«Незборима нація» Число 12 (250) Грудень 2006 р.

Напевно, 250 номерів – це не дуже багато. Та нехай хтось спробує видати – не маючи підтримки ні з боку держави, чи корпорації або потужної партії…
Ідею заснування газети подав голова Проводу ОУН в Краю Зеновій Красівський. Називалася вона тоді “Нескорена нація”. Перші три номери вийшли ще за життя Зеновія Красівського, який і допоміг їх видати. Він подарував і перше майно редакції – друкарську машинку та диктофон. Платив мені заробітну плату. Але це продовжувалося недовго – 21 вересня 1991 року пан Зеновій за до кінця не з’ясованих обставин помер.
Після його смерті я погодився на пропозицію Івана Кандиби видавати газету разом. Тим часом він зареєстрував її на себе. Я не дуже і заперечував. Але згодом зрозумів, що зробив помилку. Коли почалися непорозуміння між редактором і формальним засновником газети, з’ясувалося, що закон на боці Івана Кандиби. У мене відібрали мою дитину…
Непорозуміння ж стосувалися редакційної політики – я був проти публічного з’ясування стосунків у націоналістичному таборі, Іван Кандиба виявився палким прихильником говорити все до кінця, навіть, коли не мав рації.
“Нескорена нація” перетворювалася на таблоїд, на якому проти моєї волі вивішувалися дуже гострі, часом лайливі і не завжди справедливі статті щодо окремих персоналій націоналістичного руху. Тож довелося реєструвати нову газету. Оскільки я вважав, що газету у мене вкрадено, то заснував видання з подібною назвою – “Незборима нація”. Напевно, це була помилка. Зараз би я назвав її – “Холодний Яр”…
Отак від січня 1994 року я став редактором газети “Незборима нація”. Моїм заступником довгі роки був Григорій Гребенюк, роль якого у формуванні ідеологічного напрямку була значна. Газета стала органом Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” (ДСУ), а відтак висвітлювала погляд радикальних українців на події політичного та культурного життя України. З часом, коли діяльність ДСУ була заборонена рішенням Верховного Суду України, газета стала органом Історичного клубу “Холодний Яр”. Ще задовго до рішення ВС України я почав надавати перевагу матеріалам з історії забутої Визвольної війни нашого народу проти російської окупації. Наша газета першою зруйнувала змову мовчання істориків про страшну міжнаціональну війну за право володіти української землею.
Нині “Незборима нація” чи не єдиним в Україні спеціалізованим виданням про Визвольну боротьбу українців у ХХ столітті за право на національне буття.
Ми цим пишаємося. І розуміємо важливість нашої місії. Але жалюгідний наклад видання знецінює нашу працю. Та ми робимо, що можемо, і сподіваємось, що газета врешті вийде з тіні великих і таких же пустих видань та посяде гідне місце на шахівниці ідейно-інформаційної боротьби. Сподіваюсь, що кожний небайдужий читач допоможе нам у цьому.

