Роман Боровик, хоч є громадянином Польщі, але серце його належить лише Україні. Саме йому в грудні 2004 р. прийшла ідея відродити полк Чорних запорожців. Знайшов він й однодумців – Олександра Стеця, Мирослава Цимбалка, Сергія Павліченка, Ореста Стеця, Віктора Фастовця, Василя Ільчишина та інших.
Першими побачили послідовників Чорних запорожців жителі м. Корсуня-Шевченківського – в формі чорношличників, які реставрував знаний майстер одностроїв зі Львова Богуслав Любів.
З того часу Чорні взяли участь у багатьох патріотичних заходах, зокрема у святкуванні Дня Прапора, Дня Незалежності, Дня Конституції, Героїв Крут, Покрови, 350-ліття Конотопської битви, щорічних вшануваннях Пикулицьких могил, у Холодному Яру, в урочищі Чорний Ворон за селом Розумівкою.
Окрім того, вони виготовили і власноруч становили меморіальну дошку біля родинної садиби командира полку Чорних запорожців Петра Дяченка в с. Березова Лука. Тепер їхнім коштом готується книга споминів Петра Дяченка “Чорні запорожці”.
За всім цим стоїть сотник Роман Боровик – отаман новітніх Чорних запорожців, член Історичного клубу “Холодний Яр”.

А ще в Романа Боровика – золоті руки. Про це скаже кожний, хто побуває у його оселі на Татарській горі в Перемишлі, в будинку, який він збудував за власним проектом власними руками. Про його талант народного майстра свідчать і два прекрасні тулумбаси, які скликають українців до гурту і в Холодному Яру, і в Пикуличах, і у Крутах, скрізь, де стеляться Чорним запорожцям шляхи. А стеляться вони через Львівщину на Волинь, а звідти на Київщину, Чернігівщину, Черкащину, Кіровоградщину, Полтавщину. Побували чорношличники й на Прикарпатті та славній Гуцульщині, зокрема в родинному селі вшанували сотенного УПА Мирослава Симчича-“Кривоноса”.
Роман Боровик народився 2 червня 1960 р. в родині борця за волю України Володимира Боровика-“Незабудька”, члена ОУН, вояка дивізії “Галичина”, стрільця боївки СБ 3 надрайону “Лиман” III округу ОУН (див. рубрику “Українці з минулого”). Привела його у світ Стефанія Боровик (у дівоцтві Заброварна).
Родина Боровиків зазнала багато лиха від “братнього” польського народу, але зі стежки служіння Батьківщині вона не зійшла, – хоч і Батьківщина, здавалось, уже на віки втрачена, – поляки разом з москалями розірвали навпіл Україну. Складне життя викувало міцні характери, дієві натури. Батькам пощастило виховати гарного козака. Їхній Роман – прекрасних прикмет людина: товариський, доброзичливий, спокійної вдачі, скромний і щедрий. Він справді любить Україну до глибини своєї кишені. Радіє серце, що є такі українці!
Звичайно, хотілося, щоб достойні люди були щасливі на своїй землі. Тож і зичимо Романові Боровику здоров’я, вірних товаришів, любові рідних та здійснення всіх добрих планів. З роси Вам і води, дорогий друже!

Від імені
Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції “Незборимої нації”
Роман КОВАЛЬ

