"Незборима Нація" №7 (209)

Брацлав – колись воєводське місто і полкове козацьке містечко, а нині велике село, розкинувся на берегах мальовничого Південного Бугу. Саме тут, в місцях минулої козацької слави наприкінці червня ц. р. відбулись таборові збори Звичаєвої Січі під проводом брацлавського полковника Українського козацтва Сергія Жука. 
Співзасновником табору став кіш Характерного козацтва на чолі з Верховним отаманом, керівником школи бойового козацького мистецтва “Триглав” Володимиром Куровським (м. Київ). Участь у таборових зборах взяли представники Подільського полку ім. Івана Богуна (отаман Володимир Воловодюк), Черкаського та Київського полків Українського козацтва, а також Лицарської школи козацької січової боротьби “Хрест” (керівник Ростислав Дрозд), Вінницької “Просвіти” (голова Леонід Філонов) та Історичного клубу “Холодний Яр” (Роман Коваль). 
Подільські козаки були представлені Меджибозьким куренем (курінний Петро Шуляк), Чечельницькою та Гайсинською сотнями Українського козацтва. Були й делегати Тернопільського коша та Червоноградської сотні Українського козацтва. Слід сказати, що не стояла осторонь місцева влада: надали допомогу Немирівська районна адміністрація (голова Михайло Матієнко) та Вінницька обласна державна адміністрація на чолі з Віктором Коцемиром. А з привітанням і побажанням успіхів до козаків через свого представника звернулась народний депутат України Юлія Тимошенко. 
В таборі весь час відбувались якісь події: маневри, форсування вбрід Бугу, імітація бою, кроси, вправи на катамарані, виїздка на конях, показовий виступ школи козацького бойового мистецтва “Триглав”... Особливо запам’ятався виступ козачок “Триглаву” із бойовими серпами та ланцюгами... 
Та все ж головною подією стали змагання з національних бойових мистецтв (“Триглав”, Бойовий гопак, рукопашний бій, – вік учасників був від 7 до 32 років). Тут домінували представники школи бойового козацького мистецтва “Триглав”. 
Слід згадати добрим словом учасників турніру, які виявили справжній козацький дух. Навіть ті, що поступалися у двобої, продовжували боротьбу, хоч мали право ухилитися від продовження бою. Отож у першому турі спізнали радість перемоги Сергій Романюк (Ізяслав), Сергій Гаврилюк (Ізяслав), Володимир Лисенко (Чечельник), Андрій Попик (Хмельницький), Дмитро Драйна (Ізяслав), Віталій Шевчук (Меджибіж), Микола Ликіда  (Ізяслав), Андрій Вікула (Брацлав), Твердослав Філатов (Київ), Олександр Ящук (Ізяслав), Євген Гончарук (Ізяслав), Михайло Костик (Меджибіж). У другому турі одержали перемоги Сергій Романюк, Андрій Попик, Дмитро Драйна та Микола Ликіда. Вони й склали півфінальні пари. У 1-й легкій вазі святкував перемогу Михайло Костик із Меджибожа (Бойовий гопак). Переможцем у 2-й легкій вазі став дванадцятилітній Олександр Ящук (“Триглав”, Ізяслав). У 1-й важкій категорії здолав свого суперника Сергій Романюк (“Триглав”, Ізяслав). У 2-й важкій категорії переміг чудовий боєць з Ізяслава Микола Ликіда (“Триглав”). 
Переможці отримали в подарунок книги Історичного клубу “Холодний Яр”: “Рейд у вічність”, “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії”, “Над блакитним Чорним морем”, “Українська афористика” та книги Сергія Плачинди “Козаки у Дюнкерку. Історичні фрески”. 
Слід зазначити, що в таборі дотримувалась чистота: ніхто не смітив і не вживав російської лайки. Було заборонено й вживання спиртного та тютюну. Багато учасників були в історичних козацьких одностроях. Приємно вражала доброзичлива товариська атмосфера табору та висока організованість козаків і козачок. 
Теплим словом хочеться згадати господиню табору – Валентину Жук, матір отамана, яка впродовж тижня годувала смачними стравами учасників зборів... 
А вечорами коло багаття лунали пісні черкаського бандуриста Василя Лютого. І пливли над Південним Бугом пісні про Холодний Яр та Максима Залізняка... В один із вечорів розповів про революційний козацький рух на Поділлі письменник Роман Коваль. До речі, саме на Брацлавщині діяв відомий подільський отаман – Євген Ляхович. Звільняв Брацлав і гайсинський отаман Ананій Волинець... 
Таборові збори Звичаєвої Січі зафільмував кореспондент Українського телебачення Віктор Мельник. Так що, у тих, хто ностальгує за козацькою романтикою, буде можливість подивитися фільм на першому каналі Українського телебачення. 

