Коли я писав книгу "Отамани Гайдамацького краю", за концепцію її, точніше за принцип формування, взяв оптимістично-трагічне завершення шляху отаманів. Тобто до "тридцяти трьох богатирів" - героїв цієї книги - могли потрапити лише ті, які достойно завершили своє життя.
Звісно, мої герої "мали право на помилку" - на якомусь з етапів свого бурхливого життя, наприклад, могли деякий час перебувати в Красній, чи денікінській армії, виступати проти Української держави Гетьмана Павла Скоропадського чи Директорії Симона Петлюри... Але до книги могли потрапити тільки ті, хто завершили своє життя свідомими борцями за Самостійну Україну, тільки ті, кого не зламали ні тортури, ні розпач поразки, ні зрада тих, за свободу кого вони проливали свою праведну кров. Тобто першочергове право на повернення із забуття я надав шляхетним і незламним.
Ті ж, хто починав як герой, а    закінчив капітуляцією, за якою детерміновано йшла зрада, не могли потрапити до своєрідного пантеону - книги "Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії".
Я зовсім не заперечував права тих, хто спіткнувся, хто не витримав виснажливої напруги років збройної боротьби, залишитися в українській історії, тим більше, що саме вони нерідко творили героїчну історію України - візьмемо хоча б Юрка Тютюнника і його внесок у переможний Перший Зимовий похід. Мова йшла тільки про черговість, тобто, хто вийде на авансцену в перших лавах.
Одним із тих, хто увійшов до пантеону 33 отаманів, був і ватажок гайсинських вільних козаків Ананій Волинець, який від 1917-го до 1920-го року організаційно і збройно служив Українській Народній Республіці, а після поразки Визвольних змагань брав активну участь у політичному і культурному житті української "еміграції" (беру це слово у лапки, тому що працював і жив він на Волині - "на нашій, не своїй землі"). Я би навіть сказав, що Волинець творив українське життя всупереч шовіністичній польській владі.
Під час кривавого об'єднання України у 1939 - 1940 роках Ананій Волинець був заарештований. За свідченням отамана Бульби-Боровця Ананій Волинець під час судового засідання вів себе мужньо і гідно. "Волинець не просив помилування, - писав Тарас Бульба-Боровець у своїй мемуарній книзі "Армія без держави". - Він (Волинець) гідно жив і боровся за волю України. Гідно, незаплямованим лицарем і помер".
Та "кримінальна" справа Ананія Гавриловича Волинця, яка зберігається в Управлінні СБУ у Вінницькій області, засвідчила інше:  закінчити гідно життя свого Ананій Волинець не зумів - під впливом фізичних і психологічних тортур він зламався. І на суді гайсинський отаман поводив себе не так, як змальовував Бульба-Боровець...
"Кримінальну" справу Ананія Волинця знову хотілося засунути у спецхрани...
І залишити той світлий образ, який увійшов в українську історіографію завдяки Тарасові Бульбі-Боровцю і "Отаманам Гайдамацького краю"...
Та переміг науковий підхід...
Навіть не стільки він, скільки переконання, що українців слід вчити не лише на героїчних прикладах... Фактично, цю книгу можна було (і хотілося) назвати "Героїзм і трагедія Ананія Волинця", та в моєму доробку вже була книга з подібною назвою - "Героїзм і трагедія Холодного Яру"...
Я маю підстави засуджувати отамана Гайсинщини Волинця за те, що зламався, та не маю на те морального права. Бо сам не зазнав таких мук. Тим більше, що свідчення проти себе і своїх товаришів він зробив у 1939 - 1940 роках, коли більшості їх вже не було в живих, або вони розвіялися по світах, зникнувши з поля зору НКВД. Та все ж тепер, якби я перевидавав книгу "Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії", місце Волинця зайняв би інший, наприклад, подільський отаман Яків Байда-Голюк...

Трагедія України полягає не тільки в тому, що наша кров виявилася чи не ідеальним середовищем для зрадників, перевертнів і байдужих, а насамперед у тому, що заламувались найкращі - найсвідоміші, найчистіші, найшляхетніші...
Безславна смерть лицарів - ось найболючіше, найвразливіше місце свідомого українства.
Ананій Волинець у 1918 - 1920-му роках піднявся на найвищий щабель - він знайшов у собі сили підняти руку на братів, які заблукавши, зрадили. І підняв найрішучішим чином - із гармат упокорив збільшовичені села, роззброїв їх, рішуче покарав руйнівні елементи... Волинець діяв по-більшовицьки безоглядно: брав у заручники, розстрілював, вішав, закопував живими у землю ворогів Українського народу. Принаймні, так стверджували противники отамана...
Якби ж так діяли й інші...
Ні, чимало патріотів сумнівалися перед тим як підняти руку на ворога. Виявляли гуманізм до катів Українського народу та його зрадників. Гуманізм неминуче призводив до нових українських жертв.
Хай би краще нас, українців, звинувачували у порушенні статусу військовополонених, негуманному ставленні до чекістів, комісарів та сексотів, лиш би ми мали державу!
І таким чином зберегли б мільйони українців від репресій, голодоморів, від приреченості вмирати мільйонами, захищаючи своїх поневолювачів, від, врешті,  масових зрад своїй Батьківщині, своїм рідним і друзям...
Безоглядні шовіністичні народи мають свої міцні держави - і ми сьогодні заздримо їхній свободі національного самовиразу, їхньому рівню життя.
Народи ж, які занадто переймаються проблемами тих, хто прийшов із мечем, лишаються бездержавними, або досягають циганського табору країн "третього світу"...
Об'єднання українських земель у 1939 р., яке коштувало українському народові великої крові, стало фатальним і для Ананія Волинця: на його крові теж було замішане це трагічне возз'єднання.
Арешт, ув'язнення, "слідство" у казематах НКВД, "суд" - і, врешті, відречення (зрозуміло, вибите!) від всього того, чим він жив все своє свідоме життя, прохання до катів Українського народу помилувати його і висловлення бажання вірою і правдою служити совєтській владі, поневолювачу, проти якого отаман гідно боровся у 1918 - 1920-у роках.
А ви кажете: "Шекспір..."
Оце трагедія!