1 липня 1917 р. загинув Франц КІКАЛЬ, командант Вишколу та Легіону УСС.
1 липня 1917 р. загинув Роман КАМІНСЬКИЙ, командир відділу кінноти УСС.
1 липня 1918 р. Павло СКОРОПАДСЬКИЙ заснував у Кам’янці-Подільському Український державний університет.
3 липня 1921 р. московський агент убив отамана Івана ГАЛАКУ.
5 липня 1919 р. народилася Олена ОТТ-СКОРОПАДСЬКА, дочка Гетьмана України, автор книги “Остання з роду Скоропадських”.
5 липня 1986 р. помер Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
6  липня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО в союзі з турками розбив поляків над Бугом.
6 липня 1904 р. народився Степан ЛЕНКАВСЬКИЙ, голова Проводу ОУН.
6 липня 1920 р. загинув сотник ПАРХОМЮК, командир 2-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії Армії УНР.
7 липня 1878 р. народився кобзар Іван КУЧЕРЕНКО-КУЧУГУРА.
7 липня 1950 р. загинув сотенний УПА “ГРОМЕНКО” (Михайло ДУДА), лицар Золотого хреста заслуги 2-го класу.
8 липня 1659 р. гетьман Іван ВИГОВСЬКИЙ розгромив московське військо під Конотопом.
8 – 10 липня 1709 р. відбулася битва під Полтавою Івана МАЗЕПИ і КАРЛА XII проти московського царя ПЕТРА І.
10 липня 1975 р. помер сірожупанник Павло ДУБРІВНИЙ, лицар Залізного хреста.
11 липня 1056 р. народився НЕСТОР, літописець Київської Русі, автор “Повісті временних літ”.
11 липня 1930 р. помер командир 3-го кінного полку Армії УНР Михайло ФРОЛОВ.
11 липня 1945 р. москалі замучили о. Августина ВОЛОШИНА, президента Карпатської України.
11 липня 1963 р. померла Олена СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ, хорунжа УСС, четар УГА, в’язень московських таборів.
12 липня 1580 р. Іван ФЕДОРОВ видав в Україні, друковану кирилицею, книгу – “Острозьку біблію”.
14 липня 1920 р. в московському таборі загинув Роман ДУДИНСЬКИЙ, командир 1-го куреня УСС та II (Коломийської) бригади УГА.
15 липня 1015 р. помер київський князь Володимир ВЕЛИКИЙ.
15 липня 1919 р. в Переяславі отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений (Данило Терпило) урочисто, у присутності священиків, війська та населення, скасував Переяславську угоду 1654 року.
15 липня 1944 р. постала Українська головна визвольна рада (УГВР).
16 липня 1990 р. Верховна Рада УССР ухвалила Декларацію про суверенітет України.
17 липня 1888 р. народився Кость КУРИЛО, начальник штабу 1-го Сірого полку Армії УНР.
18 липня 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр про заборону української мови.
18 липня 1945 р. загинув Іван ТРЕЙКО, повстанський отаман, генерал-хорунжий УПА.
19 липня 1944 р. почалася битва дивізії “Галичина” проти Красної армії під Бродами.
21 липня 1877 р. народився Степан ЖАРКО, кубанський бандурист, керівник чоловічої капели бандуристів ст. Канівської.
21 липня 1906 р. народилася поетеса Олена ТЕЛІГА.
21 липня 1923 р. загинув Лукаш КОСТЮШКО, член Центральної Ради; командувач партизанськими загонами на Волині.
21 липня 1929 р. народився поет Іван ГНАТЮК.
21 липня 1941 р. помер письменник Богдан ЛЕПКИЙ.
21 липня 1944 р. загинув Микола ПАЛІЄНКО, підполковник Армії УНР, командир важко-гарматного дивізіону  дивізії “Галичина”.
22 липня 1944 р. помер поет Олександр ОЛЕСЬ.
23 липня 971 р. князь СВЯТОСЛАВ під Доростолом (Болгарія) уклав мир із греками.
23 липня 1885 р. народився Никифор ГІРНЯК, командант Коша УСС (1915 – 1918),  отаман УГА.
24 липня 1885 р. народився Володимир САЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 липня 1990 р. над будинком Київради піднято синьо-жовтий прапор.
25 липня (за ст. ст.) 1657 р. помер Богдан-Зіновій ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
25 липня 1687 р. Івана МАЗЕПУ обрано Гетьманом України.
25 липня 1942 р. загинув Дмитро МИРОН (ОРЛИК), провідний діяч ОУН.
27 липня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ переміг поляків під Збаражем.
27 липня 1649 р. у бою під Збаражем загинув полковник Станіслав МОРОЗЕНКО.
27 липня 1865 р. народився Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ, митрополит УГКЦ.
27 липня 1919 р. загинув Матвій ГРИГОР’ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
27 липня 1923 р. загинув Василь СЕНЗЮК, подільський отаман (1923).
27 липня 1958 р. відійшов у вічність сотник УСС Дмитро ФЕРЕНЧУК.
28 липня 1931 р. помер Віктор АБАЗА, командир 1-ї Сірої дивізії Армії УНР.
29 липня 1849 р. народилася Олена ПЧІЛКА, письменниця, мати Лесі Українки.
29 липня 1887 р. народився Михайло САДОВСЬКИЙ, генерал-поручник Армії УНР редактор журналу “За Державність”.
29 липня 1943 р. помер  Михайло ВОЛОШИН, командант куреня УСС, диригент хору, віце-президент Союзу українських адвокатів.
30 липня 1889 р. народився Олександр ШУЛЬГІН, член Центральної Ради, голова уряду УНР в екзилі.
30 липня 1899 р. народився Володимир ГОРБОВИЙ, провідний діяч ОУН.
30 липня 1920 р. постала УВО під проводом полковника Євгена КОНОВАЛЬЦЯ.
30 липня 1947 р. помер художник Федір КРИЧЕВСЬКИЙ.
31 липня 1649 р. загинув полковник Михайло КРИЧЕВСЬКИЙ.
31 липня 1875 р. народився Омелян ЛЕВИЦЬКИЙ, командант Гуцульської сотні УСС.

З поеми “Берестечко”

Іще димлять під попелом багаття.
Ще сон торкає вічі мимохіть.
А вже в похід нам витрублено, браття!
І довбиш б’є у потемнілу мідь.
І вже ногою бувши в стремені,
Я нахилився до своєї Долі.
Я їй сказав: “Чекай в Чигирині.
Ми переможем. Не такі ми й кволі”.

