Чудова травнева українська ніч...
Вже далеко за північ.
Затримавшись в гостях у друзів, очікую електричку на станції Київ-Московський. Крокуючи по перону туди-сюди, милуюся  цнотливими зорями, парубком-Місяцем, намагаюся встановити телепатичний контакт з іншими далекими цивілізаціями, копіями Землі та, можливо, й України.
Мої езотеричні  фантазії перебиває чийсь хриплий голос:
– Зємєля, которий час ?
Не повертаючи голови, ще не бажаючи повертатись із космічних мандрів  на  неньку-планету, відповідаю:
– За четверть друга.
– Шо ти сказал, хахляра ? – обурено гаркнуло за спиною.
Розум ще не спрацював, але підсвідомість за якісь долі секунди автоматично вмикає умовний рефлекс. Команда миттєво передається  через нервові комунікації до м’язів, суглобів і резервуарів адреналіну. Організм, швидше, ніж я це описую, виконує наказ. У повітрі просвистів триєдиний удар  кулаком, коліном та ребром долоні, які  влучили в ціль.
Гуманоїд впав, як сніп, на долівку. Із його писка цюркнула якась червона рідина, він закрив отвори очей, захропів і, схоже, заснув. Але через хвильку прокинувся, засіпав кінцівками, зеленою головою, відкашлявся і сказав:
– Вибачте, будь-ласка, я більше не буду, – пробурмотіла істота.
– Ти хто такий і звідки ? – грізно запитую.
– Звати мене Петром  Ковтуном. Я з Хмельницької області, з села  Жабинці.
          Боже! Цей перевертень, з’ясувалося, мій земляк – із “краси України – Поділля”.
– Дуже шкодую, що сильніше не вдарив тебе, бісовий виродку, – з розпачем сказав я і пішов до електропоїзду.
Представник “грязі Києва і сміття України” залишився ночувати на тротуарі, вмостивши голову на бордюрі.
Повертаючись додому, з величезною вдячністю згадав свого друга, сенсея східних єдиноборств, відомого художника, шляхетну людину Володимира Ґонту. Безжалісно навантажуючи учнів на тренуваннях, вимогливий Вчитель домагався бездоганного виконання різних прийомів рукопашного бою. Особливе значення надавалось східній  “трійчатці” – короткій та дуже ефективній у будь-якій ситуації серії ударів, яка скеровується в найболючіші точки тіла – печінку, яй..я  та шию.
  Від залізничного вокзалу до будинку на Подолі, де наразі мешкаю, вирішив добиратися пішки, щоби знову  побути на самоті з красенем-мегаполісом, відчути його потужну  ауру.
Навкруги – “спить (змутоване) місто  тихим,  лагідним сном”.
Чесно зізнаюся: я не люблю Київ. Тобто я божеволію від любові до нього, але люблю це вічне та прекрасне місто за формулою: Київ мінус мутанти. Тому  його щиро кохаю вночі, коли немає на  майданах і вулицях “тожє-украінцєв”, коли не чую від них чужинської окупаційної мови, здобреної азійською лайкою, яка паплюжить найсвятіші людські цінності, іржою вкриває тендітну  українську душу.
За даними останнього перепису населення в Києві майже 82% мешканців – українці (!?). Друге та третє місця посідають росіяни (13,1%)  та євреї.
Чому тоді практично не чути у столиці (!) України (!) української мови? Чому політика, економіка, засоби масової інформації та духовний простір належать неукраїнцям? Чому богують в Україні росіяни та євреї ?
Діагноз  невблаганно виривається на волю: в Україні створено систему апартеїду та дискримінації за національною ознакою. І про це треба кричати на весь світ. Знищення українського, а насправді, києворуського народу, за останні 300 років набуло нової сили  в незалежній Україні завдяки тому, що при владі залишилися денаціоналізовані українці й представники російської та єврейської  меншин. Нормальні українці вилучені із органів влади і вони зустрічаються там не частіше білих негрів. Просте вживання української мови в Україні досі вважається націоналізмом (?!). Політичні чингізоїди Росії докладають максимальних  зусиль для того, щоб духовно-ментально скалічені києворусичі (українці) не одужували, не поверталися до норми, а залишалися покірним совковим “русскоязичним насєлєнієм”. Осатаніла русифікація кинулася в свій “послєдній і рєшітєльний бой”, використовуючи всі засоби і методи включно  секретні психотропні технології, починаючи з 25-го кадру в телевізорі та закінчуючи віддрукованими в Москві підручниками для шкіл. Українцям  ще з більшою інтенсивністю  втлумачується комплекс меншовартості, в результаті чого спостерігається масова втеча українців від себе, від України. Створюється нація зрадників, у якої не має майбутнього.