Чи перекреслило падіння отамана Волинця у 1939 - 1940-х роках його багаторічну працю в ім'я Батьківщини?
Чи варто мені категорично відповідати на це питання?..

Трагедія отамана Волинця - це один з епізодів нескінченої української драми. Писати яку невимовно боляче...

Роман КОВАЛЬ
м. Київ
 

Історія пишеться тими, хто вішав героїв. Цей вислів із кінофільму "Хоробре серце", в якому розповідається про боротьбу шотландського народу за свою незалежність, я згадала, коли почула по радіо повідомлення про утворення українсько-російської комісії з узгодження "спірних питань" історії українсько-російських стосунків. Завдання комісії: сотворити "єдиний" підручник історії для учнів середніх шкіл України та Росії.
Які факти пропонують "уточнювати" російські "історики"?
Вони вже відповіли на це запитання: їм не подобається висвітлення в українських підручниках Голодомору 1932 - 1933 рр., Визвольних змагань українського народу за свою незалежність... Тобто вбивати мільйонами можна, а от розповісти нинішньому поколінню українців про величезну трагедію їхніх батьків і дідів - зась?
Бажання російської влади написати такі підручники історії, які б виправдовували їхню імперську політику, зрозуміле. Не зрозуміло лише, навіщо це віце-прем'єру Володимиру Семиноженку, який став одним з ініціаторів цієї комісії.
Невже схиляється до того, щоб ми, учні, вивчали у школах не про Визвольні змагання українського народу, а про "банды самостийников", котрі заважали об'єднанню "двох братніх народів"? Не знаю, як панові міністру, але я не хочу, щоб моя Матір-Батьківщина була вірною бойовою подругою імперської Росії.

Історія пишеться тими, хто вішав героїв...
З цією тезою напевне знайомий академік Семиноженко, якщо звернувся до Росії по допомогу...

Олеся КОВАЛЬ, 16 років
м. Київ
 

19 червня 2002 р. в Будинку літераторів Національної спілки письменників України відбулася презентація "Велесової книги" - в дослідженнях і перекладах релігієзнавця-етнолога, кандидата філософських наук Галини Лозко. Книга вийшла в серії "Пам'ятки релігійної думки України-Русі". У цій книзі вперше опубліковані архівні матеріали Юрія Миролюбова, Миколи Скрипника, Ярослава Оріона у справі "Велесової книги". Літературний переклад із релігієзнавчим коментарем та словник на 8,5 тисяч слів, покажчики етнічних, географічних назв, імен людей, Богів і богословських понять "Велесової книги" укладено Галиною Лозко. Книга містить великий науково-бібліографічний апарат і розрахована на широке коло читачів як науковців, так і вчителів-народознавців, студентів та учнів.
Книга видана видавництвом "Такі справи" накладом 1000 примірників, має тверду обкладинку із золотим тисненням, кольоровий форзац. Дизайн виконала художниця Людмила Кузнєцова.
На презентації були присутні науковці, письменники, рідновіри та інші шанувальники української старовини. Ведучий вечора, кандидат психологічних наук Володимир Куєвда підкреслив значимість цієї книги в науковому і культурному житті України. Зі словом привітання виступили: доктор філологічних наук професор Іван Ющук, академік УАОІ доктор історичних наук Петро Панченко, видавець, достойник Ордену Святослава Хороброго Сергій Данилов, доктор технічних наук Василь Кузьменко, автор передмови, достойник Ордену Святослава Хороброго, письменники Іван Білик, Сергій Плачинда та Роман Коваль...
Автор дослідження Галина Лозко, подякувавши видавцям, зазначила: "Ми, українці, всі причетні до цієї книги, бо в ній знаходимо невичерпну скарбницю знань про себе і про світ, потужну енергію для майбутніх поколінь. Саме на такій книзі має будуватися ідеологія незалежної України".
На вечорі звучала автентичні фольклорні пісні у виконанні співочого гурту "Велесич" (керівник Анатолій Богород)  Стрітівської кобзарської школи, патріотичні пісні в авторському виконанні Вогнедара Шапошника та художнє читання у виконанні Лади Кривої.
Численні шанувальники "Велесової книги" і творчості Галини Лозко з ентузіазмом вітали авторку дослідження та видавців.

Історичний клуб "Холодний Яр"
 

Хотів би, щоб фронтовики, українці з діда-прадіда, сприйняли цю статтю не як виклик, а як роздуми над трагічною долею нашого народу.
Хто зна, може серед читачів цієї газети є і бойові побратими мого батька - Миколи Федотовича П'явка (Коваля), кавалера кількох орденів, зокрема Вітчизняної війни I і II ст., та багатьох медалей ("За відвагу", "За бойові заслуги", "За взяття Відня" та ін.), інваліда "ВВВ" 3 групи, що отримав на фронтах Другої світової війни  7 поранень.