Щороку до міста Перемишль, що нині в Польщі, з’їжджаються українці вшанувати борців за волю України. На Пикулицькому українському військовому цвинтарі, що на околиці Перемишля, поховано дві тисячі вояків Армії УНР, серед них і Чорних запорожців.
У першу неділю після Зелених свят в українських храмах Перемишля служать поминальну літургію по вояках Армії УНР. У неділю 30 травня 2010 року в Українському кафедральному соборі УГКЦ у Перемишлі літургію провів архієпископ, митрополит Іван Мартиняк. Правили й у інших православних храмах. Після літургії з кожного храму хресною ходою українці підійшли до межі Перемишля, де зустрілись, а тоді під супровід Львівського військового зразкового духового оркестру під керівництвом полковника Миколи Орача всі разом попрямували в Пикуличі на цвинтар. На чолі великої колони несли хрест із хоругвами, майоріли й синьо-жовті прапори.
Співорганізаторами дійства стали Чорні запорожці з Перемишля. До них долучилися козаки і козачки Козацького стрілецького братства (Львів і Луцьк), козаки із Прикарпатської Січі Українського козацтва зі Львова та їхні побратими з Черкащини та Кіровоградщини. Найчисленнішою громадою приїхали депортовані краяни, об’єднані в товариство “Надсяння”. Вшанували полеглих і представники влади зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Самбора та Києва.
По полеглих воїнах тужив тулумбас Чорних запорожців, люди клали до хреста вінки та квіти, члени ОУН разом з козаками стали в почесну варту.
“Ще не вмерла України ні слава, ні воля” під супровід оркестру співала вся українська громада.

Соломія ІСЬКІВ, Козацьке стрілецьке братство
Пикуличі – Львів

Була прекрасна українська весна. Рясно цвіли вишневі садки, повні пташиного щебету й аромату квітів. У квітучому гіллі грало соняшне проміння. Але тривогою бились українські серця, бо передчували, що наближається страшний гураган...
Недалеко лісу стояла школа большевицьких “унтерів” у силі біля 800 багнетів, а на правому крилі від неї – два полки Таращанської дивізії в силі 3500 багнетів. Вони прийшли “хахлів трохи провчити”, бо “хахол вздумал воєвать – Україну отобрать”, – співали вони.
Навпроти цих большевицьких частин стояв кінний Гайдамацький полк, у розвідчій команді якого перебував молодий чотовий Михайло Білозерський.
Надходив бій... Команда Гайдамацького полку, “не знаючи сили ворога, висилає вночі чотового Білозерського із трьома козаками, як казали, “взяти язика”. Коли сонце зайшло за обрій і ніч огорнула землю своїми чорними шатами – чотири постаті підкрались до ворожих позицій. Місяць то виходив, то ховався за хмари на лоні прекрасного українського неба. Видно було, як большевики поблизу лісу розставляли свої стежі, готуючись до спання.
Михайло Білозерський зі своїми побратимами лежали в рові недалеко дороги, що круто повертала до лісу. Коли б місяць так не світив, то можна було б підлізти і ближче...
– А ну дивись, Михайле, що це нам у руки само лізе? – промовив один із козаків.
За якихось 300 метрів від них забовваніли три большевицькі вершники, що повільно наближались до гайдамаків, які наче мертві, лежали в рові.
– Ані одного пострілу! – прошепотів Михайло Білозерський. – Коли зрівняються з нами, беріть перших двох, а я останнього... Пам’ятайте, щоб ані один з них не вирвався з наших рук...
Большевики наблизилися, чути вже було їхню розмову. Коли зрівнялися з козаками, Михайло дав знак. Немов чотири тигри кинулись гайдамаки на большевиків, за хвилину вони вже лежали пов’язані на землі.
– Швидше, хлопці, кладіть їх на коні і без шуму вертаймось до наших!..
Коли сонце почало лише показуватися з-за обрію, Гайдамацький кінний полк стояв готовий до бою, знаючи розташування ворога і його силу. В силі лише чотирьохсот шабель він розторощив і “унтерів”, і два полки таращанців, які певні своєї сили ніколи й не думали, що петлюрівці наважаться їх зачепити. Весь штаб і сам командир таращанської дивізії попались тоді в руки нашим...
Це лише маленький епізод з боротьби за волю України, в якій брав участь, тоді ще юнак, Михайло Білозерський. А їх, цих епізодів, можна було б привести тут багато, багато. Ними можна було б виповнити цілу книгу...

О. БІЛОЗЕРСЬКИЙ

Білозерський О. Епізод боротьби. Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді (Торонто). – Ч. 8. – 1961. – Липень – вересень.