Редактор

Нарешті вийшов друком історичний роман “Візантійський лукавець”, авторка якого – відома письменниця, лауреат літературної премії імені Василя Симоненка Ольга Страшенко. Хоча це тільки перший том! Пригадую “Візантійського лукавця” ще в рукописі, з позитивним відгуком метра історичної романістики Володимира Малика; тоді, в травні 1993 року, я був свідком, як авторка принесла цей рукопис у відділ прози видавництва “Український письменник”. Я попрохав, щоб звернули увагу на цей талановитий твір... Але не провина авторки, що за браком коштів рукопис став припадати пилом у фондах видавництва. Та зрештою, ось він уже пущений у літературний обіг.
Давноминулі часи описані патріотичним пером. Згадаймо, як учив такому поводженню з історичними фактами Пантелеймон Куліш, подвижник національного духу, який ще в першому українському історичному романі “Чорна рада” пробуджував і формував національну самосвідомість. А саме такий підхід важливий і зараз, в умовах утвердження незалежності України, яка так важко пробивається на магістральний шлях Народної Волі.
Українські письменники вже не раз бралися за “візантійське перо”, висвітлюючи той чи інший період. Згадаймо хоч би деяких: Юліан Опільський – “Іду на вас”, “Ідоли падуть”; Семен Скляренко – “Святослав”, “Володимир”; Павло Загребельний – “Диво”; Володимир Малик – “Князь Кий”, Юрій Ячейкін – “Агент візантійської секрети”...
Майже шість віків як ім’я Візантії, колись могутньої середньовічної держави, зійшло з політичної арени. Однак пам’ять про неї живе і в її матеріальній і духовній культурі, й на сторінках історичних праць. Бо тисячолітній досвід Візантії став інструментом для повнішого розуміння сучасної доби, особливо – політичної сваволі російського самодержавства і сталінізму. Адже сам імператор-базилевс Андронік Комнін, як доводить авторка, – то тінь візантійського Сталіна.
Територія Ольжиного роману дуже розлога, головний герой багато подорожує, і перед читачами, немовби кадри кіно, пробігають події і в самій Візантії, і в Сирії, й на різних перепуттях Сходу й Заходу... А ще важливо, що й у містах Давньої Русі, адже базилевс Андронік Комнін – двоюрідний брат князя Ярослава Осмомисла.
Події припадають на другу половину ХІІ ст., висвітлюючи дві основні сюжетні лінії – “візантійську” та “українсько-руську”. Перед нами постає “християнська ойкумена” часів правління останніх представників династії Комнінів – імператорів Мануїла (1143 – 1180) та його двоюрідного брата-суперника в боротьбі за трон Андроніка (1182 – 1185), яскравого авантюриста ХІІ ст., котрого історики порівнювали з Алківіадом та Нероном. Роман написаний полум’яно, в детективній манері. Розпочинається він з того, що укайданений Андронік утікає (зазначимо, з шостої спроби!) з в’язниці, його шлях пролягає в Галичину, до свого двоюрідного брата князя Ярослава Осмомисла, а через кілька років, повернувшись до Константинополя, узурпатор таки вінчається на царство! Стає великим державцем, але під машкарою “селянського царя”, який нібито дбає насамперед про державу й загальне благоденство. Невдовзі запроваджує викривальні списки “зрадників батьківщини” – як не згадати тут політичні процеси сталінської доби. Демагогія і безжальний терор – ось почерк Андроніка! При тому він цинічно наказує виставити в одній зі столичних церков картину, де він зображений у простому селянському одязі, з косою в руках – нібито й справжній селянський цар. Отак підкреслено подаючи себе народолюбцем, імператор Андронік прагнув знищити всіх супротивників і по суті потопив країну в крові багатьох невинних жертв.
Задля правдивості варто сказати, що Андронік зробив і деякі позитивні реформи, наприклад, відмінив так зване “берегове право” – звичай, що дозволяв жителям узбережжя грабувати викинуті на берег кораблі внаслідок шторму, та обмежив усевладдя феодалів і найвищої знаті, приборкав чиновників-фіскалів. Проте це була дрібна декорація, яка не зачіпала всієї арматури феодальної експлуатації, що вже склалася, а базилевсові криваві репресії були зумовлені прагненням забезпечити собі неподільну владу.
  Андронік – неповторний інтриган, який не гребує ніякими театральними ефектами: якщо треба, проливає крокодилячі сльози, аби ввійти в довіру, манірно цілує патріарші коліна, пише знадливі політичні листи-заклики.
Про повний розгул Андронікової деспотії йтиметься в другому томі, котрий вже друкується, а поки що честолюбний, пристрасний, збіса вродливий авантюрист іде до трону. Вірніше, підкрадається! Таких політичних фігур ми достоту можемо помітити і в сучасному ідеологічному протистоянні.
Роман Ольги Страшенко вартісний з різних точок зору, наприклад, авторка описує таке цікаве явище в культурному житті Давній Русі як двовір’я. Адже відомо, що після офіційного запровадження християнства і хрещення на Дніпрі, а, вірніше, на річці Почайні, язичництво ще довго залишалось особливістю життєвого устрою, навіть другою вірою – молилися Христу, і, про всяк випадок, ще й своїм рідним, “домашнім” богам. Що ж до Візантії ХІ – ХІІ століть, то там навіть церковники в особистому листуванні прагнули блиснути цитатою, образом, алегорією з творів письменників-язичників. Мені приємно це відзначити, адже мотиви язичництва нуртують і в моїх численних творах, як-от у поетичній збірці “Дажбожі внуки”.
У романі діє багато історичних осіб – крім імператорів Мануїла (в українських літописах він часто фігурує як “Мануйло”!) й хитромудрого Андроніка, ще й історики-хроністи Іоанн Кіннам і Нікіта Хоніат, відчувається як ретельно опрацювала авторка їхні праці. А також майбутній візантійський імператор Ісаак Ангел, манірний і боязкий вельможа (що ніколи двічі не надягав одне і те саме вбрання!), конійський султан Кирлич-Арслан... З давньоукраїнської сторони – князь київський Мстислав, князь-вигнанець Іван Берладник, галицький князь Ярослав Осмомисл, навіть другорядні особи, наприклад, Ольга Юріївна, нелюба дружина князя, а поруч ніжна коханка Настаска, яку галицькі бояри спалять, зробивши розмінною монетою своїх міжусобиць.
  У першому томі згадується “Повчання дітям” Володимира Мономаха, тут являється читачеві постать Яромира, ймовірного автора “Слова о полку Ігоревім” (так фантазує Ольга Страшенко!), адже це його час. Варто відзначити любовно виписаний образ Яромирової сестри-мисливиці Дарослави. Вона стає коханою Андроніка, коли він гостював у Галичі. Після від’їзду візантійця-спокусника в Дарослави народжується син Романко, який потім помандрує, щоб побачити свого батька-базилевса. І тут уже авторка не стримує свого письменницького писала.
Персонажі “Візантійського лукавця” гідно доповнюють галерею відомих хрестоматійних образів, як-от: Журейко (драматична поема “Ярослав Мудрий” Івана Кочерги), Малуша з роману Семена Скляренка, Сивоок Павла Загребельного (“Диво”), Чагр-дереводіл із роману “Отчий світильник” Романа Федоріва...
Вони працюють на українську національну ідею, висвітлюючи з пітьми віків немеркнучі шати богині історії Кліо.

Володимир КОЛОМІЄЦЬ,
член НСПУ, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка  