Уявіть собі,  який би був лемент на весь світ, якби москвичі чи тельавівці раптом заговорили іншою мовою, скажімо, українською?
Але чому ж тоді каліцтво вважається  за норму в нашій державі? Що, врешті-решт, відбувається? Аргументовану відповідь на ці запитання можна знайти в  книзі славного сина сіонського народу Едуарда Ходоса “Єврейський синдром” .
Україну попід руки ведуть південноафриканським шляхом, на якому панують сегрегація, дискримінація та апартеїд із подальшим переходом на північноамериканський, коли корінна нація має бути повністю розчинена і знищена.
Проти українців ведеться неоголошена війна з застосуванням зброї масового враження – новітніх психоінформаційних, політичних і економічних  спецтехнологій.
Будучи столицею держави, її мозком і серцем, змутований Київ спричинює подальшому поширенню вірусу атипової денаціоналізації по всій країні. Західна Україна наразі є тимчасовим бантустаном для нормальних українців, але і її чекає сумна доля, бо чомусь не видно на політичній сцені особистості на кшталт Нельсона Мандели, не спостерігається справжньої глибинної занепокоєності в лавах опозиції, яку засмоктало болото компромісів і  конформізму.
Отруйна деспотія Києва гідна досліджень політичної токсикології, адже більшість його мешканців, починаючи від президента, уряду та парламенту і закінчуючи  блатними, люмпенами та бомжами, є представниками неукраїнської  самобутності. В цьому місті я на собі відчув яничарський шовінізм через те, що вживаю тільки рідну мову.
Історичні взаємини росіян і українців справедливо порівнюють із національною “дідівщиною” або  зі стосунками вершника та коня. З огляду на це, аномальних зросійщених українців можна цілком заслужено вважати психологічними  кентаврами або гермафродитами.
Київ – величезна урбанізаційна клоака, в якій  розчиняється  здоровий антропологічний матеріал провінцій. Молодий звірячий капіталізм активно руйнує залишки людяності, альтруїзму та  духовності. Я цілком згоден з Юрієм Андруховичем і Андрім Шкілем стосовно того, що Київ – чуже місто для  справжніх  українців.
Навіть у середовищі  патріотів  з’явилася гниль. Ось приклад.   Минулого року, приїхавши з Приазов’я  до столиці,  я інстинктивно притулився до своїх, до рідних за духом та кров’ю. Та через півроку зрозумів, що мене “розвели як лоха” щирі етнічні українці. Відомий телесеріал “Бандитський Петербург” може мати  київське  втілення, але замість пахана Антибіотика буде фігурувати доморощений кримінальний патріот на прізвисько Дихлофос.
За рахунок всього населення України Київ не знає комунальних чи комукаційних проблем та соціальної напруги, бо ксенократи добре знають історію людства та пам’ятають, що революції робляться в столицях.
З огляду на це можна сказати, що Київ сьогодні працює проти України, є її антиподом, паразитом і могильником.
Врятувати важко хворий Київ означає зцілити і здобути  Україну.
Але чи варто вірити в ренесанс Києва? Чи зможе знову воскреснути як Фенікс із попелу  колишня столиця найбільшої за всю історію людства імперії Гуннів, держави Русів і краю вільних чубатих Лицарів?
Наші величні, світлочолі  предки побудували це місто на життєдайному меридіані, в священному місці, яке вказали  волхви. Сюди  із Чумацького Шляху, точніше, із сузір’я Оріону періодично струмує потужна пасіонарна енергія Божої благодаті, довгоочікуваний  імпульс якої станеться наступного року. Пророчі слова Нострадамуса, про те, що на берегах Борисфена постане нова потужна держава з високою духовністю, незабаром  набудуть сенсу.
В нашу долю знову мають втрутитися Вищі Сили.
Триєдиний удар благородного києворуського духу покарає зло.
Хай збудеться Диво!
 
Анатолій СОПІЛЬНИК,
письменник, кандидат медичних наук
м. Київ

Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів’яне!

Ти зрікся мови рідної. Заріс
Твій шлях і зник у безіменнім зіллі...
Не маєш ти на похороні сліз,
Не маєш пісні на весіллі!

Ти зрікся мови рідної. Твій дух
На милицях жадає танцювати.
Від ласк твоїх закаменіє друг
І посивіє рідна мати.

Ти зрікся мови рідної. Віки
Ти йтимеш темний, як сльота осіння.
Від погляду твого серця й зірки
Обернуться в сліпе каміння.

Ти зрікся мови рідної. Ганьба
Тебе зустріне на шляху вузькому...
Впаде на тебе, наче сніг, журба –
Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма!
В твій слід він кине сміх-погорду!

Ти зрікся мови рідної...

Дмитро ПАВЛИЧКО

Йду вулицею. Перестрівають мене дві жінки. Одягнуті як усі. На вигляд нічим на виділяються. Але їхні душі в рясах... Загородили мені дорогу, й тицяють якісь брошурки:
– Ви, навєрноє, відітє – прішол канєц Свєта. Забилі господа Ісуса Хріста!
Кажу їм:
– Забули свої рідні першовитоки, свої українські цінності.
– Вот в Бібліі сказано пра звєзду палин. А пра Украіну там і слова нєт!
– А Ви, – кажу, – читайте книгу Валерія Войтовича “Українська міфологія”, вона розповість...
Отож, нині корпус української міфології збагатився на новий ошатний том. Ще недавно ми пораділи на презентації “Велесової книги” в розшифруванні Галини Лозко, ще раніше – “Міфів давньої України” Сергія Плачинди. А це ось для щирої душі Орійця – Русича – Українця нове влиття.
Навіть не віриться, що книгу “Українська міфологія” написала (й намалювала!) одна людина. Але це так... Валерій Войтович виступив тут не тільки в амплуа релігієзнавця, але і як історик, філософ, художник. Із під його пензля Дажбог, Сварог, Велес, Перун, Дана (як і в  попередніх його книгах) виходили в романтичних і хвилюючих шатах. Може тому в книзі, крім вікової мудрості, багато світла, життєвого оптимізму.
“Українська міфологія” – це енциклопедія, її не охопиш за тиждень чи два, до неї хочеться причащатися все життя. Адже читачеві запропоновано майже 700 сторінок альбомного формату. Тут тільки бібліографія сягає двох десятків сторінок дрібненьким шрифтом. Наприкінці вміщено огляд “Видатні етнографи та фольклористи ХIХ початку ХХ століть”, а також “Коло Свароже. Зодіакальний календар давніх українців” (за Галиною Лозко).
В передмові до “Української міфології” відомий письменник Валерій Шевчук зазначив, що так само як і люди між собою, так і кожен народ у цьому світі “також неповторний, це самостійна, цього разу колективна субстанція, зі своїм обличчям, мовою, характером, душею”. Книга Валерія Войтовича якраз підкреслює оцю неповторність і красу українського народу та чари його предковічної душі.
А письменник Степан Пінчук, оцінюючи попередню книгу Валерія Войтовича “Сокіл-Род”, писав: “Якби слідом за масовим читачем зміст книжки освоїли ще й наші письменника, то в нас невдовзі появилася б поезія, яка нічим не поступалася б “Метаморфозам” Овідія. На погляд, ця оцінка стосується і “Української міфологія”. Дякуємо, Вам, шановний друже Валерію, за Вашу подиву гідну працю.

Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України
м. Київ

У кожної людини своє призначення: кому бути землеробом, кому – вчителем, а кому – воїном. Однак, в буремні часи землероб може взяти до рук зброю, вчитель – стати вождем, а воїн – боягузом. Тільки буря здатна проявити справжнє обличчя людини. Такою бурею в новітній історії була Українська національна революція.
Поблизу Суботова в околиці Холодного Яру розкинулося мальовниче село Рублівка. Тут і народився Юхим Охтономович Ільченко. Завдячуючи батькам, йому вдалося отримати освіту. Односельчани стверджували, що він “був дуже начитаний”. Наприкінці 1917-го та на початку 1918 року Юхим працював начальником залізничної станції Знам’янка.
Ільченко, очевидно, належав до одної з українських політичних партій, оскільки у 1918 році, коли на Чигиринщину прийшли німецькі війська, йому було “рекомендовано приїхати додому і підняти повстання проти німців”. Приїхали в неділю, вдарили в дзвони, почали формувати загін. Наступати на Чигирин із Полуднівки пішло душ 20 – стільки, скільки було рушниць. “На кажду винтовку було по 5 патронів”. Юхим, як командир одного з партизанських загонів, увійшов до складу Чигиринського повстанкому, який очолив Свирид Коцур. У ніч на 28 листопада 1918 року партизанський загін увійшов до Чигирина.
У 1919 р. коцурівці брали участь у братовбивчих боях проти холодноярців та частин Армії УНР. Серед козаків та старшин Чигиринського полку зріло незадоволення діями свого отамана, адже кому охота битися, та й ще на смерть, зі своїми? Та війна проти своїх братів-українців продовжувалася... Зокрема, з “петлюрівцями” бої точилися від станції Фундукліївки аж до Волочиська. В складі Красної армії чигиринці Коцура воювали й проти денікінців. На початку січня 1920 р. командир Чигиринського полку Свирид Коцур, в свідомості якого поєднувалися анархічні та націоналістичні ідеї, розпочав боротьбу проти своїх нещодавніх союзників – більшовиків.
Тим часом свідомі українці з коцурівського штабу – Ільченко, Сатана та Хвещук, – прислали до штабу полку гайдамаків Холодного Яру таємного листа, в якому пропонували “спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор”. Проте, план не вдалося втілити в життя, оскільки 30 березня 1920 р. більшовики розсіяли коцурівські загони. Їх залишки на чолі з Юхимом Ільченком відійшли в Суботівський ліс, де утворили “Товариство козаків Вовчого Шпиля”...
З’явилися відозви “козаків Вовчого Шпиля”, в яких селян закликали до об’єднання в боротьбі з червоними катами України – московськими большевиками та їхніми українськими наймитами. Закликали до рішучої боротьби під національним прапором... Юхим Ільченко з товаришами налагодили  зв’язок із холодноярцями і охоче підпорядкувалися їхньому отаманові.
Осавул 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру Залізняк (пізніше письменник Юрій Горліс-Горський) згадував Ільченка як  “твердого і рішучого” чоловіка, патріота України і Чигиринщини. Юрій Горліс-Горський у романі “Холодний Яр писав про Юхима Ільченка так: “Як “правдивий” українець (він) – непоправний мрійник. Переконував мене, що столицю Української Держави треба перенести з Києва до Чигирина, бо тут, власне – пуп України...”. Окрім того, Ільченко уславився умінням підробляти документи, зокрема вмів дуже добре робити “печать із буряка”.  Підробні документи “возили в Знам’янку, то (там) ніхто й не догадався, що печать фальшива”.
Невдовзі Юхим Ільченко стає одним із активних членів штабу “холодноярської бригади”, входить до так званого “організаційного суду”, що ухвалював вироки зрадникам. У серпні 1920 р. він обіймає посаду заступника голови Холодноярського окружного повстанкому.
На початку вересня 1920 р. на одній із нарад штабу вирішено було налагодити зв’язок зі штабом Армії УНР. Цю місію поклали на Юхима Ільченка. Його зобов’язали доповісти Головному Отаманові про стан повстанського руху на Чигиринщині, “і просити Петлюру про надання Холодному Яру грошової допомоги і допомоги спорядженням”.
У серпні – вересні 1920 р. за вказівкою Холодноярського повстанкому на Чигиринщині одне за одним вибухають селянські повстання проти більшовицького режиму. Юхим Ільченко, талановитий оратор, виступає на селянських сходах, закликає до продовження боротьби. Бере участь у звільненні холодноярцями Чигирина. Кілька днів Ільченко очолював військову залогу колишньої гетьманської столиці. Тоді ж він “скликав громадські збори в Чигирині і вимагав допомоги”. Чигиринці видали повстанцям шкіру, оброблену на місцевих фабриках... У вересні того ж року Ільченко взяв участь в успішному штурмі Черкас.
В одному із зведень від 16 квітня 1921 р. більшовики зазначали: “Ті, що залишилися з минулого року кучки контрреволюційних банд Хмари, Ільченка, Деркача, Загороднього (...) приблизно з 15 минулого березня підняли свої голови для повстання проти радвлади, стали організовуватися...”. А в доповідній записці начальника Чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губернської міліції за травень того ж року сказано таке: “...В Чигиринському повіті знову піднято контрреволюційне повстання проти соввласті ватажками ще минулорічних банд Хмарою, Деркачем, Ільченком, Загороднім. Більша частина повіту, а саме частина сіл Цвітнянської, Суботівської, Подорожанської, Шабельницької, Боровицької, Медведівської, Головківської, Триліської, Олександрійської, Ставиднянської, Телепинської, Оситняжської, Златопільської і Лебединської волостей затиснуті діючими бандами (“обжаты оперирующими бандами”), що швидко пересуваються з місця на місце, вся планомірна робота на місцях міліції, виконкомів і комнезамів дезорганізована... Штаби вищезгаданих бандитів-отаманів розташовані у лісах...”

У звіті Катеринославської губернської ЧК від 1.01.1920 р. до 1.11.1921 р. зазначено: “Віра Бабенко (зв’язкова Катеринославського повстанкому. – Ред.) з-за кордону привезла наказ про тимчасове призначення, до появи Степового, Ільченка отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів”. І далі: “Так була ліквідована спроба петлюрівців організувати грандіозне повстання в Україні... Постановою Великої Трійки в засіданні своєму від 25 серпня 1921 р. по цій справі були розстріляні такі особи: 1. Цибенко Максим Харитонович. 2. Ільченко Юхим Артамонович... Всього 52 людини”.
Напевно, Юхим Охтономович Ільченко та Юхим Артамонович Ільченко – одна й та особа. Як же він опинився на Криворіжжі? Швидше за все, в жовтні 1920 р. Юхим Ільченко разом зі Степовою (Олександрійською) дивізією під проводом Костя Степового-Блакитного вирушив із Холодного Яру на Катеринославщину, де й залишився, увійшовши до структур Катеринославського повстанського комітету. І як авторитетний організатор підпілля Ільченко невдовзі був призначений закордонними уенерівськими інституціями (очевидно, Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника) отаманом Верхньодніпровського і Криворізького повітів. Міг він з’явитися на Катеринославщині й пізніше. В будь-якому разі отамани на місці не сиділи, пересуваючись часом на значні відстані. Інколи з фальшивими документами (а Юхим Ільченко був фахівцем з їх виготовлення) виїжджали на зиму з рідної місцевості, щоб перебути несприятливу для постання пору року.

У Визвольних змаганнях брали участь родичі Юхима – дядько Яків Ільченко та його син Хома. У січні 1922 р. Яків Ільченко як “бандит” був заарештований у с. Суботові комбатом 221-го кавалерійського полку і 2 лютого того ж року відправлений до штабу кавалерійського полку в м. Дмитрівку. Подальшу його долю не важко передбачити.
В Юхима Ільченка були сестри – Гашка і Христя. Побоюючись репресій, вони виїхали до Сибіру.
Оце й все, що поки вдалося виявити про долю чигиринського отамана Юхима Ільченка та долю його рідних. Але пошук триває. Є надія, що біографія отамана буде дописана.

Олександр СОЛОДАР, Роман КОВАЛЬ
м. Черкаси

Громадсько-політичний діяч, етнограф, фольклорист, краєзнавець; гласний Вінницького повітового земства (з 1911), гласний Вінницької міської думи та член Вінницької міської управи (травень – вересень 1918), Вінницький повітовий комісар (1917 – 1918).
Народився в містечку Мізяків (тепер село Калинівського району Вінницької області). Навчався в Шаргородському духовному училищі (в одному класі з Михайлом Коцюбинським), Кам’янець-Подільській духовній семінарії (1880 – 1882), а після виключення з останньої за приналежність до народницької організації “Подільська дружина” продовжив здобуття освіти в Одеській духовній семінарії. Заробляв на життя репетиторством. Згодом, на завдання Братства тарасівців виїхав у Єнісейську губернію, де проводив культурницьку працю серед місцевих українців. Наприкінці 1897 р. повернувся в Україну, працював землеміром.
Від 1902 р. мешкав у Вінниці, де заснував і очолив Староміське товариство садівництва. Входив до складу різних комісій – шкільної, економічної, шляхової та з будівництва Пироговської лікарні.
Відомий також як автор багатьох краєзнавчих та етнографічних публікацій. Друкувався в “Киевской старине”, “Экономической жизни Подолии”, “Матеріалах до української етнології Наукового товариства ім. Тараса Шевченка” та ін.
Окремим виданням вийшла праця “Старий Город” (Вінниця, 1911) – наукова розвідка про найстарішу частину Вінниці. Заслуговує на увагу також фольклористична праця “Лирники” (з додатком пісень та словника), видрукувана в журналі “Киевская старина” (1889, т. 26).
12 квітня 1919 р. (після зайняття м. Вінниця більшовиками) заарештований ЧК і вивезений до Києва, де і розстріляний.