Булавний Михайло Білозерський

Михайло Іванович Білозерський народився 27 вересня 1897 р. на хуторі Мазаїв, біля села Локнистого на Чернігівщині, в сім’ї заможних батьків, які походили із старокозацького роду. Батько Михайла, освічена людина, священик православної церкви, був звільнений царем Миколою II від своїх обов’язків за патріотичне наставлення до “мазепинського руху” і відправлення літургії українською мовою. Мати покійного походила з роду Шевченків і завжди була українкою душею.
Коли вибухла революція проти царської тюрми народів, Михайло вступив у ряди Сердюцької дивізії гетьмана Скоропадського. Але побачивши, що гетьман оточений чужими людьми, Михайло підмовляє старшин і козаків і при вході Слобідського Коша під командуванням Головного отамана Симона Петлюри переходить на бік УНР. Від того часу пройшов майже всі бої, які звела Армія Української Народної Республіки під головним командуванням Симона Петлюри.
Київ, Бахмач, Жмеринка, Житомир, Старокостянтинів, трикутник смерти і Замостя – це лише маленька вітка боїв, в яких брав він участь... Пройшов і славу, і голод, холод, недуги, все, що перейшла Армія УНР, але ніколи не падав духом...
Михайло вірив у перемогу Української Правди і, як вояк-патріот, використовував кожну нагоду, щоб допомогти в її здійсненні. В 1939 році він зі зброєю в руках допомагає визволитись із-під мадярського ярма своїм закарпатським братам.
З приходом німців до Польщі, йде в ряди Української повстанської армії і переходить з нею Волинь, Підляшшя і Холмщину.
Останньою військовою частиною, в якій перебував Михайло Білозерський при переході Збруча в 1920 році, була 6-та Січова стрілецька дивізія. З нею перебув він й часи інтернування в таборах Олександрів Куявський і Щепіорно.
Як учасник Українських збройних визвольних змагань булавний М. Білозерський нагороджений Воєнним хрестом.
7 липня 1961 р. на 64 році життя упокоївся в Бозі в Лашін (Канада).

Булавний Михайло Білозерський. Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді (Торонто). – Ч. 8. – 1961. – Липень – вересень.

Публікація Віктора Рога.

“Розбита мозаїка української історії”

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

На світлині – під час презентації у с. Ведмежому.

Якщо ви хочете втекти зі столиці в село, та ще й у часи козаччини, не обов’язково шукати машину часу. Можна й Києва не покидати. Варто приїхати до Мамаєвої слободи, що за 7 км на захід від Хрещатика. Тут не їздять автомобілі, пахне сіном і травами, ставки, повні риби, а люди ходять у вишиванках. Тут живуть козаки. Є в них і отаман – Кость Олійник.

Прагнення показати людям середовище та архітектуру, серед яких формувалася українська нація, викликало ідею створення Мамаєвої слободи.
Усі споруди зроблено за технологіями, які використовували трипільці – так званий каркасний спосіб будівництва. Тут можна побачити, чим відрізнялася садиба українського шляхтича від садиби коваля, якою була садиба титаря, української ворожки, як ці люди одягалися, яку слухали музику. Відвідувачам буде цікаво дізнатися, що простирадла і рушники в Україні з’явилися раніше, ніж у Франції, що в козацькі часи були лазні й туалети, а в козацької старшини – водогони і каналізація.
– Ми хочемо розвіяти стереотип, що українці – це селянська нація, – пояснив директор центру народознавства “Мамаєва слобода” Костянтин Олійник.         
У слободі все справжнє, а головне – все можна використовувати для практичного життя. Тут майже щонеділі відбуваються фестивалі, свята, майстер-класи народних ремесел. А найкращий в Європі козацький кінний театр показує свою виняткову майстерність.
У Мамаєвій слободі відтворено те, що вже практично втрачено в селі. А ці деталі й особливості є стержнем життя народного, суть нескінченості генетичної пам’яті поколінь…

Петро ОЛАР, кінорежисер
Світлина автора.

Спомин про Данила Щербаківського
Не раз якийсь випадок чи людина вилетять із пам’яти до тої міри, що здається, немов вони ніколи не існували. Але нараз якась подія відслонить у душі припалу порохом стінку і забуте встає перед очима ще виразніше як колись. Так і з Данилом Щербаківським...
Передчасна трагічна смерть його пригадала мені один випадок з року 1915, що під впливом сумної вістки з Київа струсив із себе попіл забуття і станула мені перед очима.

Перший полк УСС наступав на Бурканів, подільське село над Стрипою. Був ясний, гарячий літний день і стрільці падали просто з утоми та спраги. Відбита від Карпат російська хвиля котилася назад через Болехів, Галич, Гнилу Липу. Над Золотою Липою здержалась, щоб дати відпір наступаючим німецько-австрійським військам.
Бурканів – знаменита позиція від сходу. Горби, що за рікою, панують над рівниною і в ясний день одна людина не підійде незамітно. Що ж говорити про полки, бригади, корпуси!?
Всі знали, що над Стрипою буде гаряче, і всі ладились до цього.
Осторожно підсувалися стежі, ще осторожніше підходила боєва лінія, скривалися по видолинках обози. Над усім висіла тиша, зловіща і непевна, яка тільки буває перед битвою. Навіть перед бурею нема такої.
Полк УСС підходить до ріки.
Із-за горбів гуркнув грохіт – один, другий, третій. Білі димки розірваних шрапнелів розцвілися за розстрільною. Це російська артилерія почала бій.
Загреміли й австрійські п’ятнадцятки і понад голови наступаючих понеслися стрільна ген за Стрипу. Почалося...
Сполошена тиша пурхнула з подільських піль і полетіла кудись, а на її місце впав клекіт скорострілів, рев гармат і вибухи стрілен.
Стрілецька розстрільна то встає, то біжить, то падає. Дивним дивом російська артилерія не робить їй шкоди. Просто чудо якесь. Шрапнелі розриваються зависоко, гранати вибухають там, де розстрільна перед хвилею була, або за хвилю буде. Щастя мають Усусуси.
Зате мадяри, що наліво від УСС мають великі втрати. Ось цілий рій сховався за корчем тернини: спочити, видихатись хвильку. Вмить за горою бухнуло і вже терновий корч полетів угору. А з ним разом пошматовані тіла мадярського роя. Одинадцять їx було, ні один не остав у живих. Ось пробоєва сотня мадярського полку вже над рікою, біля дротів. Скоростріл із-за ріки затріскотів, гранати артилерії загаркали і ледве третина спасла життя.
Стрільці йдуть ненарушені. Вже і дроти російські перед ними, а ледве двох-трьох ранених і то від крісових куль або гармат, що стріляють з боку. Батерія, що б’є за Бурканова, не шкодить їм.
– Попилися старшини! – догадується (висловлює здогад. – Ред.) хтось із наших.
Але з піхотою буде біда! Австрійська команда дістала відомість, що над Стрипою в окопах осталося “elf betrunkene Kosaken” (11 козаків напідпитку. – Ред.) та тяжко відпокутувала це. Мадярський полк, що рванувся на одинадцять козаків, має сорок відсотків страт.
Стрілецькі стежі вивідалися краще. Над Стрипою окопи обсаджені досить густо і тому стрілецький полк підходить осторожно, використує кожну догідність терену.
Перед російськими дротами – маленький вал. Швидко западає за нього перша розстрільна. Бурканівська батерія сипле залізом на них, але як же зле. Ні одного поцілу, все закоротко, або задовго. Пробоєві стежі вже при дротяних проволоках. Протинають переходи – незамітно справно. Щоправда грають проти них два російські скоростіли, але безуспішно. Нараз усе стихає.
Мовкнуть скоростріли, німіють гармати. Очевидно російські, бо австрійська артилерія подвоює вогонь і підсувається щораз то ближче.
Перед полком УСС – тиша... Розстрільна кинулась на дроти. Ледве кільканацять перестрашених стрілів крісових привітало їх. Значиться: ворожий відступ.
Стрільці вже над рікою, а там – лавки, дошки – на розірваний міст, і вже стежі на другому боці. Ворог зовсім затих.
До перших наших стеж підбігає якийсь хлопчина.
– Тікають усі! – кричить радісно, махаючи капелюхом.
Справді! В російських окопах ні живої душі, тільки запах москаля, що як дьоготь із махоркою, ще снується ровами. Де-не-де валяється якась скринька чи коробка. Більше нічого, бо москалі мистці у відвороті.
Переправляємось уплав на конях через Стрипу. Четар Стронський мало не потонув, бо ми змилили брід.
Швидко на другий беріг і чвалом на попівство. Там моя рідня: сестра, шваґер.
Привітання, оклики, радощі як звичайно в таких випадках. Врешті починається спокійніша розмова.
– Дуже вам докучили російські гармати? – питається мама.
– Ні, мамо, навпаки. Нічого нам не робили. Так зле били, що дивно.
Мама сплеснула пуками.
– Бачите, який чесний чоловік, отой командір!
– Котрий, мамо?
– Щербаківський.
– Данило може?
– Здається, що Данило. Він українець, старинні річі дуже любить.
– То він напевно! Що ж він стоянку мав у вас?
– Так! Був у нас три дні. Дуже милий і коханий. Зовсім як свій. Приїхав зі своєю батерією до Бурканова і зараз прийшов сюди. Гілюська не було дома, Стефа пішла кудись також, чи не до Медицьких, а він приходить і: “Цілую ручки пані добродійки”.
Я кажу:
– Чи ви не Галичанин?
– Чому? – питає.
– Бо говорите так як наші.
– Ні, пані, – каже, – я з Великої України, але часто бував у Галичині.
Ми розговорились, а він просить ключі від церкви. Я боялася дати, а він засміявся та й каже:
– Пані добродійко, я нічого не вкраду. Але завтра-позавтра буде тут може бій, то шкода було б, як би які старі образи або щось іншого пропало чи знищилось. Ми пішли до церкви, він подивився на все і каже: “Нема тут нічого такого”.
Сестра не витерпіла, щоб і собі не докинути пару слів.
– Знаєш, а який симпатичний був. Не крився нічого, що він українець. Вчора мама так на жарт просила, щоб не стріляв на стрільців, бо там їх син є, а він вивів нас на горб і показує: “Ось звідси надходять два стрілецькі куріні. Будуть наступати на Бурканів. Я вже вашому стрільцеві дам!” Мама тоді зачала просити вже направду. А він так якось сумно дивився на доли, звідки ви мали прийти.
– А нині, – каже мама, – прибіг до нас, веселий, мовби нічого. Тут кулі б’ють, що голови не можна показати, ми всі в льоху, а він відшукав нас таки і прийшов попрощатися. “Ну, пані добродійко, – каже, – за дві-три годині будете вже мати свого сина. Цікаво, чи буде дуже нарікати на мене”. Вибіг і за хвилю ціла батерія від’їхала кудись.
Оповідання матери і сестри отворили мені очі. Ось чому “бурканівська батерія” так зле стріляла на нас. Щербаківський докладно знав, куди будуть наступати стрільці й він навмисно стріляв зле. Зате мадярам дісталося вдвоє більше.
Вістка про трагічну смерть Данила Щербаківського визвала в моїй душі отой жмуток споминів. Не мав я чести знати особисто Покійника, але його велику душу знав з писань і праці, а його золоте серце побачив я на спрацьованій долоні моєї матері.
Нехай той жмуток споминів буде грудками галицької землі на Його передчасний гріб...
Від усіх тих, яких він не закопав передчасно своїми гарматами в пам’ятний день здобуття Бурканова 1915 року.

