого єдиного сина 1.
Кузьма Безкровний прагнув дати своїм дітям освіту рідною мовою, а оскільки українських навчальних закладів у Російській імперії не існувало, то він змушений був послати своїх дітей на виховання аж у Галичину – до українського ліцею м. Перемишль 2. “Сам Денікін на згадку про Безкровного зеленів від злоби, кажучи: “Це страшний мазепинець: у нього діти-гімназисти говорять лише українською мовою!”3.
Та неприхильна доля українська вирішила і над Кузьмою Безкровним зіграти злий жарт – навіть після його смерті.

Василь Іванис оповідає у своїх “Стежках життя”, що коли він в 1938 р. вперше відвідав могилу “дорогого покійника” Кузьми Безкровного на Ольшанському кладовищі у Празі (на похороні не зміг бути), то жахнувся: “Могила виявилася занедбаною (провалилася), на хресті з дощок був напис – о диво! – російською мовою: “Здесь покоится прах кубанського казака К. Я. Безкровного”, дати народження і смерті” 4.
– Хто зробив таке кощунство?! – запитав схвильовано В. Іванис.
– Не знаю, мабуть, кубанці... – байдуже відповіла його дружина, дочка Кузьми Безкровного.
Василь Іванис зламав примітивного хреста і відкинув друзки. Найняв робітника для впорядкування могили, заплатив за 10 років оренди землі й охорону могили та за мармуровий пам’ятник.
Якби хтось нагадав Василеві Іванисові у той момент історію з українською дівчинкою, яка гралася зі своїм братом Євгеном під дубами коло станції Лінейна на Кубані, мабуть, не повірив би він, що саме вона, колись патріотична дівчинка, а тепер байдужа особа 5, стала його, останнього кубанського прем’єра, дружиною.

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Джерела

1. Іванис В. – Стежками життя. Спогади. – Торонто (Канада), 1958. – Книга 1. – С. 55.
2. Іванис В. Вказана праця. – Новий Ульм (Німеччина), 1959. – Книга 2. – С. 118.
3. Іванис В. – Вказана праця. – Новий Ульм (Німеччина), 1960. – Книга 3. – С. 98.
4. Іванис В. Вказана праця. – Новий Ульм (Німеччина), 1962. – Книга 4. – С. 136.
5. Іванис В. Вказана праця. – Новий Ульм (Німеччина), 1962. – Книга 4. – С. 135.

Коли ми отримали книгу Рената Польового “Кубанська Україна”, перше, що я запитала свою доньку, яка відразу почала гортати сторінки:
– А чи є в ній пісня про Миколу Рябовола?
– Є, – відповіла вона.
Це була улюблена пісня моєї матусі – козачки Марії Пилипівни Білоконь (народжена Бойко, 1909 – 1987). Вона розповідала, що цю пісню грав у станиці духовий оркестр і співали козаки. Я навіть знаю мелодію цієї пісні.
Матуся багато розповідала мені про злочини більшовиків. Все її життя пройшло в станиці Поповичівській (тепер Калінінська). Коли я побачила в книзі світлини козаків із моєї станиці, я заплакала. Адже майже всіх їх було винищено...
Не знаю, чи відомо вам про один нелюдський вчинок більшовиків. Мама розповідала, що 1918 року (а може 1919-го) більшовики зігнали з різних станиць близько 40 священослужителів. Їм було повідрізувано язики, вуха, виколоті очі, а потім живцем закопали. Згадайте про це в радіопередачі “Кубанська Україна”. Якщо відгукнетесь, я надішлю вам копію світлини початку ХХ століття (на ній мій дідусь Пилип Бойко з родиною) та фото дерев’яної козацької церкви станиці Поповичівської.
Дякую за книгу, авторську радіопередачу та газету “Незборима нація”, яка, сподіваюсь, гуртує довкола себе патріотів України.

Діна БІЛОКОНЬ
Донецька обл.

Це не художній фільм із привидами. Така кімната дійсно існує в Севастополі. Вікна майже на рівні з землею. Вхідні двері відсутні. Чорні обідрані стіни нагадують часи Другої світової війни. Сирість. Немає електрики. Вимикачі й розетки вирвані “з м’ясом”. На підлозі – купи сміття. Скрізь нори пацюків...
Саме таку кімнату надала місцева адміністрація севастопольській “Просвіті”. Кімнату раніше займала житлово-експлуатаційна контора. “ЖЕК-потрошитель”, відходячи, зробив те, чого й варто було очікувати, адже саме в такому стані під час розподілу флоту Україні передали військові об’єкти і кораблі. Російська сторона забрала з собою все, що можна було забрати. А все інше – била, ламала, трощила. Так і тут.
Просвітяни винесли з приміщення сміття, все помили, вичистили стіни, поклеїли шпалери. Сира, навіть посеред спекотного літа, кімната набула більш-менш пристойного вигляду. Та сьогодні приміщення більше нагадує склад: воно по вінця забите майном “Просвіти”. Велика просвітянська бібліотека просто не вмістилась в таку маленьку кімнатку. Та й книжки в сирості тримати не можна. На перших зборах у новому приміщенні просвітяни сиділи ледь не один в одного на голові... Хтось стояв у коридорі. Сумно споглядали за всім цим портрети Лесі Українки і Тараса Шевченка, що висіли на стінах підвального складу.
Чому “Просвіта” опинилася в такому стані? Які ми, так і до нас ставитимуться...
Ще недавно керівництво севастопольської “Просвіти” рішуче відмовлялось брати подібне приміщення, а сьогодні рішуче взяло, заявивши, що іншого немає...
Якщо справді все залежить від провідника, то, може, пан Мовчан допоможуть?

Оксана РУМЯНЦЕВА
м. Севастополь

Мартиролог Галина Змієнко-Сенишин. Іван Гавдида. Віталій Гаврилюк.