1 грудня 1902 р. народилася Олександра СОКОЛОВСЬКА, легендарний отаман Маруся.
1 грудня 1991 р. український народ на референдумі проголосував за створення української держави.
2 грудня 1958 р. помер Олександр ГРЕКІВ, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
3 грудня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
6 грудня 1892 р. народився Роман-Микола ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
6 грудня 1919 р. розпочався Перший зимовий похід Армії УНР під проводом Михайла ОМЕЛЯНОВИЧА-ПАВЛЕНКА.
7 грудня 1870 р. помер Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики гімну “Ще не вмерла Україна”.
7 грудня 1892 р. народилася Олена СТЕПАНІВ, старшина УСС і УГА, доктор історії та географії, багатолітній політв’язень совєтських таборів.
8 грудня 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби у лавах Армії УНР.
9 грудня 1863 р. народився письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
10 грудня 1924 р. народився кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 грудня 1993 р. помер кобзар Георгій (Юрій) ТКАЧЕНКО.
12 грудня 1635 р. загинув Іван СУЛИМА, гетьман запорозьких козаків у 1628 – 1629 та 1630 – 1635 рр.
12 грудня 1764 р. цариця Катерина II скасувала в Україні Гетьманщину.
12 грудня 1896 р. народився Петро (Євстафій) ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го повстанського району Волинської повстанської групи, полковник Армії УНР.
13 грудня 1864 р. народився Віктор ЗЕЛІНСЬКИЙ, командир Синьої дивізії, генерал-поручник Армії УНР.
13 грудня 1936 р. помер Олекса АЛМАЗІВ, командир Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР.
14 грудня 1840 р. народився Михайло СТАРИЦЬКИЙ, батько новітнього українського театру.
14 грудня 1918 р. – день падіння Української Держави.
15 грудня 1890 р. народився Василь ЄМЕЦЬ, бандурист, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
15 грудня 1921 р. загинув Трохим БАБЕНКО, отаман Мліївської гайдамацької січі (отаман ГОЛИЙ).
16 грудня 1886 р. народився Данило ТЕРПИЛО, повстанський отаман ЗЕЛЕНИЙ.
17 грудня 1883 р. народився Микола РЯБОВОЛ, голова Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки.
18 грудня 1896 р. народився Ілько СТРУК, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської армії УНР.
19 грудня 1856 р. народився Степан ЕРАСТОВ, письменник, член Центральної Ради від Кубані.
20 грудня 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, отаман Добровеличківської волості, старшина 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.
20 грудня 1923 р. загинули вереміївський отаман Іван САВЧЕНКО-НАГІРНИЙ та його сподвижники – Степан АДАМЕНКО і Ярема ПРУДКИЙ.
23 грудня 1896 р. народився Федір АРТЕМЕНКО (отаман ОРЛИК), командувач 2-ї (Північної) повстанської групи, полковник Армії УНР.
23 грудня 1932 р. поляки стратили бойовиків ОУН Василя БІЛАСА та Дмитра ДАНИЛИШИНА.
23 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського бандуриста Петра ГУЗІЯ.
24 грудня 1875 р. народився Олександр ГРЕКІВ, Генерального штабу генерал-поручник Армії УНР.
25 грудня 1890 р. народився Василь ПРОХОДА, начальник штабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії, штабу Коростенської та Ковельської груп Армії УНР, підполковник Армії УНР.
26 грудня 1937 р. москалі розстріляли композитора і кубанського фольклориста Григорія КОНЦЕВИЧА.
29 грудня 1724 р. у московській неволі помер Павло ПОЛУБОТОК, наказний гетьман України.
30 грудня 1914 р. народився Данило ШУМУК, громадсько-політичний діяч, багатолітній політкаторжанин.
31 грудня 1638 р. загинув Павло ПАВЛЮК (БУТ), гетьман і провідник козацького повстання 1637 року.
31 грудня 1984 р. помер Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник, син вченого Івана Пулюя.