Роман КУПЧИНСЬКИЙ
1915 р.
Діло. – 1927. – Ч. 131. – 16 червня.
Публікація Володимира Семеніва.

Біографічні довідки
КУПЧИНСЬКИЙ Роман (1894, с. Розгадів Зборівського пов., нині Зборівського р-ну Тернопільської обл. – 10.06.1976, м. Осінг під Нью-Йорком, США). Військовий і громадський діяч, письменник; командир чети, сотні УСС, член Пресової кватири УСС (1915 – 1917), голова “Товариства письменників і журналістів” (Львів); військове звання – поручник УГА.
Випускник гімназії в Перемишлі, студент Львівської духовної семі­нарії. В УСС із 1914 р., на фронті в Карпатах перебував у сотні Василя Дідушка. Автор текстів і мелодій багатьох стрілецьких пісень, статей і репортажів із життя УСС. Брав активну участь в українсько-польській війні 1918 – 1919 рр. Перебував у польському таборі для інтернованих, після повернення з якого 1921 року вступив на факультет філософії Віденського університету, згодом навчається у Львівському університеті. Працював у редакції газети “Діло”, в літературно-мистецько­му альманасі “Митуса”. Автор поезій, драм, поеми “Великий День”, тритомної повісті “Заметіль”. 1940 року емігрував за кордон. У Вінніпезі по­бачили світ його “Мисливські оповідання” (1964), а в Нью-Йорку – сатирична поема “Скоропад” (1965).

ЩЕРБАКІВСЬКИЙ Данило Михайлович (17.12.1877, с. Шпичинці, тепер Ружинського р-ну Житомирської обл. – 6.06.1927), Етнограф, дослідник українського народного мистецтва, археолог і музейний діяч, дійсний член НТШ, брат історика Вадима Щербаківського. З 1902 р. збирав вироби української народної творчості для музеїв Києва і Полтави. В 1910 – 1927 рр. завідувач історико-побутового відділу і відділу народного мистецтва в Київському історичному музеї; збагатив збірку музею на близько 30000 експонатів.
По революції 1917 р. – професор та вчений секретар Української державної академії мистецтв, археологічному та архітектурному інститутах. З 1918 р. – член Комісії для охорони пам’яток старовини (1918), член Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук (1920), вчений секретар Секції мистецтв Українського наукового товариства в Києві (1921), заступник голови Всеукраїнського археологічного комітету (1922), засновник Київського етнографічного товариства (1924). Боровся проти  нищення експонатів нефаховими співробітниками, внаслідок їхніх інтриг, цькувань і доносів у ҐПУ позбавив себе життя.

Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ

У липні 1660 р. Москва почала гарячково готувати похід на Польщу – цар прагнув відплатити за червневі поразки в Білорусі. Головні сили гуртувалися в Києві, в якому московська залога стояла від березня 1654 р. (попри вперті бої у 1658 – 1659 рр., українці так і не змогли вибити її з міста). Командувати походом на Польщу мав воєвода Василь Шерємєтьєв. З ним мало йти й союзне українське військо.
17 липня біля с. Кодаки, що під Васильковом, зібралася Рада Війська Запорозького з метою визначити порядок участі українців у московській виправі на захід. На Раду прибув і Василь Шерємєтьєв.
У найближчому оточенні Гетьмана Юрія Хмельницького вже тоді визрів задум розірвати Переяславський договір з Москвою, укладений у жовтні 1659 р. під її тиском. Для цього планувалося використати конфлікт між Московським царством та Річчю Посполитою.
Задум був такий: домогтися, щоб частина українського війська вирушила в похід окремо; коли ж почнеться генеральна битва, вичікувати і лише вдавати готовність приєднатися до московського війська, щоб змусити Річ Посполиту до переговорів про військовий союз на вигідних для України умовах.
17 липня на Раді Війська Запорозького Шерємєтьєв прилюдно виявив свою дикість. Дивлячись на образ Христа, він суворо “попередив його”: “Нє буду тєбя за Боґа-Спасітєля імєть, єслі ти каралєвства ляшков і караля в рукі мнє нє атдаш, штоби я іх вєлікаму царю нашему пєрєдал”.
Запорожці були вражені.
Впевнений у перемозі, Василь Шеремєтьєв не бажав ділитися славою з молодим Гетьманом, тож і погодився на його пропозицію вирушити в похід окремо. Українські ж полки, полковники яких мали промосковські настрої, Хмельницький спровадив до московського воєводи. Нехай з ним ідуть!
Мова про Переяславський полк Тимофія Цюцюри, Київський полк з наказним полковником Василем Дворецьким, Миргородський полк Данила Апостола та Полтавський полк Федора Жученка. Головним у ранзі наказного гетьмана Юрій Хмельницький призначив Тимофія Цюцюру.
По закінченні Ради, коли молодий Гетьман пішов, Василь Шерємєтьєв випалив: “Прілічна би таму ґєтманішкє єщьо ґусі пасть, а нє ґєтманавать”.
Звичайно ж! Це Алєксєй Романов “тішайший” міг бути володарем у 16 років, а Юрій Хмельницький, що в 18 років вже мав за плечима Києво-Могилянську академію, блискучих радників з Іваном Богуном на чолі й досвід боротьби за владу, внаслідок якої став Гетьманом 1659 р., не міг бути володарем. Отака “московська логіка”!
Юрієві переказали слова воєводи…
Відплата москалям була вже не за горами.
І за звіряче вбивство гетьманового свояка Данила Виговського, і заслання до Сибіру та відмову визволити другого свояка, Івана Нечая, і за “примус до миру” в Переяславі в жовтні 1659 року.
І за ці слова московського воєводи теж.

Сергій КОВАЛЕНКО
м. Київ

Чи знаєте ви, що українську пісню “Їхав козак за Дунай” у ХІХ столітті співали німецькою мовою, що мелодію її обробив Бетховен? І понині мало хто знає, як вона перейшла рубежі інших країн, і звідки взнав її великий композитор.
Автора цього твору, харківського козака Семена Климовського, ще й досі називають легендарним, хоча він цілком історична особа, один із найкращих українських поетів початку XVIII століття. І саме його обрав Шаховський героєм своєї п’єси “Козак-стихотворець”.
Якщо ім’я Семена Климовського забулось, то інша доля судилася його пісні. В історії європейської пісенної культури немає жодного твору, який можна було б поставити поруч із цією піснею козака-віршувальника.
Її похід по світу просто дивовижний.
Слова й ноти пісні вперше опублікував у Петербурзі в 1796 році гітарист І. Генглез.
Вона стала однією з наймодніших не лише на Україні, а й у Росії.
Вже 1808 року пісня набуває популярності майже в усіх народів Західної Європи. Нею цікавляться найкращі композитори світу.
Як же це сталося?
У 1808 р. німецький поет-романтик X. А. Тідге зі своїм приятелем французом, швейцарським економістом та істориком Сісмонді почув у Баден-Бадені цю пісню від слуги якогось пана з України. Тідге і Сісмонді були зачаровані піснею і зробили переклад твору – кожен своєю мовою.
По-німецьки її було названо “Козак і його дівчина” (надруковано в 1809 році). Коли йшла війна з армією Наполеона, пісню підхопили солдати разом із патріотичними піснями Г. Кернера. Перероблена для хорового виконання, вона була майже обов’язковою для всіх концертів у Німеччині на початку XIX століття. Фортепіанні варіації на мелодію “Їхав козак за Дунай” написав видатний німецький композитор Карл-Марія Вебер.
У 40-х роках XIX ст. вона стає майже народною німецькою піснею, її заносять до збірки “Музичні скарби німців”. Ця збірка перевидавалася багато разів і стала називатися енциклопедією німецької пісні. Скрізь до пісні подавалися примітки, що мелодія її виникла на землях України.
З нашої країни вона потрапляє до Австрії і Чехії.
В англійській редакції пісня “Їхав козак за Дунай” друкується в Лондоні в 1816 році.
1817 року пісню перекладає польський поет Бродзінський.
В 1895 р. твір “Їхав козак за Дунай” уперше опубліковано італійською мовою.
Характерно, що в Угорщині мелодія пісні прищепилася майже без змін, а слова до неї пристосовані зовсім інші.
А потім заспівали цю мелодію болгари.
Так козацька пісня залетіла в інші країни і здобула там прихильність і визнання.