Володимир Яворівський в інтерв'ю газеті "Говорить і показує Україна" (№ 26 /2325/, 20 червня 2002 р.) під назвою "Яка вона, правда, про минулу війну..." виголосив прописні істини, які, на жаль, ще не стали банальними для багатьох наших співвітчизників.
Ось вони.
СССР - імперська держава російського народу - співтворець, точніше "співзапалювач" Другої світової війни, а отже і всіх нещасть, які вона принесла для десятків мільйонів людей.
Саме ця держава в 1939 р. - на спілку з "німецькими фашистами" - напала на Польщу і, розгромивши, поділила її.
Саме совєтська держава напала в тому ж таки 1939-му на Фінляндію, і хоч і поламала собі зуби, та все ж прихопила частину фінських земель.
Саме СССР у 1940 р. в спілці з Адольфом Гітлером знищив державність Естонії, Латвії і Литви.
Саме Совєтський Союз у 1941 р. планував продовжити свій похід на "гнилий" Захід, щоб здійснити історичну параноїдальну мрію російського народу - побудувати державу від Владивостока до Ла-Маншу.
Та свої параноїдальні мрії плекав й Адольф Гітлер. Він і випередив Йосипа Сталіна. Завдавши першим удар по совєтських частинах, які скопичилися біля кордону (нового, німецько-совєтського) в очікуванні наказу "визволяти Європу" .
Ці прості істини, точніше історичні факти, не хоче сприймати частина ветеранів "ВВВ". Бо у них, як слушно зауважує Володимир Яворівський, "забирають те, що було опорою їхнього життя, свідомості". Справді, людям, які повірили в свою визвольну місію, важко на схилку віку змиритися з фактом, що вони виявилися окупантами, ординцями, яких жахався весь культурний світ. І тікав від них світ за очі.
Мій батько, Микола Коваль, офіцер совєтської окупаційної армії, розповідав мені, ще дитині, як вразили його залишені (напередодні вступу Красної армії) австрійцями охайні будинки - з усім скарбом, у чистоті і порядку. І що робили з цими осередками культури совєтські солдати-"визволителі"... На все життя закарбувалася батькова розповідь про те як у 1945 р., у Відні він, гвардії капітан, командир розвідки полку, побачив на вулиці вщент п'яного совєтського  офіцера, який розтібнувши ширінку, на ходу, перепрошую, сцяв на тротуар, повертаючи свій ординнородний орган то ліворуч, то праворуч. Моєму батькові, вихідцю з українського села Гореничі, за такі вияви російської культури стало невимовно соромно - як не як вони були офіцерами однієї армії. На очах шокованих віденців Микола Коваль затяг ординця у перший-ліпший під'їзд і пістолетом завдав йому нищівного удару в скроню, заливши напризволяще - не знати чи живим - цього "визволителя" на долівці - в крові і сечі...
В цій жахливій війні український народ втратив мільйони синів і дочок, а держави своєї не здобув. За державу українську боролася лише частина нашого народу: Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, Українська повстанська армія, дивізія "Галичина" та деякі інші збройні формації. Мільйони ж наших земляків, мобілізованих до Красної армії, йшли у бій проти німців не з метою здобути Українську державу, вони йшли у бій "За Родіну, за Сталіна!"
І тут зовсім не має підстав для кепкувань...
Величезна трагедія українського народу: віддавати своїх кращих синів на поталу московському різникові... Для того, щоб зберегти антилюдяний режим Сталіна-Берії. Щоб той і далі тримав український та інші неросійські народи у московському ярмі...
9 травня 1945 р. український народ своєї державності не здобув і навіть не задекларував. 9 травня 1945 року стало великим святом російського народу, який у боротьбі проти іншого імперського хижака - німецького, відстояв свою державність, свою імперію. Тому для росіян, ця - запланована спочатку як імперіалістична - війна, стала врешті Великою Вітчизняною. Але для нас, українців, для інших поневолених народів СССР ця війна Великою Вітчизняною не була і не могла бути: наша земля стала ареною для протиборства двох тоталітарних режимів імперських націй - німецької та російської, які билися між собою за право володіти українською землею і працелюбним народом, якій проживав на ній.
Тому впровадження терміну "Велика Вітчизняна війна" у масову свідомість "народів СССР" (і російського, і поневолених ним у різні часи інших народів) є цинічним, фактично це було єзуїтство совєтських пропагандистів та політкомісарів історіо-графії.
Як знавець історії Визвольних змагань українського народу в добу 1917 - 1920-х років, хотів би зазначити, що фарисейство совєтсько-російської історіографії існувало від часів т. зв. встановлення совєтської влади (насправді окупації Української Народної Республіки більшовицькою Росією): вже в 1920-ті роки були введені в обіг дефініції "громадянська війна" і "герой громадянської війни". Перша приховувала факт окупації Української Народної Республіки. Стосовно ж другої... Якби це дійсно була громадянська війна, то для трагічної самовбивчої війни слово "герой" ніяк не підходить. Героїв у братовбивстві не може бути. Це проста істина, але чомусь досі вони нікому не доходила. Як і ті істини, що викликав Володимир Яворівський у своєму інтерв'ю.
Чому? Та тому, що російські більшовики створили геніальну систему зомбування поневолених народів, які й досі - навіть після формального проголошення незалежності своїх держав - продовжують жити в полоні ідеологем своїх минулих поневолювачів.
І ветеран Другої світової війни, українець із походження, чомусь досі пишається, наприклад, своєю участю, у совєтсько-фінській війні 1939 року. Хоча виникає питання: що ти, друже, робив там, у замерзлих болотах Карелії?
Чи на Далекому Сході, воюючи проти японців - союзників німців?
Невже і там, на берегах Тихого океану, ти захищав Україну, її державність?
Чи не за ката проливав ти кров козацьку?