Ще за життя сл. п. Головного отамана Симона Петлюри, коли він перебував на еміграції у Варшаві, з його ініціативи були здійснені заходи, щоб наших старшин, переважно штабових, примістити в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Ціль була ясна: виробити кадри (майбутньої) Української армії. Інакше сказати – постійною службою в тій чи иншій чужій армії тримати наших старшин у “формі” модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СССР.
Між іншим у Польщі перебувало найбільше українських військовиків – старшин і козаків. Це тому, що колишні “союзники”-комбатанти заключили сепаратно договір з большевицькою Москвою, а цілу Українську армію, в листопаді 1920 року, у складі семи дивізій піхоти і однієї дивізії кінноти, обеззброїли та інтернували за дротами. З бігом часу наші військовики різними способами виходили з-за дротів, їхали по цілій Європі – то вчитись, то шукати шматка хліба.
Довго еміграційні українські чинники обговорювали з поляками справу прийняття наших старшин до польської армії як контрактників. Поляки дали засадничу згоду на прийняття 250 наших офіцерів і зажадали лист тієї кількості. В першій півсотні старшин і я фігурував на листі, як Української армії полковник, до польської армії як майор.
Приймали поляки наших офіцерів партіями по 8 – 10 чоловік кожного року до різних родів зброї. Першу таку партію було прийнято, здається, в 1927 році.
Мене викликали до Варшави в серпні 1930 р. підписати контракт. Зі здивуванням я побачив у контракті, що мене приймають не майором, а лише капітаном до піхоти. Запитав, чому така зміна, коли инші, навіть підполковники адміністративної служби приймаються майорами? Поляки сказали, що то не від них залежить, а від українців.
Звернувся я у цій справі до генерала Сальського, військового міністра УНР. Він сказав, що, дійсно, Симон Петлюра наказав мене вписати майором, але, на його (Сальського) думку, мені, як повстанцеві-партизанові, буде “важко” в штабовій ранзі польської регулярної армії. Тому генерал Сальський сам вписав мене капітаном.
Амбіція моя була подражнена. Не стало Головного отамана, який конечно хотів, щоб я був у війську та навіть закінчив Військову академію, то тепер треба погодитись із тим, що зробив генерал Сальський. Я міг, безумовно, відмовитись від вступу до війська, та іншої ради не було. Подумавши, я згодився бути капітаном. Добре, думаю собі, впізнаю все від фундаментів у війську, а вчитись теоретично і практично й так зможу. Може, в ранзі капітана скорше до Військової академії потраплю.
1 вересня 1930 р. я був зарахований до 67-го полку піхоти на Помор’ї в м. Бродниці. Теоретично, щоб не показатись перед поляками ляїком, я протягом року, перед вступом до війська, перестудіював всі “регуляміни” і добру сотню різних інструкцій. Докладно запізнався з тактикою та військовою літературою, яка тоді була на полицях книгарень чи періодично виходила в Польщі з друкарень. У той спосіб, по-перше, я вчив польську мову, по-друге, ввійшов до полку з добрим запасом військового знання.
Польські старшини в полку спочатку прийняли мене недовірливо, як якогось інтруза. Для них було дивною справою, що українець, “гайдамака” і – серед їхнього старшинського корпусу.
Я серед них держався гідно, досить скромно, не звертав уваги на їхні ті чи инші спроби вдарити мене по амбіції, а працював багато. Мій авторитет по кількох місяцях, коли були старшинські вправи з тактики (чи то індивідуальні, чи збірно-польові), піднісся високо. Тут я побачив, що не лише їхні капітани, але й майори стоять багато нижче мене військовим знанням. Охоче помагав їм у вирішенні завдань, у поберанні тактичних “децизій”.
По 8 місяцях мого перебування в полку мене викликали на Вищий піхотний курс для штабових старшин у Рембергові. По закінченні того курсу я знову повернувся до полку й обняв дефінітивно стрілецьку “компанію”. Забракло старшини-гарматчика, – я рік командував полковою артилерією. Потім обняв полковий відділ зв’язку, яким командував півтора року. В наступних роках я командував сотнею кулеметів, відділом піонерів та протипанцерних гармат.
У березні 1939 р. поляки переконтрактували мене з капітана в майори. Мої старання вступити до Вищої воєнної школи не дали наслідку, бо наші впливові українці, які сиділи у Варшаві, ревно підбирали і брали до ВВШ своїх симпатиків, а “всяким отаманам” та “не  нашим” дорога до Військової академії була ними замкнена, мимо того, що я мав, наприклад, від ряду років “вибітну опінію” (винятковий авторитет. – Ред.).
Від 15 квітня 1935 р. польський II-й відділ із Варшави дуже за мною слідкував, не інформуючи ні командира полку, ні командира дивізії. Це наглядання було помітне всюде. Спеціальні “двійкарі” сиділи в гарнізоні, щоб мене пильнувати. Я здогадувався, що це вистежування розпочалося у зв’язку арештом полковника Миколи Чеботаріва. У нього був мій архів… Видно, зміст деяких документів, листів та ін. викликав підозріння до мене. Я на інвігіляцію не звертав уваги і працював спокійно далі, виконуючи свої обов’язки. В моїх листах були думки проти більшовиків і проти поляків, де я виразно проводив думку, що нам, українцям, в боротьбі за своє визволення з московсько-польської неволі по дорозі лише з німцями. Ми вважали цілу українську політичну концепцію, що “через Варшаву будемо панувати у Києві”, за нереальну. Ми мали жаль до Симона Петлюри, що він одразу не став германофілом, а цілий час попікався на всемогутній тоді Антанті, в першу чергу – на Франції. Отже, цього було досить, щоб попасти під опіку “двійки”. Мене вони не арештовували, бо не було доказів моєї вини, крім особистих думок у листах і спогадах. Крім того, арештувати, як-не-як, старшину Польської армії, то треба знати за що.
