Спомин про Данила Щербаківського
Не раз якийсь випадок чи людина вилетять із пам’яти до тої міри, що здається, немов вони ніколи не існували. Але нараз якась подія відслонить у душі припалу порохом стінку і забуте встає перед очима ще виразніше як колись. Так і з Данилом Щербаківським...
Передчасна трагічна смерть його пригадала мені один випадок з року 1915, що під впливом сумної вістки з Київа струсив із себе попіл забуття і станула мені перед очима. 
Перший полк УСС наступав на Бурканів, подільське село над Стрипою. Був ясний, гарячий літний день і стрільці падали просто з утоми та спраги. Відбита від Карпат російська хвиля котилася назад через Болехів, Галич, Гнилу Липу. Над Золотою Липою здержалась, щоб дати відпір наступаючим німецько-австрійським військам.
Бурканів – знаменита позиція від сходу. Горби, що за рікою, панують над рівниною і в ясний день одна людина не підійде незамітно. Що ж говорити про полки, бригади, корпуси!?
Всі знали, що над Стрипою буде гаряче, і всі ладились до цього.
Осторожно підсувалися стежі, ще осторожніше підходила боєва лінія, скривалися по видолинках обози. Над усім висіла тиша, зловіща і непевна, яка тільки буває перед битвою. Навіть перед бурею нема такої.
Полк УСС підходить до ріки.
Із-за горбів гуркнув грохіт – один, другий, третій. Білі димки розірваних шрапнелів розцвілися за розстрільною. Це російська артилерія почала бій.
Загреміли й австрійські п’ятнадцятки і понад голови наступаючих понеслися стрільна ген за Стрипу. Почалося...
Сполошена тиша пурхнула з подільських піль і полетіла кудись, а на її місце впав клекіт скорострілів, рев гармат і вибухи стрілен.
Стрілецька розстрільна то встає, то біжить, то падає. Дивним дивом російська артилерія не робить їй шкоди. Просто чудо якесь. Шрапнелі розриваються зависоко, гранати вибухають там, де розстрільна перед хвилею була, або за хвилю буде. Щастя мають Усусуси.
Зате мадяри, що наліво від УСС мають великі втрати. Ось цілий рій сховався за корчем тернини: спочити, видихатись хвильку. Вмить за горою бухнуло і вже терновий корч полетів угору. А з ним разом пошматовані тіла мадярського роя. Одинадцять їx було, ні один не остав у живих. Ось пробоєва сотня мадярського полку вже над рікою, біля дротів. Скоростріл із-за ріки затріскотів, гранати артилерії загаркали і ледве третина спасла життя.
Стрільці йдуть ненарушені. Вже і дроти російські перед ними, а ледве двох-трьох ранених і то від крісових куль або гармат, що стріляють з боку. Батерія, що б’є за Бурканова, не шкодить їм.
– Попилися старшини! – догадується (висловлює здогад. – Ред.) хтось із наших.
Але з піхотою буде біда! Австрійська команда дістала відомість, що над Стрипою в окопах осталося “elf betrunkene Kosaken” (11 козаків напідпитку. – Ред.) та тяжко відпокутувала це. Мадярський полк, що рванувся на одинадцять козаків, має сорок відсотків страт.
Стрілецькі стежі вивідалися краще. Над Стрипою окопи обсаджені досить густо і тому стрілецький полк підходить осторожно, використує кожну догідність терену.
Перед російськими дротами – маленький вал. Швидко западає за нього перша розстрільна. Бурканівська батерія сипле залізом на них, але як же зле. Ні одного поцілу, все закоротко, або задовго. Пробоєві стежі вже при дротяних проволоках. Протинають переходи – незамітно справно. Щоправда грають проти них два російські скоростіли, але безуспішно. Нараз усе стихає.
Мовкнуть скоростріли, німіють гармати. Очевидно російські, бо австрійська артилерія подвоює вогонь і підсувається щораз то ближче.
Перед полком УСС – тиша... Розстрільна кинулась на дроти. Ледве кільканацять перестрашених стрілів крісових привітало їх. Значиться: ворожий відступ.
Стрільці вже над рікою, а там – лавки, дошки – на розірваний міст, і вже стежі на другому боці. Ворог зовсім затих.
До перших наших стеж підбігає якийсь хлопчина.
– Тікають усі! – кричить радісно, махаючи капелюхом.
Справді! В російських окопах ні живої душі, тільки запах москаля, що як дьоготь із махоркою, ще снується ровами. Де-не-де валяється якась скринька чи коробка. Більше нічого, бо москалі мистці у відвороті.
Переправляємось уплав на конях через Стрипу. Четар Стронський мало не потонув, бо ми змилили брід.
Швидко на другий беріг і чвалом на попівство. Там моя рідня: сестра, шваґер.
Привітання, оклики, радощі як звичайно в таких випадках. Врешті починається спокійніша розмова.
– Дуже вам докучили російські гармати? – питається мама.
– Ні, мамо, навпаки. Нічого нам не робили. Так зле били, що дивно.
Мама сплеснула пуками.
– Бачите, який чесний чоловік, отой командір!
– Котрий, мамо?
– Щербаківський.
– Данило може?