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

15 червня в с. Дідовщина, що на Фастівщині, відбулося вшанування пам’яті січових стрільців, що загинули в бою проти більшовиків у 1919 році. У братській могилі, що на кладовищі с. Дідовщина, спочивають понад 70 стрільців, переважно уродженців Східної України.

Ініціаторами меморіальних заходів виступило Київське крайове братство вояків ОУН-УПА (зокрема фастівська та білоцерківська станиці) і низка інших організацій.
Панахиду спільно відслужили парох с. Дідовщина, отець Сергій (Українська православна церква Київського патріархату) та о. Василь із м. Фастова (Українська греко-католицька церква).
На мітингу виступили голова фастівської станиці Братства Василь Мельник, голова наукового відділу Київського крайового братства ОУН-УПА Іван Веселовський, секретар проводу цієї організації Ярослава Войтович, ветеран бойових дій УПА Розалія Приступа з Фастова, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль, голова Київської обласної організації КУН Олександр Сохацький, представник УРП “Собор” Віктор Ситник, білоцерківський поет Євген Єлфімов. Слід згадати добрим словом і тих, на плечі яких випало найбільше організаційних клопотів – Володимира Підіпригору, В’ячеслава Греба та Івана Приступу.
У вшануваннях взяли участь також письменники Василь Портяк, Ренат Польовий, інші визначні особистості, а також селяни Дідовщини, зокрема і діти місцевої школи.
Оздобили урочистості українськими піснями кобзар Миколи Литвин та хор білоцерківської станиці ОУН-УПА (художній керівник Ольга Синякевич).
Наприкінці відбувся поминальний обід.
Слід зазначити, що вшанування пройшли організовано і були велелюдними.
Вічна пам’ять борцям за Волю України!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Спитаю у вітра, старого приблуди,
Що тугу в просторах висурмлює й гнів:
“Хто каторжні нори Сибіру запрудив,
Невинною плоттю людською набив?”

Карельські, Колимські, Далекого Сходу –
Хто нетрі, де шкіриться згуба жива,
Труною зробив для бездольних народів?
І вітер одкаже: “Я знаю: Москва!”

Спитаю у сонця, гарячого друга:
“Хто в пащах в‘язниць, сутеренах сирих,
Упившися злом нелюдської наруги,
Катує братів-сонцелюбів моїх?

Хто краде в них казку привабного світла,
Роки хто, як нить золоту, обрива,
Хто юність ґвалтує іще нерозквітлу?”
І сонце одкаже: “Я знаю: Москва!”

Спитаю в землі, що дуднить споконвіку
Громами походів, столунням боїв:
“Хто крові розлив незагачені ріки
І кров’ю лани, мов дощем напоїв?”

У древній земля опанчі похмуріє
І оповідь буде предовга мені –
Предстане оточений ордами Київ...
Полтава... Історії чорної дні...

Прокотиться Вчора оглушеним громом
І буде хлющати Сьогодні в крові...
Страшніше за пекло Гомори й Содому,
За Дантове пекло – свавілля Москви.

Мій друже, що вмієш цінить непокору,
Коли ти шепочеш молитви слова, –
Як вечора тінь запада яснозора,
Чи рано встаєш, пам’ятай же, що ворог,
Найбільший твій ворог – Москва!