Декому з українців здається, що українські старшини зробили неетично, служачи в польському “ворожому” війську. Одне скажу: нам тільки ходило здобути військові знання.
Скільки нас було? Поляки замість 250 прийняли 49 наддніпрянців-українців і випродукували зі своїх громадян-українців понад 150 молодших старшин та кілька соток підхорунжих. У війську контрактовий старшина тяжко й багато працював, вчився, багато переніс болю й морального пониження. Візьмім кожне національне польське свято: завжди в офіційній публічній промові почуєте щось злого про українців. Далі: пацифікації українських теренів, валення церков на Холмщині, Підляшші і Волині, насильне перетягування до костьолів і т. ін.
Візьмім ріжні провокаційні розмови, іронію, ненависть, заздрість. Не раз мимоволі чоловік був свідком викладів поляків, як треба нищити українців. При вас відбуваються дискусії з приводу статей на українську тему у “Ілюстрованому кур’єрі цодзенни”. В касині жидки – резервові старшини – мають “лише одне бажання” в часі обіду: щоб їм казали різати українців! Коли є підхорунжі-українці, то ваш начальник дає вам сугестію, щоб, боронь Боже, не пропустити українця в офіцера резерви. Приділять до полку українців із Полісся і ви бачите (запис у графі) “народовість” – тутешній; коли спитаєте, чому це так або переправите в евіденції  на слово “українська”, то на вас напишуть донос до вищої влади. Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб “тен украінєц” не чув. Коли від вас ховають всякі “моби”, накази, таємні речі, то ви чуєтесь незавидно.
Тисячі прикладів є, що майже кожному контрактовому старшині-українцеві не раз серце обливалося кров’ю в часі його перебування в чужій шкурі. Може були такі, що з польками поженились, цуралися свого, стали більшими поляками за Пілсудського, але й на них польський офіцерський загал дивився зневажливо, як на менш вартісні індивідууми. Та завжди до них було підозріння, що ті типи непевні.
На випадок війни Польщі з чужою державою було застережено, щоб без відома і згоди українського політичного еміграційного осередку не вживати українських контрактових старшин в акції проти польського ворога за винятком большевиків. Однак виявилось щось іншого. Вибухнула 1 вересня 1939 року війна Польщі з німцями і майже всіх контрактових старшин-українців поляки використали в боротьбі з Німеччиною.
Цілий час свого перебування в Польській армії я провадив щоденник. Багато там було занотовано цікавих моментів… З огляду на зацікавлення II відділу польського штабу моєю особою, я не держав у себе ніяких нотаток. У часі пізніших подій вони пропали.

(далі буде)

Тижневик “Шлях Перемоги” – єдина всеукраїнська газета, що послідовно і незмінно вже понад 50 років видається, дотримуючись принципу “Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї!” “Шлях перемоги” – офіціоз Організації українських націоналістів з-під стягу Степана Бандери – є надійним дороговказом як в українському історичному минулому, так і в сьогоднішньому суспільно-політичному житті.
Шеф-редактор газети – керівник ОУН Андрій Гайдамаха. Передплатний індекс 30504.
“Шлях Перемоги” – газета для всіх українців.

22 – 23 листопада 1921 р. стався черговий злочин комуністичної Росії, а водночас ще один акт нескінченої української трагедії: у містечку Базар Овруцького повіту Волинської губернії (тепер – Житомирська обл.) було розстріляно полонених вояків Армії Української Народної Республіки, які здійснювали Другий зимовий похід. Переважна частина їх потрапила у полон під час бою 17 листопада 1921 р. під с. Малі Миньки Овруцького повіту Волинської губернії. Полонені були козаками і старшинами 4-ї Київської дивізії 1-ї Волинської групи Української повстанської армії, яку очолював генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник.
Найбільше вразило не стільки порушення комуністичною Москвою міжнародних конвенцій, які забороняють розстріл військовополонених, як те, що серед розстріляних близько половини – люди мирних професій: писарі, телеграфісти, фельдшери, санітари, завідувач аптекою, кашовари, шевці, їздові… Тобто до рук більшовиків потрапив обоз, в якому перебували люди, значна частина з яких взагалі не брала участі у боях, бо була беззбройною. Вразило й те, що більшовики вбивали навіть поранених і тяжкопоранених. Слід зазначити, що українські воїни прийняли смерть гідно, не спокусившись на пропозицію перейти на бік червоних окупантів.
22 листопада, в день 85 років розстрілів у Базарі, у Київському міському будинку вчителя відбувся вечір пам’яті, організований Історичним клубом “Холодний Яр” за участю ОУН (яке представляв Віктор Рог), Братства козацького бойового звичаю “Спас”, київських відділень “Патріота України”, “Тризуба” ім. Степана Бандери, МНК та кобзаря Тараса Силенка.

Вічна пам’ять борцям за волю України!

Уривок виступу Романа Коваля на вечорі пам’яті героїв Другого зимового походу

…Головною причиною поразки Другого зимового походу став конфлікт між Петлюрою і Тютюнником. Так принаймні вважав генерал-хорунжий Армії УНР Андрій Гулий-Гуленко, який мав можливість спостерігати за стосунками Петлюри та Тютюнника впродовж 1921 року.
Гулий-Гуленко писав: “Я зробив такий висновок, що Петлюра боїться Тютюнника і не довіряє йому. Деякі українські кола, незадоволені Петлюрою, вели акцію на те, щоби владу передати Тютюннику. Петлюра дуже довго вагався перед тим, як підписати наказ про призначення Юрка Тютюнника командуючим Повстанською армією. Як видно, він боявся, що у випадку успіху Тютюнник захопить владу в свої руки”.
Оскільки причини історичних невдач легше шукати за межами своїх кордонів, то українські історики здебільшого звинувачують у невдачі Другого зимового походу поляків – за те, що як слід не озброїли Українську повстанську армію. Летить каміння й у бік Юрка Тютюнника, який, мовляв, переоцінив свої сили та стан партизансько-повстанського руху в Україні.
Петлюру критикувати якось не прийнято у нас – бо він став символом Визвольної боротьби. Відтак доброзичливі історики швидше готові приписати йому безпомильність та замовчати його поразки, ніж серйозно аналізувати діяльність на посту Головного отамана.
Взагалі обожнення Петлюри, на мій погляд, є системною проблемою української історіографії, як і винятково позитивне ставлення до табору його прихильників і однозначно негативне – до тих, хто до Петлюри ставився критично.
За такого підходу все спрощується до чорно-білого примітивізму – всі діяння Петлюри – величні, а спроби щось протиставити йому – нікчемні і злочинні. Жертвами такого хибного історичного підходу стали Міхновський, Скоропадський, Григор’єв, Болбочан, Оскілко, Юрко Тютюнник та інші. Міхновського охрестили українським шовіністом і мілітаристом, Скоропадського – проросійським діячем, Григор’єва – зрадником, Болбочана і Оскілка – заколотниками, Юрка Тютюнника – марнославним амбітником.
Якось забувають історики, що Петлюра – вождь програних Визвольних змагань, програних зокрема і через те, що армією в час війни командувала людина невійськова і нефахова.
Петлюра здійснював загальне, а точніше політичне керівництво армією, на відповідальні пости призначаючи людей за принципом особистої відданості. На його совісті призначення на керівні посади осіб, що систематично руйнували військо (наприклад Олександр Осецький і Омелян Волох). А відсторонював Петлюра, а часом і репресував воєначальників, які мали довіру серед старшин і козацтва (наприклад Зураба Натієва, Всеволода Агапієва і Петра Болбочана) – як мені здається, на тій лише підставі, що Головний отаман міг опинитися в тіні авторитету справжніх полководців.
Отож у поразці Другого зимового походу більшість істориків вини Петлюри не добачає, акцентуючи увагу, як правило, на негативній ролі поляків і самого Тютюнника, який, мовляв, розпочав похід занадто пізно, не використав сприятливої пори, наприклад, післяжнивної, коли почалася нова хвиля “обдирації” українського народу, і хлібороба, у якого забрали врожай, на повстання підняти було дуже легко.
Ніби Тютюнник визначав дату рейду в Україну.
Дату цю визначав Петлюра, який не один раз відкладав початок Визвольного походу в Україну – з 1 травня на 20-те, згодом на 1 червня, потім на серпень, тоді – на кінець жовтня.
Чому?
“Як видно, – говорив Андрій Гулий-Гуленко, – він (Петлюра) боявся, що у випадку успіху Тютюнник захопить владу в свої руки”.
Перед Головним отаманом, який опинився на еміграції, поза стрімкою течією Визвольної війни, постала складна проблема. З одного боку він бажав визволення свого народу від російської окупації, а з другого – хотів, щоб ця перемога сталася під його керівництвом, але ніяк не генерала Тютюнника, в особі якого певні політичні сили бачили альтернативу Петлюрі.
Але для того перемоги під проводом Петлюри треба було йти на чолі армії в Україну...  А це було занадто ризиковано.
Тож Головний отаман зволікав з рішенням про виступ до пізньої осені, коли шанси на перемогу Тютюнника різко зменшилися. Та для повної гарантії невдачі Листопадового рейду Петлюра звернувся до поляків з пропозицією не надто озброювати армію опального генерала.
Про це свідчив полковник Роман Сушко. Про це писав у автобіографії і Юрко Тютюнник. “Під час мого перебування у Львові мені вдалося добути документ, що як для мене особисто, так і для історії мав чималу цінність, – писав він. – Це був власноручний лист Петлюри до свого військового представника у Варшаві полковника Данильчука, у якому Петлюра писав, щоб Данильчук домігся в польському генеральному штабі, можливо, меншої видачі зброї і патронів у моє розпорядження, через те що “рейди є особистою справою...” Лист датований одним днем із наказом мені про початок рейду”. Повстання Головний отаман призначив на початок листопада.
Чи варто дивуватися, що поляки, які співпрацювали з Петлюрою, належно не забезпечили зброєю та амуніцією козаків Тютюнника – хоч і планували спочатку озброїти чотири українських дивізії (це твердження Дмитра Герчанівського, ад’ютанта Юрка Отмарштайна, начальника штабу Української повстанської армії). Тож напередодні Листопадового рейду армії Тютюнника катастрофічно не вистачало зброї, набоїв, амуніції, не було коней, зимового одягу та взуття.
Обставини, серед яких починався Другий зимовий похід, нічого доб¬рого не віщували. Насувалася зима, а відтак партизанський рух в Україні різко пішов на спад – навіть уцілілі загони напередодні снігів отамани розпускали. “Все було за тим, щоб рейд (в окуповану більшовиками Україну) відкласти”, – зазначав генерал-полковник Олександр Вишнівський.
Дехто з учасників походу, наприклад старшина Кузьма Кузь, розумів, що обеззброєні та обідрані частини висилаються на вірну смерть. Та коли він “мав відвагу сказати правду у вічі”, правду, яку ніхто не хотів чути, на нього накинулись, як на зрадника і боягуза. І він мусив, аби зберегти свою честь, йти на вірну загибель.
Все ж похід почався успішно – і для відділу генерала Нельговського, і для Подільської групи Михайла Палія-Сидорянського, і для Волинської групи Юрка Тютюнника, і для Бессарабської групи Андрія Гулого-Гуленка. Перші перемоги над червоними, повстання селян в Олевську, творення нових партизанських відділів у Кам’янець-Подільському повіті, активізація загонів Струка та Орлика, розгубленість, а то й паніка серед москалів, наснажували, стверджували віру у непереможність командарма Юрка Тютюнника – героя Першого зимового походу Армії УНР.
Та настало 17 листопада – день трагічного бою під селом Малі Миньки, в якому Волинська група зазнала нищівної поразки. Сам Юрко Тютюнник, попри клятьбу, що ніколи не кине козаків, кинув їх на полі смерті…