– Здається, що Данило. Він українець, старинні річі дуже любить.
– То він напевно! Що ж він стоянку мав у вас?
– Так! Був у нас три дні. Дуже милий і коханий. Зовсім як свій. Приїхав зі своєю батерією до Бурканова і зараз прийшов сюди. Гілюська не було дома, Стефа пішла кудись також, чи не до Медицьких, а він приходить і: “Цілую ручки пані добродійки”.
Я кажу:
– Чи ви не Галичанин?
– Чому? – питає.
– Бо говорите так як наші.
– Ні, пані, – каже, – я з Великої України, але часто бував у Галичині.
Ми розговорились, а він просить ключі від церкви. Я боялася дати, а він засміявся та й каже:
– Пані добродійко, я нічого не вкраду. Але завтра-позавтра буде тут може бій, то шкода було б, як би які старі образи або щось іншого пропало чи знищилось. Ми пішли до церкви, він подивився на все і каже: “Нема тут нічого такого”.
Сестра не витерпіла, щоб і собі не докинути пару слів.
– Знаєш, а який симпатичний був. Не крився нічого, що він українець. Вчора мама так на жарт просила, щоб не стріляв на стрільців, бо там їх син є, а він вивів нас на горб і показує: “Ось звідси надходять два стрілецькі куріні. Будуть наступати на Бурканів. Я вже вашому стрільцеві дам!” Мама тоді зачала просити вже направду. А він так якось сумно дивився на доли, звідки ви мали прийти.
– А нині, – каже мама, – прибіг до нас, веселий, мовби нічого. Тут кулі б’ють, що голови не можна показати, ми всі в льоху, а він відшукав нас таки і прийшов попрощатися. “Ну, пані добродійко, – каже, – за дві-три годині будете вже мати свого сина. Цікаво, чи буде дуже нарікати на мене”. Вибіг і за хвилю ціла батерія від’їхала кудись.
Оповідання матери і сестри отворили мені очі. Ось чому “бурканівська батерія” так зле стріляла на нас. Щербаківський докладно знав, куди будуть наступати стрільці й він навмисно стріляв зле. Зате мадярам дісталося вдвоє більше.
Вістка про трагічну смерть Данила Щербаківського визвала в моїй душі отой жмуток споминів. Не мав я чести знати особисто Покійника, але його велику душу знав з писань і праці, а його золоте серце побачив я на спрацьованій долоні моєї матері.
Нехай той жмуток споминів буде грудками галицької землі на Його передчасний гріб...
Від усіх тих, яких він не закопав передчасно своїми гарматами в пам’ятний день здобуття Бурканова 1915 року. Роман КУПЧИНСЬКИЙ
1915 р.
Діло. – 1927. – Ч. 131. – 16 червня.
Публікація Володимира Семеніва. Біографічні довідки
КУПЧИНСЬКИЙ Роман (1894, с. Розгадів Зборівського пов., нині Зборівського р-ну Тернопільської обл. – 10.06.1976, м. Осінг під Нью-Йорком, США). Військовий і громадський діяч, письменник; командир чети, сотні УСС, член Пресової кватири УСС (1915 – 1917), голова “Товариства письменників і журналістів” (Львів); військове звання – поручник УГА.
Випускник гімназії в Перемишлі, студент Львівської духовної семінарії. В УСС із 1914 р., на фронті в Карпатах перебував у сотні Василя Дідушка. Автор текстів і мелодій багатьох стрілецьких пісень, статей і репортажів із життя УСС. Брав активну участь в українсько-польській війні 1918 – 1919 рр. Перебував у польському таборі для інтернованих, після повернення з якого 1921 року вступив на факультет філософії Віденського університету, згодом навчається у Львівському університеті. Працював у редакції газети “Діло”, в літературно-мистецькому альманасі “Митуса”. Автор поезій, драм, поеми “Великий День”, тритомної повісті “Заметіль”. 1940 року емігрував за кордон. У Вінніпезі побачили світ його “Мисливські оповідання” (1964), а в Нью-Йорку – сатирична поема “Скоропад” (1965). ЩЕРБАКІВСЬКИЙ Данило Михайлович (17.12.1877, с. Шпичинці, тепер Ружинського р-ну Житомирської обл. – 6.06.1927), Етнограф, дослідник українського народного мистецтва, археолог і музейний діяч, дійсний член НТШ, брат історика Вадима Щербаківського. З 1902 р. збирав вироби української народної творчості для музеїв Києва і Полтави. В 1910 – 1927 рр. завідувач історико-побутового відділу і відділу народного мистецтва в Київському історичному музеї; збагатив збірку музею на близько 30000 експонатів.
По революції 1917 р. – професор та вчений секретар Української державної академії мистецтв, археологічному та архітектурному інститутах. З 1918 р. – член Комісії для охорони пам’яток старовини (1918), член Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук (1920), вчений секретар Секції мистецтв Українського наукового товариства в Києві (1921), заступник голови Всеукраїнського археологічного комітету (1922), засновник Київського етнографічного товариства (1924). Боровся проти нищення експонатів нефаховими співробітниками, внаслідок їхніх інтриг, цькувань і доносів у ҐПУ позбавив себе життя. Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ |