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Це було на четвертий день Пречистої, 18 серпня по старому стилю. Приїхав я до Київа рано військовим потягом. На пасажирській станції були вже козаки 8-ї Галицької бригади. 3-й курінь цієї бригади перед цим вирушив зі станції до Думи. Я на станції не був і хвилини. Зараз же пішов до Думи теж.
По дорозі по Безаківській, Пироговській, Фундуклеєвській вулицях і Хрещатику мене перебігало багацько панночок і київських “дам” і закидали мене квітками й букетами. Вітаючи мене, щось говорили, але я так поважно себе в цей мент почував, що не розбирав, що мені казали...
Оден високо росту дідок, худощавий такий, чорний як грек, мене зупинив і каже: “Вы галичанин?” Кажу: “Так”. Хватаючись за мої руки, дідок продовжує: “Я, – каже, – русской армии генерал, уже старик, но позвольте мне в лице вашем искренне поблагодарить вас, как честных воинов и единственных наших спасителей и освободителей. Приношу вам земной поклон”. На цьому я, швиденько поклонившись – бо нас уже обступила ціла товпа людей – хутко пішов далі.
Біля Думи ходив наш патруль, а на Думі висів український прапор. У самій Думі було чоловік півтораста галицьких стрільців 3-го куреня 8-ї бригади і кілька старшин, з якими я познайомився ще на Васильківській станції.
Вже було годин дванадцять або й перша година дня. В цей час я пішов просто поцікавитись вздовж Хрещатика і зайшов у Купецький сад, де вже було чимало гулящої публіки, між иншим, попадалися й люде із золотими погонами на плечах...
Походивши по саду з годину-півтори, пішов назад до Думи, коли глип – по Олександрівській вулиці вниз до Хрещатика валує якась товпа народу з трикольоровими російськими прапорами... Як глянув я на цю “кампанію”, та аж у серці мені кольнуло – та скоріше до Думи.
Прибігши до Думи, я застав там тих же козаків-галичан і тілько одного – молодого – старшину, якому я набрався сміливости наказать виставити на дверях Думи кулемет і поставити перед дверима збільшену варту. Це було в одну мить зроблено. Стало проти дверей чоловік із п’ятнадцять козаків, а попереду став я, чекаючи “дороґіх ґостей”.
Ось ці “дорогі” гості йдуть, повертають на Хрещатик... кожної хвилини збільшуючи свої ряди. Підходять до Думи. Попереду їх бачу якогось генерала на коні – мордатенького і старенького – та з десяток старшин на конях і чоловік п’ятнадцять-двадцять салдат у червоних погонах – видно, із жіночих фартухів були погони, бо не суконні, а якійсь матер’яні, ріжнокаліброві, помняті.
Дійшовши до Думи, ці гості минають її і прямують далі. Може заблудили, вже рік не бувавши в “століце і матєрі ґородов рускіх”?..
Тоді наказую козакам у Думу ні душі не пускать. Сам взяв із собою трьох козаків... хотів ще хліб захопити з собою, але не було поблизу торговки, отож зустрів гостей тілько з рушницею та й кажу: “Далі ходу нема, прошу повертати туди, звідкіль й прийшли”. Тут на мене, як ошпарені, кинулись було якісь “панночки”, видко, бувші “сестри милосердя”, бо морди їх неначе крейдою були повимазувані... Хотіли навіть мене відштовхнуть, але я рішуче заявив, що далі не пущу... Дивлюся, генерал повертає свої голоблі прямо до Думи. Я і тут хутко перебіг і знову став поперед свого патруля біля дверей Думи.
Генералу, бачу, ніколи – не встигає розкланюватися... Решта, тримаючи в руках трьохкольорові прапорці і таких же два чи три великих прапори, кинулись прямо мені в груди... Я їм заявив, що в Думу не пущу... Якийсь старшина... цілуючи мене в руки, просив “обратіть вніманіє”, що все ж генерал, (треба) пустить його в Думу і дозволити “только повєсіть флаґ”.. Деякі ж з отих “милосердних” щипали й кусали мене за руки, неначе скажені собаки, і кричали на мене: “Чортов ґуцула...”
Ось підходить до мене, штовхаючись, запотівший якийсь чоловічок у білій розхристаній сорочці, шнурочком підперезавши своє велике пузо, і каже: “Вєдь етого трєбуєт народ – как же ви можєтє нє впустіть?”
Це був, як я вже потім взнав... якийсь лідер російських есерів...
Потихенько, але рішуче я заявив (йому): “Коли ви розумієте, що з цього може вийти, і коли це не у ваших інтересах, то прошу – скажіть це вашому панові генералові і повертайтесь собі назад”. Але цей добродій попросив сюди, ближче до мене, самого пана генерала. Я і йому те ж саме сказав.
Генерал, по-перше, мовив, що він мене “нє понімаєт”, але той добродій сказав йому: “Вашє прєвосходітєльство, я Вам пєрєвєду”. Словом, розібрався таки в чім річ і генерал, і каже мені: “Тоґда я прошу вас – возьмітє самі рускій флаґ і водрузітє єґо на Думє, ілі жє скажітє всєму народу, которий етоґо трєбуєт от мєня, прічіни етому”....
Тут мені живосилом всунули в руки величезний російський прапор і не вспів я його ще, як слід, узять і вилізти на кресельце, яке мені в цей мент хтось підставив, щоб заявити “всему” народу чого я саме не дозволяю пропустити в Думу генерала і повісити російський прапор, як мені з лівого боку закричали – я аж злякався і чуть не впав – “Ура-а-ра-ааа”...
Спустив “торжественно” додолу отой прапор... Коли з лівого боку трохи замовкли, я сказав: “Ми вітаємо військо генерала Денікіна, яке б’ється зі спільним нам і йому ворогом, але дозволити повісити прапор російської держави на Думі в Київі я не можу”...
І з цим я сунув прапор якомусь російському старшині...
А з правого боку в цей мент багатотисячна товпа народу довго кричала “Сла-а-ава... Сла-а-а-а-а-а” і просила мене не дозволити ввійти отим частям у Думу і повісити (російський) прапор, а якась панночка даже впала переді мною на коліна і неначе перед “Межигірським спасом” зчепила руки, плакала, щось до мене, захлинаючись, казала (але я не розібрав) і цілувала мене в руки.
Товпа з лівого боку... як кажуть, “нє унялась”, а ще гірше штовхнула їден другого... і “почесний” караул із двадцяти салдат опинились грудьми аж біля рушниць Січових Стрільців, яким я наказав німецькою мовою приготуватися.
Товпі заявив, що накажу стрілять. Але товпа “не унімалась”. Пробували стати один другому на плечі і полізти поверх голів до балькону Думи хоч із невеличким прапором, але тут із правого боку підбігали якісь чоловіки та жінки – і навіть, як я бачив, жиди – і ті прапори рвали на куски.
В цей мент прошиплюється крізь товпи народу галичанин – командир 8-ї Галицької бригади – високий гарний чоловік років під 37. Він не добре умів говорити по-вкраїнському, а більше закидав по-німецькому. Підійшовши до мене, обома руками схопив мої руки й потис, ніби дякуючи. Услід за ним йшов сивуватий вже генерал Кравс, командир 3-го Галицького корпусу. За ними – ще кілька галицьких старшин. Пішли в Думу.
Через три-п’ять хвилин вибігає якийсь старшина галицький і каже мені: “Попросіть п. генерала в Думу”. Я “доложив”.
  Генерал зліз з коня. Разом із ним у Думу пішов якийсь худощавенький полковник. На порозі генерал зупинився був, неначе кінь перед мостом, і запитав мене: “Что ето за охрана?” Я йому коротенько відповів, що це варта і вихопив із рук полковника малюсінький російський прапорець, який йому тикнула якась пані і який він тримав в руках, неначе свічку, як ото йдуть зі страсті в Страсний четвер.
Пішли собі на верх. За ними хотів увійти і отой добродій у білій сорочці, що казав, що він “прєдставітєль ґорода, насєлєнія і партіі”, але я його в Думу не пустив...
Через хвилин десять вибіг якийсь галицький старшина, взяв російський прапор і поніс його в Думу. Через хвилину той прапор висів ліворуч від українського на бальконі Думи.
В цей мент російський генерал вийшов зі своєю свитою, сів на коня і поїхав назад... а за ним пішла і вся ота “собратія”.
Я вийшов на балькон Думи, де розцілувавшись з незнайомими особами і,  поздоровкавшись з колишнім своїм товаришем по службі у штабі генерала Осецького за часів гетьмана в 1918 році, став собі на бальконі звичайним глядачем... У цей мент якийсь гарненький, із запалом у душі галицький старшина говорив промову до народу на тему прапорів. Не торкаючись фактично їх самих, підкреслюючи самостійність УНР, до якої, мов, прагне український нарід і за яку він готовий лити свою кров і вже ллє... З товпи кричали “Слава” і... “Геть російський прапор!”
А генерал Кравс став на кресло і, усміхаючись, дивився в ту сторону, куди пішли наші гості.
В цей мент до Думи під’їхали кіннотчики-чорношличники – чоловік сорок-п’ятдесят. Угледівши на Думі російський прапор, підняли ґвалт. У цьому їм допомогла зустрівша їх товпа українців-громадян, що стояли на правому боці Думи. Не пройшло і п’ять хвилин, як терпець цивільних громадян урвався, і вони –  через двері – на балькон Думи... І з російського прапору полетіли додолу одні тільки кусочки...
Генерал Кравс і командир бригади, не віддавши ніякого розпорядження куреню, десь зникли. Як видно, не тим салом запахло, яке, як казав мені перед тим командир бригади, він думав їсти у своєму чудовому помешканню, котре він до цього часу вже успів підшукать.
У цей саме мент із боку Інститутської вулиці їдуть, тримаючи в руках револьвери, три чоловіки салдат-денікінців... Доїхавши до магазина був. Карантбайвеля, повернулись назад риссю. Проти самої Думи дали кілька вистрелів... Чорношличники тоді дали трохи кращий зальп. Салдати зникли, а публіка починає душить один другого. Розбігаються, куди кому лучче. Я і всі, хто був на бальконі, в той мент зайшли в середину Думи. Кожен щось догадався...
Не встигли ми зайти в Думське зальо, як чую: затріщав поблизу кулемет. Як я потім узнав, це з боку Царського саду стріляли по Думі денікінці. В Думі (почали) сипаться вікна...
Через “потайні” двері, опинилися ми в дворі Думи, а там – із боку Думської площі – вийшли ворітьми. Без жадної команди їден по другому побігли знову на Хрещатик, не боючись і кульок отих. Розсипались по обидві сторони Думи...
Стрілянина припинилась, але з усіх боків по місту чутно було поодинокі постріли... Вийшли трохи ліворуч Софії. Пішли по Володимирській вулиці, потім по Бібіковському бульвару... Всю дорогу по нам з усих майже будинків стріляли, але Бог крив, – нікому нічого не було...
Я зайшов до знайомого поляка – А. Ставського, який жив у будинку ч. 10 по Безаківській вулиці... Випив горілки і ніби побалакав із ним не більш як годину, аж гульк на балькон, дивлюся – еге-ге-ге: по Безаківській вулиці їде в напрямку до станції Денікінська артилерія і кіннота. Хоч було і темно, і хвонарів тоді дуже мало горіло, але можна було розгледіти, що то за військо, бо погони золоті блищали...
Тут я сів, неначе сова, в кресло, втопивши очі свої на свою рушницю да на шаблюку. Не знав що робити і що робиться. А як було дуже жалько розставатися з рушницею, як пам’яткою, а особливо з шаблюкою...
На ранок узнав, що Денікінці роззброїли наших декілька куренів на пасажирській і товаровій станціях...
Щоб побачити по очах громадянства, чим воно дише, я переодягнувся і вийшов на вулицю... Пильную... По вулицях роз’їзжають у золотих та червоних погонах Денікінці... Ось бачу: підходить до однієї торговки баринька та так весело махає, неначе кобила в Спасівку, до неї своєю голівкою: “Вот видите, ґолубушка, – вказує пальцем на денікінців, – вот видите, сколько они, бедненькие, не ґоревали, и как путь их не был тернист, все же они пришли к нам и все-таки освободили нас. Ах, какие они миленькие, посмотрите – в погончиках. Ах, вы, гґолубочки наши, ах, вы страдальцы наши... А вчера... разве не забрасывали цветами этих чертовых ґуцулов. Эх, чортовы австрияки, пришли сюда Украину какую-то выдумывать”.
Отут мене неначе приском обсипало... Жалкую вже за отаманом Зеленим, що він і тепер не встиг до Київа прийти і провірити комоди, як він казав своїм козакам у грудні 1918 року, і не почистив оту сволоту, як тілько він вміє...
Я додому, в Глеваху. Переночувавши вдома, та вставши рано і доп’явши знову собі рушницю, гайда по сліду відходящих, не знаю куди й не знаю чого, галичан...

(подається зі всіма особливостями мови)

Не мир є нашою ціллю, а воля і перемога нашої нації, що покликана Богом виконати своє призначення на землі.
Ярослав СТЕЦЬКО

Доки хоч на однім клапті української землі пануватиме чужинець, доти усі покоління українців йтимуть на війну.
Микола МІХНОВСЬКИЙ
 

Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.
Степан ЛЕНКАВСЬКИЙ

Коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь.
Михайло КОЛОДЗІНСЬКИЙ

Містерія жертви  – суть життя і закон його невмирущості.
Юліан ВАССИЯН

Віра найбільше скріплює сили душі.
Степан БАНДЕРА

Віра – це полум’я, що гартує меч переможців.
Євген ОНАЦЬКИЙ

Доля України рішається в наших душах і серцях...
Дмитро МИРОН-ОРЛИК

Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло “Незалежна Держава Українська” перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якого іншого Інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу.
Симон ПЕТЛЮРА

Отаманша Маруся Бердник

Турбує вас Валентина Бердник, дружина Олеся Бердника. Люди з сіл Кийлів, Витачів, Халеп’я розповідали мені, що його мати Маруся Бердник (у неї дівоче прізвище теж Бердник) була отаманшею у Зеленого. Казали, що більшовики, заарештувавши, хотіли розстріляти її. Та Марусю врятувала врода. Ніби то сам комендант Києва її вирятував. Ось така історія…

Валентина БЕРДНИК
м. Київ

Роздуми щодо статті інженера Юрія Микольського

Хочу сказати кілька слів з приводу статті інженера Юрія Микольського “Карпатський відгомін на іллєнкову “Молитву за гетьмана Мазепу”, опубліковану в “Незборимій нації” у червневому числі.
Я теж дивилася фільм “Молитву за гетьмана Мазепу”. В залі було п’ять чоловік. Врешті, не витримавши знущання над образом Мазепи, залишила зал – до кінця перегляду. На мій погляд, творці цього фільму скоїли злочин, викинувши на вітер величезні гроші. Іллєнко мусить просити вибачення у Івана Мазепи за те, що так спаплюжив його образ і викривив історичні факти.

Тетяна КОСЕНКО,
вчителька англійської мови

Вчити і вчитись

Прочитала книгу “Трагедія отамана Волинця” з інтересом і хвилюванням. Її не можна читати, як художній твір. Її треба вчити. Читаю вже втретє, обдумуючи, співпереживаючи. Факти і події повертають мене в минуле, в якому жили найрідніші для мене люди...

Анна ХВОСТОВА, вчителька
смт Володимирець Рівненська

Від нас відійшов заступник голови Новосадської філії Товариства української мови, літератури і культури “Просвіта” Мирослав Корпак, людина великої енергії, ініціатор та виконавець багатьох проектів,
  Мирослав Корпак народився 1953 р. у с. Бабиновці біля Принявора у Боснії. Завершивши Новосадський природно-математичний факультет, працював викладачем в Інджії та Будісаві. Мирослав активно сприяв відродженню української громади Нового Саду та Петроварадині, брав участь у підготовці наших дітей до Літніх шкіл україністики, сприяв організації факультативного вивчення української мови у школах Нового Саду та Будисава. Мирослав був активний у здійсненні й багатьох інших справ. Він був надійною та авторитетною людиною, своєю працею сприяв згуртуванню української громади. Українська громада з відходом Мирослава Корпака втратила людину, котра гуртувала навколо себе людей.
  Мирослав Корпак спочив на цвинтарі у Петроварадині, поховав його о. Михайло Холошняї, а від імені української громади прощальне слово виголосили голова Товариства української мови, літератури і культури “Просвіта” Василь Дацишин та голова Новосадської філії Товариства “Просвіта” Борис Небесний. У жалобі залишилися дружина Божіца, син Неманя та мати Наталія.
Вічна пам’ять!
 
Прес-служба товариства “Просвіта”

Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” глибоко сумують із приводу смерті українського громадського діяча

Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” висловлюють щирі співчуття Любомиру і Лесі ХАМУЛЯКАМ із приводу трагічної загибелі їхнього сина МИРОНА.
І висловлюють щирі співчуття.
Нехай земля йому буде легенькою!