Роман КОВАЛЬ, письменник
 

Спогад Лідії Чучупаки-Завалішиної, дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака
Живемо у Києві в маленькій квартирі, яку тато наймає в господаря будинку. Мені п'ятий рік, мій тато - учитель музики і диригент, а тому у нас багато музичних інструментів. Тато грає на сопілці, флейті, скрипці, а нещодавно взяв на виплату піаніно. Я сідала на кругленький стільчик і грала "Чижик-пижик". У тата завжди були якісь справи, а тому вдома бував він рідко. Інколи ми сім'єю їздили до бабусі Оксани і дідуся Степана в с. Мельники. Частіше він сам їздив до них.
Дідусь, хоча йому уже було за 70 років, був статний, високий на зріст, красивий на вроду, з сивою бородою і вусами. Мовчазний, поміркований. Говорив мало, але по справі. Бабуся, навпаки, маленька на зріст, красою не відзначалася, мала маленькі світлі очі, занадто довгий ніс. Попелясте волосся завжди було під великим очіпком, який вона скидала лише як лягала спати. Але вона мала велику душевну красу.
Бабуся була дуже імпульсивна, її настрій змінювався раптово. Розповідаючи щось сумне, плакала. Раптом переходила на спів, на сміх і знову сльози. Багато знала пісень, особливо  релігійних. Характер був твердий,   вольовий. Мені дуже подобалось бувати у них, бо у тата були ще брати (мої дядьки), а до них приходили друзі. Там завжди було людно - гомінко і весело...
Часто мама відводила мене до дядька Євгена, який жив на протилежній стороні вулиці, нагорі. З його сином Васильком, калічкою на одну ногу, я охоче дружила. У них була велика кімната, посеред якої був погрібець, покритий домотканою доріжкою. Одного дня, коли в селі появились червоноармійці, прибігла стривожена мама і вкинула в цю яму загорнутий у ряднинку пакунок і сказала: "Грайтеся тут, на погрібку, і нікому нічого не розповідайте, а про батька, відповідай, дочко, що ти про нього нічого не знаєш". Уже пізніше я узнала, що ховала мама прапор повстанців Холодного Яру, який сама власноручно вишивала.
В один із таких тривожних днів, ми стали свідками великої трагедії, яка вплинула на все майбутнє моє життя. Червоні кати убили дядька Василя - отамана козаків, а тата зв'язали і босим погнали за возом до Черкас, де й закатували. Бабуся і дідусь були у відчаї, у невимовному горі. Мама не могла прийти до свідомості. І коли ми повернулися до Києва, щоб не бути самотньою, мама забрала до нас свою меншу сестру Віту.
У 7 років я пішла до школи, в якій вчителював раніше мій тато. Завідував школою приятель тата, а мій хрещений батько Самуїл Петрович Бондаренко. Довідавшись про наше горе, він узяв мене під свою опіку. Любив мене так само, як і свою доньку Мілю. Він викладав природознавство, і я мала доступ до його кабінету, спостерігала за дослідами, які ставили учні, мала доступ до мікроскопа. Мабуть, це все і вплинуло на моє рішення стати вчителем біології.
Закінчивши перший клас, через скрутне матеріальне становище, я виїхала з мамою в с. Мельники до бабусі і дідуся. Це була чарівна місцевість. Село знаходилось у долині, навкруги - гориста місцевість. Все тонуло в садках. Біля хат - вишняки, сливи, а на пагорбках - фруктові дерева і баштани. Весною, коли все цвіло і осипалися біло-рожеві пелюстки, здавалося, що ви потрапили в казкове снігове царство.
У бабусі хата теж була у вишневому садку. Але після стількох пожарищ покрита була наспіх соломою, з непідстриженою стріхою. Та бабусині руки її гарно побілили, призьбу акуратно підвели і вигляд був чудовий. Хата була на дві половини. З маленьких сіней уліво було приміщення для проживання, а направо - невелика комірчина, де стояв бабусин ткацький верстат і прядка. Крім реманенту, тут зберігалось зерно, борошно й інші пожитки.
Жила кімната була простора, зліва, від дверей, аж через усю хату попід стіну простяглася лава, а на ній, біля самих дверей, стояло відро з водою. В кінці лави, у кутку, був великий іконостас із рушниками і лампадкою. З протилежного боку -    дерев'яний піл для спання, а над ним, майже вздовж всієї стіни, висіла жердка для одягу. Праворуч біля дверей - піч із лежанкою. В хаті завжди було чисто, пахнуло васильками і м'ятою. Щосуботи земляна підлога змащувалась свіжим коров'ячим кізяком, акуратно підводились стіни. Влітку підлогу посипали свіжою травою, а взимку стелили солому. У вечері світили каганець, затоплювали грубу хмизом, а частіше соломою, і сідали вечеряти за великий стіл, який стояв у кутку під образами. Дідусь хрестився. Сідав першим, нарізав хліб. Панувала тиша і спокій. Їли із однієї миски дерев'яними ложками, в кожного була своя. Найчастіше вечеряли те, що лишалося з обіду - борщ із квасолею, який у бабусі був особливо смачний. У середу і в п'ятницю запивали молоком. У піст старі скоромного не їли, а ми з мамою не постилися.
Перед сном і вранці дідусь ставав на коліна перед образами, бив поклони і довго молився. Коли молилась бабуся ми не бачили, бо вставала вона вдосвіта і лягала пізніше всіх.
Вечорами я сиділа на печі. Звісивши ноги на лежанку, спостерігала як дідусь молиться при каганці у півтемряві, що навівало таємничість і спокій.
Особливо я любила недільний день. Варився святковий обід. Капуста, смачно засмажена в печі, галушки з молоком, запіканні вареники з ряжанкою і коржі з маком. На такий обід бабуся запрошувала чужих людей, яких закликала з вулиці. І тоді у хаті було     гомінко, взнавалися новини. Бабуся пригощала, розповідала про синів-соколів. І кінчиком хустки витирала сльози. Вона охоче шукала таких зустрічей із чужими людьми, аби розповісти їм про своє безкрає горе - втрату синів.
Взимку, лежачи з нею на печі, слухала її розповіді про мого батька, про його великий хист до науки і музики, як він, будучи ще зовсім молодим, уже вчителював. Як займався просвітньою роботою. Як створив сільський хор і цим полонив поміщицю сусіднього села. Вона, помітивши його великі здібності, запропонувала свою допомогу для навчання в консерваторії.
Зі сльозами на очах бабуся згадувала про Василя, його молоду завзятість, вроду. Згадувала, як привезли карателі його мертве тіло і кинули в сіни до їхніх ніг. Як били ногами уже  холодне тіло, промовляючи: "Дрожі бандіт". Бабуся настільки була змучена всім, що пережила, що їй хотілося хоч із ким би то не було про це говорити.
Мене вона любила, жаліла, називала сиріткою. Коли стелила мені постіль, то, хрестячи, промовляла такі слова: "Хрест постелю, хрестом укриюсь, янголи - по боках, Матір Божа - в головах".
У попівському будинку Мельників працювала чотирирічна початкова школа - всього на три класні кімнати. У більшій залі навчались разом 3-й і 4-й клас, на яких був один учитель. Завідувачем і моїм учителем був Микола Сергійович Завалішин, який щойно закінчив педучилище. Це був розумний і винахідливий чоловік, добрий організатор сільської молоді. Мама співала при сільському клубі, а тому і звела їх доля. Мама була на 8 років старше від нього. Жили вони з ним при школі, а я - на старому   Чучупаківському дворищі. З дівчатами я не товаришувала. Моїми друзями були троюрідні брати Дмитро і Леонід, онуки діда Юхима, брата мого дідуся Степана. Жили вони поруч і ніяких меж для нас не було: одне подвір'я, береги, луки і дальні садки.
На луках за річечкою Сріблянкою росли такі густі і високі трави, що коли ми бігли стежкою, то лише мигтіли наші голови. За луками були так названі дальні садки. Це було наше царство. Сади, як і садиби всіх трьох дідів, були поруч, а тому такий простір вабив на всілякі витівки - будували курінь, "музикальні інструменти", а то й так бігали, каталися з гірки, бо садки були на горі. На самій вершині ріс баштан, обсаджений черешнями. Тут стояв курінь, у ньому вночі сторожував дідусь.
Закінчивши чотирирічну школу в Мельниках, я виїхала до Києва, до тітоньки Віталії, яка залишилася жити у нашій квартирі. Продовжувала навчання в тій же школі, де й починала з першого класу. У 1930 році, коли я уже закінчувала 7-й клас, мій хрещений батько до школи не з'явився. Виявилося, що в ночі його разом із родиною вивезли в невідомому напрямку, ніби за участь у СВУ. Так втратила я дорогу для мене людину, але свої знання і любов до природи і життя він передав мені. Передав, як талісман, й професію вчителя біології.
Мама лишилася жити в селі. Спершу в Мельниках, а потім у Медведівці. Вітчим віддавав всю свою молоду енергію освітній і просвітній роботі, але збоку ҐПУ він не мав спокою. Його викликали на допити і вдень, і вночі - у справі вже покійних братів Чучупаків. Тому що одружився на дружині "бандіта". Обміркувавши з мамою мою подальшу долю, вирішили поміняти прізвище Чучупак на вітчимове Завалішина. Він удочерив мене, я отримала не тільки його прізвище, але й по-батькові стала Миколаївною, а не Петрівною. Якось я запитала маму: "Для чого це, хіба мій батько був гірше цього?" Вона відповіла: "Зовсім не гірше, але так треба, колись узнаєш і зрозумієш."
Влітку, на канікули, я їхала в Мельники. Коли поверталася назад, дідусь відвозив мене до пароплава на пристань Бужин. Для цього він закладав у ярмо і запрягав у воза корівок. Я сиділа на возі, а дідусь ішов босий рядом із худобою пішки, бо дорога була піщана і корови ледь пересували ноги. Коли виходили з колії, він легенько постьобував їх батогом, але не бив і не лаявся.
На той час і в селі мало хто лаявся. Інколи можна було почути: "бісова невіра", "нечиста сила", "бісова душа" і дуже великою лайкою було, коли казали "бісова кров".
На той час у старих із п'яти синів, лишився один, найменший Дем'ян. Жив він із дружиною в Медведівці, де обоє вчителювали. Онуки Валя і Володя, майже завжди були у баби і діда, звеселяючи їхню душу.
В часи німецької окупації дружину Дем'яна, вчительку німецької мови Ганну Сидорівну Красовську, залучили до праці як перекладача. Наприкінці війни родина Дем'яна, боючись   розправи за співпрацю з німцями, залишила рідні місця.
Від'їзд останнього сина був новим ударом для бабусі Оксани. До кінця своїх днів вона марила і сподівалася на зустріч зі своїм найменшим і тепер єдиним синочком, для якого віддавала всю свою материнську любов.
На жаль, цього не сталося: він не приїхав.
Лишилися старі удвох, але спокою від влади не було. Їх "розкуркулили", садиби, як і двох інших дідів - Чучупаків, забрали під колгосп. Оселі зруйнували, а їх пересилили, кого куди. Діда Степана - на гору, за село, до  Миронівських садів. Пізніше, за кошти Дем'яна, була куплена недобудована хатинка під садом. Туди вони й переселилися. Тут їх інколи провідували онуки.
Через цілу низку життєвих обставин я змогла приїхати тоді, коли дідуся уже не було, а бабуся лежала хвора. Оформивши хату на бабину хрещеницю, я швидко поїхала - робота змушувала вертатись додому.
На її похороні була лише одна онука - Валя.
Прожили старенькі тяжке, але довге життя. Дідусь прожив 100 років, а бабуся - 105 років.
Пам'ять про них, про їхню ніжність, добро і любов залишилася на все моє життя.
Вічна їм пам'ять і пухом земля.
Уже після проголошення незалежної України, ми з двоюрідним братом Володимиром відвідали Холодний Яр, Мельники, могилу дядька Василя. Могил старих так і не знайшли 1. Зупинилися біля старого дворища і ледь те місце пізнали: лише місточок над канавою вказував на те, що тут колись стояла хата діда Олександра. Настільки все було зруйноване... Це був якийсь захаращений майдан, де стояли обідрані тваринницькі будівлі. Кругом купи гною, болото, ні однієї деревини - все, що колись такою красою милувало око, було знищене.
Зате, куди не глянь, усе видно, як на долоні. Навіть із вулиці видно - через рівчак, в який перетворилася річка Сріблянка, дальні садки. А луг, де росли пахучі трави, став вигоном для колгоспних птахів, і перетворився в сірий втоптаний пісок. Навіть верб, які двома рядами росли на березі Сріблянки, не стало.
Найбільше вразило те, як вшанували пам'ять дядька Василя. Біля дворища Чучупаків (тепер колгоспу) на прутику - бляшана табличка з написом: "Тут жив отам. В. Чучупак".
Хоча б поставили біля його оселі, а то збоку біля колишньої хати діда Олександра...

Лідія ЧУЧУПАК-ЗАВАЛІШИНА
2000 р.

Примітка
1. В 2001 р. член Історичного клубу "Холодний Яр" Богдан Легоняк розшукав, а згодом і впорядкував могилу Оксани Чучупак.

Лідія і Володимир Чучупаки на могилі баби Оксани. Село Мельники, 2001 р.
 

14 червня 1905 року під час військових маневрів біля Тендерівської коси в Чорному морі на броненосці "Потьомкін" вибухнуло повстання. У всій совєтській "історичній" літературі зазначалося, що повстання було підготовлене підпільною більшо-вицькою організацією.
Та чи більшовицькою?
Аби відповісти на це запитання, звернемося до біографії одного з    керівників повстання - Олександра Петровича Коваленка.
Народився він у 1875 р. в Ромнах у сім'ї міщанина. З 1887-го по 1894 рік навчався у Роменському реальному училищі, де зійшовся з патріотично налаштованими юнаками, які склали пізніше роменську "Громаду".
1886 року Сашко Коваленко вступає до Харківського технологічного інституту. Однодумців знаходить серед членів гуртка Гната Хоткевича - теж студента інституту, пізніше відомого українського письменника та бандуриста. Разом з Юрієм Коллардом, Дмитром Антоновичем, Іваном Кухтою та Євлампієм Тищенком Олександр Коваленко стає засновником Харківської української студентської громади. Організація "за короткий час дуже поширилася чисельно, здобуваючи щораз більше морального впливу серед українського студентства,    організація, яка зробилася потім матір'ю майже всіх існуючих українських партій, та відіграла таку величезну роль у нашому національному русі й в нашій визвольній боротьбі" (Коллард Ю. Спогади юнацьких днів). До таємного товариства входив і сімнадцятирічний робітник Панас Матюшенко - майбутній організатор повстання на броненосці "Потьомкін".
Панас і Олександр швидко потоваришували, стали душею гуртка, діяльність якого була спрямована проти національного гніту.
В 1898 р. до Харкова переселився адвокат Микола Міхновський. Невдовзі він став неабияким авторитетом для студентської молоді. Як згадує Юрій Коллард, "саме Міхновський в значній мірі спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від політичного українофільства та  етнографізму й показав нам певні шляхи через радикальний демократизм до революційного українського націоналізму".
У 1899 р. в інституті відбулися студентські заворушення. Студенти, зокрема, вимагали викладання українською мовою. Не дивно, що незабаром з інституту шовіністичне керівництво відрахувало майже 300 студентів, серед них і організаторів молоді - Гната Хоткевича і Олександра Коваленка-"Журбенка". Їм та іншим керівникам студентського руху заборонялося проживати в Харкові. Лише через рік Коваленку і Хоткевичу вдалося поновитись в інституті.
5 лютого 1900 р. Олександр Коваленко бере участь в Установчих зборах Революційної української партії (РУП), на яких були присутні Ю. Коллард, Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов, Д. Познанський, Б. Мартос.
Діяльність Революційної української партії була вміло законспірована. "То була ліга, лицарський орден молодих ентузіастів, які відчули потребу і час вийти на боротьбу нерівну, але повну посвяти" (Ю. Коллард).
Олександр Коваленко, активно працюючи у нелегальній організації, зумів закінчити інститут і одержати диплом інженера.
В 1903 р. "вольноопреділяющийся" Коваленко вступає на військову службу. Як інженера-офіцера його направляють на броненосець "Потьомкін".
Тут, на кораблі, Олександр Петрович зустрічає давнього друга - матроса Панаса Матюшенка. На броненосці, до речі, було немало вихідців із його рідної Роменщини - Іван Глущенко з с. Малі Будки, Олександр Горох із Пекарів, Дмитро Дема з с. Семенівки, Іван Задорожній із с. Талалаївки, Сава Наріжний із с. Перекопівки, Петро Токар із с. Коровинців, Сава Щербак із с. Бобрика та ін. Були вихідці й з Сумського та Лебединського повітів. Словом, переважна більшість команди були українцями. Для діяльного члена РУП тут склалося сприятливе поле діяльності. Тим більше, що допомагав давній однодумець П. Матюшенко, який мав великий авторитет серед матросів.
Під час повстання на "Потьомкіні" було обрано комітет на чолі з Панасом Матюшенком. До його складу ввійшов і єдиний офіцер - Олександр Коваленко.
Після поразки Олександр Коваленко, Панас Матюшенко разом з іншими повстанцями висадилися в Румунії. О. Коваленко з П. Матюшенком виїхали до Швейцарії, в Женеву. Потім Олександр Петрович жив у Празі та Парижі. Невдовзі він став однією з найпомітніших постатей української політичної еміграції.
Тут, на чужині, він досконало вивчив кілька європейських мов, штудіював наукову літературу, брав участь у підготовці еміграційних українських видань. Цікавий штрих до його біографії: за кордоном О. Коваленко познайомився з М. Горьким. Письменник настільки був зачарований високою культурою українського революціонера, що запропонував опікуватися його сином - Максимом. Олександр Петрович прийняв пропозицію і якийсь час був вихователем сина відомого російського письменника.
У 1917 р. Олександр Коваленко повертається в Україну і віддає себе в розпорядження Центральної Ради. Йому доручається організація морського міністерства Української Народної Республіки. Він виїжджає до Чорного моря. Пристрасні, запальні промови, відвідини кораблів, зустрічі з матросами... За короткий час більше як двадцять суден підняли жовто-блакитні прапори УНР. Та більшовицька агресія з Росії перервала  будівництво незалежної держави та її флоту. Олександр Коваленко в 1919 р. знову емігрує. Він викладає математику в університетах європейських столиць. Стає відомим вченим. Його праця "Практична геометрія" зробила переворот у галузі. Високо були оцінені й інші його монографії - з математики та механіки. Написав він і спогад про 1905 рік, декілька художніх творів.
Наш видатний земляк помер у Женеві в 1963 році. Останні слова його були: "Що нового чути з України?" Сюди, на береги Псла і Сули, летіли його останні поривання, останні устремління.
Це - лише короткі нотатки про життєвий шлях Олександра Коваленка.
Віриться, що з часом про нього буде написана не одна розвідка й книга.