Петро КАРПЕНКО-КРИНИЦЯ
США

На жаль, у книзі “Кубанська Україна” Рената Польового залишився поза увагою один Великий Українець – борець Іван Макарович Піддубний. Із Кубанню, а саме з Єйськом пов’язані досить драматичні події у його житті. Тут, у Єйському НКВД, більшовики припікали йому тіло розпеченим залізом за те, що у своєму паспорті власноручно виправив прізвище “Поддубний” на “Піддубний”, а національність “русский” – на “українець”. А родом він із тих країв, що й вереміївські отамани. Тоді це була Полтавська губернія, а тепер Черкаська область.
Кажуть, що коли його, вже старенького, оглядали лікарі й поцікавились, звідки шрами на тілі, то він пояснив, що це так його навчали “ленінізму”.

Броніслав ФАСТІВЕЦЬ, козак
Слобожанщина

Загін отамана Вовка діяв на Роменщині та у сусідніх районах. Базувався він у лісах між Хоминцями і Глинськом. Козаки отамана активно нищили більшовицьких активістів, вирубували продзагонівців. Та на своє нещастя повірив отаман у амністію і склав разом із козаками зброю.
Після цього деякий час жив у Глинську. Під час спроби арешту міліціонерами, зник.
Вовк був сином батрака, тому учасники збільшовичених повстанських загонів (були й такі на Роменщині) писали про нього як ледве не про товариша, але політично нестійкого, що потрапив під вплив анархістів і “петлюрівців” і замість того, щоб допомагати більшовикам, як це, мовляв, зробили інші повстанські загони, почав проти більшовиків воювати.
Хочеться запитати, а під який вплив потрапили вони, коли нищили власний народ?

Олександр ІВАЩЕНКО,
ст. н. співробітник Роменського краєзнавчого музею,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Як наїхало, напхалося
тої шляхти – саранчі!
На вози, на коней дерлися,
ет, цікаві глядачі!

Кожен хоче краще вгледіти,
як же кат Івана вб’є?
А він ось. Та ще й півусміхом
горе приховав своє.

Кат зі шкіри пас вирізує,
а Іван із нього кпить:
“Говорили, що болітиме,
а воно – і не болить!”

Встав, ще й похитав раменами,
де ножа страшна печать...
“Єзус Христос! От наврепистий,
вуса он які стирчать!”

О, шляхетство розчароване, –
бо ні зойку, ні мольби!
“Ми ж його колись власкавили
поміж уманських рабів!

В нього ж тут була закохана
гарна пані не одна;
А він, бачте, насміхається
з суддів, наче із лайна!”

Бо й на другий день судилища
каже Ґонта в грізну мить:
“Говорили, що болітиме,
а воно і не болить!”

Ксьондз гука: “Він – заворожений,
болем дідька не проймеш!”
Третій день катюга мучає
і нема стражданню меж...

Ще й дружину ловлять Ґонтину
і п’ятьох його дітей,
Б’ють в Росошках, при збіговиську
покріпачених людей!

“Ну ж, покайсь, Іване!” В відповідь
крізь катівську ненасить:
“Говорили, що болітиме,
а воно і не болить!”

Ці слова були єдиними
із його останніх днів
Йдуть до нас поміж нащадками
заповітом вогняним.

О, помилуй всіх і кожного
від таких нелюдських мук,
Україно, мати любляча
захисти від злодіюк!

А якщо випроба трапиться
Скажем острахові: “Цить!..
Говорили, що болітиме,
а воно і не болить!”

Ольга СТРАШЕНКО,
член Національної спілки письменників України

Ситуація, за якої український народ проголосував за відмінну від нинішньої концепцію розвитку України, а при владі залишилися носії старих ідей, дуже небезпечна. Якщо воля народу ігнорується, за законами геополітики обов’язково з’являються сили, які цю волю почнуть “імплементувати” іншими методами.
Дуже велика ймовірність появи у нас організацій на кшталт СВУ (Смерть ворогам України). Вони почнуть фізично знищувати тих, хто ігнорує волю більшості, хто обікрав український народ, хто принижує націю на її ж землі. Якщо воля народу не буде виконана, нас чекає цілий інститут мучеників за ідею визволення України з рабства, діяльність убивць-камікадзе тощо.
В Україні поступово, повільно, а отже, і дуже глибоко закладається страшна сила національно-визвольної боротьби української нації за цілком логічно обумовлене і притаманне всім іншим вільним націям панування на своїй землі...
Наш народ завжди був доволі жорстоким до своїх ворогів. Хіба не нашим Сагайдачним, оспіваним у народних піснях, у Росії лякали неслухняних дітей? Як торнадо пронісся він центральною Московією, спалюючи все і знищуючи всіх. А хіба не українські козаки наводили жах на все північне узбережжя Туреччини? А до яких вершин жорстокості піднімалися гайдамаки під час Коліївщини?!
Прикладів тому безліч і в пізніші часи.

Петро МАСЛЯК,
професор НДІ українознавства,
газета “Дзвін Севастополя”

Згідно з опитуванням кожен із трьох європейців має антиєврейські почуття, які доповнює антиізраїльська позиція.
З п’яти країн, де проводилися опитування, негативне ставлення до євреїв сильніше у Бельгії, Німеччині та Франції. У Данії та Великобританії ці тенденції менш поширені. Та все ж ставлення до євреїв у Великобританії засвідчує достатньо високий рівень антисемітських настроїв.
Опитування, проведене у згаданих п’яти країнах показало, що 30 процентів їхнього населення плекають традиційні антиєврейські погляди.
Опит було проведено Антидифамаційною лігою (Anti-Defamation League), що була створена напередодні Першої світової війни для боротьби проти антисемітизму в США.
Кожен з опитаних ознайомився з чотирма висловлюваннями, що містили стереотипні антисемітські твердження. Число тих, хто сказав, що твердження “ймовірно правдиві”, у всіх країнах було дуже високим.
Кожен із п’яти британців уважає, що євреї мають надто багато влади у світі бізнесу. Понад 10 процентів опитаних британців вважають, що євреї “більш схильні до використання нечистих засобів у досягненні мети”.
Кожен десятий вважає, що “євреїв не турбує, що станеться з будь-ким, окрім них самих”. Кожен третій британець розглядає британських євреїв як таких, що більш лояльні до Ізраїля, ніж до Англії.
Отака повчальна статистика.

The Independent on Sunday, 30 June 200.2

Переклад з англійської Олексія РЕДЧЕНКА

Український старшина Ігор Троцький пройшов довгий і героїчний шлях у лавах української армії. Ще на початку 1918 р. він став співтворцем  партизанського загону ім. Кармелюка, у складі якого відновлював владу УНР у м. Кам’янець-Подільському. Ігор Троцький був хоробрим, винахідливим і веселим старшиною. Про один із фрагментів життя Ігоря Троцького розповів його бойовий товариш, кармелюківець Олексій Козловський.

Курінь не мав резервових коней. Тому новобранці куреня мусили самі собі постаратись про них… Поповнення кінного складу робилося коштом ближчих до нашого постою побольшевичених частин…
Одного разу розвідка донесла, що гарматний дивізіон, який перебував поблизу м. Хотина на Бессарабському боці, має у стайнях пристійні, як на той час, коні. Група кармелюківців під командою сотника (Ігоря) Троцького (пізніше комбрига Запорізької дивізії Армії УНР, а тоді ще капітана російської армії) відправилася пішки на лови.
За вказівками розвідки відшукали стайні. Вартовий при вході спав. Увійшли і нашвидку почали шукати сідел та потиху виводити коней, а вже на більшому віддаленні сідати на них і від’їздити до Дністра.
Сам сотник Троцький із вибором не поспішав. Він уважно обійшов усі стайні, вибрав собі найкращого коня, а тоді підійшов до сонного вартового і питає, зрозуміло, російською:
– Таваріщ, чєй ето конь?
– Камандіра дівізіона, развє нє знаєш? – відповідає той.
– А ґдє сєдло?
– А вон там, направо, в уґлє.
Тоді Троцький відшукав сідло, надів на коня, і коли вже надворі сидів верхи,  ще раз потурбував вартового:
– Кланяйся командирові й скажи йому, що гайдамака Троцький випозичив собі його коня!
Стьобнув нагаєм і поки вартовий опам’ятався, він вже був далеко.
Пізніше Троцький насміхався над іншим кармелюківцем – Кузьом, який, будучи великого зросту, в поспіху забрав собі малого коня, так що його ноги майже волочилися по землі.