Під Малими Миньками перетнулася стежка Кузьми Кузя, який мав сміливість напередодні рейду попередити про смертельну небезпеку, і підполковника, який кричав тоді на старшинському зібранні: “Ви – трус, ви – большевик”. Поранений підполковник безпомічно стогнав і благав про допомогу: “Братчику, не лишайте мене”. І старшина Кузь врятував його – тепер вже не хвацького вояка, а безпомічного інваліда.
Загалом козаки і старшини на полі свого останнього бою поводилися мужньо. “Багато козаків та старшин, не бажаючи дістатись неволі, забивали себе, навіть взривали гранатами”, – свідчив учасник бою хорунжий 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Спартак.
А ось свідчення сотника 6-ї гарматної бригади 6-ї дивізії Р.: “Умирали козаки, – писав він, – як належить, посилаючи прокляття комуністам і зайдам-чужинцям, дехто співав “Ще не вмерла Україна”. Пощади просило мало, були випадки, коли козаки під час бою самі себе забивали останньою кулею…”
За даними більшовиків, у цьому бою загинуло понад чотириста козаків, до полону потрапило 537 чоловік, в тому числі й поранені. З них 83 особи були направлені для допиту у Київ, частина померла від ран, а триста шістдесят осіб засудили до розстрілу….
Козаків і старшин розстрілювали групами, по 25 чоловік у кожній. Страта була публічною. Смерті можна було уникнути, адже червоний комісар пообіцяв дарувати життя тим, хто перейде на службу до комуністів. Отут і пролунав голос Степана Щербака, який вийшов поперед гурту товаришів:
– Я, козак 6-ї Стрілецької січової дивізії, від себе й козаків, яких знаю, кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, але не боїмося смерті і до вас служити не підемо….
Степан Щербак покрив омофором своїх товаришів, врятувавши їх від можливої зради. Після його слів вже ніхто не наважився погодитися на ганебну пропозицію. Тож і заслужив “особливе право на пошану”.
Розстріли продовжувалися два дні – 22 і 23 листопада. Козаки могли відповісти тільки співом гімну “Ще не вмерла Україна”.
Більшовики розстріляли 360 полонених, серед них 49 поранених і тяжкопоранених. Це був військовий злочин, за який Москва досі не відповіла.
Є й конкретні винуватці. Ось їхні прізвища: Ілля Гаркавий, Григорій Котовський, Андрій Іванов, Лівшиц і Фріновський. Це вони ставили підписи під резолюцією “Расстрелять”. Зрозуміло, ці виродки за військовий злочин у Базарі покарані не були…
Яка посмертна доля розстріляних в Базарі?
Генеральна прокуратура тихо, без помпи і особливого бажання, 1998 року почала їхню реабілітацію.
Але на якій підставі?
Давайте прочитаємо Висновок про реабілітацію розстріляного 23 листопада 1921 р. в м. Базарі Волинської губернії виконуючого обов’язки командира 3-ї сотні 2-ї бригади 4-ї Київської дивізії Анастаса Яська.
Як і в інших довідках про реабілітацію розстріляних у м. Базарі, тут зазначено так: “Слідство по справі не проводилося. Ясько не допитувався. В справі немає доказів вчинення ним контрреволюційних та інших злочинів”.
Тобто, якби слідство проводилося і було доведено, що Ясько чи хтось інший боролись проти совєтської влади, то їх би не реабілітували. А довели б напевно, бо козаки і старшини були заарештовані під час бою, зі зброєю в руках.
Ось ще один приклад. “На Шуру-Буру Івана, – читаємо у рішенні про реабілітацію, – поширюється дія ст. 1 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17. 04. 1991. оскільки відсутня сукупність доказів, підтверджуючих обґрунтованість притягнення його до відповідальності”.
І ці ганебні слова протоколу, написані байдужою або й ворожою рукою, – про одного з найвідважніших старшин Армії УНР Івана Шуру-Буру!
А ось – ще одне прізвище, в подвигу якого безсердечна влада не знайшла “доказів вчинення ним контрреволюційних та інших злочинів”. Мова про учня комерційного училища Олександра Барбарину – наймолодшого вояка серед розстріляних у Базарі. Він у поході, 9 листопада, за два тижні до смерті, відзначив своє 16-ліття.
Хотілося б згадати ім’я ще одного козака, свідчення про подвиг якого дійшли до наших днів. Ось він – двісті тридцятий номер у списку розстріляних – Степана Щербака.
Саме він на пропозицію перейти на службу до Красної армії і таким чином зберегти собі життя, відповів за себе і товаришів: “Я, козак 6-ї стрілецької січової дивізії… кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, але ми не боїмося смерті і до вас служити не підемо”.
У подвигу Степана Щербака нинішня влада також “не знайшла складу злочину”.
Бо слідство не проводилось. А так би…
А ось підполковник Митрофан Кузьменко з Чернігівщини, тридцятий номер у списку розстріляних. У відповідь на пропозицію більшовицького комісара покаятися і вступити до лав червоних звернувся до селян, які спостерігали за розстрілом: “Народе Український! Слухай голосу вірних синів! Ти колись віддячиш за нас. Хай живе…”
Митрофан Кузьменко не договорив – ворожа куля звалила його в могилу.
У його шляхетному вчинку Генеральна прокуратура “Самостійної України” теж, бачте, не знайшла “доказів вчинення ним контрреволюційних та інших злочинів”.
А ось полковник Стефан Гаєвський з Рівного, шістдесят перший номер у списку розстріляних. У час трагічного бою під Малими Миньками, вже після втечі Юрка Тютюнника, згрупував довкола себе сотню козаків і близько чотирьох годин, будучи оточеним, героїчно – доки були набої – відбивався від ворога.
У подвигу Стефана Гаєвського Генеральна прокуратура теж – хоч і шукала – не знайшла “доказів вчинення ним контрреволюційних злочинів”.
Так і хочеться надати Генеральній прокуратурі ці докази – докази т. зв. контрреволюційної діяльності Івана Шури-Бури, Стефана Гаєвського, Митрофана Кузьменка, Степана Щербака та інших героїв Другого зимового походу Армії УНР. На підставі документів довести, що козаки у складі Армії УНР не грали у фантики, а таки стріляли – і з рушниць, кулеметів, з гармат – і таки вбивали окупантів та їхніх приспішників, – тобто рідню потебеньків, азарових, кушнарьових, гайсинських та їм подібних. Рідню за духом, а може, й за кров’ю.
Напевно, варто звернути увагу Генеральної прокуратури на те, що згідно з існуючим законом, ухваленим ще в часи СССР, не було підстав реабілітувати козаків і старшин Другого зимового походу, – адже вони дійсно боролись проти совєтської влади зі зброєю в руках.
“Знайте, – говорив Степан Щербак, – що за нас помститься весь український народ, а коли до українських козаків дійде вість про вашу ганебну роботу, то за нашу кров вони будуть нищити все, що тільки має хоч малий зв’язок із вами, каторжани”.
Помилився козак Степан Щербак – не помстився український народ. Досі кати українського народу ходять серед нас – вільно, бадьоро, з піднятими носами. Саме вони, каторжани, визначають, хто є другом, а хто ворогом українському народові, кого вшановувати, а кого проклинати.
Не виконали ми Заповіт Тараса Шевченка, головний заклик якого: “Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!”…