Т. Б-ко
Українське козацтво. – 1975. – Квітень – червень. – Ч. 2 (32). – С. 30 – 31.

Представники патріотичної громадськості Одеси завітали в гості до екіпажу корвета ВМС України “Тернопіль”, який перебував з візитом в Одесі. Після екскурсії кораблем, під час якої гостей докладно ознайомили з його тактико-технічними характеристиками, гості поспілкувалися зі членами екіпажу та командуванням корабля.
На згадку про зустріч доброчинець Олександр Бесєдков подарував морякам книги з історії українського війська (“Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році” Миколи Капустянського, “Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917 – 1918 рр.” Володимира Лободаєва та книги Романа Коваля (“І нарекли його отаманом Орлом. Біографія полковника Армії УНР Якова Гальчевського”, “Багряні жнива Української революції. 100 історій і біографій учасників Визвольних змагань. Воєнно-історичні нариси”, “Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років”, “Кость Блакитний, Отаман Степової дивізії”).
З командуванням корабля домовлено і в майбутньому проводити подібні зустрічі. А наостанок – не дуже приємний факт.
Візит до Одеси корвет “Тернопіль” здійснював у рамках відзначення 65-ї річниці закінчення т. зв. Великої вітчизняної війни, насправді нацистсько-більшовицької бійні, в якій українці опинилися поміж двох вогнів. Нова влада відзначала цю дату в дусі традицій більшовицької імперії, запросивши ще і представника ВМС Росії – великий десантний корабель “Цезар Куніков”. Російському кораблю надали найкращий причал, до якого швартуються круїзні океанські лайнери під час заходу до Одеси та до якого кращий доступ для публіки. А український корвет пришвартувався до причала, біля якого проводилася перевалка вантажів. За словами моряків так вирішила місцева влада, яка до того ж вивісила в Одесі сотні кривавих прапорів СССР.

Вл. інф.

Однією з найяскравіших подій 2-ї Світової війни стала танкова битва в районі Дубно – Броди – Луцьк, що відбулася 23 – 29 червня 1941 року. Московські історики воліють замовчувати її. Попри те, що це була найбільша танкова битва у світовій історії. З обох сторін у ній взяв участь 4871 танк. Для порівняння скажемо, що під час Курської битви 1943 року, про яку придворні кремлівські історики охоче згадують, сіяло смерть 908 панцерних машин. Що ж тенденція відома: московські пропагандисти криком кричать про свої перемоги, а про поразки хіба випадково прохопляться.
У танковій битві в районі Дубно – Броди – Луцьк німці вщент розгромили 6 механізованих корпусів РККА (4-й, 8-й, 9-й, 15-й, 19-й і 22-й) – разом 4072 танки. Розбили їх німецькі війська, які мали 799 танків.
Московською армадою командував начальник Генерального штабу РККА Георгій Жуков, німецькою 1-ю танковою групою – генерал Евальд фон Клейст. Чому ж у нашій пам’яті ім’я безталанного Жукова зафіксоване та ще й як видатного полководця, а про геніального німецького воєначальника ми й не чули?
Нехай кожен сам відповість на це питання.

Євген КОВАЛЕНКО
м. Київ

“Новели про Зеленого, зеленівців та їхніх нащадків”

На початку жовтня 2008 р. Анатолій Тарасенко, журналіст київського радіо, мав записати зі мною інтерв’ю напередодні презентації книги “Таємниця отамана Зеленого”. Студія біла занята, тож я присів на кілька хвилин біля чергової. І запитав її, чи чула вона, хто такий отаман Зелений.
– Та він моїй бабі чоботи червоні подарував! – здивовано вигукнула жінка, мовляв, як я можу не знати Зеленого.
– А як звали бабусю?
– Параска Дмитрівна Лихошерст.
– А з якого вона села?
– З Халеп’я.
– А якого вона року?
– 1901 року.

• А Зелений що, знав її?
• Та ні, вона стояла на вулиці, коли його загін проїжджав. Він спинився коло неї. Глянув на її босі ноги і запитав: “Чоботи хочеш?” – “Хочу!” – дзвінко відповіла вона. І він кинув їй чоботи, не злізаючи з коня. І рушив далі. Був він у зелених шароварах.

Роман КОВАЛЬ