Козловський О. Кармелюківці (фрагмент спогадів). За державність. – Торонто, 1964. – Збірник 10. – С. 214.

1. Оптимісти сподіваються, що багато до чого вони просто не доживуть.
2. У справжнього чоловіка на першому плані жінка і лише потім – жінки.
3. Той, хто відкладає все на завтра, не думає про завтрашній день.
4. Чому б не відмовитися від старих догм, якщо з’явилися нові!
5. Того, хто тупцює на місці, ніякі перешкоди не зупинять.
6. Найважче примусити себе зробити те, що можуть зробити й інші.
7. Не біда, що вас засудили, важливо, що ви ні в чому не винні.
8. Через каяття – до нових перемог!
9. Все, що сходить тобі з рук, обов’язково коли-небудь звалиться на твою голову.
10. Найчастіше хочуть зігнути того, хто на голову вищий від інших.
11. У світі ніщо не вічне, навіть тимчасові труднощі.
12. Навіщо порушувати правило, коли можна зробити з нього виняток?
13. Якщо вас дуже просять висловити свою думку, це означає, що вона вже відома.
14. Якщо жінка мовчить, це перша ознака того, що зараз вона щось скаже.
15. Розумного одразу видно, дурного одразу чутно.
16. Холостяк – це мужчина, замучений щастям.
17. Ми б так багато не говорили, якби нас не чекало стільки справ.
18. Щоб зрозуміти, чого людина домагається, досить дізнатися, про що вона промовчала.
19. Багато знати – добре, а багато не знати – ще краще!
20. Як правило, коли все ясно – не знаєш, що й робити.
21. Особливо хочеться жити, коли є за що вмерти.
22. Як добре, що ми зробили не все, що могли!
23. Тих, кого не можна не любити, як правило, недолюблюють!
24. Не намагайтеся жити добре: вам же гірше буде!
25. Декому слід вичавлювати із себе не раба, а рабовласника.
26. Чим багатший внутрішній світ людини, тим вона бідніша.
27. У нас усі завжди думали про народ. Інше питання – що?!
28. Недолік істини у тому, що вона влаштовує далеко не всіх.
29. Хорошій людині можна пробачити будь-яку підлість.
30. Легше зробити щасливим народ, аніж жінку.
31. Такими грандіозними труднощами могла б пишатися будь-яка нація!
32. Скільки народ обіцянками не годуй – йому все мало.
33. Якщо хочеш бути щасливим – не бажай так багато!

З книги “Українська афористика” (Київ: Видавничий центр “Просвіта”, 2001).

Прочитала статтю Рената Польового “Позбутися мовного холуйства”, надруковану в червневому числі “НН”. Мовне питання не раз порушувалося і в пресі, але ця стаття пройняла найбільше. Моєю миттєвою реакцією було: негайно всунути газету з цією статтею в руки кожному керівникові підприємства чи установи, кожному директору і заступникам директорів із виховної роботи усіх середніх учбових закладів, ректорам і проректорам вузів – для проведення відповідної виховної роботи.
Якби було можливо, крикнула б на всю Україну: земляки, говоріть рідною мовою, бережіть, шануйте і любіть її, не дозволяйте її паплюжити.
Впевнена, що кожний на своєму місці може чимало зробити для процвітання нашої мови – хоча б тим, що за будь-яких обставин говоритиме українською. Збереження мови залежить насамперед від нас, а не від московитів чи інших недоброзичливців.
Не один раз помічала, як ті, що звертаються російською, отримуючи відповідь українською, відразу переходять на спілкування державною мовою.
Так, що від нас, українців, залежить, чи стане наша мова панівною в рідній хаті. Для цього треба бути принциповими і наполегливим. І наша мова переможе!
А панові Ренатові ще раз дякую за статтю.

Тетяна КОСЕНКО,
вчителька англійської мови

Прочитали з дружиною “Брати грому” Михайла Андрусяка, “У великому рейді” сотника УПА М. Громенка, “Смертію смерть подолав” Михайла Томащука, майже всі праці Юрія Борця. Ці книги увесь час даю читати нашим затурканим малоросам. Роблю з них українців. Є значні успіхи у цьому напрямку, бо хто прочитає кілька наших книг, то полуда спадає з очей...
Живемо Україною. Слідкуємо за подіями. Щоденно, на кожному кроці, випромінюємо ідеї державності та патріотизму. Хоч вже і здоров’я не те, адже мені 77 років. За спиною 12 літ ув’язнення та дві “вишки”. Але українські націоналісти на пенсію не йдуть до останнього подиху.

Володимир КАРАТАШ
смт Побузьке Кіровоградської обл.
 

Другий рік одержую газету “Незборима нація”. За всіма параметрами – це моя газета. Дякую за труд редакції і, дай Боже, вам сил і наснаги у розбудові незалежної України. А відродження йде дуже повільно, інколи розпач бере: чи побудуємо колись вільну державу українську – таку як хочемо ми, а не наші історичні вороги?! Дуже багато намулу російського нанесено на наші душі за довгі роки окупації. Та й високий відсоток росіян в Україні – не досягнення, а біда.
Одужання йде смертельно повільно. Але не втрачаймо надії.

Іван РОМАШКО, пенсіонер
м. Маріуполь Донецької обл.
 

На виробничому об’єднанні “Моноліт” вже другий рік колективний договір друкують ще й українською мовою. Сталося це завдяки наполегливості членів профспілки робітників ВО “Моноліт” – альтернативної профспілки, чисельність якої становить 1%  від чисельності офіційної профспілки підприємства. Отож альтернативній профспілці завдяки наполегливості вдалося досягти того, що працівники об’єднання, рідна мова яких українська, отримали можливість укладати договір рідною мовою.

Василь ЧУБЕНКО
м. Харків

Є письменники, яких шанують, є, яких люблять, а є такі, яких люблять і шанують. Саме до письменників, які викликають почуття шани і любові, належить Сергій Плачинда. Що й довели його читачі, великим гуртом зійшовшись до Будинку письменників, де 18 червня відбулася презентація нової книги письменника “Козаки в Дюнкерку. Історичні фрески”. Презентація була приурочена до 75-ліття Сергія Плачинди.
З ґрунтовною доповіддю про творчість ювіляра виступив професор Юрій Руденко. Вітали ювіляра редактор газети “Столиця” Олександр Заєць та директор видавництва “Такі справи” Сергій Данилов, які подарували Сергію Петровичу кольоровий телевізор та мультимедійний програвач.
Від Національної спілки письменників України поздоровив Сергія Плачинду Володимир Яворівський, від Київської організації НСПУ – Гриць Гайовий, від “Меморіалу” – народний депутат України Лесь Танюк, від асоціації “Зелений світ” – Адель Босак. Було зачитане привітання голови Руху, народного депутата України Бориса Тарасюка. Мудре слово про творчість Сергія Плачинди сказав письменник Степан Колесник. Вітали також поет Олекса Ющенко, відомий громадсько-політичний діяч, палкий публіцист Дмитро Чобіт. Здається, найемоційнішим був виступ поетеси Ольга Страшенко, яка зачитала власний вірш про Сергія Плачинду, викликавши зливу оплесків. Промовляли видавець книги “Козаки в Дюнкерку... ” Олександр Ткачук,  професор Іван Ющук, к. ф. н. Галина Лозко, Василь Якимович, Олексій Губко та інші. Лунала гітара студента Андрія Гарбузюка, зачаровувала бандура незрівнянного Тараса Компаніченка. Вів вечір письменник Роман Коваль.
Зрозуміло, що промовляв і сам Сергій Плачинда, розповівши про своє дитинство на хуторі Шевченковому, що на Кіровоградщині, та про свій шлях у 35 книг. Багато доброго в цей вечір було сказано не тільки про книгу “Козаки у Дюнкерку...”, а й про самого ювіляра.
В різних жанрах за своє велике творче життя працював Сергій Плачинда. Він писав історичні повісті, романи, есеї, палкі публіцистичні статті... Є навіть один словник – “Словник давньоукраїнської міфології”. Та, здається, нарис – найулюбленіший жанр Сергія Плачинди. Чи не перший увів він в українську літературу термін “документальне оповідання”... Але головне, на наш погляд, що приніс Сергій Плачинда в українську літературу, це палке, пристрасне слово українського письменника-патріота.
Вклонімось йому та згадаймо добрим словом його батьків, які подарували Україні прекрасного сина – Марію Федосіївну та  Петра Максимовича Плачинд.
Свято було організоване Історичним клубом “Холодний Яр”, редакцією газети “Столиця” та видавництвом “Діокор”.
Новий книг, пане Сергію!