12 листопада на кладовищі села Глеваха, що під Києвом, члени Історичного клубу “Холодний Яр” поклали квіти на могилу отамана 2-ї Київської селянської повстанської дивізії Марка Шляхового-Кармелюка. Участь у вшануваннях взяли прямі нащадки отамана – онук Микола та правнук Володимир Шляхові

Народився отаман 1887 року в селі Глеваха, неподалік Києва, в родині волосного старшини Семена Шляхового. У роки Першої світової війни Марко служив у 9-й кавалерійській дивізії, яка формувалась у Києві, Житомирі, Василькові та Білій Церкві. Після Лютневої революції він взяв активну участь в українізації частин російської армії. Наприкінці 1917-го на Румунському фронті став чільником українського руху – очолив Український армійський комітет 8-ї армії. На початку 1918 р. працював у “міністерстві торгу і промисловості Центральної Ради”, а в добу гетьманату – “у штабі генерала Олександра Осецького” (очевидно, в Окремому корпусі Залізничної охорони, який очолював Осецький)…
Коли Центральна Рада за сприяння німецької армії повернулася на Київщину, Марко Шляховий був призначений комісаром Будаївської волості. Наказ про це 29/16 лютого 1918 року підписав отаман Українського куреня Вільного козацтва Іван Горемико-Крупчинський. Зберігся і Наказ №1 від 29/16 лютого 1918 року будаївського комісара. “Уповноваженням Правительства Української Народної Республіки Центральної Ради я сього числа призначений Комісаром Будаївської волости, – писав Марко Шляховий. – Оповіщаю населенню Будаївської волости, що сього числа грабіжники кровопійці большевики із м. Боярки вигнані і Ми вступаємо на шлях свойого державного життя. А по цьому наказую всім сільським комітетам зараз же оголосити всьому населенню, аби вся зброя, яка есть у кого на руках, як-то: рушниці, револьвери і т. і. було сдано в волость (с. Будаївка) не пізніще як в двадцяти чотирьох годинний час. Ті, у кого буде найдена зброя, після вище оголошеного часу, будуть каратись саміми суворіми карами по воєнному часу вплоть до розстрілу. Зброя приймається у волості і на ст. Боярка місцевіми комісарами”.
Того ж дня комісар Шляховий видав наказ №2. “Час панування грабіжницько-большевистської зграї у нашому рідному Краї минув, – стверджував він. – Українські й німецькі війська сьогодні вступили в Київ. Позаяк німецьке військо, з державою котрого ми уже заключили мир, викликано сюди для допомоги нашому війську, наказую всьому населенню зустрічати його з пошаною і всіма засобами допомагати во всьому необхідному. Тіх, хто буде помічаться в ворожіх виступах і промовах, а також розповсюджувати брехливі чутки, будуть карать саміми суровими карами по воєнному часу. Комісар Будаївськой волости Шляховий”.
Наказ №3 від 1 березня (16 лютого) 1918 року стосувався поверненню в обіг українських грошей. “Сим сповіщаю, – писав Марко Шляховий, – що позаяк влада в Українській Народній Республіці вернулась до Центральної Ради, всі гроші, які були випущені до бунту большевиків, дійсні. Наказую всім у всіх справах їх приймати і міняти. Усіх, хто не буде приймати або міняти українські гроші, будуть каратися жорстокими мірами. Заяви про злочинства з грішми подавати до мене”.
Як видно, рішучість Марка Шляхового призвела до позитивних наслідків, бо вже 7 березня в наказі №6 він дякує населенню за сприяння у підтриманні порядку і спокою. З тексту помітно й певну розгубленість Шляхового – адже до нього потягнулися сотні людей з різноманітними проханням, а вирішити їх можливості не було. Тож Шляховий просить селян “у подальшому звертатися… до вищої української влади в м. Київ, а також до представників на місцях, які невдовзі будуть прислані вищою владою, а також до своїх громадських і сільських комітетів”.
Хоч і стверджував Шляховий, що “час панування грабіжницько-большевистської зграї у нашому рідному Краї минув”, все ж червоні менше як за рік повернулися. Панування їхнє було жахливим. Стогони і прокляття лунали над містами і селами.
Наприкінці березня 1919 року на Київщині спалахнуло повстання проти російських окупантів. Одним з його організаторів став Марко Шляховий. Взяли зброю і брати Іван та Давид. Селяни всіляко допомагали повстанцям, віддавали їм все краще – “через те, – зауважував Шляховий, – що, як вони розуміли, ми билися з нехристами і тими, що лаються в бога та церкви гудять”.
Бойовий шлях отамана Кармелюка проліг через Київський, Васильківський, Таращанський, Канівський та Уманський повіти Київської губернії.
Після розпуску 2-ї Київської селянської дивізії Марко Шляховий став козаком 1-ї повстанської дивізії Зеленого. Під час боїв за Христинівку влітку 1919 року він уже – штабний працівник 2-го партизанського загону полковника Павловського.
31 серпня 1919 р. Марко Шляховий опинився на вістрі історичної події – на Думській площі у Києві, коли денікінці хотіли на балконі міської Думи поруч з українським повісити російський прапор. Шляховий став чи не головним учасником історичної суперечки, яка завершилася збройним конфліктом. Врешті українські війська мусили відступити з Києва. Пішов з ними і Шляховий. Зупинився аж у Козятині, де військова команда призначила його комендантом міста та околиць.
Марко Шляховий виявив себе не лише як отаман, але і як агітатор й літописець – 1920 року він написав “Записки повстанця”, в яких зберіг для нас образи отаманів Зеленого (Данила Терпила), Бурлаки (Овсія Гончара), Юрка Тютюнника, Гейченка з Кагарлика, Дьякова з Янівки Ставянської волості Київського повіту…
Спостережливість та відвертість Марка Шляхового, талант розповідача та м’який гумор зробили його спогади не тільки важливим свідченням епохи, але й повчальною історичною повістю.
З Армією УНР Марко Шляховий на захід не пішов – залишився у Глевасі. Але без діла не сидів – взявся відновлювати Українську православну церкву. На 14 серпня 1921 року він як голова Будаївської волосної Церковної ради скликав волосний церковний собор. Собор мав розпочатися о 12.00 у Боярському технікумі бджолярства…
Громадсько-релігійна діяльність Марка Шляхового і стала, напевно, причиною його загибелі. Хоча начальник секретної особливої частини Київської ЧК Пєрцов стверджував, що Марка Шляхового 14 серпня о 12 годині дня було вбито “бандою Сліпченка”, все ж, гадаю, що саме чекісти причетні до цього вбивства – бо створення Української православної церкви не входило в плани московських окупантів…
А онуків і правнуків отамана Шляхового односельчани і сьогодні називають “Кармелюки”. Є в Глевасі і вулиця Марка Шляхового. Отже, є надія, що історична справедливість до борців за незалежність нашого народу таки ствердиться в Україні!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Відбулася мандрівка львівських школярів на чолі з Уляною Стащишин, учасницею Помаранчевої революції, на Черкащину. Діти побували на могилі Тараса Шевченка в Каневі, відвідали історичні музеї у Черкасах, Чигирині та Медведівці, Іллінську церкву у Суботові (колишню усипальницю Богдана Хмельницького), вклонилися могилам Василя Чучупака та козаків-холодноярців, побували на місці останнього бою Василя і Петра Чучупаків, на берегах Гайдамацького ставу, в Мотриному монастирі, пригорнулися до дуба Залізняка.
До радісних вражень додалося й розчарування. “Український дух в серці України ледь жевріє, – написала до редакції “НН” Уляна Стащишин. – У Черкасах панує російська мова. У кожному місті і містечку – вулиці Леніна. У Суботові в неділю люди копали картоплю, а майстри-будівельники під російську попсу ремонтували Іллінську церкву. На привітання “Слава Ісусу Христу!” старші люди усюди відповідали “Драстє”. У Мотриному монастирі (і не тільки в ньому) панує російська церква з її “матушкамі” і “батюшкамі”. Попри ці сумні факти, всі учасники походу отримали незабутні враження. Відчули ми й магічний вплив Холодного Яру – як колись Юрій Горліс-Горський. Всім учасникам захотілося ще раз повернутися в цей край, земля якого щедро зрошена кров’ю борців за волю України”.

 Наші втрати в 2006 році

7 квітня у Львові впокоїлася велика українська трудівниця – член ОУН і зв’язкова УПА Євгенія ГУДЗІЙ, дочка стрільця УГА Луки Дмитрика.
22 квітня у Києві перестало битися серце чудової людини – Лідії Петрівни ЧУЧУПАК-ЗАВАЛІШИНОЇ, дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру, члена Історичного клубу “Холодний Яр”.
6 травня у Коломиї померла героїня Визвольного руху, член Історичного клубу “Холодний Яр” Галина Юліанівна ГРАБЕЦЬ, дружина командира УПА-“Південь” Омеляна Грабця-“Батька”.
29 травня перестало битися серце прекрасної козачки – Соломії Матвіївни МАТВІЄНКО (ДИВНИЧ), дочки і дружини українських повстанців с. Порадівки Звенигородського повіту.
8 червня відійшов вірний син України Володимир ЗІЛІНСЬКИЙ, голова Мостиського “Меморіалу”, активний пропагандист газети “Незборима нація”.