Григорій ХВОСТЕНКО, Віктор РОГ
Історичний клуб "Холодний Яр"
 

(24.11.1893 ст. ст., м. Літин тепер Вінницької обл. - 24.12.1972, м. Торонто, Канада) - військовий і громадський діяч, учений-геральдист, художник-графік, поет (псевдонім М. Оверкович), педагог, редактор; полковник Армії УНР.
У м. Кам'янці-Подільському закінчив 2-річні педагогічні курси та художньо-промислову школу по класу малювання в художників В. Розвадовського та К. Роота. Учасник Першої світової війни (з 1914), яку закінчив у ранзі поручика. В роки Національно-визвольних змагань займав ряд старшинських посад в українському війську, зокрема, командира технічної сотні 1-го Рекрутового полку в Кам'янці-Подільському та старшини культосвітнього відділу при штабі цього полку. Перебував на еміграції у Польщі. Учасник походу 1920 р. на Київ польсько-української армії у складі 6-ї Січової стрілецької дивізії Марка Безручка.
Згодом - у польських таборах для інтернованих вояків Армії УНР (Александров Куявський, Щипйорно, Каліш) очолював культосвітній відділ штабу 6-ї Січової дивізії, редагував табірні часописи "Нове життя", "Український сурмач" тощо. В 1924 - 1928 рр. навчався в Українському високому педагогічному інституті ім.  М. Драгоманова (Прага) на відділенні історії і соціальних наук. Одночасно приватно студіював графіку і геральдику. Деякий час учителював в українській гімназії в Білках на Закарпатті. Учасник оборони Карпатської України в 1939 р. Після Другої світової війни перебував у Німеччині, де в українських таборах (Ашшафенбург, Байройт, Майнц-Кастель, Еттлінген) викладав історію, філософію та малювання. В 1951 р. виїхав до Канади (Торонто). Понад 11 років працював тут на курсах українознавства ім.         Г. Сковороди і 3 роки на курсах ім.     І. Котляревського. Був членом Української вільної академії наук, Братства Св. Володимира, Генеральної управи СБУВ у Канаді та ін. громадських організацій. Автор ряду ґрунтових праць із геральдики: "Альбом гербів українських земель" (32 таблиці), "Герби українських гетьманів" (20 таблиць), "Уніформи Українського війська доби Визвольної боротьби 1917 - 1921 рр." (186 таблиць), "Державні відзнаки України" (Прага, 1939) та ін. Автор проекту знака Хреста Симона Петлюри і проекту знака та грамоти Воєнного хреста. Відомий і як автор цілого ряду поетичних та прозових творів, пов'язаних із воєнною тематикою: збірка поезій "В громі і бурі" (1923), поема "На брамі України", балада "Сузір'я лицарів", містична поема "Ангел помсти", поезії "Дума про Щербака" та "Епітафії на могилу 359 лицарів базарських", драматичний диптих "Скривавлена сорочка", спогад "Степан Щербак" та ін.

Костянтин ЗАВАЛЬНЮК, к. і. н.,
Історичний клуб "Холодний Яр"
 

Організатор і натхненник кобзарського відродження на Кубані, громадський діяч, видавець, меценат;  організатор Першої (1913) та Другої (1916) кобзарських шкіл на Кубані.
Народився в м. Катеринослав (або на Катеринославщині). Член ради катеринославської "Просвіти" (1906). Ініціатор відкриття українського ілюстрованого тижневика "Дніпрові хвилі" (1910 - 1914), редактором якого був Д. Дорошенко (1910 - 1913). Дмитро Дорошенко назвав Богуславського "незрівняним агітатором серед молоді", який "вмів залучати її до національної праці".
На Кубань Микола Богуславський прибув 1912 р. Працював службовцем управи Кубансько-Чорноморської  залізниці. Козаки називали його "бандурним батьком". Він настільки успішно відроджував кобзарство, що ще за царату бандуристи були майже в кожній станиці.
Репресований совєтською владою.

БОГУСЛАВСЬКИЙ Микола Олексійович
(1850-ті- 1933)

Зовсім випадково потрапила мені до рук історико-трагічна повість Олексія Добка "Три тополі" (Луцьк, 1996). Боляче здригнулося серце, довідавшись про страхітливий злочин НКВД, перед яким бліднуть жахи інквізиції та дантівського пекла. На початку квітня 1945 р. у Східній Прусії, у Шталюппененському лісі ненаситні вампіри НКВД "как изменников Родины" розстріляли 10000 (десять тисяч!) дівчат, "визволених" із фашистської неволі.

Пройшло лише три місяці після закінчення жахливої війни. Колишній фронтовик-кулеметник Микола Добко, перебуваючи на лікуванні у лазареті, згадує свого полеглого бойового побратима Дмитра Триденка, в минулому сотника армії УНР, який щирими бесідами в окопах зродив у його серці патріотичні почуття до знедоленого отчого краю.
І ось тепер, коли Миколі трохи полегшало, медсестра Антоніна Гайова навчає його ходити. Часу в госпіталі вдосталь, отож фронтовик розповідає їй про своє життя-буття і медсестра, звісно, теж згадує.    Вона пам'ятає, що її батько працював десь на Вінничині в редакції і був репресований, а мама і сестра померли з голоду у 1933 році. Її ж врятував від смерті родич-військовий, який завіз сирітку в інтернат аж у Москву, де вона й вивчилася. Звісно, була вдячна більшовицькій партії й мудрому Сталіну за притулок та освіту.
У цей же час привозять у палату непритомного, підірваного на міні, сержанта військ НКВД Петра Колоса. Згодом він заговорив. Сержант, виявляється, теж українець, родом із Далекого Сходу, звідти його в 1940 р. і покликали на службу до армії. Перед початком війни він стеріг в'язнів у Проскурові, серед них був і Максим Гайовий - батько медсестри. На початку війни їх усіх ліквідували.
Петро Колос оповідав далі. Його зболене серце мусило виговоритись.
Їхня частина дислокувалась у Кеніґсбергу з ранньої весни 1945 року. Тут же знаходився величезний фільтраційний табір - на 10 тисяч дівчат-невільниць, яких звезли з різних земель Німеччини. Вина дівчат полягала в тому, що вони працювали у бауерів - німецьких господарів. Опричники із НКВД "фільтрували" напівголодних дівчат - і допитами, і матюками, і ґвалтуванням.
Одного разу Петро, виконуючи наказ генерала Дєнґіна, вишукував фаянсовий посуд у кинутих напризволяще будинках. Раптом почув розпачливий жіночий крик. Він кинувся на ці жахливі зойки. Увірвавшись в одну із кімнат, остовпів: на підлозі два російські солдати катували двох дівчат  - в однієї з грудей стирчав ніж, у другої із закривавленої піхви стирчала заштовхана ногою пляшка. У одного з нападників було відкушено ніс.
І розрядив Петро пістолет у звірів-садистів.
Несподівано Петрову шию обвили ніжні тремтячі руки... Це була українка Віра...
Виявляється, три дівчини із табору - полячка Ґеля, білоруска Альона та українка Віра - пішли на своє лихо шукати щось поїсти. Їх і підстерегли насильники.
За врятування від неминучої смерті волинянка Віра подарувала Петрові красивий шовковий шарф. Домовилися зустрітися наступного дня біля трьох тополь.
Слухаючи розповіді про неймовірні страхіття, медсестра Тося, в нервовому пориві, несподівано зірвала портрет "батька народів", що висів на стіні, і розірвала його на шматки.
Так настає прозріння "братів, незрячих гречкосіїв"...
Микола, милуючись, подарованим Петрові шарфом, раптом помітив на ньому вишитий підпис "В. Добко". Отже, виходить, що ця річ його рідної сестри Віри, яку 1942 року забрали на роботи до Німеччини.
А Петро розповідав далі: "Не бачив я Віри ні того, ні наступних днів, либонь, не можна було вийти із табору. А через кілька днів викликають мене у штаб, де взяли підпису про дотримання "весьма важной и секретной государственной тайны". Набрали в машини американської тушонки, два бідони спирту. Їдемо з солдатами в ліс. Незнайомий підполковник СМЕРШу дає настанови моєму командирові, капітану Маляєву. Похмелились у лісі добряче, а потім Маляєв до нас: "Мы приехали сюда расстрелять всех этих немецких шлюх... этих западничек с Украины, Польши, Белоруссии... предателей".
Потім пішли ми до уцілілих німецьких дзотів, в амбразурах яких уже були кулемети. А незабаром над'їхало кілька легковиків із високими чинами із штабу Білоруського фронту. І вони оглянули дзоти  та величезну траншею. Всі ми зайняли "огневые рубежи", бо під'їхали вантажівки із приреченими.
Незважаючи на страшний крик, зігнали їх штовханами й прикладами, вишикували над ямою. А потім команда Маляєва: "По изменникам Родины - огонь!"
Першого дня вантажівки здійснили 40 рейсів. В кожній машині було по 50 осіб, тобто 2000 разом. А перед посадкою їм сказали, що мовляв, їдуть на станцію... Та був ще другий день, третій, четвертий і п'ятий"...
Всього було страчено близько 10000 дівчат і жінок. І тільки з останньої машини приречені кинулись у рукопашну проти душогубів, двох навіть убили... У цій диявольській вакханалії Петро впізнав Віру...
Потім був наказ засипати могильник і замаскувати яму. Солдати-чекісти повизбирували совєтські гільзи, накидали німецьких. Навіть привезли ще 40 есесівців і тут, біля траншеї, розстріляли. Це була імітація під гітлерівський злочин.
Закінчується повість клятвою уцілілих посадити три тополі - пам'ять про трьох дівчат і три народи - українців, поляків, білорусів, які          найбільше понесли людських жертв у Другій світовій війні.

Володимир ВОВКОДАВ,
Історичний клуб "Холодний Яр"