Історичний клуб “Холодний Яр”
 

В колишньому СССР комуністична влада вихвалялася, що рух винахідників і раціоналізаторів набув масового характеру. Викликало подив, чому ж тоді Совєтський Союз так відстає від країн “загниваючого капіталізму”?
Відповідь на це запитання можна знайти в спогадах Рената Польового “Моя боротьба”.
Ренат Петрович Польовий – автор 93 винаходів і 72 технічних статей у галузі виробництва скляних волокон. Він працював на Донеччині, Київщині, у Києві. Впроваджував свої винаходи на заводах Росії та Грузії.
Автор книги так охарактеризував становище винахідників і винахідництва в СССР: “Ніхто не зацікавлений у новій техніці, бо, крім турбот, вона нічого не дає. З її впровадженням план відповідно збільшать і в підсумку, у кращому випадку, залишиться та сама платня. А в гіршому разі освоєння нової техніки буде йти важко, можливі невиконання плану, а за це битимуть. На передбачені ж законом премії за впровадження нової техніки серйозно не розраховують. Це справа непевна: коли діло зроблене, то премію можуть і урізати (та й розподіл премії між учасниками впровадження не буває справедливим).
Незацікавленість у новій техніці зумовлює відповідне ставлення до винахідників: якщо винахідник не виявляє наполегливості у здійсненні своїх ідей, хоч і продовжує постійно винаходити, то ставлення презирливе, мовляв, “у нього не всі дома”; коли ж винахідник наполегливо вимагає ж уваги до своїх ідей, здійснення їх і впровадження, то ставлення до нього відкрито вороже. Такі умови не сприяють винахідництву, і ним займаються лише одержимі”.
Та ось часи змінилися – була проголошена українська незалежність. Ренат Польовий згадує: “Коли в країні розпочався кооперативний рух, на ряді виробництв базальтового супертонкого волокна з’явилися енергійні та підприємливі люди, як, “діставши” на своїх заводах креслення вузлів моєї установки, заходилися впроваджувати ці установки в інших регіонах”.
Далі більше: “Після розпаду СССР почалося тотальне присвоєння чужої інтелектуальної власності. Спритними керівниками та “науковцями” патентувалися технічні розробки, що були створені іншими людьми ще в совєтські часи”.
В 1995 – 1997 рр. Ренат Польовий перебував в Ізраїлі, де розробляв технологію виробництва базальтового неперервного волокна. Там Ренату Петровичу створили бездоганні побутові умови, виділили перекладача і персонального лікаря (Польовий перед тим переніс інсульт). Та ізраїльська сторона не виконала умов оплати високоякісної праці українського спеціаліста...
2002 року Р. Польовий впровадив варіант технології виробництва базального неперервного волокна в Україні та Південній Кореї. Запрошували його і до Японії...
Автор передмови до спогадів Віктор Радіонов зазначає: “Вчені, інженери-винахідники, раціоналізатори – це золотий фонд нації. Вклад, який вони можуть внести своєю творчою працею, важко переоцінити. Нація, яка дійсно прагне “наздогнати й перегнати”, має не очікувати якогось міфічного “стратегічного інвестора”, а йти шляхом створення принципово нових рішень, які б сприяли конкурентоспроможності вітчизняного виробника, уможливили піднесення економіки України, завоювання державного місця під сонцем у нелегкій боротьбі з “сильними світу цього”, аби самій перетворитися на одного з них.
Саме такий шлях має пройти наша нація. І вона його пройде, а творчий, виробничий геній таки посяде належне йому місце”.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
м. Ірпінь Київської області

Відійшла у вічність, на Луки Сварожі Світлана БІЛИК. Талановита Поетеса, дбайлива Мати, велика Патріотка України. Її поховали 25 травня 2003 р. в с. Вишеньки, де пані Світлана народилася 1947 року.
Пам’ятаю, як торік у жовтні Світлана завітала до мене з оберемком обліпихових гілок, на яких бриніли пахучі плоди. І, розклавши на столі, тут же стала обривати врожай. Перемила й посипала цукром. Зробила мені цілющий запас. Розповідала про інші трави та ягоди. Світлана знала багато рецептів, адже вже кілька років мужньо боролася з важкою хворобою. І поки що виходила переможницею з цього надлюдського протиборства, переживши операцію та тяжкий курс хіміотерапії.
Недарма після реабілітації Світлана стала членом жіночого ордену “Амазонки України”. З групою жінок побувала у Франції та Італії. Світлана Білик – із тих оптимістичних постатей, про яку можна сказати словами Лесі Українки:

Я на гору круту, крем’яную
Буду камінь важкий підіймать,
І, несучи, вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать!

Світлана писала вірші яскраві, цілющі для душі, як її обліпиха. Виступала з віршами ще школяркою, потім студенткою на конкурсах, у журналах, біля пам’ятників Тарасові Шевченку в Києві та Максимові Залізняку в Медведівці. Був випадок, коли Світлану разом із іншими патріотами схопили каґебісти, кинули в автомашину й вивезли за Київ у безлюдну місцевість. Були й інші випадки переслідувань.
Світлана не встигла видати збірку, хоч й підготувала рукопис. Мала свою сторінку в інтернеті. Вона встигла побачити Незалежну Україну, встигла виховати гарних дітей – дочок Ларису та Юлію, сина Андрія, студента факультету журналістики Національного державного університету ім. Тараса Шевченка. А ще стала бабусею.
Світлана Білик брала участь у багатьох заходах Історичного клубу “Холодний Яр”, в тому числі у виїздах до Холодного Яру, – як поетеса-патріотка і як... шофер.
О, то була імпозантна жінка, яка правувала за кермом, а її шовково-сріблясте волосся розвивалося за вітром. Коло неї праворуч часто сидів Роман Коваль і був спокійний, що мандрівне товариство перебуває в надійних Світланиних руках.
88-річний Іван Бенедиктович Бровко, колишній правооборонець і вузівський викладач педагогіки й психології, тепер каже: “Світлана Білик була для мене як названа дочка, то одна з найкращих моїх студенток, то літератор із слова Музи Василя Симоненка. Вона дуже любила його вірші, багато знала напам’ять, часто заїжджала до його села, і водила з собою туди дітей, аби причастилися натхнення й сили. Адже доля послала Світлані багато випробувань”.
І вона їх переборювала з доблесною усмішкою. Це риса характеру допомагала Світлані ще на кілька років затриматись поміж нами всупереч безнадійному діагнозу...
І знову цвіте запашна обліпиха, її плоди Світланина душа вже побачить із закрайсвіту. Як і свою першу книгу поезій.
Вічна пам’ять тобі, Славна Українко!

Ольга СТРАШЕНКО
м. Київ